Проте Конституцію ухвалила Центральна Рада в останній день свого існування — 29 квітня 1918 р.
Вражає той факт, що у вирі політичних пристрастей народився такий абсолютно нейтральний документ, позбавлений будь-якого ідеологічного чи пропагандистського забарвлення, де лише перша стаття "прив'язана" до тодішніх реалій: "Відновивши своє державне право... Українська Народна Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільнос-тей, культури і добробуту своїх громадян проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною".
Інші 82 статті Конституції, об'єднані в сім розділів (загальні постанови, права громадян України, органи влади УНР, Всенародні збори УНР, Суд УНР, національні союзи, про часове припинення громадянських свобід), послідовно визначали соціально-політичну організацію українського суспільства. Так, відповідно до Конституції "верховним органом власти УНР являються Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в УНР і формують органи виконавчої і судової власти в УНР" (ст. 23), вища виконавча влада належить "Раді Народних Міністрів" (ст. 24), а "вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР" (ст. 25); місцеве самоврядування представлене "виборними Радами" й "Управами громад, волостей і земель", причому лише їм "належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх
| діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки" (ст. 26). Одне з центральних місць у Конституції посідають права людини, перелік яких майже не відрізняється від того, що тепер включено до нової Конституції сучасної України: свобода слова, друку, совісті, "переміни місця перебування", недоторканність "домашнього вогнища", рівність усіх громадян незалежно від народження, віри, національності, майнового стану. Детально розроблено законотворчу процедуру, хоч багато проблем лишилося поза правовим регулюванням. Відповідно до своєї Конституції УНР мала стати класичною парламентською республікою. Водночас деякі історики, передусім Д. Дорошенко, зазначають, що у свій останній день Центральна Рада обрала М. Грушевського Президентом УНР. Архівні джерела, інші матеріали, зокрема повідомлення тодішньої преси про квітневі засідання Центральної Ради, не дають підстав для такого висновку. Тим не менше, цей деякою мірою міфологізований факт можна оцінювати як намір щодо поступового переходу від суто парламентської до "сильнішої" моделі організації влади, що переконливо засвідчив подальший розвиток українського державотворення. Уроки Центральної Ради. 17 грудня Центральна Рада отримала відомий ультиматум Раднаркому за підписами В. Леніна та Л. Троць-кого. Звинувачення з боку Радянського уряду зводилися до того, що, відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська, Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й відмовляється пропустити через свою територію війська проти Каледіна. А за два дні на засіданні Всеукраїнського з'їзду Рад М. Грушевський повідомив, що в Україну вже вступили війська Раднаркому. Одразу ж виникає закономірне питання, чому Центральна Рада не змогла нічого протиставити більшовицькому наступу, відповідь на яке лежить у площині двох чинників — зовнішнього й внутрішнього. Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначав В. Винниченко у своєму "Заповіті борцям", постали перед вибором: "Де шукати помочі проти ворога нашого національного визволення (Росії) ? І так само думка поділилась: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, щоб піти назустріч вічним соціально-економічним прагненням його, щоб із гасла "Вільна Україна" зробити гасло "Вільна Україна без хлопа і пана", щоб з'єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне |
Визволення розвинути у всебічне. А друга частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мркності, ні бажання прийняти це гасло, вона великою більшістю голосів висловилась за орієнтацію на зовнішні сили, за покликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська".
Щодо внутрішніх факторів, то Центральна Рада не змогла реалізувати намічену соціально-економічну програму та налагодити ефективний державний механізм. Варто навести думку німецького публіциста Коліна Росса, який слркив тоді у військовому відділенні міністерства закордонних справ у Берліні й у березні 1918 р. підготував для начальника відділу воєнних операцій Східного фронту звіт про ситуацію в Україні: "Повний хаос, у краю немає ніякої центральної влади, що мала би під собою якусь більш-менш точну територію, населення, особливо робітники, підтримує більшовиків, незважаючи навіть на терор, їхнє гасло "Бери: все твоє" занадто привабливе, щоби не мати за кожним разом нового спокусливого впливу на народні маси".