Державний лад Паризької Комуни 4 страница

Країна поділялася на губернії, головною особою в яких був призначуваний імператором губернатор чи генерал-губернатор. Другою особою в губернії був губернський предводитель дворянства, головною функцією якого був захист прав та інтересів дворянства. Спираючись на численний чиновницький апарат, він виконував також поліцейські, слідчі, благодійні та інші функції. На повітовому рівні апарат повітових чиновників очолював повітовий предводитель дворянства.

Система місцевого управління відбивала інтереси переважно дворянсько-поміщицького класу. Її суттєвими недоліками були:

— домінування принципів бюрократизму і сувора централізація;

— ігнорування реальних місцевих особливостей, що для багатонаціональної і багаторелігійної Росії було досить актуальним;

— до участі в місцевому управлінні не були допущені молода буржуазія, купецтво, інтелігенція, міщани, роль яких у суспільному житті помітно зросла;

— негативні сторони цієї системи ще більше посилювалися нероздільністю адміністративних, судових, господарських та культурно-освітніх повноважень місцевої адміністрації.

Початок реформи місцевого управління поклало затверджене 1 січня 1864 р. «Положення про губернські та повітові земські установи». Воно передбачало запровадження органів місцевого самоуправління на повітовому і губерн­ському рівні. В губерніях, вперше на виборній основі, формувалося губернське земське зібрання, котре складалося з обраних депутатів — земських гласних. Вони обиралися на повітових земських зібраннях у розрахунку один губернський гласний на шість повітових гласних терміном на три роки. На повітовому рівні головним органом земського управління було повітове земське зібрання. Воно складалося із повітових земських гласних (від 10 до 96 осіб) залежно від кількості населення у повіті. Гласні обиралися на трирічний термін.

Повітові й губернські земські зібрання скликалися один раз на рік на кілька днів (як правило, восени). В них головували повітові та губернські предводителі дворянства. Виконавчими органами повітових і губернських земств були відповідні управи, голови яких затверджувалися міністром внутрішніх справ (губернський голова) або губернатором (повітовий голова).

Уперше в історії Росії органи місцевого самоуправління формувалися шляхом системи виборів. Зокрема, для обрання земських установ у повітах все населення поділялося на три курії: а) курія землевласників, куди входили дворяни-поміщики з високим майновим цензом; б) міська курія, представлена в основному буржуазією з певним майновим статусом; в) сільська курія, для якої не встановлювався майновий ценз, але запроваджувалася триступенева система виборів самих виборщиків.

Таким чином, система виборів до органів місцевого самоуправління дозволяла поєднати принцип становості з майновим цензом. До того ж, куріальна система дозволяла уряду заздалегідь планувати соціальний склад земських установ.

Коло повноважень земських установ окреслювалося досить невизначено. Вони здійснювали керівництво освітою, охороною здоров’я, продовольчою справою, турбувалися про благоустрій населених пунктів, будівництво доріг, сприяли розвитку торгівлі, агрономії, займалися благодійницькою діяльністю, страхуванням майна тощо. Така невизначеність повноважень земських установ дозволяла, з одного боку, деяким найбільш енергійним земствам розвивати бурхливу діяльність у багатьох галузях місцевого життя. А з іншого боку, така невизначеність дозволяла місцевій адміністрації оспорювати законність багатьох постанов земських зібрань.

Негативними сторонами земської реформи було те, що:

— вони не утворювали завершеної системи в межах держави. Не існувало органу, котрий би очолював і координував роботу земств на загальнодержавному рівні. З іншого боку, реформа не створила найнижчої ланки — волосного земства, яка б замкнула ланцюг земських установ;

— земські установи були громадськими. Свої рішення вони проводили через адміністративно-поліцейський апарат держави;

— були відсутні централізовані кошти на їх утримання і діяльність. Вони фінансувалися за рахунок обкладання податками населення.

У 1870 р. була проведена міська реформа на тих самих засадах, що і земська. Замість запроваджених Катериною ІІ станових міських дум створювалися позастанові міські установи місцевого самоуправління. Розпорядчими органами в містах стали міські думи, а виконавчими — міські управи, обрані думами. Депутати міських дум — гласні — обиралися на 4 роки виборцями, для яких встановлювався майновий ценз, віковий ценз (25 років) і ценз осілості (5 років у межах міста).

Управи складалися, як правило, з двох-трьох осіб під головуванням міського голови, котрий затверджувався на своїй посаді губернатором або міністром внутрішніх справ. Міським головою не могла бути особа єврейської національності.

Компетенція міського самоуправління обмежувалася місцевими питаннями: благоустрій міста, боротьба з пожежами, розвиток промисловості й торгівлі, охорона здоров’я, освіта тощо. На міські думи покладалися видатки на утримання поліції, в’язниць та казарм.

Думи та управи, як і земські органи, не володіли засобами примусу і діяли через державні адміністративні, податково-фіскальні та інші органи. У цілому міська реформа справила позитивний вплив на розвиток міського господарства.

Судова реформа 1864 р. Структура дореформеної судової системи була досить складною і заплутаною. Існували особливі суди для дворян, міщан, ремісників і купців, спеціальні комерційні, військові та інші суди. Судові функції виконували й адміністративні органи — поліція, губернські правління та ін. Розгляд справ у судових інстанціях проводився за зачиненими дверима. На діяльність суддів сильний тиск справляли різні адміністративні органи.

У 1864 р. була здійснена реорганізація судової системи, яка закріпила нові принципи судочинства:

а) відокремлення суду від адміністрації;

б) створення загальностанових судів;

в) рівноправність всіх громадян перед судом;

г) запровадження змагальності в судовому процесі;

ґ) відмежування судової влади від обвинувачувальної;

д) незмінюваність суддів і судових слідчих;

е) прокурорський нагляд за діяльністю судів, слідства і місцями позбавлення волі;

є) виборність мирових суддів і присяжних засідателів[57].

Новим явищем судової реформи було створення двох судових систем. Першу складали місцеві суди, до яких належали волосні суди, мирові судді та з’їзди мирових суддів. До другої входили загальні суди, до яких належали окружні суди (територіально охоплювали кілька повітів); судові палати з цивільних або кримінальних справ (поширювали свою діяльність на кілька губерній) і касаційні департаменти Сенату[58]. Влада названих судів поширювалася на всі сфери, за винятком тих, де діяла юрисдикція духовних, військових, комерційних, селянських судів і так званих судів «інородців» (інородцями в Росії презирливо називали всіх неросіян).

Уряд надзвичайно прискіпливо стежив за складом судових працівників. Усі сенатори, а також члени судових палат, були, зазвичай, дворянами. В окружних судах посади голови, товаришів голови (його заступників) і членів окружного суду обіймалися дворянами або вихідцями з духовенства. Особливо суворі класово-політичні вимоги ставились до складу прокуратури.

Мирова юстиція, запроваджена судовими статутами 1864 р., формувалася виключно з місцевих багатих землевласників. До кандидатів на судові посади ставилися вищі вимоги, ніж при призначенні на адміністративні посади. Тут вимагався відповідний віковий ценз — не менше 25 років, освітній рівень (вища юридична університетська освіта), службовий чи майновий ценз, моральні якості.

Місцеві судові органи. Такими органами були, як вже зазначалося, мирові судді, з’їзди мирових суддів та волосні суди. Мирові судді були виборними. Але їх обирало не населення, а повітові земські зібрання, а в Петербурзі та Москві — міські думи. Список кандидатів у мирові судді попередньо затверджувався губернатором. Після обрання склад мирових суддів затверджувався Сенатом.

Кандидат на посаду мирового судді мав відповідати певним вимогам: бути місцевим жителем, володіти певним освітнім і майновим цензом. Мирові судді поділялися на дільничних і почесних[59]. У межах округу всі мирові судді утворювали з’їзд мирових суддів, який був апеляційною інстанцією для дільничних суддів.

Нагляд за органами мирової юстиції здійснювали касаційні департаменти Сенату і міністр юстиції.

На окраїнах імперії, в національних районах організація мирової юстиції мала дещо інший вигляд. Мирові судді і голови з’їздів мирових суддів там не обиралися, а призначалися міністром юстиції. Крім того, мирові судді були зобов’язані виконувати обов’язки судових слідчих.

Загальні судові органи. Ними, як вже зазначалося, були окружні суди і судові палати. В основі підпорядкування окружному суду була не адміністративна одиниця — губернія, а особлива територіальна одиниця — судовий округ. Де­кілька окружних судів утворювали округ судової палати. Окружний суд був, зазвичай, судом першої інстанції, і тільки в особливих випадках, зокрема у кримінальних справах, повноваження суду першої інстанції передавалися судовій палаті, Сенату чи Верховному кримінальному суду.

Судом другої інстанції в системі загальних судів була судова палата, котра поділялася на цивільні та кримінальні департаменти, очолювані їх головами. Судова палата була апеляційною інстанцією щодо окружних судів. Але вона була позбавлена права перегляду кримінальних справ, вирішених окружними судами за участі присяжних засідателів. Вироки окружних судів у таких справах вважалися остаточними і підлягали лише касації в Сенаті.

Суд присяжних. Суд за участі присяжних засідателів складався з двох колегій — коронної і колегії присяжних засідателів. Інститут присяжних мав місце лише в окружних судах.

Коронні судді призначалися «короною», тобто імператором за поданням міністра юстиції. Кандидати на цю посаду мали відповідати певному цензу: мати вищу юридичну освіту і стаж роботи в правоохоронних органах не менш як три роки. Колегія присяжних (лава присяжних) складалася з 12 осіб, які обиралися повітовими земськими зібраннями чи міськими думами на три роки. Для кандидатів на цю посаду вимагався високий майновий ценз (100 десятин землі або одна-дві тис. рублів прибутку у містах), ценз осілості (два роки), вік (від 25 до 70 років). Не могли бути присяжними засідателями священнослужителі, військовослужбовці, вчителі, прислуга і наймані працівники. Підсудний мав право відведення всього складу присяжних, прокурор — лише його половини.

На суд за участі присяжних виносилися справи «про злочини і проступки, за які особа могла понести покарання, поєднане із позбавленням всіх прав». Мається на увазі, насамперед, покарання позбавленням волі, конфіскацією майна та позбавленням титулів, прав і привілеїв. На такий суд не могли бути винесені справи про державні та посадові злочини.

Після розгляду справи по суті і завершення дебатів голова суду роз’яснював присяжним правила про силу приведених на суді доказів, спонукаючи їх до максимально об’єктивного підходу. Після цього він вручав присяжним засідателям письмові питання про факт злочину та про вину підсудної особи, які оголошувалися в суді. Відповідь на поставлені запитання присяжні повинні дати колегіально — за більшістю голосів. У кінцевому результаті ними виносився вердикт, який можна було скасувати судом лише в одному випадку — коли суд одноголосно визнає, що рішенням присяжних засуджена невинувата людина. У такому випадку суд виносив постанову про передання справи на розгляд новому складу присяжних, вердикт яких буде остаточним.

Інститут присяжних засідателів був найрадикальнішим нововведенням судової реформи. Вердикт присяжних, що виносився на основі їх власного переконання, не вписувався у стару систему російського феодального судочинства. Ця суперечність до певної міри згладжувалося підбором присяжних.

Таким чином, судова реформа органічно впліталася в серію демократичних перетворень в Росії другої половини ХІХ ст. Нові принципи судочинства, нові, невідомі раніше, інститути справили помітний вплив на судову систему, забезпечили становлення буржуазно-демократичних основ російського суспільства.

Військова реформа (1864—1874 рр.) проходила у два етапи. На першому з них було покращене технічне і збройне оснащення армії та відбулося скорочення терміну служби рекрутів із 25 до 15 років.

Початок другому етапу реформи поклав, прийнятий 1 січня 1874 р. новий Статут про військову повинність. Замість станової військової повинності була запроваджена всестанова повинність та загальна військова повинність усього чоловічого населення. Призов на службу здійснювався щорічно за жеребом (через те, що число осіб, котрі підлягали призову, перевищувало потребу армії). Більша частина призовників зараховувалася в ополчення і брала участь лише в навчальних зборах. Ополчення скликалося лише в надзвичайних випадках чи за умов війни.

Військову повинність несли чоловіки з 21-річного віку. Термін служби визначався для піхотинців — 6 років (до них додавалися 9 років у запасі), для моряків — 7 років (плюс 3 роки у запасі). Надавалася перевага у службі особам, котрі отримали освіту. Запроваджувалися пільги з урахуванням сімейного стану. Офіцерський корпус укомплектовувався лише особами, які закінчили юнкерські чи військові училища. Зазвичай це були дворяни.

Військова реформа упорядкувала прикордонну службу. Були створені нові прикордонні округи. Країна поділялася на воєнні округи.

Поліцейська реформа була здійснена на основі затвер­джених Олександром ІІ «Тимчасових правил про облаштування поліції в містах та повітах» від 25 грудня 1862 р.

До реформи в губерніях окремо існували повітова по­ліція, у вигляді земського суду, та міська поліція, що називалася міською управою. На середину ХІХ ст. обов’язків у поліції накопичилося стільки, що фізично виконувати їх вона була не в змозі. Впадав у вічі низький професіоналізм. Посади нерідко обіймали відставні офіцери або ті, хто одержав поранення на війні. Повітовий справник (начальник повітової поліції) обирався місцевим дворянством.

Поліцейська реформа централізувала органи управління поліцією і звузила її компетенцію. Замість міської та земської поліції у кожному повіті створювався єдиний по­ліцейський орган — повітове поліцейське управління. Це був колегіальний орган на чолі з повітовим справником, який призначався губернатором. Повітовий справник разом зі своїм заступником та членами повітового поліцейського управління складали «загальне присутствіє» повітового поліцейського управління. Управлінню поліції підпорядковувалися «виконавчі чиновники» поліції — станові пристави, соцькі, десяцькі. Усі посадові особи повітової поліції, крім соцьких і десяцьких, отримували платню з казни, інші — обиралися з числа місцевих жителів і утримувалися коштом податків з населення.

У всіх губернських та в деяких інших великих містах, міських посадах та містечках зберігалася міська поліція, яка діяла незалежно від повітового поліцейського управ­ління і очолював її поліцмейстер, котрий призначався губернатором. Місто поділялося на дільниці, очолювані дільничними приставами, а дільниці складалися з по­ліцейських околотків, куди призначалися околоточні наглядачі у кількості трьох-п’яти осіб. Їм підпорядковувалися городові. Околоточні наглядачі разом з городовими складали поліцейську охорону міста.

Відповідно до поліцейської реформи поліція звільнялася від низки не властивих їй функцій, зосередивши увагу на «забезпеченні безпеки і порядку». З її компетенції вилучаються слідчі, судові та господарські питання.

Поряд із загальногромадянською поліцією піддавалася перебудові і політична поліція. 16 лютого 1864 р. імператор підписав «Положення про Третій округ Корпусу жандармів», відповідно до якого в кожній губернії створювалося губерн­ське жандармське управління. Значно збільшувалася чисельність жандармів, посилена централізація жандармерії, підвищені вимоги до підбору кандидатів на цю службу.

У 80-ті роки ХІХ ст. царський уряд здійснює заходи щодо перебудови та зміцнення органів політичної поліції. Жандармські управління запроваджуються у повітах. Одночасно збільшувалися повноваження жандармських органів, змінювалися форми і методи їхньої діяльності. До них перейшло слідство у політичних справах, котре до цього знаходилося в руках судових слідчих.

Після вбивства народовольцями імператора Олександра ІІ 1 березня 1881 р. були прийняті нормативні акти, які дозволяли жандармам арештовувати всіх, хто викликав підозру у здійсненні державних злочинів, проводити довільні обшуки. При міністрі внутрішніх справ встановлювалася Особлива нарада, яка мала право висилати у адміністративному порядку у віддалені райони країни на термін до п’яти років будь-яку підозрілу особу. Водночас з’являються таємні розшукові відділення поліції, які згодом отримали назву охоронних відділень («охранок»). Кожне з них мало свою агентуру для спостереження за «неблагонадійними» — так званих філерів та негласних агентів.

Таким чином, поліцейська реформа в Росії знаходилася в одному блоці з іншими буржуазними реформами другої половини ХІХ ст. Її буржуазний характер виявився у деякому звуженні компетенції поліції, визначенні її взаємо­відносин з іншими установами охорони порядку в державі. Внесені зміни у систему, структуру і компетенцію поліції сприяли пристосуванню її до нових, більш складних умов діяльності кінця ХІХ—початку ХХ століть.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Укажіть на передумови та причини буржуазних реформ у Росії другої половини ХІХ ст.

2. Які причини селянської реформи?

3. Які нормативно-правові акти покладені в основу селянської реформи?

4. Розкрийте механізм вирішення поземельних питань відповідно до селянської реформи.

5. Які обставини спонукали царський уряд до проведення реформи місцевого самоуправління?

6. Розкрийте сутність і механізм земської та міської реформ.

7. На яких принципах будувалося судочинство в пореформеній Росії?

8. Які нові, прогресивні інститути судочинства з’явилися в Росії внаслідок судової реформи? Дайте їм характеристику.

9. Розкрийте зміст військової реформи в Росії.

10. Яку спрямованість мала реформа загальної і політичної поліції? Розкрийте її механізм.

11. Дайте оцінку буржуазним реформам у Росії другої половини ХІХ ст. Яке їх значення?

Тести-тренінги

1. Із перерахованих положень укажіть ті, які можна віднести до передумов буржуазних реформ у Росії другої половини ХІХ ст.:

а) кризова ситуація у промисловості;

б) назрілі проблеми боротьби зі злочинністю і жебрацтвом;

в) гострий дефіцит вільнонайманої робочої сили;

г) неможливість уряду управляти державою по-старому;

ґ) усе разом узяте.

2. Які нові органи управління селянами були створені після проведення селянської реформи 1861 року:

а) запроваджена посада мирового посередника;

б) сільські та волосні сходи;

в) волосні суди;

г) усе разом узяте.

3. Інститут присяжних засідателів, запроваджений відповідно до судової реформи, передбачав:

а) присяжні у кількості 12 осіб призначалися прокурором;

б) прокурор дістав право відведення всього складу присяжних;

в) священнослужителі і вчителі не могли бути присяжними засідателями;

г) вердикт присяжних міг бути відхилений судом.

§ 2. Держава і право Росії другої половини XIX—поч. XX ст.

1. Право Росії другої половини ХІХ ст.

2. Зміни в суспільному устрої та державному ладі на початку ХХ ст.

3. Лютнева буржуазно-демократична революція. Формування буржуазної держави і права.

Література:5 (с. 192—213); 7 (с. 606—611); 9 (с.279-293).

Деякі буржуазні принципи прийшли в російське право ще до реформ 60-х років. Цьому сприяла кодифікація законодавства, проведена комісією Михайла Сперанського в першій половині ХІХ ст. Щоправда, на відміну від інших європейських держав, російська правляча верхівка, бюрократія негативно ставилися до видання чітких галузевих кодексів, вбачаючи у цьому наступ на непорушну сферу влади. Все ж на основі дореформених кодифікацій були видані друге і третє Повне зібрання законів. У галузі кримінального права більша частина норм «Уложення про покарання кримінальні і виправні» 1845 р. зберегла дію.

Як джерело права зберіг свою дію, звичайно, з певними обмеженнями, правовий звичай. Він застосовувався в національних окраїнах, особливо в регіонах мусульманського права. Звичай застосовувався волосними судами в селянських майнових спорах і при розгляді дрібних проступків. У торговельно-промисловій сфері до звичаю зверталися за відсутності закону.

У сімейних відносинах та у судочинстві щодо осіб духовного звання зберігся вплив канонічного права.

Починаючи з 1863 р. стало видаватися періодичне Зібрання узаконень і розпоряджень уряду, яким до певної міри заповнювали прогалини у праві. Це видання виходило у світ під патронатом Сенату як найвищої судової та апеляційної інстанції держави. У віданні Сенату знаходилося тлумачення права, за допомогою якого застарілі положення пристосовувалися до потреб буржуаз­ного розвитку суспільства. Окремі постанови Сенату отримували «височайше затвердження», тобто підписувалися імператором і набували сили закону.

Цивільне право. Поступово утверджувалися буржуазні принципи цивільно-правових відносин. Усі піддані Ро­сійської імперії ставали суб’єктами правовідносин незалежно від статі, віросповідання чи національності. Водночас закон не проголошував загальної рівності, продовжувала зберігатися станова нерівноправність суб’єктів (наприклад, у деяких випадках обмежувалися права жінок, селян, духовенства, «інородців» тощо).

Особа вважалася правоздатною з часу народження. Пов­на дієздатність наставала з досягненням 21-річного віку. Вона могла бути обмеженою за рішенням суду.

Прогресивною стороною цивільного права є визначення ним поняття цивільної особи. Спочатку воно застосовувалося до держави, навчальних закладів, монастирів. Згодом перше місце посіли купецькі та промислові корпорації і спілки, акціонерні товариства. Юридичні особи вступали в договірні відносини, володіли власністю. Їхня правоздатність визначалася законом відповідно до мети діяльності.

Кримінальне право. В основі тлумачення злочину знаходилася формальна ознака. Під злочином розумілася дія або бездіяльність, покарання за які передбачувалися законом. У цьому виявилися важливі кримінально-правові принципи: немає злочину без закону, не існує покарання поза законом. Проголошення цих принципів мало своїм наслідком регламентацію законних підстав притягнення до кримінальної відповідальності.

Буржуазна юриспруденція виробила поняття складу злочину як сукупності необхідних елементів при доказуванні вини: суб’єкт злочину, його об’єкт, протизаконна дія та наявність вини. Але однозначного трактування елементів складу злочину в теорії права не існувало. Об’єкт посягання нерідко не відмежовувався від предмета, поняття вини поглиналося осудністю особи, а причинний зв’язок протиправного діяння і його наслідки трактувалися по-різному.

Суб’єктом злочину була осудна особа, котра досягла певного віку. Пережитком минулих часів було притягнення до кримінальної відповідальності дітей із 7-річного віку. Щоправда, вік злочинця мав вплив на характер призначуваного судом покарання (наприклад, до осіб, що були молодшими 21 року, смертна кара не застосовувалася).

Обов’язковою ознакою злочину була винуватість суб’єк­та, під якою розумівся такий стан, за якого особа усвідомлювала чи мала можливість усвідомити характер і наслідки своїх дій. Закон регламентував форми наміру (прямий, непрямий), різні форми необережності. Мав місце і принцип презумпції невинуватості, але за поліцейські порушення і фіскальні (фінансові) проступки до відповідальності притягували і за відсутності вини.

У розумінні об’єкта злочину чіткого тлумачення не існувало. Як правило, ним були суб’єктивні права особи, правові блага (речі, власність, інтереси, що охоронялися законом). Теоретичне визначення об’єкта не давалося, а закріплювалися лише окремі конкретні випадки зазіхань на нього.

У цілому в пореформеному праві були детально представлені всі види зазіхань на особу, власність, регламентувалися посадові злочини, злочини проти порядку управління, сімейно-моральні злочини тощо. Особливо виділялися злочини проти релігії та церкви. Найнебезпечнішими вважалися політичні злочини — бунт, повстання, державна зрада та ін. До них належали зазіхання на імператора та членів його родини. Відповідальність за такі злочини наставала навіть при незакінченому діянні.

Метою покарання було намагання шляхом кримінальної репресії виключити небажані для держави діяння. Саме в цей час у Росії достатнє поширення отримує ідея виправлення і перевиховання злочинців. Через те існувало багато видів і форм позбавлення волі. До кінця століття зберігався поділ покарань на основні (смертна кара, каторга, тюремне ув’язнення та ін.) і додаткові (позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд тощо). На початку ХХ ст. з’являється умовне і умовно-дострокове звільнення, стали практикуватися полегшені форми покарань, застосовувалися амністії.

Щодо смертної кари, то перед урядом стояло завдання двоякого характеру: з одного боку, зберегти карально-репресивний характер політики держави, її залякувальну спрямованість; з іншого — не відмовлятися від ліберально-буржуазних кримінально-правових доктрин. Вихід було знайдено в тому, що за існуючого обмеження застосування смертної кари згідно з чинними нормами кримінального права вона застосовувалася за особливим законодавством у місцевостях, оголошених на воєнному становищі.

Відповідно до загального законодавства смертна кара призначалася за злочини державні і карантинні (опір карантинним властям, підпал карантинних споруд тощо. Такий суворий захід був зумовлений боротьбою з поширенням епідемій). Відповідно до чинного військового законодавства смертю каралися мародерство, пограбування, дезертирство та ін.

У 1863 р. у зв’язку з польським повстанням генерал-губернаторам було надане право запроваджувати у губерніях воєнний стан. За таких умов найважливіші справи переходили до відання військового суду, що полегшувало винесення смертних вироків. Посилилися репресії і після загострення ситуації в державі у 1879—1881 рр., коли стали запроваджуватися посади тимчасових генерал-губернаторів і тим самим поширювалося застосування надзвичайних законів.

Тюремне ув’язнення як вид покарання одержало у ХІХ ст. в Європі та Америці домінуюче становище. Воно переслідувало дві мети: а) забезпечення безпеки держави та її громадян шляхом ізоляції злочинців; б) здійснення заходів щодо «перевиховання» правопорушників шляхом запровадження у місцях ув’язнення примусових робіт. Режим утримання злочинців у місцях позбавлення волі був різний. До ув’яз­нених могли застосовуватися спеціальні види покарань: побиття різками (до 50 ударів), триденне переведення на хліб та воду, ізоляція у темному карцері (до 1 місяця). Закон передбачав й інші види позбавлення волі: ув’язнення у фортеці, виправному будинку, арешт тощо.

Покарання каторгою бере свій початок з часів класичного абсолютизму. До каторжних робіт засуджували довіч­но або на певний термін (до 20 років). Такий вид покарання застосовувався за державні і тяжкі кримінальні злочини. Каторгу відбували на рудниках Сибіру та Далекого сходу. Жінки на каторзі у рудниках не працювали. Закон визначав терміни, відповідно до яких каторжники «доброї поведінки» переводилися на полегшені роботи і вільніший режим. З часом вони могли вступати до шлюбу, споруджувати житло, набувати власність.

Ті, хто відбув каторгу чи був звільнений від неї достроково, переводилися у стан засланців-поселенців. Заслання як вид покарання було примусовим поселенням у віддалених районах, переважно у Сибіру. Такі особи отримували певні пільги щодо придбання майна за місцем заслання.

Зміни в суспільному устрої та державному ладі на початку ХХ ст. На початок ХХ ст. в Російській імперії остаточно сформувалися чотири суспільні верстви: дворянство, духовенство, міські (буржуазія) і сільські обивателі. Дворянство зберегло більшість своїх колишніх привілеїв. Велике землеволодіння втратило свій справжній дворянський характер, оскільки майже третина великих землевласників були за своїм походженням буржуазією. Низький рівень господарювання і невеликі прибутки з поміщицьких маєтностей примушували дворян закладати або продавати свої маєтності. Водночас дворяни залишалися панівним класом, найосвіченішим і найдосвідченішим у питаннях політичного життя і справах управління державою.

Буржуазія була економічно наймогутнішим класом і найперспективнішим щодо політичного життя держави. Вона стала ініціатором створення перших політичних партій («Союз 17 Октября» — октябристи, партія конституційних демократів — кадети та ін.), організатором підприємницьких корпорацій. Уряд своєю політикою протекціонізму сприяв розвитку капіталістичної промисловості, підтримуючи тим самим буржуазію. Але до вершин політичної влади вона не допускалася.

Селянство складало майже 80% населення Російської імперії. Незважаючи на скасування кріпосного права і деяке вирішення гострих поземельних питань, воно продовжувало залишатися майже неосвіченим, найнижчим і нерівноправним станом. На селі продовжували зберігатися значні пережитки кріпосництва: відробітки на користь землевласника, кругова порука, сплата викупних та оброчних платежів, общинне землекористування.