Третій Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки

Повідомлення про повстання більшовиків у Петрограді надійшло до Києва 25 жовтня 1917 р. Мала Рада зібрала термінове засідання, в якому взяли участь представники громадських організацій міста. Після бурхли­вих дебатів ухвалили створити Крайовий Комітет для охорони революції в Україні. При Комітеті організували Революційний штаб, завданням якого було створити надійну військову силу. До комітету поряд з пред­став­ни­ками УЦР та українських політичних партій увійшли російські та єврей­ські демократи, зокрема більшовики Г. П’ятаков, Й. Крейсберг, В. Затонський.

Спочатку Центральна Рада намагалась зайняти нейтральну пози­цію до петроградських подій, але 28 жовтня відмовилась визнати Раду Народних Комісарів загальноросійським урядом.

28 – 30 жовтня у Києві відбувся збройний конфлікт між більшо­вицьким Військо-революційним комітетом і штабом Київської військової округи, який лишився вірним скинутому Тимчасовому урядові.

При сприянні військових частин Української Центральної Ради більшовики, маючи близько 7 тис. бійців, примусили частини штабу КВО припинити опір.

30 жовтня загальні збори УЦР заслухали доповідь М. Грушевського про проект конституції України. Наступного дня збори УЦР поширили владу Генерального Секретаріату на всю територію України — зокрема на Херсонську, Катеринославську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Воронезьку губернії. Сфера компетенції Генерального Секретаріату була значно розширена. Крім існуючих відомств, явочним порядком було створено нові: праці, пошт, телеграфів та ін. Тоді ж розпочала свою роботу узгоджувальна комісія, якій доручили розробити умови, необхідні для припинення воєнних дій у Києві. На засіданні комісії було вирішено відновити мир у Києві, вивести з міста викликані штабом війська, розформувати офіцерські й добровольчі загони, а також реорганізувати й демократизувати штаб КВО.

31 жовтня представники більшовиків (Г. П’ятаков) та УЦР (полков­ник В. Павленко) підписали звернення до киян у зв’язку з падінням влади Тимчасового уряду в Києві. В ньому Центральна Рада визнавалась крайовою владою, а Ради робітничих депутатів — місцевою.

3 листопада на об’єднаному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів Києва Центральну Раду було визнано крайовою владою. Треба зазначити, що хоча на місцях складалась різна ситуація, однак у загальноукраїнському масштабі альтернативи УЦР не було. Повалення Тимчасового уряду призвело до утворення на її теренах регіональних урядів і проголошення автономних державних утворень (в Білорусії, на Кубані, Дону, Сибіру та ін.).

7 листопада 1917 р. побачив світ ІІІ Універсал Центральної Ради. Документ проголосив утворення Української Народної Республіки в скла­ді Російської Республіки. Встановлювалися кордони нового державного об’єднання, визначалися найголовніші політичні принципи його функціо­нування: забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків. Повідомлялось про запровадження 8-годинного робочого дня, "національно-персональної автономії для національних меншостей", про формування нової судової системи, про скасування кари на смерть та про амністію для всіх політичних в’язнів. У галузі земельних відносин ого­лошувалось про скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх земельним комітетам. В Універсалі оголошувалась дата виборів до Українських Установчих зборів, які планувалися на 9 січня 1918 р., а день їх скликання — на 22 січня того ж року. Таким чином, про­голошення Української Народної Республіки стало визначною історич­ною подією, яка знаменувала відродження української державності у ХХ ст.

Третій Універсал мав концептуальний характер, адже в ньому поєд­нувалися соціальні та національні інтереси українського народу. Про­від­на ідея цього документа — ідея демократизації суспільства. Але водно­час вона вступила в суперечність з соціалістичною ідеєю Російської Феде­ра­ції. Це спричинило гостроту подальших соціально-класових суперечностей.

4. Відносини Української Народної Республіки з Радян­ською Росією. Четвертий Універсал УЦР. Нова політична ситуація навесні 1918 р.

Після повалення Тимчасового уряду влада в Україні перейшла до Центральної Ради та ревкомів на місцях, керованих соціалістичними партіями. Лише в окремих районах Донбасу та місцях дислокації біль­шо­визованих частин на Волині і Поділлі владу захопили прибічники російського Раднаркому.

Ставлення населення до радянської влади наочно продемон­стрували вибори до Всеросійських Установчих Зборів (12 – 14 листопада 1917 р.). Лише 10% усіх, хто брав участь у виборах, віддали свої голоси більшовикам, тоді як понад 75% — українським соціалістичним партіям. Ця поразка засвідчила неможливість приходу більшовиків до влади в Україні парламентським, демократичним шляхом.

Протистояння між Українською Центральною Радою та Раднар­комом Росії окреслилось наприкінці листопада 1917 р. й протягом короткого часу набуло гострого характеру.

Становище самої Центральної Ради напередодні військової кон­фрон­тації з радянською Росією було досить складним: надмірне захоп­лення політичними питаннями при ігноруванні соціально-економічних, підривало довіру народу до влади. Тому більшовизація Рад та прихід більшовиків до влади в українських містах був цілком логічний.

4 (за новим стилем 17) грудня 1917 р. Центральна Рада отримала підписаний Леніним і Троцьким маніфест Раднаркому до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради, який в історичній літературі відомий під назвою "Ультиматум Раднаркому Росії".

У цьому документі, з одного боку, визнавалася Українська Народна Республіка, а з іншого — робилися грубі втручання в її внутрішні справи. Ультиматум Раднаркому містив чотири вимоги до УЦР: відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення українського фронту), не згодився пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон, попускати більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззбро­єн­ня радянських полків і червоноармійців. На роздуми відводилося 48 го­дин. У разі відхилення ультимативних вимог Раднарком оголошував ЦР "в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні". Текст цього документа дозволяє констатувати, що більшовики ніколи не дивились на Україну як на суверенну державу, не зважаючи на те, що декларували право націй на самовизначення.

4 грудня у Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський з’їзд рад, на якому більшовики планували здійснити внутрішній переворот та захопити владу. Щоб забезпечити собі перевагу на цьому з’їзді, були ухвалені такі норми представництва: по 7 осіб від губернських рад робіт­ничих та солдатських депутатів, по 4 — від губернських рад селянських депутатів, по 3 — від повітових рад робітничих та солдатських депутатів та по 2 особи від повітових рад селянських депутатів.

Але УЦР також вжила своїх заходів щодо завищення чисельності деле­гатів від селянських спілок і українізованих частин. Щоб гарантувати пе­ревагу своїх прихильників, Генеральний секретаріат обмежив в’їзд до Києва. Дозвіл надавали органи внутрішніх справ у випадку крайньої необхідності.

Тому серед 2,5 тис. делегатів прихильники більшовиків становили незначний відсоток. Всеукраїнський з’їзд рад ухвалив резолюцію на підтримку Центральної Ради та кваліфікував ультиматум Раднаркому як замах проти Української Народної Республіки (УНР) — чинника, здатного розірвати федеративні зв’язки. Розуміючи, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, більшовики разом з лівими есерами, деякими україн­ськими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнський з’їзд рад у Києві і перебралися до Харкова. Саме в Харків ще вранці 8 грудня з Бєлгорода прибули загони петро­град­ських червоногвардійців і балтійських моряків — так званий "північ­ний летючий загін" під командуванням Р. Сіверса, петроградський зве­де­ний загін на чолі з М. Ховріним та бронепоїзд під командуванням А. Зайцева.

Приїзд військ та створення в Харкові штабу по боротьбі з контр­революцією на Півдні країни на чолі з В. Антоновим-Овсієнком були одним із заходів Раднаркому Росії у боротьбі з Центральною Радою.

11 – 12 грудня 1917 р. делегати, що прибули з Києва, об’єднались з делегатами ІІІ обласного з’їзду рад Донбасу й Криворіжжя, який цими днями працював у Харкові. Вони конституювали себе як Перший Все­український з’їзд рад робітничих, солдатських і частини селянських депутатів, хоча представляли лише 86 (за іншими даними 89) Рад з 300 існуючих на той час. На ньому не було жодного делегата від селянства.

З’їзд у Харкові проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Визнав її федеративною частиною Російської республіки, поширивши на її територію чинність ленінських декретів ІІ Всеросійського з’їзду Рад. Було обрано Всеукраїнський Цент­ральний Виконавчий комітет (ВУЦИК) — найвищій державний орган влади в період між з’їздами на чолі з лівим українським соціал-демо­кратом Ю. Медведєвим (у складі 41 члена, 35 з яких були більшо­ви­ка­ми). 17 грудня 1917 р. ВУЦИК сформував перший український радян­ський уряд — Народний Секретаріат на чолі з М. Скипником (з 12 осіб). Для представників села у ВУЦИКу залишили 20 вакансій, вони були заповнені тільки наприкінці січня 1918 р. До його складу ввійшли здебільшого росіяни, зрусифіковані українці та євреї.

Сучасні українські історики вважають обидва з’їзди нелегітимними й неправоздатними. Вони не відображали волі більшості населення України.

Таким чином, створення радянського уряду в Харкові стало головною передумовою інтервенціоністської політики російських більшовиків проти України.

Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 р., Цент­ральна Рада перебувала у стані війни з Раднаркомом Росії. Вона здій­сни­ла низку заходів, спрямованих на організацію збройного опору біль­шовицькій експансії. Так, 15 грудня 1917 р. було обрано Особливий комі­тет оборони України в складі М. Порша, С. Петлюри і В. Єщенка, а 18 грудня полковника Капкана призначено командувачем українських військ, що протистояли російським частинам. Ще через тиждень Гене­ральний Секретаріат ухвалив рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та грошового утримання. Однак ці заходи були занадто пізно прийняті.

Військовий секретаріат практично нічого не зробив для форму­ван­ня боєздатної армії та й не міг цього зробити, адже лідери УЦР боялися і не розуміли значення збройної сили, здатної підтримати революцію. Захоплення українізацією військових частин без належного організа­ційного укріплення виявилося безрезультативною тратою часу. В перших же зіткненнях з російськими частинами українські підрозділи виявилися деморалізованими, розпорошеними й небоєздатними. Радянські війська розпочали наступ. З середини грудня вони захопили Лозову, Синель­никово, Павлодар, наприкінці грудня 1917 р. — Катеринослав, а на початку січня 1918 р. — Олександрівськ, Полтаву, Чернігів та інші міста.

У цих обставинах 9 (за новим стилем 22) січня 1918 р. з’явився Четвертий Універсал Центральної Ради, яким вона проголосила Укра­їнську Народну Республіку "самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу". Універсал декларував низку принципово важливих положень: проголошувалася незалежність, суверенність УНР; на уряд покладалося завдання "цілком самостійно" довести до кінця переговори з Центральними державами та укласти з ними мир; гарантувалася передача землі селянам без викупу ще до початку весняних робіт; констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багатств краю; брався курс на запровадження монополії на виробництво й торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державно-народного контролю над усіма банками; ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили конституцію УНР.

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. В середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України.

Щоб затримати наступ радянських військ під командуванням М. Муравйова на ділянці залізниці Гребінка — Крути, С. Петлюра 29 січня 1918 р. надіслав студентський курінь, сформований з київської молоді, студентів вузів і гімназистів старших класів — загалом 420 осіб. Вони стійко трималися. Героїчні захисники Крутів своє завдання вико­нали, затримавши на кілька днів радянські війська, які наступали на Київ.

Під Крутами було вбито 250 юнаків, 30 студентів і 10 старшин. Коли закінчилися набої, героїчні захисники Крут забрали вбитих та поранених і відступили. Пізніше в Києві вбитих було поховано.

Проти Центральної Ради повстали робітники столичного заводу "Арсенал". Повстання було придушене, але втримати Київ не вдалося. 26 січня 1918 р. радянські війська увійшли до столиці УНР. Українській уряд перебазувався до Житомира, а потім до Сарн.

Втративши підтримку значної кількості українського населення, наштовхуючись на пасивність та апатію абсолютної більшості насе­лен­ня, Центральна Рада постала перед проблемою: на які сили спиратися. У боротьбі між різними фракціями перемогли прихильники опори на зовнішні сили. Під впливом подій на фронті УЦР змушена була спочатку взяти участь у Брестських мирних переговорах з країнами Четверного союзу, а потім 9 лютого 1918 р. підписати з ними угоду про мир.

Відповідно до Брестського договору країни Четверного союзу ви­знавали незалежність України і зобов’язувались надати їй збройну до­помогу в боротьбі з більшовиками в обмін на економічне співро­бітництво.

Протягом весни 1918 р. зусилля УЦР та Ради народних міністрів були спрямовані на опанування ситуації, що склалася в Україні, налаго­дження адміністративного державного апарату та поновлення демо­кратичного курсу внутрішньої політики.

На заключному етапі своєї діяльності Центральна Рада прийняла низку важливих актів — земельний закон, закони про 8-годинний робочий день, про армію, герб і прапор, про громадянство та гроші, а 29 квітня 1918 р. — Конституцію України, побудовану на демократичних прин­ципах.

Та більшість з цих важливих документів залишилася нереалі­­зованою. Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування в середині квітня 1918 р. схилилось до підтримки генерала П. Скоропадського, який репрезентував праві сили. В ніч на 30 квітня 1918 р. прибічники гетьмана П. Скоропадського при підтримці німців захопили владу, і з’явилось нове державне утворення — гетьманат "Українська держава".