Західно­українські землів 20—30-ті роки 4 страница

2.

Київська Русь

2.1. Походження Давньоруської держави

До питання походження Київської Русі вперше звер­нувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питан­ня є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні ме­тодологічні підходи, політична заангажованість та ідеоло­гічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньо­руської держави. Перші спроби розв'язати цю проблему було здійснено ще середньовічними хроністами, які штуч­но пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народа­ми східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, ала-нами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петер­бурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну леген­ду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули те­зу щодо скандинавського походження Давньоруської дер­жави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизую-чи «варязький фактор», принижували державотворчу

Походження Давньоруської держави 41

здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої націо­нальної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покла­дено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномомент-ний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності кон­кретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло пи­тань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва «Русь»? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?

У 20-ті роки XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науков­ців світу почала віддавати перевагу «варязькому чинни­ку» в становленні державності русів. Однак це не постави­ло крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкід­ливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Диску­сія спалахнула з новою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі аргу­менти:

1) Русь отримала назву від «Руотси». Так у середині
XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в до­
говорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське по­
ходження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Костянтин Багрянородний
у своїй книзі «Про управління імперією» (прибл. 950) на­
водить як слов'янські, так і руські назви дніпровських по­
рогів. Більшість руських назв мають давньонорманське
походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди
чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» слов'янського походження, оскільки
тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у
Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не бу­
ло відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древ-
ньонорманське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-
^ЛоРДадберг (прибл. 840—880) чітко називає русів слов'ян­
ським племенем;

Київська Русь

4) археологічні матеріали із міст і торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу ви­никнення державності як наслідку тривалої еволюції сус­пільного розвитку, відмова від погляду на утворення дер­жави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східно­слов'янське суспільство ще до літописного закликання ва­рягів мало свої протодержавні утворення, заклали підва­лини сучасного якісно нового бачення процесу державо­творення русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахів­ці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «ва­рязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньо­віччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги бу­ли лише елементом серед багатьох, однією історичною си­лою серед інших. Руська історія тільки через варягів є та­ка сама фікція, як руська історія без варягів».

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хо­зарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського уні­верситету (СІЛА) О. Пріцак, запропонував взагалі відмови­тися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який зас­нував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археоло­гічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустріча­ються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок¹.

Отже, паросток державності Київської Русі не був заве­зений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хоза-рами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслі­док складного і тривалого соціально-економічного та куль­турного розвитку слов'янського суспільства.

¹ Давня історія України: У 2-х кн. — К., 1995. С. 97.

Кн. 2. —

Виникнення і становлення Давньоруської держави

2.2. Виникнення і становлення Давньоруської держави (кінець IX — кінець X ст.)

До утворення Давньоруської держави у східних слов'ян існувало 14 великих племінних об'єднань (дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі та ін.)- VI—VIII ст. — період еволюції союзів слов'янських племен у протодержавні утворення — племінні князів­ства, серед яких виділялися об'єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила дулібів, що надало пе­ревагу полянам у південній частині східнослов'янського етнічного масиву.

Значною подією в процесі політичної консолідації по-лянського міжплемінного союзу стало заснування міста Києва, яке завдяки вдалому географічному розташуванню швидко перетворилося на політичний центр східних слов'ян. Утворені навколо нього Полянське і Київське князівства об'єднали древлян і сіверян. Внаслідок цього в VIII — середині IX ст. в Середньому Подніпров'ї сформува­лося державне об'єднання — Руська земля. Масштабність її воєнних акцій та амплітуда зовнішньополітичної актив­ності вражаючі — від участі 852—853 рр. у відбитті араб­ського наступу на Закавказзі до численних знаменитих по­ходів на Візантію.

Дещо пізніше (не раніше VIII ст.) виникає осередок державності приільменських слов'ян, що сформувався навколо Городища поблизу Новгорода (останній з'явився лише на початку X ст.). Це протодержавне утворення було військово-політичним союзом (конфедерацією) слов'янсь­ких і неслов'янських земель півночі, що контролював те­риторії не тільки ільменських слов'ян, а й кривичів, чуді, мері. У VIII—IX ст. південноруські землі на сто-двісті ро­ків випереджали в соціально-економічному та культурно­му розвитку північні, які, за словами літописця, жили, як звірі. Варязька експансія помітно прискорила процес фор­мування державності у північному регіоні. Спочатку си­лою меча варяги змусили місцеве населення платити їм Данину, але підкорені племена об'єдналися й вигнали ва-Рягів. Проте неузгодженість слов'янських правителів, які не могли поділити владу, внутрішні чвари та суперечки призвели до парадоксального наслідку — на князювання було покликано норманського конунга Рюрика.

Київська Русь

У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його малолітній син Ігор, регентом якого був Олег. Постать Оле­га одна із найзагадковіших у вітчизняній історії. Ще й досі історики не можуть дати чіткої відповіді на принципові пи­тання: ким він був — князем, боярином чи ватажком дру­жини, чи був регент Ігоря в родинних стосунках з Рюриком, що стало причиною воєнної експедиції Олега на Південь: збройні виступи проти влади північних слов'ян чи бажання завоювати нові землі. Навіть ім'я «Олег» є дискусійним. Де­які вчені вважають, що воно походить від скандинавського «Хельга» і означає не ім'я, а прізвисько — «Віщий».

У 882 р. Олег організовує похід на Київ. Підступно вбивши київського князя Аскольда, він захопив владу в місті. Легку перемогу північної дружини історики схильні пояснювати зрадою київського боярства, яке чинило опір християнізації Русі (під час одного з вдалих походів на Ві­зантію 860 р. за князювання Аскольда Русь прийняла хре­щення на державному рівні). Вбивство Аскольда і захоп­лення влади в Києві Олегом мало надзвичайно важливі наслідки: з одного боку, на київському престолі опинилася інша династія, об'єднання Північної та Південної Русі ста­ло основою виникнення загальноруської держави, Київ бу­ло проголошено столицею об'єднаної держави, з іншого — державний переворот став початком антихристиянської, язичеської реакції.

Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично він був повновладним князем. За часів його правління (882—912) відбулося збирання руських земель та консолі­дація їх навколо Києва. Не визнавши північних завойов­ників, державне об'єднання «Руська земля» розпалось, і Олег був змушений відновлювати колишню єдність силою меча. Літопис повідомляє, що 885 р. він обклав даниною полян, древлян, сіверян та радимичів, а з тиверцями та уличами продовжував воювати. В основу консолідації зе­мель Олег поклав модель централізованої держави, а не традиційної для Руської землі федерації племен.

У зовнішньополітичній сфері активність Давньорусь­кої держави була зосереджена на традиційному для руси­чів візантійському напрямі. Починаючи з Аскольда і за­кінчуючи Святославом, кожен з руських князів вважав за необхідне організувати декілька походів на Візантію. Що їх штовхало на цей шлях? По-перше, Візантія була одним з основних торгових центрів, де збувалася зібрана з підко­рених Києву земель данина, тому майже кожен похід мав на меті досягнення вигідних торгових угод з Константино-

Виникнення і становлення Давньоруської держави 45

полем; по-друге, Візантія вабила як багата імперія, яку, у разі перемоги, можна було обкласти даниною; по-третє, на той час Константинополь був визнаним центром релігійно­го та культурного життя, й інтенсивні контакти (війни та торгівля) з ним сприяли зростанню паростків цивілізації у східнослов'янському суспільстві; по-четверте, в боротьбі з сильнішим супротивником відбувалося власне самоствер­дження слов'янської державності на міжнародній арені.

Олег здійснив два переможних походи на Константино­поль у 907 р. та 911 р. (деякі історики вважають, що воєн­на експедиція 907 р. — не що інше, як міф, романтична ле­генда). Русько-візантійський договір 911 р. мав 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золотом), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін.

За арабськими джерелами, після гучних перемог над Візантією Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського мо­ря. Під час одного з них (912) він загинув.

Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика — Ігор (912—945). Його князювання почалося традиційно для князів цього періоду із жорстокої боротьби проти автономістських настроїв підкорених народів. Племе­на древлян та уличів відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Вогнем і мечем Ігор підкорив древлян і після трирічного протистояння переміг уличів, але останні лише формально визнали владу Києва і, поки­нувши Середнє Подніпров'я, мігрували в Подунав'я.

Саме в роки правління нащадка Рюрика на південних кордонах держави з'явилися нові тюркомовні кочівники — печеніги. У 915 р. Києву вдалося укласти з ними мирну угоду, але вже 930 р., підштовхувані Візантією, печеніги рушили на Русь. Продовжуючи політику своїх попередни­ків, Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Спочатку 941 р. на чолі воєнної експедиції, що просувалася на деся­ти тисячах суден, він з'явився під Константинополем, але армада русичів була спалена «грецьким вогнем» (вогне­пальні речовини — селітра, нафта, сірка — під тиском ви­пускалися із бронзових труб, поставлених на візантій­ських судах). Зазнало поразки і руське суходольне вій­сько. Проте ці невдачі не зупинили Ігоря. Вже 943 р. князь, зібравши під свої знамена варягів, полян, кривичів, тиверців та найнявши печенігів, розпочав новий грандіоз­ний похід на Царгород. Війська рухалися й суходолом, і Морем, але цього разу до битви справа не дійшла. Коли ві-

Київська Русь

зантійському імператору Роману повідомили, що «ідуть русичі, немає ліку кораблям їхнім, укрили море кораблі», він вирішив не випробовувати долю і запропонував Ігорю мирну угоду. Підписаний 944 р. договір був менш вигід­ним для русичів, ніж договір 911р. Він підтверджував ли­ше основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, але руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі в Константинополі, а руські воїни мусили обороняти крим­ські володіння Візантії від кочівників.

Антивізантійську спрямованість мав і похід Ігоря на Закавказзя, здійснений 944 р. Ця збройна акція мала на меті нейтралізацію союзника Константинополя, лідера во­йовничих горців Південного Прикаспію Марзубана. Араб­ські джерела повідомляють, що русичам у ході жорстокого протистояння вдалося оволодіти Дербентом, Ширваном і столицею Кавказької Албанії містом Бердаа.

Широкомасштабні воєнні походи поглинали значну кількість ресурсів і вимагали від держави постійного напру­ження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повторних збирань данини призвело 945 р. до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Після цих трагічних подій на чолі Давньоруської дер­жави стала дружина Ігоря — княгиня Ольга (945—964), оскільки його син Святослав був ще малолітнім. Своє ре­гентство вона розпочала з придушення древлянського пов­стання, у ході якого кількох древлянських князів було вбито, а головне місто цієї землі Іскоростень — спалено. Проте смерть Ігоря вимагала не тільки помсти, вона гостро ставила питання про форми і методи державного управлін­ня. Намагаючись убезпечити себе від нових народних ви­ступів, Ольга провела деякі реформи, суть і зміст яких по­лягали в регламентації повинностеи залежного населення; унормуванні процесу збирання данини (визначення її роз­мірів і встановлення місць збирання); створенні осередків центральної князівської влади на місцях — «становищ» і «погостів».

Активною була діяльність Ольги і на міжнародній аре­ні. У 946 та 957 рр. вона здійснила два дипломатичні візи­ти до Константинополя, у ході яких було укладено союз­ницькі угоди, розглядалася проблема християнізації Русі (сама княгиня була охрещена під час одного з візитів у ві­зантійському Софіївському соборі). Проте русько-візантій­ські відносини складалися не так, як того хотіла Ольга, ос­кільки імперія постійно підкреслювала свою зверхність. Намагаючись вирвати Русь з орбіти Константинополя, во-

Виникнення і становлення Давньоруської держави 47

на 959 р. різко змінює вектор зовнішньополітичної актив­ності і відряджає послів до германського імператора Отона з проханням направити до Києва єпископів і священиків. Ця спроба задовольнити попит на християнське духовенс­тво за рахунок латинських місіонерів завершилася невда­чею — місія Адальберта, що діяла на Русі в 961—962 рр., під загрозою фізичної розправи з боку руських язичників змушена була рятуватися втечею.

Ця невдача в релігійній сфері серйозно нашкодила ав­торитету Ольги, послабила її позиції. Скориставшись об­ставинами, язичницька опозиція здійснила державний пе­реворот і поклала край тривалому регенству княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Свя­тослава (964—972). Правління цього князя припало на час становлення ранньофеодальних держав у Європі та завою­вання ними життєвого простору. Тому войовничий харак­тер Святослава цілком відповідав духу епохи. За роки сво­го порівняно короткого правління, пройшовши походами зі сходу на захід, від Каспійського моря до Балкан, щонай­менше 8000—8500 км, він мечем перекроїв карту світу і вписав молоду Давньоруську державу в геополітичний простір Євразії.

На початку князювання воєнна активність Святослава була зосереджена на сході. Протягом 964—966 рр. він до­сягає значних успіхів на цьому стратегічному напрямку: підкоряє Києву в'ятичів, які сплачували данину хозарам; перемагає хозарських союзників — волзьких булгар та буртасів (мордву); завдає поразки Хозарському каганату, оволодівши його столицею м. Ітиль; примушує підкорити­ся племена ясів і касогів на Північному Кавказі. Ослаблен­ня та занепад Хозарського каганату, зумовлені походами Святослава, мали неоднозначні наслідки: з одного боку, вони сприяли консолідації східнослов'янських племен у межах Давньоруської держави, оскільки над землями в'ятичів та сіверян не нависала хозарська загроза, з іншо­го боку, падіння Хозарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам.

Успіхи Святослава на сході не на жарт стурбували Кон­стантинополь, тому імперія вдалася до дипломатичної гри. У 968 р. на запрошення візантійського імператора Ники-фора Фоки київський князь на чолі 60-тисячного війська вирушає в похід проти Болгарії. Підштовхуючи русичів до боротьби з болгарами, візантійська дипломатія мала на ме­ті зав'язати в кривавий вузол війни двох своїх сильних противників, що могли протидіяти встановленню контро-

48 Київська Русь

лю Константинополя на Балканах, але розрахунки Візан­тії не виправдалися. Потужним ударом Святослав розбив під Доростолом болгарське військо і захопив 80 міст вздовж Дунаю. Спочатку візантійська сторона не пере­шкоджала діями русичів у Подунав'ї, адже чужими рука­ми руйнувалася Болгарська держава, яка протягом IX ст. була грізним ворогом імперії. У 811 р. болгарський хан Крум розгромив візантійське військо і взяв у облогу Кон­стантинополь. Згодом його онук Симеон витіснив Візантію з Балкан, залишивши їй лише міста Царгород та Солунь. Крім того, дунайський похід не давав можливості Свято­славу розпочати експансію в Північне Причорномор'я, в землі, підконтрольні Візантії. Проте, коли воєнні успіхи київського князя стали досить значними, він не побажав, незважаючи на тиск і натяки візантійської дипломатії, за­лишати Подунав'я. Константинополь пішов на два рішучі кроки: по-перше, відновив дружні відносини з Болгарією, по-друге, підштовхнув печенігів до агресії проти Давньо­руської держави.

Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968) змусила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з Подніпров'я, сам факт, що їм вдалося дійти до центру Ки­ївської Русі свідчив про наростання печенізької загрози та про гостру проблему державного управління за відсутності постійно воюючого князя. Для зміцнення влади династії Святослав 969 р. розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Древ-лянській землі — Олег, у Новгороді — Володимир. Така реорганізація управлінської системи на Русі не тільки поклала початок адміністративній реформі, а й була важ­ливою ланкою грандіозного стратегічного плану Святосла­ва, головною метою якого було створення могутньої Ду-найсько-Дніпровської держави. Наступним кроком прак­тичного здійснення цього плану мало бути перенесення князівської резиденції на Дунай. «Не любо мені в Києві жити, — говорив боярам Святослав. — Хочу жити я в Пе-реяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — срібло й коні, із Русі ж хутро, і віск, і мед, і челядь».

Другий похід київського князя на Балкани розпочався 969 р. Святослав досить швидко, захопивши Переясла-вець, Великий Переяслав, Доростол, Філіппополь, не тіль­ки повернув собі втрачені позиції у Болгарії, а й просунув-

Піднесення і розквіт Київської Русі

ся вглиб Візантійської імперії. Проте новому візантійсько­му імператору вдалося зібрати численне військо і спочатку під Адріанополем зупинити Святослава, а під Доростолом підписатим мирну угоду (971), відповідно до якої київ­ський князь брав на себе зобов'язання не воювати з Візан­тією і відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим. На­весні 972 р., повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагічно загинув. З його черепа хан Куря наказав зробити чашу, обкуту золотом.

Характерними рисами цього етапу історії Київської Русі були: вихід Давньоруської держави на міжнародну арену; її перші спроби вписатися в геополітичний простір; постійна рухливість кордонів, розширення території краї­ни; зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці; вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їй землі, багатства, ринки збуту, владу; недостатня консолідованість території держави; слабкість великокня­зівської влади, що не була ще чітко організованою та цен­тралізованою; формування системи васально-ієрархічних відносин.

2.3. Піднесення і розквіт

Київської Русі

(кінець X — середина XI ст.)

Передчасна смерть Святослава гостро поставила питан­ня про його спадкоємця на великокняжому столі. І хоча певний час політична ситуація на Русі залишалася ста­більною, вже 977 р. між синами Святослава — Ярополком, Олегом та Володимиром — розпочалася боротьба за владу. Спочатку виник конфлікт між древлянським князем Оле­гом та воєводою Ярополка Свинельдом. Приводом для про­тистояння стало вбивство сина Свинельда Люта, який по­лював у древлянських лісах і тим порушив права феодаль­ної власності Олега. Глибинною ж основою конфлікту було питання про те, кому володіти Древлянською землею. Пер­шою жертвою братовбивчої війни між спадкоємцями Свя­тослава став Олег. Щоб не повторити трагічної долі брата, Володимир покидає Новгород і тікає за море. Однак від бо­ротьби за владу він не відмовляється: зібравши в Сканди-

Київська Русь

навії сильну норманську дружину, Володимир уже 980 р. оволодіває Києвом. Незабаром, зраджений своїм воєводою Блудом, гине Ярополк, і Володимир стає повноправним правителем Русі.

Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу підне­сення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий пра­витель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою.

Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов'янських земель, Володимир військо­вими походами 981—993 рр. на ятвягів, в'ятичів та хорва­тів завершив тривалий процес формування території Київ­ської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і зак­ріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — до ме­жиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Карпат, За­хідного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км², Давньоруська держава стала най­більшою країною в Європі.

Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоп­лення нових земель поступаються місцем захисту власних кордонів. Наприкінці X ст. Володимир розпочинає трива­лу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загро­жували Русі з півдня. Авторитет князівської влади у дав­ньоруському суспільстві значною мірою залежав від успі­хів та невдач у протистоянні з кочівницьким степом. Саме тому сім переможних великих війн Володимира з печені­гами, про які повідомляють «Повість минулих літ» та інші джерела, принесли київському князеві військову славу. Оберігаючи власні кордони, Володимир не покладався ли­ше на ефект потужних ударів воєнних походів, а ґрунтов­но готувався до тривалої боротьби, розбудовуючи цілу сис­тему воєнно-феодальних замків на південноруському по-рубіжжі, створюючи могутні земляні вали і рови, які тяг­нулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни.

Завершальний етап формування давньоруської дер­жавності вимагав значних суспільних змін, спрямованих на консолідацію країни. Саме тому Володимир провів кіль­ка реформ.

Піднесення і розквіт Київської Русі 51

Входження до Київської Русі за часів Володимира ос­новних союзів давньоруських земель не означало ліквіда­ції їх автономізму. Величезні простори держави, слабкість князівського адміністративного апарату робили владу пле­мінних вождів та князів на місцях майже безмежною. На­магаючись зміцнити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в то­му, що землі князівства, де правили залежні від нього міс­цеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Внаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства при­йшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої державності.

Військова реформа була спрямована як на посилення обороноздатності країни, так і на зміцнення особистої вла­ди великого князя. її суть полягала в ліквідації «племін­них» військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир актив­но роздавав «мужам лучшим» земельні володіння в при­кордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби. Ця реформа мала кілька важливих наслідків: во­на дала змогу надійно укріпити південні рубежі від напа­дів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю вій­сько; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною проти­вагою місцевому боярству.

Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Чудово розуміючи, що в централізованій дер­жаві в релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку намагався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пантеону богів підкорених пле­мен. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу фор­мування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та полі-етнічної держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровадити христи­янство як державну релігію.

Реформаційний доробок великого князя містить і за­провадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юри­дичних норм — «Правди Ярослава» (1016).

Незважаючи на те, що Володимир був сильним і войов­ничим правителем, у відносинах із сусідніми державами

Київська Русь

він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипло­матичні контакти з багатьма державами, постійно застосо­вував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польсько­го короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга. Численні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що в князя було 5 офіційних дружин) теж були спрямовані на поліпшення дипломатичних відносин, адже кожна з дружин мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб — своєрідною пе­чаткою укладеного ним політичного союзу. Після хрещен­ня Русі розширюються відносини з Візантією, пожвавлю­ються русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Київською Руссю і Священною Римською імперією було укладено уго­ду. Налагодження у 90-ті роки X ст. офіційних зв'язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення сфери римського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних.

Останні роки правління Володимира не були безхмар­ними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоцьку; за підготовку до повстання проти великого князя був кину­тий до в'язниці Святополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щорічну данину (2 тис. гривень) нов­городський намісник Ярослав. Під час підготовки караль­ного походу на Новгород Володимир помирає. Ця подія перенесла боротьбу нащадків великого князя в іншу пло­щину: їхня активна протидія центру поступається місцем енергійним намаганням завоювати великокняжий стіл. У ході чотирирічного кривавого братовбивчого протистоян­ня загинули Борис, Гліб, Святополк, Святослав, і 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав. Його влада над руськими зем­лями була не повною, оскільки вже 1024 р. він зазнав поразки в битві під містом Лиственом від свого брата, енер­гійного чернігівського князя Мстислава. Однак перемо­жець не зайняв великокняжий стіл, братам вдалося знай­ти компромісне рішення: вони утворили дуумвірат, поді­лили Русь по Дніпру і з двох центрів — Києва та Чернігова — управляли величезною державою. Лише після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за словами Нестора, «са­мовладцем Руської землі».