Причини прийняття християнства
Державний навчальний заклад
«Канівське вище професійне училище»
РЕФЕРАТ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
НА ТЕМУ: «Християнізація Русі та її наслідки»
Виконав:
Учень групи 4р
Ярмош Б.В.
Перевірив викладач:
Щербина Т.В.
Канів 2014 р.
Зміст
1. Хрещення Русі
2. Причини прийняття християнства
3. Роль церкви
4. Християнський світогляд
5. Двовір'я
6. Значення прийняття християнства на Русі
Висновки
Список використаної літератури
Прийняття Руссю християнства
Прийняття Руссю християнства - визначна подія в її історії, яка багато в чому зумовила подальший розвиток політичного, громадського і культурного життя. Хрещенню Русі приділено велике місце в «Повісті временних літ». У ній докладно розповідається про прийняття християнської віри князем Володимиром Святославовичем, хрещення киян, новгородців. Конкретним актом прийняття православ'я є знамените хрещення на Дніпрі населення міста Києва князем Володимиром у 988 року. Але прийняття православ'я не обмежується цим актом. Воно має тривалу історію.
Поширення християнства на Русі почалося задовго до хрещення на Дніпрі і тривало ще протягом півтора століть. Православні джерела пов'язують проникнення християнства на територію Київської Русі з місіонерською діяльністю апостола Андрія Первозванного в І ст. н. е., який попрямував проповідувати вчення Ісуса Христа в Візантію, а потім «і пройшов Чорним морем до Дніпра і Дніпром вгору до Києва, а від Києва далі до Великого Новгорода ». Історичних джерел, що підтверджують версію місіонерської діяльності апостола Андрія не існує. Однак існують джерела, які вказують, що бабця Володимира, княгиня Ольга, була християнкою. Християнами були і деякі видні дружинники князя Володимира.
Православна версія прийняття християнства стверджує, що цій події передувала процедура «вибору вір». Київська Русь за своїм геополітичним положенням перебувала в тісному контакті з Хозарським каганатом, в якому панував іудаїзм, арабо-мусульманським світом, в якому сповідували іслам, православною Візантією і католицькими державами Західної Європи. У всі ці регіони Володимир нібито послав своїх послів для визначення найкращої віри. Виконавши завдання Великого князя, посли повернулися і однозначно віддали перевагу православ'ю через красу його храмів і того душевного підйому, який вони в них відчули.
Причини прийняття християнства
Перед істориками завжди стояли питання: у чому причина християнізації Русі і чому князь Володимир вибрав саме православ'я? Відповідь на ці питання потрібно шукати як в особистості князя Володимира, так і аналізі соціально-політичних і духовних процесів, які відбувалися в той час в Київській Русі.
Язичництво не було релігією у сучасному розумінні. Це була досить хаотична сукупність різних вірувань, культів, але не вчення. Це сполуки релігійних обрядів і цілого оберемка об'єктів релігійного шанування. За цього об'єднання людей різних племен, у чому мали потребу східні слов'яни в 10-12 століттях, не могло бути здійснено язичництвом. Між тим прагнення вирватися з-під пригнічуваного впливу самотності серед рідконаселених лісів, боліт і степів, боязнь грізних явищ природи, змушувала людей шукати об'єднання.
Час і події вимагали пізнання світу та історії в широких масштабах.
Згідно особливої уваги, що ця тяга до більш широкого розуміння світу, ніжте, що давалося язичництвом, позначалося передусім по торгових і військових дорогах Русі, там, де виростали перші державні утворення.
Прагнення до державності не було, зрозуміло, принесено ззовні, інакше воно не мало б на Русі такого феноменального успіху, яким ознаменувався 10 століття.
Князь Володимир був великим державним діячем свого часу. Він вже давно усвідомлював, що язичницький політеїзм не відповідає політичним і духовним потребам держави.
В 980 році Володимир зробив першу релігійну реформу, суть якої полягала в спробі злиття різнорідних богів всіх племен Київської Русі в єдиний пантеон на чолі з князівським богом Перуном. Але спроба поширення культу Перуна спіймала невдачу: язичницькому богу протистояли інші язичницькі боги, яким поклонялися слов'янські й неслов'янські племена Київської Русі. Язичництво не забезпечувало етнокультурної єдності всіх племен і земель Київської Русі. Історична практика показала, що ця єдність краще за інших забезпечують так звані світові релігії: християнство та іслам.
Вирішальним чинником звернення до релігійно-ідеологічного досвіду Візантії з'явилися традиційні політичні, економічні, культурні зв'язки Київської Русі з Візантією. У системі візантійської державності духовна влада займала підлегле становище від імператора. Це відповідало політичним прагненням князя Володимира. Не останню роль зіграли і династійне міркування. Прийняття православ'я відкривало дорогу для шлюбу Володимира з сестрою візантійського імператора принцесою Анною і, таким чином, ще в більшій мірі закріпило дружні відносини з такою впливовою державою, як Візантія. Дружба з Візантією не тільки відкривала дорогу до розширенню торговельно-економічних і культурних зв'язків, але і в якійсь мірі захищала Русь від набігів численних кочових племен, що населяли Великий степ на північ від Чорного моря, який Візантія постійно використовувала в боротьбі зі своїм північним сусідом.
І ще один момент зіграв своє значення при виборі православ'я. У католицизмі богослужіння відбувалося латинською мовою, тексти Біблії та інших богослужбових книг - на цій же мові. Православ`я не пов'язувало себе мовними канонами. До того ж у цей період православ'я стверджувалося в слов`янській Болгарії. Таким чином, богослужбові книги і весь обряд у мовному відношенні були споріднені населенню Київської Русі. Через болгарські богослужбові книги і болгарських священнослужителів православ'я започаткувалось в духовному житті російського суспільства.
Завдяки болгарській писемності християнство відразу виступило на Русі у вигляді високоорганізованої релігії з високою культурою. Та церковна письменність, яка була передана нам Болгарією, - це найважливіше, що дало
Русі хрещення. Християнство в цілому сприяло виникненню свідомості єдності людства.
Прийняття християнства з Візантії відірвало Русь від і язичницької Азії, зблизивши її з християнською Європою. Болгарська писемність відразу дозволила Русі починати створювати літературу, продовжити її та створення творів в перше вже століття християнства, якими ми маємо право пишатися.
Сама по собі культура не знає початкової дати. Але якщо говорити про умовну дату початку російської культури, то можна вважати самою обґрунтованою 988 рік.
А. С. Пушкін так сказав про християнство: "Історія новітня, є історія християнства." Враховуючи те, що живопис, музика, значною мірою архітектура і майже вся література в Стародавній Русі перебувала в орбіті християнської думки, то ясно, що О. С. Пушкін був правим, якщо широко розуміти його думку.
Роль церкви
На Русі з'явився новий громадський інститут - православна церква. З тих пір і до наших днів вона зберегла єдину систему управління: митрополит (З 1589 року-патріарх)- єпархії (області) на чолі з архієреями (архієпископами і єпископами) - парафії (парафіяльні храми зі штатом священнослужителів - кліром) і монастирі (громади відреклися від світу ченців, які взяли обітниці нестяжіння, безшлюбності і слухняності). Поява в патріархальному суспільстві церква, як більш зрілої структури, допомогла становленню Давньоруської держави і взяла на себе частину його функцій. В її руках був суд з сімейно-шлюбних і спадкових справ, поряд з «Руською Правдою» діяв перекладений з грецького кодекс церковного
Права - Номоканон або Кормча книга. У віданні церкви перебували визначені категорії населення: лікарі, клірошане, паломники. Там же оголошувалися укази, зберігалися документи, еталони мір, ваг. Духовенство як носій знання і грамотності виступало в якості шкільних вчителів. У свою чергу князівська влада забезпечувала церкву матеріально: у 10-11 століттях - за рахунок десятиння (відрахувань від княжих доходів - штрафів, зборів і т.д.), а пізніше передаватися єпископам і монастирям села з селянами.
Важливою функцією церкви стала турбота про бідних і знедолених: «... Жебраків годування, сиротам і убогим промисел, вдовам посібник, дівчатам потреби, образливим заступництво, в спокусах допомога, у пожежі і в потоп, полоненим покути, вмираючим покриви і труни », - так характеризує ці обов'язки пам'ятник 13 століття. У цій сфері церковні влади заохочували милістю, влаштовували богадільні; в «церковному домі» могла знайти притулок незаміжня жінка з дитиною; під особливим заступництвом знаходилися паломники, «Хромцов і сліпі».
Наступаючи на традиційні громадські права і звичаї, церква посилила контроль за поведінкою людей в найбільш консервативним і важкодоступним для державного втручання сфері сімейного побуту. Грамоти новопоставленним пастирям наказували їм неухильно виконувати свої повсякденні обов'язки в гущі мирського життя: «... ранішні і вечірні, годинник і молитви співати, і діти духовні держати, і весілля вінчати, і до породіллям ходити і молитви давати ... і хворих маслом свящати, і мертвих похоронити».
Священики вмовляли панів «милувати свою челядь» і терпляче приучали до виконання християнських заповідей своїх парафіян, які «без стида й сорому »мали по кілька дружин і наложниць, грали весілля без вінчання з буйними танцями, «гудінням і плескання», не визнавали постів, влаштовували язичницькі «ігрища», і «творили насильство» прямо в храмі.
Не менш важкою справою для духовенства було змусити вчорашніх язичників молитви духовному отцю - білому або чорному священнику, покликаному контролювати повсякденне життя своїх прихожан. Потрібно
було домогтися сорому і каяття (і звички усвідомлювати свої гріхи), не відлякуючи при цьому строгістю покарання, щоб грішник «у відчай не впав».
За гріхів і «за силою» кожного після сповіді призначалася покута, а при огласці будь-якого побутового «гріхопадіння» винуватці поставали перед закритим єпископським судом, «мирян не припущена».
Активно брала участь церква і в процесі поширення християнства:
з розширенням меж княжих володінь будувалися нові храми, а в містах ґрунтувалися єпископські кафедри. У свою чергу, князі прагнули забезпечити собі підтримку з боку впливових церковних корпорацій і боролися за право заступництва вітчизняним святинь - таким, наприклад, як мощі князів Бориса і Гліба. В період роздробленості єпископи вмішувались в політичну боротьбу на стороні «своїх» князів. Так, володимирське духовенство допомогло Андрію Боголюбському в утвердженні патронального культу Богородиці перенесенням з Києва на північ шанованої ікони Богоматері – майбутньої Володимирської - і введенням несанкціонованого Константинополем і київським митрополитом свята Покрови. Траплялися (у того ж Андрія та інших князів) і конфлікти з церковними ієрархами і монастирями, але все ж через 200 років після хрещення Русі православна церква стала важливим і впливовим інститутом у феодальній суспільній структурі: вже в кінці 11 століття Києво-Печерський монастир прийняв «волості» від князя Ярополка Ізяславовича і обзавівся «рабами», а в 12 столітті земельні володіння отримують і єпископи.
Монастирі з'явилися на Русі в середині 11 століття. У монастирях готувалися кадри священнослужителів, відбувалося осмислення віровчення, формувалися духовно-моральні основи нової обрядовості, християнського побуту і т.д.
Монастирі відігравали істотну роль у поширенні грамоти, були хранителями і передавачами культурної спадщини. З монастирів здійснювалася місіонерська діяльність по всіх містах і сільській місцевості давньоруської держави. До середини 13 століття на Русі функціонувало близько 80 монастирів.
За допомогою розробленого віровчення і стрункої організації Російська Православна церква прагнула освятити і зміцнити громадський лад. Але якщо б справа була тільки в насадженні зверху на догоду вузького правлячого прошарку системи цінностей, чужої переважній більшості населення, то воно було б приречене на провал: впровадити силою ніяку ідею не можна.
Утвердження нової релігії означало і переворот в світогляді людей, яким християнство запропонувало іншу, в порівнянні з язичництвом, систему цінностей.
4. Християнський світогляд
хрещення київська русь релігійний
Князя і його дружину цілком влаштовував затверджуваний новою вірою принцип богоустановленої влади і всього існуючого на землі порядку. Прийняття християнства було зумовлено і розширенням міжнародних зв'язків Русі. Але хрещення Русі не тільки відповідало інтересам верхівки суспільства.
Нова релігія принесла з собою і не відому язичництва ідею рівності людей: по-перше, виключила племінні та етнічні відмінності, по-друге, кожному-від князя до землероба належало відповідати за свої земні справи на Страшному суді: ні високе становище, ні багатство не рятували грішника і лиходія від гієни вогненної, яка дохідливо зображувалася художниками на західній стіні християнського храму; праведника ж за терпіння і добрі справи очікував рай. В новій системі цінностей походження і соціальний статус людини не мали значення: на Страшному суді смерть цілком могла виявитися більш гідною, не зважаючи хто ти: боярин або князь. При цьому нова віра не зазіхала на земні порядки, хоча й засуджувала різкий розрив між євангельськими нормами і реальністю грішного світу. Але саме визнання рівності - хоча б тільки перед Богом - і впевненості у прийдешньому вирішенні всіх земних протиріч до певної міри стримувало пристрасті і пом'якшувало гостроту соціальних конфліктів.
Християнство підносило особистість людини, створеної за образом і подобою Божою (тобто людини-творця, творця, що вибирає своїм розумом свій шлях і відповідав за свої вчинки), на відміну від язичницьких традицій: підпорядкування окремої людини роду і долі. Але християнство не тільки зрівнювало людей перед Богом: особиста відповідальність неможлива без свободи особистісного вибору і духовної самостійності кожної людини, який відтепер міг у міру своїх сил долучитися до божественної благодаті .А назустріч йому розкривався Бог в людському обличчі Ісуса Христа, реальне божество з усією природою людини. Особистісне сприйняття світу як
Божого дару давало християнинові і надію: навіть на порозі смертної години розкаявшийся грішник міг отримати прощення і полегшити свою долю. Новий християнський тип свідомості піднімав людини на немислиму для язичного світосприйняття висоту.
5. Двовір'я
Акт прийняття християнства як державної релігії не означав, звичайно, швидкого і повсюдного його затвердження у суспільстві. Хрістиянізація зустрічала опір населення. Неодноразово піднімалися повстання проти християнізації. Історії відомі найбільші з них: у Суздалі, Києві, Новгороді.
І в місті, і в селі християнізація призвела до двовір'я - змішання язичних і християнських вірувань та обрядів. Поєднанню церковної культури і повсякденного життя відповідала двомовність: у храмі звучав церковнослов'янська (давньоболгарська) мова, а в світі говорили на розмовному давньоруському.
При народженні людина отримувала два імені - язичницьке хрещальне, а на додачу до них - прізвисько («Свібло» (шепелявий), «Толстой» або «Варені ноги»), яке супроводжувало його все життя.
Сакрального простору храму і «червоному кутку» селянської хати з іконами і лампадами протистояли «нечисті» місця: перехрестя доріг, клуню і лазня - в ній проживали «домашні» темні сили. В повсякденному житті за допомогою в делікатних ситуаціях зверталися не тільки до священика, але і до місцевих чаклунів-волхвів за «зіллям» для «приворожений», лікарськими травами або просто за порадою. Духовенство поступово і обережно вводило язичницькі ритуали в рамки церковного календаря: святки стали частиною свята Різдва, а ніч на Івана Купала «поєднала» язичницькі русалії і Різдво Предтечі. Язичницькі образи і сюжети органічно вписувалися в світ «високої» культури.