Відомості про тематичний розподіл баз даних 1 страница

Тематика

Кількість

Бізнес

Споживча інформація

Медицина і біологія

Гуманітарні дисципліни

Політематичні бази

Науково-технічна інформація

Суспільні науки

Новини

Верховна Рада України оперує базами даних про склад та структуру парламенту, зміни, що вносяться до Конституції та законопроектів, містить база даних „Законодавство України”.

Кабінет Міністрів України розробляє та супроводжує бази даних про склад КМУ, законодавче забезпечення соціально-економічної політики уряду, єдиний державний автоматизований паспортний реєстр.

У Головному Управлінні Державної Служби України функціонує база даних „Реєстр контрактів з керівниками державних підприємств, установ і організацій та головами правлінь акціонерних товариств, контрольний пакет акцій яких належить державі.

УМіністерстві закордонних справ підтримуються бази даних щодо структур щодо структур міністерства, питань зовнішньополітичної діяльності України: новини, заяви, виступи та прес-релізи за всіма аспектами зовнішньої політики України.

У Міністерстві освіти і науки України функціонують бази даних про навчальні заклади України, навчання за кордоном, новини науки, вищі та середні навчальні заклади, спеціалізовані дитячі установи.

Підпорядковані Міністерству праці та соціальної політики структури також мають багато інформаційного матеріалу. Пенсійний Фонд України користується у своїй роботі автоматизованою системою обробки документації щодо пенсій та допомоги (АСОД / КОМТЕХ). До складу цієї системи входить понад 90 автоматизованих робочих місць (АРМів). Інформація, що накопичується в базах даних системи, дозволяє одержати довідки про кількість пенсіонерів-інвалідів м. Києва; про пенсії льотних екіпажів, особові рахунки, прибутки пенсіонерів тощо. Управління соціального захисту населення, Фонд інвалідів використовує інформацію, що накопичується в базі даних „Наша сім’я” (облік громадян України, які потребують соціальної допомоги).

Міністерство екології і природних ресурсів України супроводжує базу даних про стан навколишнього середовища та екологічні проблеми України.

Міністерство юстиції України супроводжує бази даних про апарат міністерства, місцеві управління юстиції, судову систему, нотаріат, інститути судової експертизи, „Законодавство”, „Нормативні акти України”, „Лоцман”.

В Українському інституті науково-технічної та економічної інформації функціонує банк даних, який об’єднує бази даних понад 4000 українських web-сайтів, розподілені за тематичним та алфавітним каталогами. З 1992 року Інститут веде базу даних зареєстрованих НДДКР та дисертацій, яка на сьогодні налічує понад 420 тис. документів, а з 1998 р. реєструє електронні інформаційні ресурси з науково-технічної та економічної діяльності.

Інститут Проблем Реєстрації інформації (ІПРІ) НАН України розробив та впровадив метабазу даних „Реєстр інформаційних ресурсів м. Києва” (РІР). База розміщена в Інтернеті на web-сайті (www.ipri.kiev.ua). Крім цього, ІПРІ НАН України містить інформацію про бази даних органів державної влади та місцевого самоврядування м. Києва.

Практично всі обласні та міські державні адміністрації України розробили та супроводжують бази даних про нормативно-законодавчі загальнонаціональні та регіональні документи, статистичні та економічні показники розвитку регіонів, міграції населення, служби зайнятості, тендери, культурно-оздоровчі заклади, банки тощо.

Як вищезазначені, так і всі інші суб’єкти інформаційних відносин, що створили або створюють інформаційно-технологічну базу для виконання покладених на них державою функцій, у процесі реєстрації, накопичення, зберігання, поширення та використання інформації з обмеженим доступом зобов’язані передбачити і вжити заходів щодо забезпечення режиму секретності (конфіденційності) інформації, що підлягає охороні, відповідно до порядку і правил, встановлених чинним законодавством України.

Зазначимо, що останніми роками кількість представленої в Інтернеті інформації щодо України зросла у понад десять разів. Так, на початок 2000 року загальний обсяг електронних національних інформаційних ресурсів розміщувався на 1,4 тис. web-серверах, а на початок 2001 року – вже на 9268 web-серверах, загальна кількість web-сторінок налічує понад 900 тис. За змістом інформацію на цих серверах розподілено таким чином: 42 % – інформація про підприємства, банки та біржі; 29,5 % – відомості для широкого кола користувачів; 10 % – інформація про провайдерів послуг Інтернет; 8,5 % – електронні версії газет та журналів; 7 % – інформація про науково-дослідні інститути та навчальні заклади; 3 % – інформація про діяльність органів виконавчої влади та управління.

Система державного управління й захисту інформаційних ресурсів формується та вдосконалюється у процесі становлення держави і вимагає здійснення виваженої державної політики, відповідних практичних кроків. У державі відбувається нелегкий пошук шляхів створення та вдосконалення науково обґрунтованої, економічно доцільної системи управління й захисту інформаційних ресурсів, дія якої має бути спрямована на те, щоб накопичені суспільством знан­ня, наукові досягнення працювали передусім на розвиток економіки держави та забезпечення національної безпеки України. При цьому, як підкреслив Президент України Л. Д. Кучма у доповіді під час вручення Верховній Раді Послання „Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000–2001 роки”, має бути забезпечена „розумна відкритість економіки”.

Актуальність зазначених питань вимагає розгляду законодавчих, нормативно-правових, організаційних й організаційно-технічних проблем, від способу вирішення яких залежатиме оптимальність характеристик створюваної в державі системи управління й захисту інформаційних ресурсів.

Зазначимо, що формування такої системи відбувається на тлі процесів глобалізації у світі, які є досить неоднозначними, і ця неоднозначність дедалі більше усвідомлюється не тільки вітчизняними вченими та дослідниками за кордоном, а й суспільством загалом.

Через обмеженість у природних ресурсах розвиток України у перспективі має відбуватися у напрямі ефективного використання цих ресурсів, виготовлення і постачання на внутрішній та світовий ринки якісної і високотехнологічної продукції та практичної реалізації державою як суб’єктом управління ефективної науково-технологічної політики.

Так, у монографії під редакцією доктора економічних наук Б. А. Малицького зазначено, що „результати проведених досліджень переконливо свідчать про винятково важливе значення державної науково-технічної політики для забезпечення умов, завдяки яким наукові знання і технології перетворюються на вирішальний фактор економічного прогресу. ... Там, де конструктивна участь держави в організації науки існує, найкраще розвиваються і використовуються особисті творчі можливості науковців, ефективніше здійснюється інноваційний процес, вагомішою є роль науки, технологій та інформації у соціально-економічному розвитку країни” [43, с. 3].

Доктор юридичних наук, професор Н. Р. Нижник, формулюю­чи державну стратегію регіональної політики, підкреслює, що розробка стратегії розвитку має спиратися головним чином на власній матеріальні, фінансові, науково-технічні та інші ресурси і є ос­новною функцією структур регіонального управління [44, с. 60].

Відокремлення і акцентування уваги на проблемах захисту інформаційних ресурсів у загальній системі управління національними інформаційними ресурсами, насамперед на процесах їх формування, розвитку і забезпечення ефективного використання, має сенс у плані захисту національних інтересів і забезпечення національної безпеки, створення умов для сталого і безперешкодного функціонування суб’єктів господарювання всіх форм власності, забезпечення позитивного для України результату перетворень у всіх сферах життєдіяльності особи, суспільства і держави. Насамперед це стосується сфери економіки, оскільки для держави, як відзначають вітчизняні науковці, „одним з найважливіших завдань є створення надійної системи забезпечення економічної безпеки як складової цілісної системи гарантування національної безпеки України” [22, с. 434].

У дослідженні Р. М. Юсупова і В. П. Заболотського зазначено, що нині „основу економіки розвиненої держави починають складати реформаційні ресурси”, а саме поняття національних інформаційних ресурсів „претендує на роль економічної категорії” [41, с. 355].

Зазначимо, що не визначивши на рівні актів законодавства правових норм регулювання відносин, пов’язаних із захистом інформаційних ресурсів, та не встановивши компетенції і відповідного рівня забезпеченості скоординованих дій з цих питань державними органами та іншими суб’єктами, що діють в інформаційній сфері, неможливо без шкоди для суспільства і держави здійснювати формування, розвиток і використання інформаційних ресурсів, що підлягають охороні з боку держави. Заходи і засоби захисту відповідної категорії інформаційних ресурсів завжди зумовлені їхньою важливістю.

Недооцінювання або нерозуміння жорсткої необхідності захи­сту законодавчо визначених інформаційних ресурсів, державних програм, методів і засобів досягнення державою національно значущих й стратегічних цілей не тільки призводить до негативного кінцевого результату, безглуздої витрати державних коштів, збід­нення кожного громадянина України, а й небезпечна для людини, суспільства, держави загалом.

Україна – молода держава. Органи державного управління протягом останніх 10 років перебували у стані перманентного ре­формування, кадри фахівців у державних установах постійно змі­нювалися, а тільки-но накопичений досвід державного управлін­ня нерідко втрачався, оскільки функції, делеговані певній струк­турі, переймали на себе інші фахівці, зі своїм баченням проблем і досвідом роботи. Був потрібний час для усвідомлення нових про­блем, що постають перед державою, а вони, як відомо, простими не бувають: будь-яка держава діє в умовах різних обмежень – пра­вових, політичних, ресурсних тощо, всі держави на міжнародній арені конкурують між собою, а форми цієї конкурентної бороть­би можуть бути різними – від інформаційного й економічного втручання у внутрішні справи до прямого військового. Джерела­ми цієї конкурентної боротьби є боротьба за життєво важливі ресурси, обстоювання національних інтересів, забезпечення своєї національної безпеки.

У цьому плані заслуговує на увагу висловлювання Прем’єр-міністра України А. Кінаха в інтерв’ю редакції газети „День”: „...Ми протягом 10 років дуже мало приділяли уваги національним інтересам. Та держава, котра не вміє формулювати й захищати національні інтереси сучасними методами, ніколи не буде ні конкурентоспроможною, ні благополучною” [42].

На засіданні Всеукраїнського прес-клубу секретар Ради національної безпеки і оборони України Є. К. Марчук звернув увагу журналістів центральних та регіональних видань, теле- і радіо- журналістів на те, що XXI століття висунуло перед Україною і перед іншими країнами світу нові серйозні завдання, що стосуються проблем національної безпеки. Серед головних названих проблем відзначимо глобалізацію багатьох сфер життя світової спільноти – її негативний вплив позначається на всіх сферах, від політики до економіки; проблему захисту інформаційного простору України від інформаційної інтервенції [45].

Зазначимо, що такі поняття як „інформаційний простір”, „національний інформаційний простір” в інформаційному законодавстві України досі не визначено. Необхідність законодавчого визначення таких ключових понять та термінів інформаційного права як інформаційний суверенітет України, національний інформаційний простір, правовий режим інформації, принципи міжнародного інформаційного співробітництва тощо, які слугуватимуть підґрунтям подальшого вдосконалення інформаційного законодавства, прийняття дієздатних законів та формування важливих правових ознак суверенної та незалежної держави, яка прагне до міжнародного співробітництва на принципах вільних і рівноправних націй, підкреслено у статті О. В. Сосніна [46]. Авторами статті „Політико-правові аспекти формування інформаційного суспільства суверенної і незалежної держави” [47] запропоновано визначити основні елементи інформаційного простору України: національні інформаційні ресурси України; інформаційна інфраструктура, у складі якої наявні організаційні структури управління й структури забезпечення; інформаційно-телекомунікаційні структури; інформаційні технології; система засобів масової інформації.

Відомо, що в країні триває адміністративна реформа, і є надія, що структура органів державної влади набуде системного і логічно завершеного характеру. Ця структура й стане тією „платформою”, на якій циркулюватимуть інформаційні потоки і яка забезпечуватиме ефективну роботу державної системи управління, життєдіяльність громадянина, суспільства й держави загалом, а також захист циркулюючої у системах державного управління інфор­мації, захист створюваних інформаційних ресурсів, їх обігу і накопичення, зокрема. У той же час ця структура забезпечить у визна­чених законом межах умови для міжнародного обміну інформацією. Кожна система управління створюється суб’єктом управління і відбиває його власне розуміння і вимоги до системи управління як такої, прорахунки в цих питаннях можуть дорого коштувати державі й надовго відкинуть її від визначених стратегічних цілей.

У правовому, організаційному та організаційно-технічному плані Україні ще багато треба зробити для створення системи управління національними інформаційними ресурсами, надійного захисту каналів державного управління, новітніх технологій, су­часних виробництв, інформаційних ресурсів, що забезпечують або забезпечуватимуть провідні позиції країни у світі, – всього того, що потребує правового захисту з боку держави.

Не менш актуальною є проблема виконання ст. 28 Закону Ук­раїни „Про інформацію” щодо визначення Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України спеціального органу для забезпечення державного контролю за режимом доступу до інформації, що становить „іншу, передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі” (ст. 30), яку досі не вирішено. Проте надзвичайно важливо, щоб у державі будь-яка робота з інформаційними ресурсами, що містять відомості обмеженого доступу, здійснювалася відповідно до „правил гри”, встановлених державою для кожного виду інформаційних ресурсів.

Теракти у США 11 вересня 2001 р. наочно засвідчили, що міжнародне співтовариство й Україна, зокрема, стоять перед новими загрозами міжнародній безпеці. Як підкреслюють у своїй статті в газеті „Президентський вісник” науковці Національного інститу­ту стратегічних досліджень О. Власюк, О. Литвиненко, Л. Туровець, „На перше місце в якості носія загрози як окремим країнам, так і світовій спільноті в цілому, виходять не держави, а якраз міжнародні організації на кшталт „Аль-Каїди” Усами бен Ладена. Побудовані за мережевими технологіями, базуючись одно­часно на кількох континентах, найсумлінніше засвоївши можли­вості новітніх технологій, вони стають найпотужнішим противни­ком для дещо застарілих національних систем безпеки” [48]. Цю думку поділяють і автори даної монографії.

Бурхливий розвиток інформаційних технологій і зміна методів отримання інформації, зважаючи на те, що технології подвійного призначення розширюють зону, загальну для оборонної і цивільної промислової інформації, підвищили вимоги до процесів формування, поширення, використання й захисту такої інформації. Економічна розвідка і промислове шпигунство як її складова не канули у Лету із завершенням „холодної війни”, а набирають нових обертів використовуючи для цього нові геополітичні, соціально-економічні реалії та сучасні технічні та технологічні можливості.

Не вдаючись до детального розгляду цих проблем, зазначимо основні принципи економічної розвідки:

• підпорядкованість завдань і цілей економічної розвідки ключовим економічним інтересам як держави, так і окремих суб’єктів господарювання;

• незалежність вибору об’єктів від політичних, військових таінших відносин між державами;

• постійність ведення;

• вплив на економічну структуру об’єктів економіки в інтересах держав і підприємств, що здійснюють розвідку;

• стимулювання з боку держави і зацікавлених в отримай формації підприємств.

Основні напрями діяльності економічної розвідки:

• зосередження основних зусиль економічної розвідки на „добу­ванні” стратегічної економічної інформації, яка використовується вищими урядовими та іншими колами під час підготовки і реалізації планів і рішень у всіх сферах міжнародних економічних відносин;

• спрямованість на отримання відомостей про специфічно чутливі місця діючих і прогнозованих партнерів і конкурентів;

• постійну спрямованість на „добування” науково-технічної інформації „випередження” – значні науково-технічні досягнення, прориви у фундаментальних дослідженнях, пріоритетній проблематиці;

• прагнення до отримання кризової, індикаторної інформації насамперед на об’єктах валютно-фінансової сфери та паливно-енергетичного комплексу.

Слід також звернути увагу на висновки експертів, які вважають, що за сучасних умов розмежування між „відкритою” інформацією з вільним доступом і „закритою”, доступ до якої захищається законом, має нині вирішальне значення.

Однак це розмежування ускладнюється виникненням так званої „проміжної інформації”, яка перебуває в зоні юридичного вакууму і відокремлює відкриту інформацію від закритої, а також у нейтральній зоні, яка лежить між відкритими пошуками економічної інформації з використанням законних методів і таємних пошуків з використанням незаконних методів.

Сучасні дослідження свідчать, що за умов запеклої конкурентної боротьби на міжнародному ринку масштаби „полювання” за „закритою” і „проміжною” інформацією різко зростають, що зумовле­но прагненням діючого в даному напрямі суб’єкта заощадити власні кошти на науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах, а також фундаментальних дослідженнях, бажанням бути обізна­ним у справах конкурента, використовувати його науково-технічні досягнення у власних інтересах. Перерозподіл фінансових, матеріа­льних, людських тощо ресурсів, що вивільняються в разі проведен­ня „успішної операції” з отримання визначеної інформації, дозво­лять приділяти більше уваги виробництву і маркетингу, концентру­вати наявні ресурси на інших напрямах, в тому числі й на прове­денні НДДКР, важливих для даного суб’єкта.

Саме тому у сфері економічної розвідки визначилися такі ос­новні напрями професійного інтересу: науково-дослідні та конст­рукторські роботи; фінансові операції компаній, у тому числі фінансування проектів, інвестиційна політика; особливості техно­логічного процесу, специфікації продукції, результати випробувань; маркетинг, зокрема, режим постачань, списки замовників, кон’юнктура ринку, відомості про угоди, що укладаються, а також звіти про реалізацію продукції; організація виробництва, у тому числі дані про введення в дію нових, розширення або модерніза­цію існуючих виробничих потужностей, об’єднання з іншими фір­мами; комерційна філософія керівників фірм-конкурентів, стра­тегія їхнього бізнесу; торгівля продукцією спеціального і подвій­ного призначення тощо.

Активно провадять роботу у вищезазначених напрямах транс­національні корпорації – лідери серед суб’єктів економічної дальності. Їхня організаційна структура, що поєднує централізм у здійсненні єдиної економічної політики з делегуванням прав ме­неджерам, які очолюють закордонні філії корпорацій, дозволяє ТНКстворити гнучку систему збору інформації, яку вона отри­мує від численних філій, розпорошених у всьому світі, з ураху­ванням специфіки регіонів і навіть окремих країн.

За оцінками дослідників ООН, нині існує близько 55 тис. ТНК, що контролюють близько 170 тис. іноземних філій. Найбільші 100 ТНК,за винятком банківських і фінансових компаній, мали у 1990 р. у своєму розпорядженні сватові активи на загальну суму 3,1трлн дол.,з яких активи на суму 1,2 трлн дол. розміщувалися поза межа­ми країн, в яких розташовані ці компанії. Якщо порівняти активи 100найзначніших компаній (які можна оцінити в 20 трлн дол.) із загальною сумою активів в усьому світі, то вийде, що вони мають близько 16 % продуктивних активів усього світу, а компанії перших трьох сотень контролюють, імовірно, 25%всіх активів. Дослідники зазначають, що ТНК здійснюють практично усі види шпигунства, починаючи від науково-технічного і закінчуючи політичним.

Джерелами отримання ТНК секретної інформації можуть бути філії у країні базування; відділи розвідки і контррозвідки ТНК; лобісти у країні базування і за кордоном; державні розвід служби; незалежні агентства, які спеціалізуються на так званій „інформаційній діяльності”.

Реалії такі, що конкурентна боротьба за ринки збуту продукції, сфери інвестицій капіталів і прагнення отримати максимальні прибутки, змушують керівництво великих корпорацій уважно слідкувати за діяльністю їхніх конкурентів.

Вище окреслено лише окремі аспекти такого спеціального питання як економічна розвідка, тільки в контексті визначення вектора її інтересів у сфері інформаційних ресурсів. У світі працює добре налагоджена система з отримання необхідної інформації, і захистити інформаційні ресурси можна лише завдяки комплексу системних заходів з боку як державних спеціальних служб, так ісамих суб’єктів економічної діяльності.

Фахівці відзначають постійне зростання кількості приватних організацій, що спеціалізуються на „добуванні” відомостей про конкурентів.

Наукові дослідження свідчать, що керівництво приватних компаній уважно вивчає практику діяльності державних спецслужб з „добування” й обробки зовнішньоекономічної інформації, впрова­дження сучасних технічних засобів та інформаційних систем.

Треба зауважити, що великі масиви комерційної інформації зберігаються в електронних базах даних і є об’єктом промислово­го шпигунства, а можливість дистанційного проникнення до комп’ютерних мереж, незаконне використання, зміни і знищення даних були неодноразово продемонстровані на практиці.

Сучасні інформаційні технології дозволяють отримувати відомості переважно з використанням цих самих технологій у штучному інформаційному середовищі за мінімальною участю людини.

Для цього створюються спеціальні програмні продукти (ноуботи), здатні пересуватися мережею від комп’ютера до комп’ютера, розмножуватися, збирати і надсилати ініціатору визначену інформацію, змінювати чи руйнувати бази та банки даних найважливіших вузлів системи управління.

Нагадаємо, що при створенні мережі Інтернет комерційна без­пека до розрахунків не бралася, тому користувачі мережі вияви­лися значною мірою беззахисними.

Аналіз свідчить, що нині хакери створюють значну загрозу для національної безпеки, оскільки вони нерідко зв’язані з терористичними організаціями і організованою злочинністю, а процес ін­форматизації підвищує залежність усіх служб від сталого функ­ціонування комп’ютерних систем.

Наведемо лише окремі приклади з довгого переліку атак на комп’ютерні мережі, здійснених останніми роками.

Лютий 1999 року. Невідомі хакери змінили траєкторію польоту одного з британських супутників-шпигунів.

Серпень 1999 року. За повідомленням Пентагона, російські хакери викрали з секретних комп’ютерних мереж відомства сотні секретних документів, операція щодо їх знешкодження тривала пів­року і отримала назву „Moonlight Maze”. Усі web- сайти міністерства оборони, крім шести найбільш захищених, були закриті.

Січень 2000 року. Невідомі хакери вивели з ладу половину комп’ютерів Агентства національної безпеки США. Три доби спів­робітники Агентства не могли одержати доступ до даних супут­ників-шпигунів і глобальних мереж телефонного і комп’ютерного прослуховування.

7–9 лютого 2000 року сайти дев’яти провідних Інтернет-компаній зазнали найжорстокішого нападу хакерів – загальний обсяг втрат становив 1,2 млрд. доларів.

Ґрунтовно і всебічно ці та інші проблеми боротьби з економіч­ною розвідкою розглянуті в праці відомого російського вченого, доктора юридичних наук А. Г. Шаваєва [49] і в книзі американсь­ких авторів Боттома Н. Г. і Галатті Р. Р. Дж. [50].

Події в Україні свідчать, що проблеми захисту інформаційних ресурсів, інформаційно-телекомунікаційних систем стоять досить гостро. Так, витік інформації з державної установи в глобальну ме­режу Інтернет через появу в ній комп’ютерного вірусу „SirCam”; вірусна атака на комп’ютерну мережу генеральної дирекції ВАТ „Укртелеком” (700 комп’ютерів і десятки серверів), яка тривала протягом п’яти днів і серйозно вплинула на працездатність мережі (збитки понад 1 млн. грн) тощо, створюють підстави для порушен­ня питання про створення в Україні Центру комп’ютерного антивірусного захисту.

Зазначимо, що завчасне вжиття заходів щодо технічного захисту інформації загалом і комп’ютерного антивірусного захисту в ціломустає необхідною умовою сталого функціонування комп’ютерних мереж підприємств, установ і організацій. Так, голова Ощадбанку України В. Н. Ґрибков зазначає: „Процес комп’ютеризації банків перетворив зафіксовану на матеріальних носіях інформацію у найважливіший стратегічний ресурс, що багато у чому визначає безпеку банку. ...В одну з недавніх серпневих ночей на ощад-банківський сервер було здійснено понад 40 атак вірусних мере­жевих „черв’яків”. ... Антивіруси КАV („Антивірус Касперського” — прим. авт.) у нас їх успішно відбили” [51].

Отже, зовнішні та внутрішні загрози безпеці суб’єктам економік у спектрі проблем забезпечення національної економічної безпеки значні та різноманітні за змістом. Розглянуті явища безпосередньо загрожують не тільки окремим державним і недержавним суб’єктам економіки, а й загалом економічній безпеці країни, тому вирішенням проблеми забезпечення інформаційної безпеки та безпеки виготовлення і обігу інформаційних ресурсів стає першочерговим завданням як держави, так і всіх суб’єктів економічної діяльності.

За цих умов особливого значення набуває випереджувальне вдосконалення і розвиток правової, організаційної, організаційно-технічної і ресурсної бази системи державного управління та захисту інформаційних ресурсів України.

Розділ 2 ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ

ФУНКЦІОНАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЙНО–

ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ

НАЦІОНАЛЬНИМИ ІНФОРМАЦІЙНИМИ

РЕСУРСАМИ УКРАЇНИ

Інформаційні ресурси є одним з найважливіших об’єктів державної інформаційної політики. Враховую­чи зростаючу роль інформаційних ресурсів у сучасному світі, держава зобов’язана створити умови І механізми для формування, розвитку і ефективного використання інформаційних ресурсів у всіх сферах діяльності і, на­самперед, систему управління національними інформаційними ресурсами України.

Національні інформаційні ресурси складаються з мі­льйонів окремих документів і масивів документів, як тра­диційних – у паперовому вигляді, так і на електронних носіях, баз і банків даних, бібліотечних, архівних, музей­них, картографічних фондів, реєстрів, кадастрів, що міс­тять дані, відомості та знання, пов’язані з усіма сферами життя людини, суспільства і держави. Потенціал інформаційних ресурсів України посідає одне з провідних місць у світі. Проте доступність інформаційних ресурсів Ук­раїни для користувачів та ефективність їх використання з різних причин значно нижче, ніж у розвинених країнах. Однією з таких причин є недосконалість системи держав­ного управління національними інформаційними ресурса­ми. Важливим завданням і обов’язком держави, її інституцій є забезпечення широких можливостей для того, щоб потенціал національних інформаційних ресурсів працю­вав на досягнення сталого економічного розвитку, підви­щення добробуту людей, зміцнення демократії, збережен­ня власної соціально-культурної ідентичності, забезпе­чення рівноправного, взаємовигідного міжнародного ін­формаційного співробітництва.

Формування, накопичення, поширення, забезпечення як загальнодоступного, так і комерційного використання національних інформаційних ресурсів в умовах переходу до постіндустріального суспільства та глобальних інформаційних процесів доцільно розглядати як пріоритетні завдання, що мають загальнодержавне значення.

У даній праці з метою виявлення проблем формування системи національних інформаційних ресурсів (СНІР) відповідно до їхніх складових, галузей і видів, а також правового режиму їх функціонування здійснено аналіз поглядів на проблеми управління СНІР учених і спеціалістів та актів чинного законодавства, нормативно-правових документів, що регламентують окремі питання державної реєстрації та обігу інформаційних ресурсів та інших документів.