Відносини україни з росією 4 страница

4) західні політичні спостерігачі визнали зростання авторитету США в НАТО, зміцнення їх провідної ролі в цій організації.Абсолютно не випадково американська сторона свої дії проти Іраку прикрила міжнародним схваленням (резолюція Ради Безпеки № 678) і формуванням багатонаціональної антиіракської коаліції. Аналізуючи ці дії США, можна припустити, що в майбутньому можлива аналогічна реакція в тих випадках, коли найбільш розвинені у військовому і політичному відношенні країни третього світу діятимуть, керуючись тільки своїми інтересами, не озираючись на позицію великих держав.

85. Китай у міжнародних відносинах кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Зовнішня політика КНР після «культурної революції».

Зовнішньополітична концепція КНР. З початку 80-х років на зовнішньополітичний курс КНР почали здійснювати дедалі значніший вплив внутрішньополітичні та соціально-економічні переміни, спрямовані на виконання завдань так званих «чотирьох модернізацій», а також на формування реалітичного підходу китайського керівництва до проблем миру та роззброєння, інших глобальних проблем сучасності. У зовнішньополітичну концепцію КНР суттєві корективи вніс XII з'їзд КПК, що відбувся у вересні 1982 р.: були переставлені деякі акценти, з'явилися нові моменти у формулюванні зовнішньополітичних цілей та пріоритетів. У рішеннях з'їзду зроблено виразний наголос на самостійності зовншньополітичного курсу КНР: «Китай у жодному випадку не спирається ні на будь-яку велику державу чи групу держав і ніяким чином не підкоряється тискові будь-яких великих держав».Положення про незалежність та самостійність зовнішньої політики було зафіксоване і в новій конституції КНР, прийнятій 4 грудня 1982 р. Основоположними моментами зовнішньої політики Китаю є такі:· Китай незалежно та самостійно виробляє свою політичну позицію і політичний курс з усіх міжнародних питань; він не вступає ні в які союзи і не встановлює жодних стратегічних відносин з великими державами чи блоками країн, виступає проти гегемонізму і політики сили;· метою зовнішньої політики Китаю є захист миру в усьому світі та створення мирної міжнародної обстановки, яка би сприяла модернізації країни;· Китай бажає розвивати відносини з усіма країнами на основі п'яти принципів мирного співіснування, а саме: взаємної поваги суверенітету і територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи одне одного, рівності та взаємної вигоди, мирного співіснування;· зміцнення солідарності та співробітництва з країнами «третього світу», що розвиваються, розвиток добросусідських дружніх відносин з прикордонними країнами — такий наріжний камінь зовнішньої політики Китаю;· Китай виступає за створення системи міжнародних відносин та нового міжнародного політичного та економічного устрою на основі п'яти принципів мирного співіснування.П'ять принципів мирного співіснування увійшли в конституцію КНР 1982 р. і стали основоположними установками, якими керується Китай, встановлюючи та розвиваючи дружні взаємини з усіма країнами світу. На основі цих принципів на 1995 р. Китай установив дипломатичні відносини з 159 країнами.У березні 1986 р. були оприлюднені «Десять головних напрямів та основних принципів незалежної та самостійної мирної зовнішньої політики КНР». Головними цілями цієї політики були проголошені боротьба з гегемонізмом, збереження загального миру, розвиток дружби і співробітництва з іншими країнами, сприяння загальному економічному процвітанню. В цілому у 80-ті роки міжнародна діяльність КНР характеризувалася високою активністю, і це стосувалося усіх трьох напрямів її відносин — з розвиненими капіталістичними, з соціалістичними країнами і країнами, що розвиваються.Слід зазначити, що у 80-ті роки перша група країн продовжувала посідати головне місце у торговельно-економічних зв'язках КНР.Значення зовнішніх економічних зв'язків КНР суттєво зросло після того, як на III пленумі ЦК КПК 2-го скликання була проголошена так звана «відкрита зовнішньоекономічна політика», що відводила співробітництву з зарубіжними країнами важливу роль у модернізації народного господарства Китаю. Вона передбачала прискорений розвиток зовнішньоекономічних відносин КНР, збільшення імпорту передової зарубіжної техніки та технологій, розширення експорту, застосування нових форм зовнішніх економічних зв'язків і залучення іноземного капіталу. Наслідком цих зусиль стало зростання частки експорту у національному доході країни від 5,6 % у 1978 р. до майже 14 % у 1986 р. Слід зазначити, що спочатку «відкрита зовнішньоекономічна політика» була зорієнтована переважно на розвинуті капіталістичні держави, а у кінці 80-х років вона поширилася й на колишні соціалістичні країни.Китайсько-американські відносини. Політико-юридичною основою китайсько-американських відносин є три спільні комюніке, прийняті у 1972, 1978 і 1982 роках. Ці документи час від часу доповнюються «керівними принципами» у двосторонніх відносинах, що оприлюднюються високими посадовими особами обох країн. Зокрема, у листопаді 1994 р. Президент КНР Цзянь Цземінь під час зустрічі у Багорі з Президентом США В. Клінтоном запропонував такі п'ять принципів:· обидві країни мають повною мірою зважати на світову ситуацію і враховувати довготривалі взаємні інтереси у XXI столітті;· кожна країна має поважати умови і вибір іншої та визначити вплив різних соціальних систем та ідеологій на двосторонні відносини. Всі проблеми між Китаєм і Сполученими Штатами мають вирішуватися на дружній основі;· двостороння кооперація має розвиватися на рівній і взаємовигідній основі;· посилення двосторонніх консультацій, що стосуються міжнародних справ, у тому числі нерозповсюдження зброї масового знищення, захисту довкілля, туризму, посилення боротьби з наркотиками;· розширення двостороннього обміну, особливо обміну на найвищому рівні.Основні «керівні принципи» США у відносинах з КНР були викладеш держсекретарем В. Крістофером у травні 1996 р. в Нью-Йорку на зборах Азійського товариства: «По-перше... ми (США. —Авт.) віримо, що розвиток Китаю як безпечної, відкритої та успішної держави здійснюється глибоко в інтересах Сполучених Штатів. По-друге, ми підтримуємо повну інтеграцію і його активну участь у міжнародній спільноті. По-третє, ми не будемо вагатися в діях, щоб захистити наші інтереси». Отже, якщо китайська сторона підкреслює обопільність, взаємовигідність відносин, то американська зважає тільки на власні інтереси.У цілому ж після встановлення офіційних дипломатичних відносин, домовленість про що набрала чинності з 1 січня 1979 р., двосторонні зв'язки між двома країнами набули швидкого й різнобічного розвитку. Надавши КНР режим найбільшого сприяння, США стали одним з її головних торговельних партнерів. У 1986 р. товарообіг між двома країнами сягав 7,34 млрд. дол., що становило 9,9 % усього обсягу китайської торгівлі. Значними у цей період були й американські прямі інвестиції в економіку КНР, за рахунок яких було споруджено 304 об'єкти. Ці інвестиції сягали 2,7 млрд дол., що становило 13,5 % капіталів, укладених зарубіжними країнами в економіку КНР. І все ж у Вашингтоні вважали, що в КНР ще не був створений достатньо сприятливий інвестиційний клімат, хоча Держрада і місцеві органи влади КНР прийняли понад 1400 відповідних законодавчих актів.Оскільки американський напрямок посідає одне з найважливіших (якщо не найважливіше) місце в ієрархії зовнішньополітичних орієнтирів КНР, між двома країнами налагодилися широкі політичні зв'язки, відбувається інтенсивний обмін делегаціями, у тому числі на найвищому рівні. Уже на початку січня 1979 р. здійснив візит до США тодішній китайський лідер Ден Сяопін. Унаслідок цього візиту була досягнута домовленість про періодичне проведення китайсько-американських консультацій з міжнародних питань. Через вісім місяців КНР відвідав тодішній віце-президент США В. Мондейл. У подальшому контакти керівних діячів двох країн стали постійними. У 1980—1987 рр. з офіційними візитами в США перебували прем'єр Держради КНР, Голова КНР, заступник голови Центральної військової ради КНР. З американської сторони за цей період КНР двічі відвідали тодішнй віце-президент Дж Буш і Президент Р. Рейган. Взаємні візити неодноразово здійснювали керівники зовнішньополітичних відомств обох країн. У 90-ті роки зустрічі найвищих посадових осіб КНР і США залишалися досить частими. Зокрема, президенти Цзянь Цземінь і В. Клінтон зустрічалися на міжнародних форумах, що проходили в Сіетлі, Багорі, Манілі.Отже, як за загальними обсягами торговельно-економічних відносин, так і за частотою й інтенсивністю зустрічей і контактів на найвищих і високих рівнях китайсько-американські відносини виглядають досить благополучно. Разом із тим китайська сторона постійно вказує на те, що у взаєминах між КНР і США «постійно існує темна тінь». Такою проблемою є острів Тайвань. Здається, проблема Тайваню ще довго буде виникати в китайсько-американських відносинах, оскільки обидві сторони дбають про протилежні цілі. Китайське керівництво прагне «возз'єднання» з Тайванем, Вашингтон же всіляко цьому перешкоджає в ім'я «збереження безпеки» в регіоні.Після нормалізації відносин з КНР США припинили офіційні дипломатичні зв'язки з Тайванем і анулювали військовий договір з ним. Формально було визнано, що Тайвань є частиною Китаю. Це визнання підтверджене і спільним комюніке від 15 грудня 1978 р., на базі якого були відновлені дипломатичні відносини між Пекіном і Вашингтоном. Варто звернути увагу на форму цього визнання: «Уряд США бере до уваги, що Китай єдиний, і Тайвань —частина Китаю». Це створювало можливість для маневрів Вашингтона, що знайшло підтвердження у його практичних діях. Зокрема, услід за цим припинилося широке економічне й інше співробітництво між США і Тайванем, а у квітні 1979 р. американський Конгрес прийняв «Акт про взаємовідносини з Тайванем», в рамках якого був створений Американський інститут із Тайваню, наділений багатьма функціями закритого 1 травня 1979 р. посольства США в Тайбеї. Конгрес підтвердив незмінність американсько-тайванських відносин, що набули «неофіційного характеру». Вказаний закон уміщував попередження відносно того, що збройне зазіхання Пекіна на Тайвань «викличе серйозне занепокоєння США», і це фактично припускає можливість здійснення США воєнних заходів щодо КНР. У серпні 1982 р. було підписане спільне комюніке КНР і США про позицію обох країн щодо Тайваню. Слід зазначити і те, що всі наступні заяви американських офіційних осіб зводилися до того, що Пекін представляє «єдино законний уряд Китаю» і що США зацікавлені у мирному вирішенні проблеми між Пекіном і Тайбеєм. Проте протягом більше 10 років ця проблема перебуває в замороженому стані.Ситуація загострилася влітку 1995 р., коли Президент «Республіки Китай на Тайвані» Лі Денхуей здійснив неофіційний візит до США. Пролунали взаємні звинувачення в надто різкій формі. Американську позицію визначала поведінка Конгресу, в якому домінували республіканці. Вони й виступили на захист Тайваню аж до розриву дипломатичних { відносин з КНР. І незважаючи на те, що адміністрація І В. Клінтона поводила себе більш стримано в цих подіях і навіть намагалася згладити поведінку конгресменів насправді у своїй стратегії і уряд, і Конгрес єдині: перешкодити об'єднанню Тайваню з КНР.Візит президента Тайваню до США спричинився до погіршення американсько-китайських відносин, що тривало протягом року. Але Вашингтон змушений був відступити. На форумі АТЕС у Манілі в листопаді 1996 р. під час зустрічі президентів Цзянь Цземіня і В. Клінтона відбулося примирення між двома країнами. Утім і в майбутньому тайванська проблема буде постійно випливати на поверхню у відносинах між КНР і США, як і проблема прав людини в Китаї, яка постійно мусується Вашингтоном як привід для втручання у внутрішні справи цієї країни,Китайсько-японські відносини. Японія є другим, а в деякому сенсі і першим за значенням партнером Китаю серед розвинутих країн.Відносини між КНР і Японією набули динамічного розвитку, охоплюючи дедалі нові галузі, після підписання у серпні 1978 р. китайсько-японського Договору про мир і дружбу. Серед спонукальних чинників на перше місце тут висувалося те, що Японія, яка добилася вражаючих успіхів у своєму економічному розвої, піднялася на висоти сучасної технології і техніки, привертала Пекін можливостями співробітництва з нею в інтересах здійснення програми «чотирьох модернізацій» країни. Для цього були і об'єктивні передумови: порівняна географічна близькість Японії та Китаю; велика зацікавленість Японії у деяких китайських товарах, передусім у вугіллі; давні традиції двосторонніх торговельно-економічних відносин. До того ж Китай, який став достатньо могутньою військовою державою, вже не виявляв гострого занепокоєння з приводу японської загрози. Більше того, можливість виникнення такої небезпеки у певний період взагалі заперечувалася Пекіном.Японія посідала друге місце після США, а за чисельністю збройних сил практично зрівнялася з ними. Саме за Я. Накасоне було прийняте рішення про відмову від проголошеного у 1977 р. державною політикою Японії принципу обмеження військових витрат одним відсотком від валового національного продукту.В КНР різко реагували на це рішення японського уряду. Періодична преса, представники зовнішньополітичної, військової та інших установ говорили про наявність в Японії певних сил, які намагалися в минулому і прагнуть тепер відродити мілітаризм. Різко висловився з цього приводу і тодішній керівник КНР Ден Сяопін. Невдоволення Пекіна викликає і непослідовна, на його погляд, позиція Японії з питання Тайваню, яка допускає дії у дусі політики «двох Китаїв». Підкреслимо, що Японія підтримує з Тайванем широкі економічні зв'язки, понад 1/4 зовнішньоторговельного обігу острова припадає на частку Японії. Значними є і японські прямі інвестиції в економіку Тайваню. На кінець 80-х років вони перевищували 1 млрд дол.Офіційний Токіо не міг не зреагувати на позицію Пекіна. Прем'єр-міністр Я. Накасоне публічно запевнив, що Японія не проводить політику визнання «двох Китаїв»; він стверджував також, що немає причин для занепокоєння відносно перетворення Японії на мілітаристську державу.Критикуючи негативні сторони політики Японії, китайське керівництво поряд із цим підкреслює незмінність свого курсу на розвиток китайсько-японських відносин. У свою чергу офіційний Токіо зазначає, що японсько-китайські відносини в цілому добрі, а деякі розбіжності й проблеми уповні можливо вирішувати згідно з принципами спільної японсько-китайської заяви від 20 вересня 1972 р. про нормалізацію міждержавних відносин і японсько-китайського Договору про мир і дружбу, що вступив у силу 23 жовтня 1978 р. Отже, обидві сторони з притаманною азійцям ввічливістю постійно висловлюють задоволення станом двосторонніх відносин і сподіваються, що такими вони будуть і у майбутньому.

86. Японія у міжнародних відносинах кінця ХХ – початку ХХІ ст.
Один із засновників геополітики Карл Хаусхофер залічував Японію до «острівних країн з континентальним типом мислення». На відміну від іншої острівної держави — Англії, яка завжди відгороджувалася від континентальної Європи, протиставляла себе їй, Японія, навпаки, підтримувала тісні зв'язки з Азією, насамперед із Китаєм, Кореєю й зобов'язана континенту практично всім: від писемності до засобів праці й виробництва. Безумовно, це запозичення збагатилося й адаптувалося до особливостей національної самосвідомості й набуло самобутності. Японці не без підстав вважають свою країну «Країною, де сходить сонце», країною «духовного достатку». Філософські погляди японців характеризуються самозаглибленістю, граничною зосередженістю, медитативною спрямованістю, що підсилює думку про злиття людини з природою, Космосом.Геополітика Японії й нині віддзеркалює особливості її географічного положення та політичного становища. Острівне розташування, перенаселеність, нестача природних ресурсів, з одного боку, а з іншого — могутня промисловість, що динамічно розвивається, гостра потреба в ринках збуту визначили прагнення Японії посісти у світовому ладі місце, гідне її потенціалу. Йдеться, зокрема, про наполегливе бажання Японії стати постійним членом Ради Безпеки ООН.
Поки що політичний вплив Японії не відповідає її економічній могутності. Донині у світі присутні сталі антияпонські настрої, зокрема в Росії. Ці настрої сягають своїм корінням у глибини понад 300-річної історії становлення і розвитку російсько-японських відносин. Агресія Японії щодо Росії у 1904—1905 pp., жахлива окупація Далекого Сходу в 20-х роках, бої на озері Хасан і Халхін-Гол, некоректна поведінка Японії стосовно СРСР у роки Другої світової війни (Японія потопила 80 транспортів, які йшли зі США з вантажами, отриманими за «ленд-ліз») — усе це сприяло створенню іміджу Японії як підступної, жорстокої держави.Через ці та низку інших причин досить низький рейтинг взаємних симпатій японців і росіян. Ця неприязнь багато в чому обґрунтована проамериканською орієнтацією японського керівництва. Фактичними союзниками США та Японія стали в 1981 p., підписавши мирний договір і «договір про безпеку». Головна теза цих договорів — «відбиття радянської загрози». У своїй зовнішній політиці Японія надає важливого значення союзницьким відносинам зі Сполученими Штатами Америки, але в той же час виявляє глибоку зацікавленість у міжнародному співробітництві.
Користуючись значною фінансовою допомогою США, Японія після Другої світової війни досягла найвищих у світі темпів розвитку промисловості й сільського господарства, приросту товарів і послуг. Середньорічні темпи зростання ВВП до 90-х років XX ст. становили близько 8—10 відсотків Стрімке економічне зростання Японії зумовили численні фактори: орієнтація на досягнення людської думки у сфері нової техніки, технології, організації виробництва й менеджменту, виняткова працездатність народу, боротьба за найвищу якість продукції, жорстка економія. У результаті наприкінці 80-х років XX ст. Японія посідає друге місце у світі (після США) за виробництвом ВВП.
Японія постійно пропонує сотні можливостей переконатися в тому, що нові ідеї у цій країні народжуються як ніде в світі. Приклад тому «Панасонік — центр» — спеціальний виставковий центр, щось на кшталт міста майбутнього. Тут, зокрема, демонструють техніку завтрашнього або навіть післязавтрашнього дня. Ви приходите додому, і ваші вхідні двері гостинно відчиняються, «упізнавши» ваші відбитки пальців, голос і очі. З вами привітається симпатичний робот — дворецький, який, не сходячи з місця, ввімкне для вас світло, кондиціонер, закип'ятить воду в чайнику, а також розповість, куди пішли ваша друга половина й діти. В сусідній кімнаті плоский телевізор на півстіни покаже вам ліс, гори, пустелю, коралові рифи (кімната в цей час наповнюється відповідним ароматом).
Проте в середині 90-х років Японія, як і багато інших країн Заходу і Південно-Східної Азії, стала сповзати в смугу депресії. Почалося повільне й болісне зниження виробництва товарів і послуг. У середині 90-х років Японію наздоганяє могутній сусід — Китай.
У зовнішній політиці, зокрема у відносинах із сусідами належить розв'язати три ключові проблеми. Перша: суперечка з Росією щодо т. зв. північних територій. Прагнення Японії отримати південні Курили й чотири острови не підтримуються ні політичною елітою, ні населенням Росії. Друга: економічна. Японія порушує питання про спільне освоєння з Росією енергетичних ресурсів Сибіру й Далекого Сходу, відводячи при цьому Росії роль сировинного додатка. На це Росія нізащо не піде. Третя: геополітична. Японія намагається взяти під контроль зв'язки Далекого Сходу та Європи через Середню Азію. Іншими словами, в геополітичному плані йдеться про витіснення Росії з Далекого Сходу й Середньої Азії. 

88. Місце та роль Росії в сучасному геополітичному просторі Центрально-Східної Європи.

Період з кінця 80-х років і початку 90-х XX століття охарактеризувався геополітичними змінами на політичній карті світу й особливо в регіоні Центральної і Східної Європи. Ситуація в Центрально-Східній Європі суттєво змінилася у зв'язку з завершенням "Холодної війни", та з приводу виникнення нових незалежних держав, що утворилися під час розпаду СРСР, Югославії і Чехословаччини. Після 1991 року, коли раптом для всіх припинила існувати велика супердержава - Радянський Союз, що було несподівано не тільки для багатьох громадян СРСР, а й для апологенів непримиренної боротьби з комунізмом, розпочалася нова ера у розвитку міжнародних відносин. У мемуарах Президента Буша - старшого можна прочитати про те здивування, з яким офіційний Вашингтон сприйняв падіння свого глобального конкурента, що багато пожертвував заради нового партнерства із всесильною Америкою. "Культурний шок був настільки сильним, що багато досвідчених фахівців запідозрили у діях росіян фантастичний блеф, феноменальний обхідний маневр, і сам президент Буш кілька місяців свого президентства мовчав, не бажаючи опинитися у незручному становищі"[40, c.344].

Зламалася біполярна система міжнародних відносин, що скасувало систему колишнього балансу сил на всіх рівнях. У військово-стратегічному плані світ став виразно однополюсним. Досить прозорі донедавна завдання оборони пересунули проблеми безпеки на набагато складніших політичних та економічних питань. Уся геополітична карта світу ніби зрушила з місця, очікуючи якогось переформування чи перегрупування [34, c.163]. Суттєво скоригували картину планети розпад Організації Варшавського Договору, соціально-політичні й господарські зміни в країнах Центральної та Східної Європи, що супроводжували розпуск Ради економічної взаємодопомоги, докорінні перетворення у пострадянських республіках, у продовження там моделі геополітичного плюралізму.

З встановленням нової геополітичної ситуації для держав Центральної і Східної Європи виникло нове питання щодо гарантування власної безпеки за нових умов розвитку. Нові геополітичні реалії вступили у суперечність зі старою системою балансів - військових, економічних, правових. Військова безпека в цей період поєднюється з економічною, енергетичною, політичною та іншими видами небезпек. Відбувся перехід від явних загроз до неявних, воєнна загроза "розчинилася" серед сукупності інших не менш небезпечних для міжнародної безпеки й безпеки кожної з держав ЦСЄ загроз [77, c.36] .

Аналіз військових доктрин держав, які опинилися в умовах постбіполярності, свідчить про те, що усі держави ЦСЄ нікому не збираються загрожувати. Однак реальну загрозу в регіоні становлять небезпеки, які грунтуються на етнічних, соціальних, релігійних, економічних проблемах.</p>

Зокрема, спеціалісти Національного інституту стратегічних досліджень України дійшли висновку, що сукупність загроз міжнародної безпеки ЦСЄ може бути класифікована таким чином:

загроза територіальній цілісності, яка виникає внаслідок територіальних претензій і спроб перегляду конфігурацій державних кордонів, які склались після Другої світової війни;регіональні загрози, пов'язані з нестабільністю соціально-політичного та економічного розвитку сусідніх держав;загроза міжетнічних конфліктів, що розгорілися, наприклад, на території Югославії, у Нагірному Карабаху, Абхазії та в ряді інших регіонів;міжнародний тероризм, який істотно впливає на стабільність всередині кожної держави;проблема національної конкурентно-спроможності держав, які стали на шлях ринкової економіки. Брак навичок і досвіду в конкурентній боротьбі за ринки здобуту становлять собою фактор, який негативно впливає на стан економіки, отже ця обставина може являти собою загрозу для незалежності і суверенності держави;загроза економічної небезпеки - міжнародний фактор, який за ступенем впливу висуває економічну безпеку в ряд найбільших небезпек [ 45,c.103-104] У зв'язку з цими загрозами перед учасниками системи Центрально-Східної Європейської безпеки постали такі проблеми: по-перше, вироблення шляхів попередження фрагментації безпеки в Європі та наступної ренаціоналізації політики безпеки в умовах, коли вже не існувало єдиної реальної загрози для ЦСЄ, по-друге, узгодження політики різних інституцій щодо формування стратегії вирішення кризових ситуацій, попередження та врегулювання конфліктів, розробка механізмів раннього їх попередження в межах окремих держав; по-третє, запобігання розповсюдження технологій для вироблення зброї масового знищення та засобів її доставлення, а також тенденції до нарощування арсеналів звичайних озброєнь в усьому світі, що передбачало розробку ефективної політики щодо інших регіонів.На рубежі 80-х-90-х років склалися передумови для вдосконалення системи небезпек в регіоні ЦСЄ. Перед структурами та організаціями безпеки постали завдання формування нових стратегій у нових умовах. Передусім дані структури мали розбудувати своєрідну архітектуру безпеки з так званим "розподілом функцій" між усіма учасниками цього процесу. На думку ряду експертів, в цій темі, у загальній сукупності загроз безпеці, питома вага економічних загроз становить 43 %, а воєнних - всього 3 %. Але визначаючи в наш час економічну безпеку в цілому, її не можна розглядати поза системним зв'язком з іншими аспектами міжнародної безпеки ЦСЄ. Загалом в даний період безпека в ЦСЄ зросла, але зменшилась стабільність, виникли нові загрози. В той же час збільшилися й можливості вирішення проблеми безпеки й стабільності [60, c.13] . На відміну від попереднього етапу розвитку безпеки ЦСЄ, коли існувала лише орієнтація на СРСР як головний фактор впливу в регіоні, на початку 90- х років з'явилися нові напрямки гарантування безпеки, які можна поділити наступним чином : * на Російську Федерацію, що здобула правонаступництво СРСР і залишає за собою вплив у регіоні; * на США; ЄС; ОБСЄ, НАТО, які становили чи не найважливіший напрямок безпеки; віднова власних спроб побудови системи колективної безпеки в ЦСЄРозглянемо Російський фактор впливу як один з основних елементів гарантування міжнародної безпеки ЦСЄ. Для характеристики російського фактору охарактеризуємо спочатку роль Росії в світі. Переважна більшість аналітиків схиляється до думки, що з Росією не можна не рахуватися у питаннях великої міжнародної політики і що вона навряд чи перетвориться на пересічну регіональну країну. Так, 3. Бжезинський вважає, що Росія "залишається великим геополітичним суб'єктом, незважаючи на послаблену державність і, можливо, затяжне нездоров'я... Вона плекає амбітні геополітичні цілі, які дедалі гучніше проголошує. Як тільки вона відновить свою міць, то розпочне також здійснювати значний вплив на своїх західних сусідів". Він також стверджує, що "Росія стоїть перед дилемою вибір на користь Європи та Америки з метою отримання істотних переваг вимагає, перш за все, чіткого зречення від імперського минулого і, по-друге, - жодної двозначності щодо зв'язків Європи, що поширюються в галузі політики та безпеки з Америкою" [1, c.5,144]. З першою частиною вищезазначеної дилеми не погоджується росіянин О. Дугін, який наголошує, що "існування російського народу як обмеженої історичної спільності неможливе без імперобудівного, континентального творення. Росіяни залишаються народом лише в рамках Нової імперії". Ясно, що така постановка питання робить другу частину дилеми нереальною.На нашу думку, незважаючи на те, що на сьогодні частка ВВП Росії від світового обсягу становить лише 1,6 %, а від США - 7,5 %, країн Західної Європи - 8 %, у тому числі Німеччини - 32,5 %, Франції - 44,5 %, Великобританії - 47,5 % [55, c.8]. Російська Федерація залишається серйозним геополітичним актором на міжнародній арені, який займає вигідне геополітичне становище (за визначенням одного з основоположників сучасної геополітики X. Макіндера - "географічну вісь історії") та має 6000 ядерних боєголовок стратегічного призначення, гігантські природні ресурси та високий науково-технічний потенціал. Тому, як вважає американський дослідник К. Белл, "Росія повинна розглядатися у світлі її можливостей, коли ми говоримо про потенціальних претендентів, які роблять виклик американській перевазі. Росія - очевидний претендент, навіть коли її звичайні сили в Чечні та в інших місцях опинилися в стані тимчасового занепаду, а її ядерні сили утримуються без необхідної старанності".Крім того, на наш погляд, говорячи про майбутнє РФ, не можна не враховувати й ментальність російського народу, в якому століттями виховувалося усвідомлення месійської ролі Росії - так званого "третього Риму", суб'єкта есхатологічно зорієнтованого історичного процесу. За словами російського політолога А. Окари, його країна має "свою досить чітку роль в глобальній історії людства та певні надзавдання. Звідси й розвинуті в політичній російській ментальності уявлення про себе як "тисячолітнє царство" та "катехон" - саме ці концепти лежать у підвалинах російської геополітики. Не факт, що такий, досить ускладнений образ Росії актуальний для великої кількості російських можновладців, але він існує й помітно впливає на реалії російської політики.За твердженням російських ЗМІ, кредо Президента РФ В. Путіна у визначені геополітичного курсу країни звучить так - "Росія буде або великою, або її взагалі не буде" . Все це дає підстави відомому російському політологу А. Уткіну говорити, що "ситуація, коли Росія прагне залишитися великою державою і поводити себе як така у такій кризовій для себе обстановці, очевидна. У подальшому навряд чи можна розраховувати на зміну цього підходу: навпаки, він буде виявлятися у дедалі більш очевидних формах" .Виходячи з цього, можна зробити висновок, що на глобальному рівні Росія, навіть у нинішньому непростому економічному стані - важливий суб'єкт світової політики, держава, що несе величезну відповідальність за долю світу. На регіональному рівні вона - природний центр сили для країн у пострадянському просторі. Якщо реально оцінювати ситуацію, в якій опинилася Росія, то слід зауважити, що геополітичні зміни та зрушення, які приніс з собою крах СРСР, призвели до суттєвого руйнування радянської, зокрема російської, сфери впливу. Росіяни раптово зіткнулися зі становищем, коли вони перестали бути господарями великої трансконтинентальної імперії. Кордони держави скоротилися, як шагренева шкіра. Вони стали такими, як із Заходом десь на 1600 рік, за правління І. Грозного, з Кавказом - як на початку 1800-х років, із Середньою Азією - як у середині тих же років.Ці територіальні зміни кинули суттєві виклики російським національним інтересам. На незалежний Кавказ міг поширитися вплив Туреччини, з Середньою Азією зникла значна частина сировинних та енергетичних ресурсів, які неминуче потрапляли до сфери інтересів закордону. Росія втратила вирішальне становище на узбережжях основних теплих морів. Сувернізащя України позбавила РФ права бути лідером слов'янського регіону. Дехто з політиків схильний оцінювати Росію, навіть попри її солідний ядерний арсенал, як регіональну державу "третього світу".Відокремлення України від Росії в процесі розпаду СРСР стало, на думку відомого американського політолога 3. Бжезинського, центральною геополітичною подією. "Втрата України є важливим геополітичним моментом з причин суттєвого обмеження геостратегічного вибору Росії, - робить він висновок. - Навіть без прибалтійських республік і Польщі Росія, зберігши контроль над Україною, змогла б усе ж спробувати не втратити місце лідера в рішуче діючій євразійській імперії, всередині якої Москва змогла б підкорити своїй волі неслов'янські народи південного і південно-східного регіонів колишнього Радянського Союзу. Однак, без України з її 52-мільйонним слов'янським населенням будь-яка спроба Москви відтворити євразійську імперію сприяла б, певно, тому, що в гордій самоті Росія опинилася б заплутаною в затяжні конфлікти з неслов'янськими народами, які піднялися на захист своїх національних і релігійних інтересів; війна з Чечнею, либонь, просто першим тому прикладом" [1, c.49] .Проте Росія й після розпаду СРСР продовжувала залишатися найбільшою територіальною одиницею планети. Вона успадкувала від Радянського Союзу 75 % території, 51 % населення, 60 % основних фондів, 76 % підприємств, які виготовляли засоби виробництва. Їй належало 90 % видобутку нафти, 73 % газу, 63 % виробництва електроенергії. В її розпорядженні перебувало 80 % експорту нафти і майже 100 % - природного газу. Вона виробляла майже половину ВНП колишнього СРСР на початку 90-х років [100, c.18].Ще разючіших змін зазнали радянські впливи. Всі країни Центральної та Східної Європи відмовилися від соціалістичного шляху розвитку, який приніс їм СРСР. Фактично у сфері впливу Росії залишаються лише ті держави, що раніше входили в СРСР (крім Литви, Латвії та Естонії).Орієнтація на Росію цих окремих держав ЦСЄ (Україна, Білорусь, Молдова та інші) спирається на історичні зв'язки, що взаємодоповнюють окремі елементи різних сфер розвитку. Дана орієнтація у всіх країн регіону виражена в різній мірі. Загалом після розпаду СРСР відносини країн ЦСЄ з Росією в деякій мірі занепали. Та й ті країни ЦСЄ, які орієнтуються у захисті безпеки на Росію, зацікавлені в такій ситуації значно менше, аніж сама Росія.В основному російський вплив у ЦСЄ і безпека полягає вже не у військовому захисті, а цей захист стає перш за все енергетичним, економічним, сировинним. Це пояснюється тим, що Росія контролює в багатьох країнах ЦСЄ постачання нафти, газу, іншої сировини і корисних копалин більш ніж на 50 % . Цим самим Росія значною мірою може впливати на економіку країн ЦСЄ, а отже і на економічну безпеку. Упродовж 2000 року активізувались переговори про будівництво газопроводу з Росії до Західної, Центральної Європи через територію Польщі та Словаччини і України, що може стати одним з найбільших економічних проектів Росії в даному регіоні [104, c.102]. Таким чином, гарантування безпеки країнам ЦСЄ диктується уже не настільки військовою потужністю Росії, а економічною сировиною і енергоджерелами. Таке гарантування безпеки державах ЦСЄ притаманне майже в однаковій мірі усім. Проте є держави, що мають Російський вектор впливу більш розвинутим (не обов'язково домінуючим), це пояснюється геополітичним розташуванням цих держав, а також певним впливом на них Російської Федерації. До групи цих ЦСЄ держав входять ті держави, що є членами співдружності Незалежних Держав (СНД).Угоду про створення СНД було підписано 8 грудня 1991 року у Вискулях (Біловецька пуща) між керівниками Республіки Білорусь, Російської Федерації та України [4, c.428].21 грудня в Алма-Аті глави одинадцяти незалежних держав підписали Протокол до цієї Угоди, в якому було зазначено, що Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Киргиська Республіка, Республіка Таджикістан, Туркменістан, Узбекістан та Україна на рівних засадах утворюють Співдружність Незалежних Держав. В угоді також проголошувалось, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.Із самого початку свого утворення СНД зіткнулося більше зі складністю проблем, що постали перед нею, ніж з можливістю їхнього вирішення. З розпадом СРСР розпочався новий етап у відносинах уже незалежних держав, що виникли на теренах колишнього СРСР. Його особливістю став перехід від відносин залежності та нерівності, від політики "старшого" і "молодшого" братів до стосунків рівноправних партнерів.Побоюючись реанімації імперських устремлінь Росії (як показали наступні події, небезпідставно), переважна більшість членів СНД наполягала на закладенні до правового підґрунтя організації принципу часткової участі в її діяльності. А він неминуче торпедував ефективність ухвалених рішень у сфері безпеки, бо внаслідок цього більшість угод, укладених в рамках СНД, мали вибірковий характер. Це і Деклараці "Про незастосування сили або погрози силою у відносинах між державами-учасницями СНД" від 20 березня 1992 року, і Договір про колективну безпеку від 15 травня того ж року, й документи про Міжпарламентську асамблею та Митний союз тощо.Найпоказовішим щодо непослідовності принципів діяльності СНД став процес ухвалення такого важливого документа, як Статут Співдружності, що був затверджений на нараді глав держав 22 січня 1993 року. Чинності цей документ набрав рівно через рік - 22 січня 1994 року. У Статуті організації йдеться про спільний економічний простір, зовнішні кордони СНД, головне командування обєднаних збройних сил тощо. Проте до Статуту не приєдналися Україна, Молдова та Туркменістан. Україна, взагалі, визнала за потрібне стати асоційованим членом Співдружності.На прикладі України особливо рельєфно вирізьблюється парадоксальність багатьох особливості діяльності СНД. Виходячи зі Статуту організації, особливо зі ст. 7, Україна де-юре не вважається членом Співдружності, хоча фактично є ним. Вона бере керівну участь у найважливіших її структурах: Раді глав держав, Раді глав урядів, Раді міністрів закордонних справ, Міждержавному економічному комітеті, є асоційованим членом Економічного союзу. Проте Україна відмовилася засідати в Економічному суді, а також у Раді міністрів оборони, де вона бере участь вибірково і то як спостерігач. Слід зазначити і на такому факті, що на 48-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у березні 1994 року Україна виступила проти визнання СНД суб'єктом міжнародного права та регіональною організацією, яка може проводити миротворчі операції. Проте Російській Федерації вдалося тоді домогтися надання СНД статусу спостерігача ООН [88, c.12].Окрім зовнішніх розходжень в рамках СНД також проявлялися серйозні розбіжності і в сфері безпеки та військового співробітництва. Домовленість між Україною, Білорусією, Казахстаном і Росією щодо єдиного контролю за стратегічною зброєю та ліквідації тактичних ядерних засобів не зняла всієї гостроти проблеми. Неврегульованим залишалося питання про координацію управління "ядерною кнопкою" одночасно з чотирьох пультів: у Києві, Мінську, Алма-Аті, Москві. Не дійшли спільної думки і щодо того, хто і скільки платитиме за знищення ядерних боєголовок та ракет.Найсерйознішою стала проблема поділу армії й флоту між Україною і Росією. Одна група країн, до яких тяжіє й Російська Федерація, виступала за збереження єдиних збройних сил під спільним командуванням. Інша, й Україна серед них, рішуче висловлювалася за передання під національну юрисдикцію військових частин та озброєнь, розташованих на їхніх територіях. Kонфліктними відразу ж стали проблеми територій та кордонів, віднині національно-державних.Неприхований є потяг Росії до лідерства в рамках СНД. Ідучи шляхом свого суперечливого розвитку, СНД дедалі більше наштовхувалась на протидію певних російських сил спробам реалізації закладених в установчих документах Співтовариства принципів паритету, консенсусу та ротації. Уже в 1992 році тодішній міністр закордонних справ Російської Федерації А. Козирєв розглядав СНД як геополітичного спадкоємця СРСР. 28 лютого 1993 року Президент Росії Б. Єльцин заявив, що настав момент, коли відповідні міжнародні організації, в тому числі ООН, мають надати Росії особливі повноваження як гарантові миру й стабільності на території колишнього СРСР. Потім на різних рівнях були виголошені заяви про "історичне" право Росії регулювати обстановку в Східній Європі, Середній Азії й на Далекому Сході.Військова сфера видається російським політикам найперспективнішою ареною реалізації їхніх гегемоністських впливів. Протягом 1992-1995 років виконавча влада в Росії прагнула запровадити у пострадянському просторі механізм "колективної" миротворчості шляхом постійної військової присутності на території держав Середньої Азії та Закавказзя [40, c.345] .Іншим кроком експансії є указ Б. Єльцина 14 вересня 1995 року "Про затвердження стратегічного курсу Російської Федерації з державами-учасницями СНД". У ньому відверто порушувалось питання про необхідність домінування Росії на території колишнього СРСР. Пострадянський простір зазначався зоною пріоритетних інтересів Росії. Висувалась вимога визнання цієї обставини "третіми сторонами" та міжнародними організаціями. Указ тлумачив Росію як "провідну силу формування нової системи міждержавних політичних та економічних відносин" у межах пострадянського простору з метою створення "інтегрованого економічного та політичного об'єднання держав, здатного претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві". З документа випливало, що інтеграція розумілася як підпорядкування діяльності держав-учасниць СНД інтересам Росії, тобто, по суті, як відновлення централізованої наддержавиБ. Єльцин планував створення єдиного військового командування, причому російські війська, на його думку, мали відігравати провідну роль у миротворчих операціях на пострадянському просторі. Колишні кордони СРСР передавалися під централізований контроль. Зовнішня політика країн Співдружності мала координуватися. Штаб-квартира та основні інститути організації переносилися з Мінська до Москви. Президент Росії мав головувати на всіх засіданнях вищого рівня .Не приховувалась відверта інформаційна експансія. Країни СНД мали гарантувати транслювання на своїх територіях програм російського телебачення і радіо. Пріоритетними мали бути й російські друковані видання. Росії надавалось виключне право готувати для країн СНД національні кадри. Відновлення ролі Російської Федерації як головного освітнього центра Співдружності супроводжувалося вимогою виховання молоді колишніх республік у дусі дружнього ставлення до Росії.Такі зусилля Росії, спрямовані на відновлення СРСР, мали зворотній ефект. Захищаючись від можливих силових акцій Москви, країни СНД почали шукати вихід у створенні внутрішніх союзів та груп. Усередині 90-х років виникає неофіційний, очолюваний Україною блок, до якого входять Азербаджан, Туркменістан, Узбекістан, з періодичними приєднаннями до нього Грузії, Казахстану, Молдови. Об'єднуючою ідеєю блоку є не "інтегрована", а "кооперативна" Співдружність. Грузія, Україна, Азербаджан, Молдова (а згодом і Узбекістан) створили групу (ГУУАМ) для забезпечення транспортних кордонів і комунікаційних систем між Азією та Європою в обхід РосіїУкраїна, Грузія, Туркменістан, Узбекістан підписали Угоду про військове співробітництво. У вересні 1996 року міністри закордонних справ Узбекістану та України опублікували декларацію, в якій зажадали, щоб надалі наради на вищому рівні в межах СНД очолювалися не Президентом Росії (як це було досі), а проходили під гологуванням керівників інших держав згідно з системою ротації.Незважаючи на велику кількість протиріч і непорозумінь, що існують в рамках СНД, дана організація має і певні позитиви, що дають можливість забезпечувати безпеку регіону ЦСЄ, перш за все країн-членів СНД. Саме СНД зумів забезпечити і розробити деякі напрямки гарантування міжнародної безпеки країн ЦСЄ, що входять в СНД, вагому роль в чому займає Росія. Наприклад, в рамках СНД для гарантування країнам ЦСЄ власної безпеки від тероризму 4 червня 1999 року в Мінську було підписано Договір про співробітництво держав-учасниць СНД по боротьбі з тероризмом. Тероризм, як уже зазначалось, є одним з факторів гарантування міжнародної безпеки, оскільки він істотно впливає на стабільність всередині кожної держави. У контексті реалізації програми по боротьбі з тероризмом 1 грудня 2000 року держави-учасниці СНД під час проведення саміту в Мінську дійшли згоди щодо утворення Антитерористичного центру.З метою забезпечення міжнародної безпеки та стабільності на просторі СНД у 1992 році створено Раду міністрів оборони. Згідно з рішенням Ради глав держав СНД створено Штаб по координації військового співробітництва (є постійно діючим органом Ради міністрів оборони). При Раді міністрів оборони діють Комітет начальників штабів, Координаційний комітет з питань протиповітряної оборони, Військово-технічний та інші комітети. На засіданні Ради міністрів оборони СНД у червні 2002 року розглянуто питання розширення участі держав-учасниць СНД в операціях з підтримки миру в зоні грузино-абхазького конфлікту, пропозиції щодо зміни, мандату миротворців. Військову складову співробітництва держав-учасниць СНД з метою покращення співробітництва задля безпеки характеризує періодичне проведення військових навчань "Південний щит Співдружності".Військово-політичне співробітництво ряду країн-учасниць СНД характеризується підписанням ними Договору про колективну безпеку (ДКБ) 15 травня 1992 року. 14 травня на засіданні Ради колективної безпеки за участю держав-учасниць ДКБ ухвалено підвищити статус цієї організації, перетворити її у повноцінну міжнародну військово-політичну організацію, що мала б посісти гідне місце в забезпечені міжнародної безпеки регіону. Проте, незважаючи ні на які реальні факти щодо рівноправності усіх держав СНД, домінуючу роль в цій організації має Росія, а особливо в ДКБ, як органу колективної безпеки в СНД.Отже, на початок XXI століття за Російською Федерацією залишається вплив на фактор безпеки держав ЦСЄ в таких сферах, як: енергетична безпека, паливна, сировинна і значно в меншій мірі, ніж час біполярності - військова безпека. Під сферою впливу Росії в найвищій мірі залишаються лише держави, що входять в СНД, всі решта держав ЦСЄ обрали Західний напрям гарантування власної безпеки.