Навчальний елемент 1.3. Європейська журналістика XVIІ – XIX ст. 3 страница

Щоквартальний журнал «The Edinburgh Review» заснований у столиці Шотландії Единбурзі в жовтні 1802 р. як орган партії вігів. Серед засновників - Френсіс Джеффрі, Сінді Сміт, Генрі Броугхем. Видавець – Арчибальд Констебл. Він одним із перших почав випла­чувати великі гонорари авторам. Головним редактором видання протягом 27 років незмінно залишався Френсіс Джеффрі. Помірко­ваний консерватизм журналу сподобався публіці, а його літературні судження мали великий вплив на письменників та читачів. На по­чатку свого існування журнал піддав критиці поетів-лейкистів, зокрема Уільяма Ворсворта і Роберта Сауті. А стаття Генрі Броуг­хема 1808 року, яка висміювала юнацький збірник віршів лорда Байрона, спровокувала один із найбільш гучних скандалів у історії англійської літератури. Байрон відреагував на випад віршованою сатирою «Англійські барди і шотландські оглядачі» (1809), відсто­явши право автора відповісти на критику. Та все ж високий рівень критичних статей часопису став прообразом для багатьох європей­ських й американських літературно-критичних журналів.

Подібними були й інші журнали. Так, щоквартальник «The Quarterly Review» заснований у Лондоні як видання консерваторів. Його «хрещеним батьком» став Вальтер Скотт, а першим редак­тором – публіцист і сатирик Уільям Гіффорд. Прославився також критичними оглядами та літературними скандалами.

«Blackwood’s Magazine» теж зорганізований Вальтером Скоттом. Першими редакторами стали Джон Локхарт і Джон Вільсон. Їхня співпраця відома своїми сатиричними атаками на лібералів (поема «Халдейський рукопис»), а також на поетичну школу «кокні», тобто на лондонських романтиків.

Натомість «The London Magazine», заснований Джоном Скоттом у 1820 р., був цілковито літературним виданням і значно вплинув на розвиток англійського есе. У журналі розкрилися таланти таких есе­їстів, як Чарлз Лем («Нариси Елії»), Уільям Хеззлітт («Застільні роз­мови»), Томас Де Куінсі («Сповідь англійця, що вживає опіум»).

На межі XVIII-ХІХ ст. газети в Англії не мали такого впливу на суспільну думку, як журнали. Але саме в цей час з’явилася газета, яку сьогодні вважають синонімом респектабельності британської преси. Її засновником став Джон Уолтер, який у 1785 р. почав видавати газету «Universal Daily Register» («Універсальний щоден­ний журнал»). У 1785 р. видання перейменовано на «The Times», і під цією назвою газета ввійшла в історію світової преси.

У своїй першій редакційній статті Джон Уолтер заявив, що «газета – хронікер часу, вірний літописець усіх проявів людського розуму; вона не має зосереджуватися лише на одній події, але, на зразок добре сервірованого столу, повинна мати в своєму арсеналі страви на будь-який смак […] і, уникаючи крайнощів, триматися золотої середини».

Тиражі британських газет того часу були невеликими, а тому на­клад «The Times» 1795 р. у 4800 примірників вважався рекордним. Як і більшості редакторів, Джону Уолтеру через свої публікації не вдалося уникнути переслідування. Восени 1789 р. за статтю, спрямовану проти герцога Йоркського, його засудили до штрафу та тюремного ув’язнення на майже півтора року.

Та найбільшого суспільного резонансу «The Times» набув тільки в ХІХ ст. за редакторства Джона Уолтера ІІ. Він зробив газету най­більш поінформованим виданням, для чого створив велику мережу власних кореспондентів не лише всередині країни, а й за її межами. Так, за часів наполеонівських війн, коли Англія перебувала в економічній та інформаційній блокаді, «The Times» відправила Ген­рі Робінзона висвітлювати новини з місця події, і протягом 1807-1809 рр. його репортажі з Іспанії та Німеччини стали своєрідним британським «вікном у Європу».

Публікації та позиція «Таймсу» відіграли важливу роль при таких подіях, як перша парламентська реформа 1832 р., прийняття закону про емансипацію католиків, скасування хлібних законів у 1846 р.

У середині ХІХ ст. «The Times» отримала прізвисько «Громо­вержець». Її щоденний тираж сягнув 60000 примірників. Точність і якість репортажів, своєчасність висвітлення подій, високий рівень аналітичних статей, ознайомлення з хитросплетіннями європейської політики зробили газету еталоном періодичного видання. У бага­тьох європейських столицях її власні кореспонденти користувалися такою самою увагою, як посли іноземних держав. Саме це видання стало справжнім втіленням «четвертої влади». Навіть королева Вік­торія скаржилася на впливовість «The Times».

У газеті також активно впроваджувалися різні новинки. Так, 10 січня 1806 р. у ній уперше з’явилася ілюстрація, присвячена похо­рону адмірала Нельсона. «The Times» першою в Європі використала можливості парового друкарського верстата. Це дало можливість друкувати замість 300 примірників газети за годину аж 1100.

Подальшим проривом у сфері видавничої справи стало винай­дення ротаційного друкарського верстата. «The Times» у 1848 р. використала верстат, який з використанням рулонного паперу до­зволяв друкувати одночасно як лицьову, так і зворотню сторони зі швидкістю майже вісім тисяч примірників за годину. Це дало змогу знизити витрати на друк на 25 відсотків.

Усе це сприяло популяризації видання, а також його перемозі над конкурентами.

Список рекомендованої літератури

1. Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма. – М., 1987. – 58с.

2. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. – 415с.

3. История мировой журналистики. – М.– Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.

4. Лабутина Т. Л. У истоков современной демократии: Политическая мысль английского Просвещения (1689-1714). – М., 1994.

5. Мкртчян А. А. Возникновение английской печати. Журналистика в годы буржуазной революции и реакции ХУП века // Журналистика. История и современность. Сб. науч. тр. – М., 1993. – С 20-29.

6. Муравьев В. Джонатан Свифт. – М., 1968.

7. Новомбергський Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Ан­глии и России. – СПб, 1906.

8. Рак В. Д. Сатирико-нравоучительные журналы Аддисона и Стиля и литературная полемика их времени. – М., 1964.

9. Саламон Л. Всеобщая история прессы. – СПб., 1909.

10. Самарин Р. М. Творчество Джона Мильтона. – М., 1964

11. Трубицина И. В. Английская журналистика XVII века – от рукописных листков к печатной газете. // Вестник МГУ. Сер. 10. Журналистика. – 1978. – № 2. – С.83-92.

12. Трубицина И. В. Памфлетная публицистика английской буржуазной революции XVII века (проблемы, доктрины, авторы) // Вестник МГУ. Сер. 10. Журналистика. – 1978. – № 4. – С.53-69.

13. Ученова В. В. Исторические истоки современной публицистики. – М., 1972. – 150с.

14. Ученова В. В. У истоков публицистики. – М., 1989. – 214 с.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань

1. Початки англійської журналістики.

2. Журналістика епох Просвітництва та Реформації.

3. Періодика і цензурні заборони.

4. Сатирична журналістика. Діяльність Джонатана Свіфта.

5. Повчальна журналістика.

6. Жанрово-типологічна характеристика англійської періодики XVІІ-ХІХ ст.

Лекція 4.Російська журналістика

Становлення журналістики у XVІІІ ст. Розвиток Російської імперії XVІІ-XVІІІ ст. як у політичній, так і економічній сферах дуже неординарний і специфічний. Росія була відсталою від Європи державою, хоча відбувалися уже певні зміни, реформи, зокрема, за царя Петра І.

Не дивно, що саме на цей період припадає і поява першого пе­ріодичного видання. Ним стала газета «Відомості» (1702-1727), яка саме і відображала протиріччя епохи петровських змін. З одного боку вона стала важливим явищем національної культури, сприяла демократизації мови, здійснювала просвітницьку функцію. З дру­гого – слугувала цілям пропаганди внутрішньої та зовнішньої полі­тики уряду, монопольно впливала на думки читачів у монархічному дусі. Газета виходила під безпосереднім наглядом Петра І.

Не без впливу традицій російської книжкової графіки і досвіду європейської періодики перша російська друкована газета мала невеликий формат (1/12 аркуша), текст розміщався в одну колонку, набирався кирилицею. З 1 лютого 1710 р. відбувся перехід на граж­данський шрифт, який зробив газету доступнішою для читацьких мас.

«Відомості» подають зразок використання кольорового друку. В листі Петра І про перемогу над шведами під Полтавою перші абзаци набрані в кольорі. З’являються віньєтки та заставки декоративного характеру. Щоб відділити художній текст від звичайного, він брався в рамку-малюнок. Та все ж «Відомості» мали інформаційний харак­тер. Оскільки газета контролювалася владою, то матеріали були не завжди об’єктивними. Так, про поразки Петра І у битвах замов­чувалося, натомість інформація про різні перемоги подавалася дуже бравурно, на перших сторінках, а іноді й у спеціальних випусках. Кореспонденції на військові теми містили в собі зачини аналітики. Для забезпечення регулярності виходу редактори рекомендували мати про запас завжди якусь новину.

«Відомості» друкувалися до 1711 р. у Москві, потім – у Петер­бурзі. Ціна за номер – від 2 до 8 грошів, тобто від 1 до 4 копійок. Щоденний заробіток набірщика складав 3 гроші. Тираж коливався від кількох десятків до кількох тисяч примірників. Номер про пере­могу в Полтавській битві надрукований у кількості 2500 примір­ників. Періодичність, обсяг номера, формат і навіть заголовок газе­ти не були постійними. Головною серед інформаційних жанрів була замітка. Після смерті Петра І «Відомості» перестали виходити. Друкарська справа перейшла під патронат Академії наук і Мос­ковського університету. Збільшилася кількість видань, розширилася їх географія, з’явився перший журнал, наукова та спеціалізована періодика тощо.

Академічна журналістика 1728-1759 рр. У 1728 р. почали видаватися «Санкт-Петербургские ведомости» («Санкт-Петербур­зькі відомості»). Перший редактор – Г. Міллер. З 1728 по 1742 рр. газета мала додаток «Исторические, генеалогичемкие и географи­ческие примечания» («Історичні, генеалогічні та географічні приміт­ки»). З 1756 р. Московський університет розпочав видання «Мос­ковских ведомостей» («Московських відомостей»). У січні 1755 р. вийшов перший номер журналу «Ежемесячные сочинения, к пользе и увеселению служащие» («Щомісячні твори для користі та весе­лощів») за редакцією Г. Міллера. Виконуючи науково-просвітницькі завдання, академічна журналістика зверталася до жанрів наукової та науково-популярної статті, рецензії, нарису. Так, у «Примітках до відомостей» друкувалися статті Я. Штеліна з історії та теорії драма­тургії, поезії. Зі статтями літературної тематики виступає в «Що­місячних творах» В. Тредіяковський. Г. Міллер друкує цикл статей краєзнавчого характеру, а також статті М. Ломоносова, В. Татищева та ін.

Завданням просвітництва слугували рецензії. У них розглядалися як наукові праці, так і літературні, російські та іноземні. Зазвичай, рецензії являли собою переказ твору і загальну його оцінку з не­значними елементами аналізу. Іноді вони замінялися анотаціями на нові книги з уривками з них. Академічні видання знайомили читачів у жанрі нарису з історією, географією, етнографією Росії та інших країн. У газетах переважали інформаційні жанри, журнали тяжіли до аналітичних.

«Санкт-Петербурзькі відомості» відводили під оголошення 2-3 сторінки, що становило від третини до половини номера. Відділ оголошень мав постійну рубрику «Для новин» і містив відомості про нові книги, підряди, продажі. Спочатку оголошення розділялися лінійками, потім з’явилися тематичні блоки із заголовками: «Про­даж», «Підряди». Поступово відділ оголошень відділився і став ви­даватися окремим додатком за окрему плату.

«Московські відомості» також друкували оголошення як в основ­ній частині, так і в «Прибавлениях» («Додатках»), де вони групува­лися у постійні рубрики. Під рубрикою «Продаж», наприклад, по­відомлялося про продаж книг, коней, меду. Поруч повідомлялося про продаж перукаря 23 років, дівки, яка вміє прати і прасувати білизну.

Вимоги до періодики цього часу, запропоновані Г. Міллером: новизна суджень, простота, зрозумілість викладу, різнобарв’я мате­ріалів, оперативність і регулярність видання. Г. Міллер також нама­гався на практиці вивчити читачів журналу, а тому провів до­слі­дження передплатників, узявши за основу класифікації соціальну ознаку.

У назві першого російського журналу визначена і його мета – певне просвітництво та розваги. На думку Г. Міллера, і політика, і економіка, і мануфактури, і поезія можуть мати місце в періодичних виданнях. Але не всі вони мали однаковий рівень корисливості. Віршовані твори служать розвазі читачів. Формула «користь і роз­ваги» була реалізована у змісті та структурі журналу: науки виді­лялися окремо і окремо література.

До середини XVІІІ ст. формуються нові політичні та економічні відносини в суспільстві. Формуються ідеї російського просвітни­цтва, які засуджують кріпацтво і пропагують нові зміни, сприяючи буржуазному розвитку країни. Зароджувалась певна опозиція. Всі ці ідеї висвітлювалися і в періодиці, особливо приватній, яка виникла в 1759 р., коли приватний капітал проник у видавничу справу. Поява приватних видань, що підтримували опозиційні думки, сприяла розколу в єдиному таборі офіційної періодики. Що призвело до виникнення різних концепцій друку і загострило полеміку демокра­тичної та офіційної преси.

Журналістика останньої чверті XVІІІ ст. Це період наступу на сатиричну та демократичну пресу. Боячись повторення Французької революції в Росії, Катерина ІІ вела нещадну боротьбу з інако­мислячими. Чимало видавців було заарештовано, видання закрито. У цей період велика увага приділяється мові видань. За основу береться «Лондонський Меркурій». Виділяються три основні прин­ципи – стислість, виразність, зв’язок зі змістом.

Остання чверть XVІІІ ст. – це період інтенсивних пошуків нових ідей та форм у російській журналістиці. З’являються нові типи жур­налів: театральний – «Российский театр» («Російський театр») (1786), літературно-критичний – «Московский журнал» («Московський жур­нал») (1791-1792), історичний – «Российский магазин» («Російський магазин») (1792-1794).

Виникають нові типи щотижневиків: критико-бібліографічний – «Санкт-Петербургские ученые ведомости» («Санкт-Петербурзькі наукові відомості») (1777), медичний – «Санкт-Петербургские вра­чебные ведомости» («Санкт-Петербурзькі лікарські відомості») (1792-1794). Формується такий різновид періодики, як альманах: літературний – «Аглая» (1794), музичний – «Карманная книга для любителей музыки на 1775 год» («Кишенькова книга для шануваль­ників музики на 1775 рік»). Уперше виходить приватний краєзнав­чий журнал у провінції – «Уединенный пошехонец» («Усамітнений пошехонець») (1786, Ярославль).

Чіткіше проявляється орієнтація видань на певний, визначений контингент читачів: жіночий – «Модное ежемесячное издание, или Библиотека для дамского туалета» («Модне щомісячне видання, або Бібліотека для дамського туалету») (1779), дитячий – «Детское чте­ние для сердца и разума» («Дитяче читання для серця і розуму») (1785-1789).

Посилюється увага періодичних видань до літератури, мисте­цтва, історії, філософії. Журнали та газети все чіткіше визначають свою специфіку у змісті, оформленні, жанрах. Демократично налаш­товані журналісти активно використовують аналітичні жанри для розповсюдження своїх політичних і філософських ідей.

Преса першої чверті XІХ ст. У суспільно-політичному житті Ро­сії цього періоду відбулися важливі події – боротьба проти навали Наполеона та повстання декабристів. Преса була не лише літопис­цем цих подій, а й брала активну в них участь. Війна проти армії Наполеона сприяла підняттю вільнодумства. Офіцери-дворяни ви­ношували плани політичної перебудови Росії. Коло учасників пер­ших політичних організацій спершу було невеликим, обмежувався складом чотирьох таємних товариств – «Союза спасення» («Союзу порятунку») (1816-1817), «Союза благоденствия» («Союзу благо­даті») (1818-1821), «Северного общества» («Північного товари­ства») (1821-1825), «Южного общества» («Південного товариства») (1821-поч. 1826).

Пізніше це вилилося в повстання, яке відбулося 14 грудня 1825 р. і закінчилося поразкою. П’ятеро його керівників страчені: П. Пес­тель, К. Рилєєв, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, П. Каховський.

У першій чверті XІХ ст. виникло близько 150 нових видань – офіційних і приватних, столичних і периферійних. Цифра більша, ніж за весь попередній період разом. Перевага надавалася жур­налам. Серед впливових суспільно-політичних видань були журнали «Вестник Европы» («Вісник Європи») (1802-1830), заснований М. Ка­рамзіним, і «Сын Отечества» («Син Вітчизни»), що виходив у Санкт-Петербурзі з 1812 по 1852 рр. На титульній сторінці другого містився напис – журнал історичний, політичний і літературний (ос­таннє слово з’явилося в 1814 р.). Друкувалися тут прогресивно налаш­товані діячі культури, майбутні декабристи. Після поразки повстан­ня журнал зазнав деяких змін і поступово втратив свою популярність.

Формується галузева періодика. Її видавці - державні установи: міністерство внутрішніх справ випускає «Санкт-Петербургский жур­нал» («Санкт-Петербурзький журнал») (1804-1809), Академія наук – «Технологический журнал» («Технологічний журнал») (1804-1815) і «Статистический журнал» («Статистичний журнал») (1806, 1808), тимчасовий артилерійський комітет Військового міністерства – «Артилерийский журнал» («Артилерійський журнал») (1808-1811). Серед приватних видань варто згадати «Экономический журнал, издаваемый Васильем Кокольником» («Економічний журнал, який видається Василем Кокольником» (1807), «Новый магазин естес­твенной истории, физики, химии и сведений экономических» («Но­вий магазин природної історії, фізики, хімії та відомостей еко­номічних») І. Двігубського (1820-1830).

Галузева періодика друкувала наукові та науково-популярні стат­ті, статистичні матеріали, практичні поради, рекламу. Особливе місце в них посідала ілюстрація: креслення найновіших винаходів, географічні карти, таблиці, схеми.

Періодичний друк 1826-1855 рр. Після повстання декабристів по­явився новий цензурний статут (1826 р.), названий сучасниками «чавунним». Згідно зі статутом, заборонялося пропускати в друк мі­сця, що «мають двояке трактування», якщо цензор запідозрив намір автора висловити крамольні думки. Новий статут 1828 р., хоч і скасував цей параграф, та все ж істотно обмежував права журна­лістів. Дозволи на нові видання з 1832 р. затверджувалися Миколою I. У 1836 р., відповідно до циркуляра міністра освіти, тимчасово при­пинялася видача таких дозволів, що спонукало журналістів пере­куповувати право на видання приватних журналів. Посилилися по­зиції урядового друку. З 1838 р. у губернських центрах Росії за затвердженою урядом програмою видавалися офіційні відомості. Налякані каральними заходами, деякі видавці приватних газет і журналів відкрито підтримали репресивні дії уряду. У їх числі Ф. Булгарін і М. Греч. Після подій 14 грудня 1825 р. Булгарін зро­бився агентом Третього відділення таємної поліції, покликаної стежити за громадською думкою. Газета «Північна бджола», яку він видавав з 1825 р., удостоїлася привілею, єдина з приватних газет, публікувати політичну інформацію і тим самим забезпечила широке коло читачів (до 3 тис. передплатників).

Російський періодиці цього періоду притаманнатенденція до різносторонності, енциклопедичності змісту. Раніше від інших за­пити часу відчув М. Польовий. Приступаючи в 1825 р. до видання «Московського телеграфу», він урахував досвід європейської періо­дики, традиції вітчизняного друку та сучасні суспільні потреби. Перші півтора-два роки «Московський телеграф» мав науково-літературний характер, а потім став енциклопедичним завдяки по­силенню суспільно-економічної проблематики, різноманітності й популярності викладу матеріалу, інтересу до практичних знань.

«Московський телеграф» мав відділи: «Наука і мистецтво», «Словесність», «Бібліографія і критика», «Вісті і суміш», «Мода». Структура журналу відповідала його головній меті, зазначеній М. Польовим в офіційному проханні про друк: «..надання вітчиз­няній публіці статей про нашу історію, географію, статистику і словесність, які б іноземцям показували благословенну вітчизну нашу в справжньому вигляді; повідомлення також усього, що ціка­вого знайдеться в кращих іноземних журналах і новітніх творах або що невідоме ще нашою мовою щодо наук, мистецтв і словесності стародавніх і нових народів».

Журнал виходив раз на два тижні, обсягом у 4-5 друкованих аркушів. Його дописувачами були письменники, історики, архео­логи, географи, філологи: М. Максимович, П. Кеппен, А. Вельтман, А. Галахов, А. Пушкін, В. Жуковський, сам М. Польовий займався переважно драматургією та історією. Первинний наклад журналу складав 700 примірників, пізніше збільшився до 1200. «Москов­ський телеграф» заборонений у 1834 р. за публікацію критичної ре­цензії М. Польового на проурядову п'єсу М. Кукольника «Рука все­вишнього вітчизну врятувала».

Ареною пушкінських сатиричних викриттів став журнал М. На­деждіна «Телескоп»,де поет надрукував у 1831 р. свої фейлетони «Перемога дружби, або Виправданий Олександр Анфімович Ор­лов», «Декілька слів про мізинець д. Булгаріна та про інше». Під­писані вони псевдонімом Феофілакт Косичкін. У цих фейлетонах Пушкін від імені простодушного шанувальника таланту Булгаріна завершив поглиблену психологічну характеристику його особи, до­сліджував біографію, показав суть літературних творів і поліцейську діяльність у літературі, викрив очолювану ним пресу. Прийом літе­ратурної маски, використаний поетом, отримав подальший розвиток у сатиричній журналістиці. З ім'ям Пушкіна пов'язано зародження жанру фейлетону в російському періодичному друці.

Редактор «Телескопа» М. Надеждін вважав освіту найважливі­шою метою сучасної журналістики. Особлива роль у цьому від­водилася енциклопедичному журналу. На його думку, журнал «по­винен мати тверду і ґрунтовну теорію, повну і цілісну систему». Теми, що розглядаються в журналі, строго науково систематизовані в єдиному теоретичному руслі. До роботи над журналом М. Надеж­дін запросив своїх колег, учених Московського університету. У «Телескопі» друкувалися філософські, юридичні, історичні, філо­логічні статті професорів М. Павлова, М. Погодіна. М. Максимо­вича, А. Востокова та ін. Проголошений як «журнал сучасної осві­ти», «Телескоп» складався з таких розділів: «Наука», «Витончена словесність», «Критика», «Сучасні літописи», «Суміш». У рубриці «Знамениті сучасники» читачам пропонувалися біографічні нариси про Канта, Манцоні, Гегеля, Шатобріане, Петрарку, Берліоза тощо. Багато місця відводилося перекладам з французьких, німецьких, англійських періодичних видань – більше 60 найменувань.

У 1829 р. журнал М. Греча «Син Вітчизни» злився з журналом Ф. Булгаріна «Північний архів», а з 1831 р. вони стали спільно ви­давати «Північну бджолу». Вона мала такі розділи: «Новини полі­тичні та закордонні», «Новини внутрішні», «Новини неполітичні: про нові видання і підприємства, про твори наук, витівок і ремесел», «Вісті про всі російські книги, що виходять у світ»; «Вдачі. Невеликі статті про вдачі; критичні й повчальні зауваження», «Словесність. Легкі вірші й різні статті в прозі», «Суміш», «Вісті про новітні моди». Редактори газети Ф. Булгарін і М. Греч зробили акцент на комерційність видання:додали цікавість, доступність, різноманітність, зорієнтували його на смаки і потреби широкої публіки, переважно «середнього класу». У статті «Про цензуру в Росії й про книгодрукування взагалі» (1826) Булгарін розглядав «середній клас» як опору уряду й зараховував сюди чиновників, промисловців, купців, небагатих дворян, міщан. Внутрішньополі­тичний розділ газети охоплював офіційні розпорядження, пред­ставлення до нагород, статті для «заспокоєння розумів», підго­товлені в урядових інстанціях. Зарубіжна політична інформація, що вирізнялася оперативністю й різноплановістю, не коментувалася. У поле зору газети також потрапляли промислові виставки, торгові ярмарки, продукція фабрик і заводів у різних регіонах країни. Відділ «Вдачі»,в якому панували фейлетони Булгаріна, порушував по­бутові проблеми. У легкій сатиричній манері автор оповідав про різ­ні людські слабкості, життєві незгоди, давав читачеві поради, май­стерно вставляючи в них приховану рекламу.

Комерційне спрямування газети Булгаріна і Греча зближала її з «Бібліотекою для читання»О. Сенковського, заявленої в 1834 р. як «журнал словесності, наук, витівок, промисловості, вістей і мод». Програма енциклопедичного журналу мала розжділи: «Російська словесність», «Іноземна словесність», «Науки і витівки», «Промис­ловість і сільське господарство», «Критика», «Літературний літо­пис», «Суміш». Журнал виходив регулярно першого числа кожного місяця, обсяг одного номера складав 25-30 друкованих аркушів. «Бібліотека для читання» мала привабливий вигляд: відмінний па­пір, чіткий шрифт, кольорові картинки мод. Засновник – відомий книговидавець, власник найпопулярнішого книжкового магазину в Петербурзі О. Смирдін. На посаду редактора він запросив О. Сен­ковського – університетського професора-орієнталіста, що добре знав Схід, багато подорожував. Ерудиція, рідкісна працездатність, товариськість, заповзятливість допомогли Сенковському швидко освоїти нову для нього справу. «Бібліотека для читання» створю­валася за європейським зразком як комерційне видання. Редактор отримував значну на ті часи платню – 15 тис. крб. у рік плюс го­норар. Уводилася поаркушна оплата авторської праці – 200 крб., а для знаменитих письменників гонорар збільшувався до 1000 крб. за друкований аркуш. Переслідуючи рекламні цілі, видавець платив до 1000 крб. за згоду відомого прозаїка або поета назвати своє ім'я в переліку співробітників журналу. Невисока передплатна ціна – 50 крб. у рік – дала змогу розширити читацьку аудиторію. На третій рік виходу «Бібліотека для читання» мала близько 7 тис. передплат­ників. Видання орієнтувалося на середній клас населення, ставка робилася на сімейне читання, звідси увага до різноплановості ма­теріалів, цікавості викладу, обліку смаків та інтересів широких верств читачів.

Художні твори вітчизняних і зарубіжних авторів Сенковський переробляв, пристосовуючи їх до цензурних вимог і запитів читачів. У відділі «Науки і мистецтва» пріоритет надавався природничо­науковим, економічним статтям іноземних авторів, у яких попу­ляризувалися технічні досягнення. При цьому редактор прагнув надати їм цікаву форму, виключаючи теоретичні міркування і залишаючи цікаві факти, корисні відомості. Практичне спрямування мав розділ «Промисловість і сільське господарство», де містилися різні поради та рекомендації з догляду за худобою, використання нових знарядь праці, приготування продуктів харчування тощо.

Прогресивні діячі російської культури негативно ставилися до комерційного підходу у журналістиці. Так, надрукована анонімно в першому номері пушкінського журналу «Сучасник» (1836) стаття М. Гоголя «Про рух журнальної літератури в 1834 і 1835 роках» спрямована проти «Бібліотеки для читання» і «Північної бджоли». Сам Пушкін вбачав своє головне завдання в тому, щоб, викорис­товуючи позитивний досвід вітчизняної і зарубіжної преси, проти­ставити комерційній журналістиці якісне видання. Для співробіт­ників «Сучасника» він установив гонорар у 200 крб. за друкований аркуш. Оплата авторської праці сприяла професіоналізації журна­лістської роботи, забезпечувала матеріальну незалежність літерато­рів. Мета пушкінського журналу полягала в захисті художніх цін­ностей, популяризації досягнень науки і культури, утвердженні гу­маністичних начал у житті суспільства. Серед його співробітників були герой Вітчизняної війни поет-партизан Д. Давидов, поети А. Кольцов і Ф. Тютчев; «кавалерист-дівчина» Н. Дурова, яка, пере­одягнувшись у чоловічий одяг, воювала в 1812 р., дипломат П. Коз­ловський, критик і публіцист П. Вяземський. У власних публікаціях Пушкін порушував актуальні проблеми суспільного життя. «Сучас­ник» став зачинателем різновиду «товстого» журналу, який протя­гом кількох десятиліть утримував першість серед російської періодики.

У періодиці 1840-х років дуже популярним став жанр фейлетону, який мав кілька різновидів: повчальний з прихованою рекламою (Ф. Булгарін, В. Межевич, П. Смирновський); фейлетон-хроніка но­вин (У. Соллогуб, Е. Губер, Ф. Коні); сатиричний фейлетон (М. Не­красов, О. Герцен). В. Белінський пов'язував розвиток фейлетону із сатиричним спрямуванням у російській літературі. На його думку, фейлетон повинен мати чітке спрямування, злий, викривальний характер, прихований під добродушною маскою базіки, вислов­лювати живе слово розуму в сатиричній формі, уміти змовчати і водночас дати зрозуміти читачам, що приховано за цим мовчанням. «Що таке фейлетон? – писав критик у 1847 р. – Це базіка, мабуть, добродушний і щирий, але насправді часто злий і лихослівний, який все знає, все бачить, про багато що не говорить, але висловлює рішучо все, коле епіграмою і натяком, захоплює і живим словом розуму, і брязкальцем жарту».

У російській періодиці сорокових років зростаєроль ілюстрації. В. Белінський розглядав її розвиток у руслі становлення російського реалістичного мистецтва. Натомістьпередбачити майбутнє фото­графії не вдалося в цю пору ні російській, ні зарубіжній пресі. «Художня газета» писала: «Що стосується знімка, портретів за допомогою дагеротипу, то нам це видається непотрібним».

Революційні події 1848 р. на Заході спонукали царський уряд вжити попереджувальні каральні заходи щодо опозиційної журна­лістики. Микола I заснував особливий комітет під головуванням князя Меншикова, який ревізував столичні видання і зажадав від редакторів «Вітчизняних записок» і «Сучасника» «надавати своїм журналам напрям, абсолютно погоджений з планами нашого уряду». У разі непокори застосовувалися різноманітні санкції. Так, за публікацію у «Вітчизняних записках» повісті «Заплутана справа» на заслання до В’ятки був відправлений Салтиков-Щедрін. Цензура заборонила слов'янофільську «Московську збірку», а його співробіт­ники потрапили під нагляд поліції. Уряд жорстоко розправився з членами гуртка Петрашевського, в якому обговорювалися твори французьких соціалістів і шляхи звільнення селян, присудивши до розстрілу 21 людину. У роки «похмурого семиріччя», як охрестили цей період сучасники, в журналістиці на зміну принциповій полеміці й аналізу дійсності прийшов емпіризм, опис приватних фактів, об'єктивізм.