Виникнення і розвиток політичної думки в Стародавньому світі
Політична думка зародилась в стародавні часи в країнах Стародавнього Сходу – Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, Персії.
ЄГИПТЯНИ вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра, який владарював над богами і людьми. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам – Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість “нижчих вищим”.
Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої – боги і фараони, підніжжя – народ. Між ними – жерці, знать, чиновники.
Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.
ШУМЕРСЬКА ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гільгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами – правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.), Царських списках (XX–XIX ст. до н. е.) тощо.
БУДДА (563–483 pp. до н. е.; збірник “Дігха Нікайя”): Його вчення зосереджено на особі, яку необхідно позбавити від постійних страждань. Заперечував теорію божественного походження каст і царської влади. Пропонував людям відмовитися від бажань і пристрастей, зробити своє життя непідвладним впливу середовища.
КОНФУЦІЙ(551–479 pp. до н. е.) – яскравий представник стародавньокитайської думки. Погляди Конфуція викладено у книзі “Луньюй” (“Бесіди і судження”), складеній його учнями.
Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім’я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є “сином неба”, його влада має божественне походження. Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів, був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності.
Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов’язку тощо.
Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів, що було з умовлено їх традиційно каральним значенням.
Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.
МО ЦЗИ (479–400 pp. до н. е.), – засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.
Мо Цзи вважав, що влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей. Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча.
Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.
ДЕМОКРІТ (470–366 до н. е.) – його вчення особливо вплинуло на розвиток політичної ідеології: про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство, державу і закони як штучні утворення людей внаслідок природного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент “хорошої” держави. Демокріт доводив земне, а не божественне походження людини (з землі і води), суспільне, а не небесне походження права. У контексті тих ідей фігурували вчення Піфагора (580–500 до н. е.), Геракліта (530–470 до н. е.) та деяких інших давньогрецьких мислителів.
СОКРАТ (469–399 pp. до н. е.) – вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів відданість і підпорядкування законам.
Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану протии народу, – тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших – плутократією, а правління всіх – демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей). Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні особи.
ПЛАТОН (427–347 pp. до н. е.) – своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах “Держава”, “Політик” і “Закони”. Вчення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах.
Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала – дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани – правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Ідеальна держава Платона – це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один – найдостойніший), або аристократією – владою декількох кращих.
Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління – тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.
Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу – охлократію.
Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії – багатство, в демократії – свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність – тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія – найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство. У діалозі “Політик” Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони.
АРІСТОТЕЛЬ (384–322 pp. до н. е.) – політичні погляди викладені головним чином у працях “Політика” та “Афінська політія”. Займався проблемами походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом – із сім’ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.
Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними – тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.
Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує.
Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об’єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це – поміркованість, у майні – середній достаток, у правлінні – середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом’якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів.
7 питання. Політико-релігійні доктрини середньовіччя
В середині сторіччя /У-ХУ1вв. / философсько - етичні концепції політики в Західній Європі витісняються релігійною /християнською/ концепцією. Центральною проблемою політичного знання цього періоду виявилося питання про те, яка влада /організація/ повинна мати пріоритети: духовна /церква/ або світська /держава/, ідеологи церкви підтверджували, що могутність государів відбувається від церкви, а вона одержала свої авторитет безпосередньо від Христа. Звідси - християнські государі зобов'язані підпорядковуватися главі християнської церкви.
Одним із творців християнської політичної теорії був Хома Аквінський /Аквинат/ /1225-1274/. Аквінський підтверджував, що влада є встановлення божественне, вона повинна нести людям завжди добре, гарне, благе. Але конкретніше форми і засоби придбання влади, її устрою і використання можуть бути дурними, несправедливими, противними ідеї бога. Наскільки дії влади відхиляються від волі божої, настільки вони суперечать інтересам церкви, настільки піддані вправі робити цим діям опір.
Для юристів важливим є факт розробки Аквинським соціальної теорії закону. Головне в ній - вічність закону, що уособлює собою універсальні норми, загальні принципи божественного розуму, що управляє всесвітом. Вічний закон існує в Богові, тотожний йому й існує сам по собі. Всі інші закони є похідними від вічного закону і пов'язані з ним особливими відношеннями субординації. До числа таких законів Аквінський відносить природний закон, що є ні що інше, як відбиток вічного закону в людському розумі, у свідомості мислячої істоти. Оскільки першоосновою практичного розуму служить добро, остільки до природного закону відноситься все те, що стосується добра, самозбереження і продовження людського роду. Конкретизацією природного закону є людський закон /позитивний закон/, основне призначення, якого складається в тому, щоб силою, страхом спонукати людей уникати зла і досягати чесноти.
На початку XVI ст.. майже всю Європу захопила Реформація - релігійний і політичний рух, спрямований проти католицької церкви. Мартін Лютер /1483-1546/ поклав початок лютеранському /протестантському / віросповіданню. Система лютеровських політичних поглядів вкрай суперечливий. З одного боку, Лютер закликав маси звільнитися від політичного й ідеологічного признічення церкви, додати мирським заснуванням і світскій державі силу релігійного авторитету. З іншого, - лютеровська система, реформаторська у своїй релігійній основі, не була такою у своїй політико-правовій основі. Лютер був супротивником народного розуміння Реформації як боротьби за соціальну справедливість і євангельську рівність.
Одним із самих яскравих політичних мислителів епохи Відродження був італієць Нікколо Макіавеллі /1469-1527/. Його погляди викладені в працях "Государ", "Міркування на першу декаду Тита Лівія", "Мистецтво війни". Макіавеллі був фундатором світської політичної науки. Його вчення вільне від релігії -теології і засноване на вивченні діяльності минулих і сучасних йому урядів і держав. .На противагу католицьким богословам, Макіавеллі відокремив політику від моралі. Політика /заснування організації, діяльність держави/ розглядалася як особлива сфера людської діяльності, що має свої закони, які не збігаються з нормами християнської моралі. "Політика, - відповідав Макіавеллі, ~ це сукупність засобів, що необхідні для того, щоб прийти до влади, утриматися у владі і корисно використовувати її. Політика є стосунки з владою, задане обставинами і такі, що залежать від народу або могутності володаря , а також від поточних ситуацій".
Макіавеллі вважав, що государ не повинний припускати того, щоб політична влада в країні знаходилася ще в чиїхось руках ; він зобов'язаний концентрувати її всю тільки у своїх. Стосовно керування він радить государю виступати опікуном народу, не турбуючись особливо про етичні норми. Государ, - пише Макіавеллі, - "якщо він хоче зберегти владу, то повинний набути уміння відступати від добра", а "заради зберігання держави" піти проти свого ж слова: “Завбачливий государ не повинний виконувати своїх обіцянок, якщо таке виконання буде для нього шкідливо", "государ повинний мати велике мистецтво удаваності й обдурювання... . - людина, що вміє добре брехати, завжди знайде достатньо легковірних людей, що охоче піддаються обману". Макіавеллі вважав, що в політиці треба спиратися не на мораль, а на силу. Заради благої цілі мораллю можна зневажити: ціль виправдує засоби. Звідси - термін макіавеллізм - уява політичної діяльності, що не нехтує ніякими засобами для досягнення поставленої цілі. Це термін, що позначає політику лжи, обману, підступництва. Цим керувалися багато політиків, у тому числі і лідери Великої Французької революції кінця ХVIII ст., і більшовики в Росії, і лідери сьогодення.
Проте звеличення в політику спритності, удаваності, хитрості - не основне в навчанні Макіавеллі: він був великим теоретиком політики. Його заслугою явилося формулювання предмета і методу політичної науки. Предметом цієї науки він вважав владу в усіх її проявах, а методом - пряме спостереження за фактами: за поводженням лідерів і мас, за їхньою взаємодією. У його роботах поданий також весь набір методів, використовуваних сучасною політичною наукою: соціологічний, психологічний, антропологічний і т.д. З ім'ям Макіавеллі пов'язане завершення становлення політики в якості самостійної сфери людської діяльності.