Державний лад Паризької Комуни 7 страница

Створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Наприкінці громадянської війни в Росії (осінь 1920 р.) новостворена держава багато в чому була не схожою на колишню Російську імперію. Із її складу вийшли і стали незалежними державами Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. Ще низка держав (соціалістичних або народних республік) перебували в номінальній залежності від Росії. Це — Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Далекосхідна республіка, Хорезмська і Бухарська народні республіки. До складу Росії входило майже 20 автономних утворень.

На початок 20-х років більшовики встановили свою владу не лише в Росії, а й в Україні, Білорусії, державах Закавказзя. Відтак постало питання про відтворення Росії в кордонах колишньої імперії, на початок хоча б і без втрачених Польщі, Фінляндії, прибалтійських країн. Ніхто з більшовицьких лідерів не заперечував проти цього, а роз­біжності в їхніх поглядах стосувалися не питання, що потрібно відтворити, а як це зробити, щоб зберегти видимість державного суверенітету суб’єктів майбутнього утворення.

Проекти об’єднання

Автономізація	Федералізація	Конфедералі- зація
Автор: Й. Сталін	Автор: В. Ленін	Автор: компартія Грузії
Сутність: всі радянські країни повинні увійти до складу Росії на правах автономій	Сутність: всі радянські республіки на рівноправних засадах утворюють федеративну державу	Сутність: незалежні радянські держави будують свої відносини на основі договорів

Ще в ході громадянської війни, у січні 1919 р., Тимчасовий робітничо-селянський уряд України проголосив свою солідарність з РФСРР — «колискою світової революції» і висловив побажання об’єднатися з Радянською Росією на принципах «соціалістичної федерації». Невдовзі, в лютому цього самого року, таку саму заяву зробив більшовицький уряд Білорусії.

У середині травня 1919 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) виступив ініціатором утворення військового союзу між соціалістичними республіками та РФСРР. І хоч механізму взаємодії республік не існувало і умови союзу не були вироблені, все ж реальна військова допомога республікам з боку Росії надходила.

Наступним об’єднавчим кроком стали економічні і по­літичні союзи, які укладали радянські республіки протягом 1920— 1922 рр. в міру звільнення їх територій від іноземних інтервентів і національно-демократичних урядів.

Нарешті, на початку 1922 р. західні країни запросили РФСРР як правонаступницю Російської імперії на європейську конференцію країн-переможниць у Першій світовій війні до Генуї. У лютому 1922 р. всі вісім радянських республік укладають угоду, доручаючи Росії представляти їхні інтереси на конференції. Скориставшись цим, РФСРР надалі вже самостійно діяла на міжнародній арені від імені республік, не запитуючи їхньої згоди.

Отже, до кінця 1922 р. процес об’єднання республік з більшовицькими режимами під егідою Росії був практично завершений. Залишалося надати йому певної державно-організованої форми. І тут виникло питання, на яких засадах повинно відбутися об’єднання. Якщо зробити респуб­ліки-держави автономіями і включити їх до складу Росії, це суттєво обмежило б їхній суверенітет, на що не погодилася б насамперед Україна.

Закавказькі республіки взагалі були проти створення якихось наддержавних політичних структур і пропонували будувати відносини на основі договорів. Щоб зламати опір місцевої партійно-політичної еліти, більшовицьке керівництво Росії вирішило спершу провести об’єднання закавказьких держав. 12 березня 1922 р. в Тифлісі був підписаний договір про створення ЗФСРР (Закавказької Федеративної Соціалістичної Радянської Республіки) у складі Грузії, Вірменії та Азербайджану. Новостворену федерацію очолили ставленики Москви.

Питання про утворення СРСР вирішувалося виключно партійними лідерами. А оскільки державні керівники всіх республік були членами більшовицької партії з її залізною дисципліною, особливого опору з їхнього боку не чинилося. У серпні 1922 р. рішенням Політбюро ЦК РКП(б) була створена комісія «по підготовці питання про удосконалення федеративних відносин між РФСРР та іншими радянськими республіками». Як член комісії і нарком у справах національностей Й. Сталін розробив проект рішення комісії, відповідно до якого республіки увійшли б до складу РФСРР на правах автономії («проект автономізації»). Це викликало гостру критику в партійному керівництві. Завдяки особистому втручанню В. Леніна, який рішуче ви­ступив проти сталінського проекту «автономізації», становище вирівнялося.

30 грудня 1922 р. в Москві скликається І Всесоюзний з’їзд Рад, на якому були представлені делегації від РФСРР, України, Білорусії та ЗФСРР. Ці держави і стали фундаторами Союзу Радянських Соціалістичних Республік. На з’їзді було прийнято зачитану Й. Сталіним Декларацію про утворення СРСР та Союзний договір, обрано керівників нової держави — Михайла Калініна, який став головою ВЦВК (парламенту) СРСР, та Володимира Леніна, який очолив РНК (уряд) держави.

На пропозицію української делегації, очолюваної Михайлом Фрунзе, було запропоновано затвердити названі документи про створення СРСР як проекти з тим, щоб після перевірки практикою остаточно їх схвалити на ІІ Всесоюзному з’їзді Рад. Пропозиція була підтримана делегатами, але до цього питання вже ніхто не повертався. Також передбачалося, що Договір про утворення СРСР для кожної союзної республіки набере чинності після ратифікації його республіканським з’їздом Рад, але насправді цього ніколи так і не відбулося.

Менш як через два тижні після підписання Союзного договору, 10 січня 1923 р., Президія нового ВЦВК призначила комісію з 13 осіб для складання проекту конституції. Скоро її склад поповнився представниками від союзних республік. У ході підготовки проекту конституції до комісії були направлені два контрпроекти — від Українського і Білоруського Центральних Виконавчих Комітетів (парламентів), які були згодом оприлюднені. Обидва проекти в цілому спрямовувалися проти надмірної централізації влади і широких повноважень загальносоюзних органів. Тому вони, звісно, не вписувалися у концепцію Союзу, прийняту у грудні 1922 р. Зрозуміло, проектна комісія залишила обидва контрпроекти поза увагою.

Під час обговорення проекту конституції, розробленого комісією, у червні 1923 р. в ЦК РКП(б), постало запитання: що ж необхідно створювати — конституцію чи удосконалений союзний договір? Звичайно, союзна держава могла бути оформлена і конституцією, і союзним договором. Але якщо конституція — документ, безумовно, єдиної держави, то союзний договір може існувати і в конфедерації. Цю небезпеку розпізнали шовіністично настроєні російські члени комісії. Саме за їхнім наполяганням було вирішено створити конституцію як основний закон єдиної держави, а не союзу держав. В основу конституції були покладені Декларація про утворення СРСР та Союзний договір.

У червні-липні 1923 р. проект Конституції СРСР був обговорений на сесіях ЦВК союзних республік. 6 липня сесія ВЦВК затвердила проект, а 31 січня 1924 р. її затвердив ІІ Всесоюзний з’їзд Рад.

За своїм змістом Конституція СРСР 1924 р. не була подібною до жодної конституції країн світу, а також до попередньої Конституції РФСРР 1918 р. і наступних радянських конституцій. Це був оригінальний витвір керівників держави і єдиної правлячої партії – Російської Комуністичної партії більшовиків (РКП(б). В ній ми не знайдемо характеристики суспільного устрою, відсутні глави про права і обов’язки громадян, виборчі права, місцеві органи влади та управління. Всі ці питання вважалися другорядними і давалися на відкуп республіканським конституціям. Натомість головна увага приділялася: а) факту конституційного закріплення утворення СРСР; б) розмежуванню сфери компетенції Союзу РСР і союзних республік; в) системі найвищих державних органів СРСР і союзних республік.

Конституція складалася з двох розділів: Декларації про утворення СРСР та Союзного договору. В Декларації демагогічно заявлялося, що лише в умовах диктатури пролетаріату можливе вирішення національного питання. Вказувалося на причини, котрі спонукали республіки до об’єднання у багатонаціональну державу. Містилося положення про те, що доступ в СРСР відкритий для всіх республік, які можуть утворитися в майбутньому. За кожною республікою забезпечувалося право вільного виходу зі складу СРСР*.

_________________________________

*Це положення, яке вперше було зафіксоване в Конституції СРСР 1924 р., дублювалося наступними Основними Законами радянської держави. Його декларативність і демагогічний характер підтверджується відсутністю механізмів, які могли б забезпечити реалізацію цього права. За всю історію СРСР не було жодного випадку не лише виходу, а навіть постановки питання на офіційному рівні про бажання республіки вийти зі складу СРСР. А коли у 1989 р. керівництво Литовської РСР заявило про бажання республіки скористатися положенням Конституції 1977 р. про свободу виходу зі складу багатонаціональної держави, шляхів легітимного вирішення цього питання не було знайдено.

У Договорі про утворення СРСР закріплювалося об’єднання в одну державу чотирьох республік: Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки (БСРР) та Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (ЗСФРР). До компетенції СРСР та його верховних органів були віднесені зовнішня політика, зовнішня торгівля, транспорт і зв'язок, загальний план розвитку держави та її бюджет, грошова і кредитна система, основи судоустрою, судочинства, кримінального і цивільного законодавства, збройні сили тощо. У Договорі було ще раз продубльовано право вільного виходу республік зі складу держави.

Верховним органом влади в СРСР був з’їзд рад СРСР, який складався з депутатів, обраних населенням у розрахунку 1 депутат від 25 тис. виборців міського населення і 1 депутат від 125 тис. жителів сільських районів. З’їзд рад скликався один раз на рік. У період між з’їздами найвищим органом влади вважався Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) СРСР, який складався з двох палат: Союзної ради і Ради національностей. Обидві палати були рівноправними. Це був прообраз майбутньої Верховної Ради СРСР. ЦВК СРСР працював у сесійному режимі, збираючись на сесій тричі на рік. Тому для керівництва поточною роботою він обирав зі свого складу Президію ЦВК у кількості 21 особи. ЦВК також формував радянський уряд – Раду Народних Комісарів (РНК) у складі її голови, заступників та народних комісарів. Поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову не існувало. Володимир Ленін як голова уряду був рішучим противником такого поділу. Механізм вирішення поточних і стратегічних завдань управління величезною країною полягав в наявності позаконституційної правлячої сили в особі РКП(б) та її керівного ядра – Політичного бюро. Всі радянські урядовці різних ешелонів влади були членами більшовицької партії і підпорядковувалися залізній партійній дисципліні і беззаперечно виконували вказівки свого керівництва, навіть не піддаючи сумніву їх конституційність чи законність.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які чинники зумовили швидке і легке взяття влади більшовиками?

2. Назвіть перші нормативно-правові акти радянської влади.

3. Які форми землекористування встановив Декрет про землю?

4. Проаналізуйте питання, пов’язані зі скликанням і розпуском Установчих зборів.

5. На якому форумі і коли був затверджений федеративний устрій більшовицької Росії?

6. Які причини прийняття Конституції РФСРР 1918 р.?

7. Проаналізуйте основні положення Конституції.

8. Які категорії громадян Росії були позбавлені виборчих прав?

9. Назвіть та проаналізуйте джерела права перших років радянської влади.

10. Проаналізуйте цивільне та кримінальне право Росії. Вкажіть на їх особливості та характерні риси.

11. Які зміни у судочинство внесла радянська влада?

12. Які об’єднавчі процеси відбувалися в радянських республіках до утворення СРСР?

13. На яких засадах будувалися відносини між суб’єктами СРСР?

14. Що надавало СРСР характеру унітарної держави?

Тести-тренінги

1. Проблема Всеросійських Установчих Зборів полягала в тому, що:

а) Тимчасовий уряд, проголосивши про свій намір скликати Збори, не призначив дату виборів до них;

б) більшовицький уряд визначив не зовсім вдалу дату скликання Зборів;

в) за результатами виборів більшовики отримали більшість голосів;

г) всі відповіді неправильні.

2. Зазначте, які з названих категорій населення Росії були, за Конституцією 1918 р., позбавлені виборчих прав:

а) наймані робітники;

б) приватні товаровиробники;

в) особи без постійного місця проживання;

г) божевільні та душевно хворі;

ґ) всі разом узяті.

3. Історія радянської держави і права в Росії започаткована:

а) ІІ Всеросійським з’їздом Рад, який юридично оформив повалення Тимчасового уряду;

б) Конституцією РФСРР 1918 р., яка юридично закріпила новий державний лад;

в) повстанням у Петрограді 25 жовтня 1917 р.;

г) розпуском Всеросійських Установчих Зборів.

4. Джерелами права в Росії в перші роки радянської влади були:

а) дореволюційне законодавство Російської імперії;

б) рішення партійних з’їздів і пленумів більшовицької партії;

в) особисті розпорядження голови РНК В. Леніна.

г) постанови центрального комітету партії більшовиків.

Тема 13.Державно-правовий розвиток країн світу у ХХ ст

§ 1. Утвердження сучасної державності і права в країнах світу

1. Загальні закономірності державно-правового розвитку провідних країн світу у ХХ ст.

2. Державно-правові наслідки Першої світової війни.

3. Політико-правовий розвиток Німеччини.

Література:1 (с. 344—400; 441—466); 2 (т. 2, с. 391—502; 554—621); 3 (с. 359—455); 4 (с. 722—828); 6 (т. 2, с. 205—379; 429—452; 516—703); 7 (с. 239—397); 8 (с. 422—523; 544—561); 9 (с.319-342); 10 (с. 333—347; 374—387; 409—418; 432—440; 459—460); 11 (с. 367—454); 12 (с. 321—374; 381—403); 13 (с. 420—556); 14 (с. 433—575).

На початок ХХ ст. у провідних державах світу в цілому завершився процес перемоги та утвердження буржуазних суспільних відносин. І це закономірно: економічне панування буржуазії об’єк­тивно зумовило її домінуючу роль у політичній сфері.

Вже на кінець ХІХ ст. типовою формою здійснення політичної влади буржуазії стає буржуазна демократія, яка визначалася самим характером буржуазних революцій в країнах Європи та Америки. Саме під кутом зору цих революцій слід розглядати прийняття в державах таких важливих документів демократичного характеру, як «Петиція про права», «Хабеас корпус акт» (Англія), «Декларація прав людини і громадянина» та конституції Франції, «Декларація незалежності», «Білль про права» та Конституція США тощо.

Саме демократичний устрій держави дозволив буржуазії разом з іншими верствами населення, їхніми політичними силами і партіями здійснювати владу в державах, забезпечувати найсприятливішу внутрішню та зовнішньополітичну обстановку для реалізації інтересів більшої чи меншої частини нації. Основними ознаками буржуазно-демократичного політичного режиму є: а) парламентаризм; б) розподіл влади; в) участь народних мас у справах управління державою.

Крок за кроком, на основі законів і неписаних угод формується важливий принцип буржуазної конституційної політики — відповідальність уряду перед парламентом. Встановлюється правило, відповідно до якого до уряду приходять члени керівництва партії, котра одержала перемогу на парламентських виборах.

У ХХ ст. набуває поширення таке важливе, з точки зору управління державою, політичне явище, як підвищення виконавчої влади (урядів) над представницькими установами (парламентами). Це поставило перед правлячими по­літичними силами і їх партіями завдання двоякого характеру: з одного боку, зосередити вирішення найважливіших державних справ у руках уряду або голови виконавчої влади — президента; а з іншого — максимально забезпечити парламентську підтримку діяльності органів виконавчої влади. Це робилося з тим, щоб не допустити кризової ситуації внаслідок виникнення суперечності між законодавчою і виконавчою владою. Саме цим можна пояснити ту практику, яка склалася у багатьох державах, коли повновладним учасником, розпорядником, а іноді й керівником законодавчого процесу стає президент чи уряд.

Одночасно з державою суттєвих змін зазнає право. Становлення сучасного права — це довготривалий процес, що охопив кілька століть, починаючи з раннього Середньо­віччя. Він проходив більш плавно, еволюційно, на відміну від політико-державних процесів, які нерідко набували форм суспільних катаклізмів. Історико-культурні корені сучасного права створювалися на ґрунті рецептованого римського права, міського (магдебурзького) права, міжнародного права тощо. Разом з тим, правові системи Середньовіччя були досить недосконалими, а їхній партикуляризм ставав на заваді розвитку політичної демократії і капіталістичного підприємництва.

Важливу роль у реформуванні старого феодального права на новій основі відіграли перші європейські буржуазні революції. Вони, а особливо Велика Французька буржуазна революція, стали серйозним випробуванням на міцність середньовічної правової надбудови. Революції не сприяли зміцненню правових засад у суспільстві. Навпаки, вони призвели до глибокої руйнації правових устоїв, що створювалися віками, до правового нігілізму і волюнтаризму. Але в широкій історичній перспективі ці революції, поклавши початок перевороту в економічній і політико-державній сфері, в кінцевому результаті сприяли значним змінам у галузі права, формуванню нового правового порядку.

Таким чином, сучасне право в країнах Заходу складалося і розвивалося як логічне продовження систем середньовічного і навіть античного права. Воно увібрало в себе, зберегло і використало їхні інститути, конструкції і суспільно-корисні елементи. В нових, буржуазних, відносинах право виявило свій великий творчий потенціал, створило простір для зростання виробництва і торгівлі, проявів особистої ініціативи і підприємництва, для всебічного задоволення потреб нового суспільства. На новому історичному етапі розвитку права в ньому виявилася низка його важливих якостей.

По-перше, право нового часу, на відміну від дореволю­ційного з його правовим партикуляризмом, народжувалося як інтегровані національні правові системи. Піддаючи нещадній руйнації всілякі станові, регіональні, митні бар’є­ри і перешкоди, капіталізм призвів до виникнення не тільки національних держав, а й національних правових систем. Держава починає відігравати вирішальну роль у формуванні самого обличчя правової системи. Правова система набуває нової якості — як система законодавства і система права.

По-друге, нові правові системи породжували і нові форми існування самого права, яке зростало переважно вже не на звичаях чи судовій практиці, а на законодавчій основі. Ядром правових систем нового часу стає конституційне (державне, публічне) право, яке стало базою для побудови правової надбудови суспільства. З розвитком конституційних основ права законодавство стає вже його домінуючим джерелом, найважливішим інструментом розвитку права, надаючи йому системності і цілісності.

По-третє, в Новий, а особливо в Новітній час право, зберігаючи в собі загальнолюдську гуманістичну цінність, набуває вигляду приписів державних органів. Поряд з принципом «верховенства права», «верховенства закону» воно включає в себе й інші принципи. Йдеться про те, що, на відміну від права середньовічного, нове право базується на принципах індивідуалізму, який відображав звільнення особи від цехових, станових та інших феодальних пут. У центрі правових систем Нового часу постала людина, особистість, а не станово-кастові утворення. Тому права людини стали розглядатися як природні, священні і невідчужувані. Вони підкріплювалися низкою прав громадянина у публічній і приватній сферах.

Для Новітнього періоду історії характерними є не тільки суттєві зміни в політичних системах, конституціях, державному праві сучасного суспільства, а й у головній галузі попередньої доби — кримінальному праві. Утвердження буржуазного ладу в країнах Європи на перших порах призвело до ужорсточення кримінального законодавства. Наприклад, в Англії на час відновлення монархії (1660 р.) 50 складів злочину каралися смертною карою. На початку ХІХ ст. таких складів злочину було вже близько 240. Навіть дрібна крадіжка каралася смертю. У Франції в період якобінської диктатури кримінальне законодавство набуло характеру карально-репресивного (Декрет «Про ворогів народу»).

Однак вже в середині ХІХ ст. буржуазія переглядає основи кримінальної політики, різко скорочується кількість складів злочину, котрі караються смертю. Наприклад, в Англії на 1861 р. їх залишилося всього чотири. З практики застосування покарань поступово вилучаються калічницькі та тілесні покарання. Натомість ширше практикуються майнові покарання — конфіскації, штрафи, відшкодування збитків тощо. Принципово новим видом покарання стає заслання у колонії чи віддалені райони держави. Цим самим держава вирішувала одночасно дві проблеми: по­збавлялася соціально небезпечних чи неблагонадійних елементів і освоювалися нові землі.

У цілому позитивні зміни у кримінальному праві провідних буржуазних держав у ХІХ ст. стосувалися таких аспектів:

— звужується сфера застосування смертної кари. Зазвичай, усі майнові злочини каралися позбавленням волі чи більш м’якими формами покарань;

— поступово скасовуються тілесні, калічницькі, ганебні та інші покарання, які принижували честь і гідність особи;

— ведуться пошуки боротьби із рецидивною злочинністю. При цьому не зупиняються перед застосуванням превентивних заходів;

— пом’якшуються покарання щодо неповнолітніх. Стали ширше застосовувати умовне засудження (в Англії — з 1887 р., у Франції — з 1891 р.);

— скорочується сфера застосування заслання в колонії;

— передбачаються умовні покарання та дострокові звільнення засуджених;

— правоохоронні органи намагаються вести боротьбу не лише зі злочинами, а й з їх причинами (наприклад, лікування алкоголіків, організація притулків для бродяг).

Водночас смертна кара зберігалася в усіх без винятку державах.

ХХ ст., особливо його друга половина, ознаменувалося суттєвими еволюційними змінами в кримінальному законодавстві. Після Другої світової війни скрізь, без винятку, припинили кваліфікувати як кримінальні злочини по­літичні дії, не пов’язані із застосуванням насильства. Навіть заклики до зміни суспільного ладу чи порушення територіальної цілісності держави не переслідувалися, якщо вони не були пов’язані з тероризмом.

Встановлюється посилена і безстрокова відповідальність за злочини проти людства (геноцид).

Держава вдається до захисту власних економічних інтересів шляхом посилення відповідальності за майнові злочини, пов’язані з ухиленням від сплати податків. Широко застосовуються покарання, не пов’язані із позбавленням волі (штрафи, суспільні роботи, заборона займатися певним видом діяльності). Утверджується переконання, що позбавлення волі тягарем лягає на бюджет, а виправлення злочинців при цьому не відбувається. Режим утримання в’язнів і вся пенітенціарна система зазнають лібералізації.

Державно-правові наслідки Першої світової війни.Ще в другій половині ХІХ ст. боротьба Австрії і Пруссії за першість серед німецьких держав переросла у збройний конфлікт між ними. У червні 1866 р. вибухнула австро-прусська війна, в якій Австрія зазнала поразки. Створена у травні 1867 р. унією Австрії та Угорщини дуалістична Австро-Угорська монархія включила до свого складу ни­зку земель Південної і Південно-Східної Європи.

Поразка Австро-Угорщини в Першій світовій війні призвела до розпаду «клаптикової монархії». 31 жовтня 1918 р. була повалена влада династії Габсбургів, а через два тижні (16 листопада 1918 р.) була проголошена Угорська республіка. В країні розпочалися демократичні перетворення (проголошене загальне і пряме виборче право, таємне голосування, свобода зібрань, політичних організацій та ін.)

Демократизація суспільно-політичного життя в Угорщині викликала хвилю національно-визвольного руху неугорського населення в країні (румунів, слов’ян), який одержав підтримку країн-переможниць у світовій війні (Антанти). Це спричинило гостру політичну кризу і відставку навесні 1919 р. буржуазного уряду Угорської республіки. Цим негайно скористалися місцеві соціалісти і кому­ністи, проголосивши 21 березня 1919 р. Угорську Радянську республіку російського зразка. За прикладом більшовицької Росії в країні прискореними темпами проводилися націоналізація промисловості, банків, транспорту, конфіскація землі у поміщиків і церкви, примусові реквізиції майна заможних верств, створення сільськогосподарських кооперативів. Була створена інтернаціональна Червона Армія, червона міліція, революційні трибунали.

За підтримки провідних держав Антанти проти ново­утвореної радянської республіки розгорнулася збройна інтервенція румунських і чехословацьких військ. Надії на військову допомогу більшовицької Росії не справдилися (більшовики обстоювали свою владу у боротьбі з армією Денікіна). Незважаючи на завдану у травні 1919 р. угорській Червоній Армії поразку, вона зуміла зібрати сили і пере­йти в контрнаступ. Угорські війська швидко досягли кордонів колишньої Австро-Угорської імперії, увійшли на територію Словаччини, де 16 червня 1919 р. за підтримки угорських окупантів була проголошена Словацька Радянська республіка.

А тим часом у червні 1919 р. Всеугорський з’їзд Рад прийняв Конституцію держави, за якою країна проголошувалася Угорською Соціалістичною Федеративною республікою, продемонструвавши тим самим намір зберегти Велику Угорщину в кордонах 1914 р. у формі «соціалістичної федерації».

Подібний сценарій не влаштовував ні Антанту, ні сусідів Угорщини, не говорячи вже про нації і народи, котрі увійшли до складу новоствореної імперії із соціалістичним забарвленням. На вимогу Антанти в червні 1919 р. угорські війська були виведені зі Словаччини, і 7 липня 1919 р. Словацька Радянська республіка припинила існування. 1 серп­ня 1919 р. радянський уряд Угорщини був змушений піти у відставку, Будапешт окупували румунські війська, і Угорська Радянська республіка припинила існування.

У листопаді 1919 р. під тиском низки європейських держав румунські збройні сили були виведені з території Угорщини. На початку 1920 р. тут проводяться вибори до Національних зборів, які 1 березня 1920 р. прийняли рішення про відновлення в Угорщині монархії (однак престол залишився вакантним). Правителем держави став диктатор Міклош Хорті, який володів майже необмеженою владою регента із збереженням в політичному устрої держави парламенту та елементів парламентської демократії.

Під впливом подій, пов’язаних із розпадом Австро-Угорщини, 28 жовтня 1918 р. була проголошена Чехословацька держава, яка 14 листопада цього самого року стала республікою. Національні збори обрали президента (Т. Масарика) та прийняли Конституцію республіки. Відповідно до неї законодавча влада вручалася двопалатним Національним зборам, виконавча — президенту та його уряду. До складу держави увійшла Закарпатська Україна.

Після того, як в результаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 ) Австрія, Пруссія та Росія «стерли» з політичної карти Європи Польську державу, провідні польські по­літики, патріоти і націоналісти пов’язували відновлення національної державності із загальноєвропейською війною, в якій усі три, чи хоча б одна з держав-руйнівниць Польщі, зазнають поразки.

Восени 1917 р. в Парижі з числа польських емігрантів був створений Польський національний комітет, який західні держави визнали офіційним представником польського народу. У грудні цього самого року більшовицький уряд Росії задекларував право поляків на створення власної держави, а 29 серпня 1918 р. анулював договори царизму про поділи Польщі.

У ніч з 6 на 7 листопада 1918 р. в Любліні було сформовано польський уряд, який проголосив Польщу Народною республікою. Новостворений уряд лише 5 днів виконував свої функції. 11 листопада цього самого року Регентська рада у Варшаві передала всю повноту влади Юзефу Пілсудському — одному з найавторитетніших політиків, котрий отримав оригінальну посаду «начальника держави».

Новостворена Польська держава розпочала бойові дії фактично проти всіх своїх сусідів, маючи на меті максимальне розширення власної території. На жаль, не вдалося уникнути протистояння поляків і українців у Галичині. 1 листопада 1918 р. між ними розпочалися збройні сутички, які впродовж наступних чотирьох днів переросли у справжню війну. До середини наступного року польський контроль поширився майже на всю Східну Галичину.

Паризька мирна конференція висловилася за те, щоб східними кордонами Польщі стали етнічні польські межі по р. Буг. 8 грудня 1919 р. Рада послів Антанти прийняла декларацію «Про тимчасовий східний кордон Польщі», але його лінія була визначена лише у 1920 р. на конференції у м. Спа і названа на честь міністра закордонних справ Великобританії Дж. Керзона «лінією Керзона» (вона проходила по лінії Гродно­—Яловка—Немирів—Брест-Литовськ—Устилуг, східніше Грубешова, далі західніше Рави-Руської, східніше Перемишля і до Карпат).