Країни Центральної та Східної Європи в 1930-ті рр. План: Судетська проблема в Чехословаччині

План:

1. Судетська проблема в Чехословаччині.
2. Встановлення режиму Антонеску в Румунії.
3. Національне питання в Югославії.
4. Державні перевороти 1929 та 1941 рр. в Югославії.

Судетська проблема в Чехо-Словаччині.

Після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів з їхнім гаслом об’єднання у кордонах Рейху усіх німців, Чехо-Словаччина стала одним з першочергових об’єктів гітлерівської агресії. Приводом до таких дій стало питання про громадян ЧСР німецької національності, які жили в Судетській області, яка за Версальським договором була приєднана до Чехо-Словаччини. Було створено Судето-німецьку партію на чолі з Конрадом Генлейном, яка хотіла приєднати Судетську область до Німеччини. У 1937 р. Гітлер конкретно визначив завдання щодо приєднання Судетської області як першочергової акції.

Керівництво Чехо-Словаччини опинилося в украй складному становищі: Англія і Франція як гаранти безпеки ЧСР наполягали на задоволенні вимог судейських німців, оскільки не були готовими для збройної відсічі Німеччині у разі її нападу на Чехо-Словаччину.

29 вересня 1938 р. В Мюнхені була підписана угода про розчленування Чехо-Словаччини.

Правлячі кола Чехо-Словаччини під тиском Великої Британії, Франції капітулювали і прийняли пропозиції Німеччини. Угоду було укладено без участі Чехо-Словаччини.

Її підписали глави урядів:

Великої Британії – Н.Чемберлен; Франції – Е. Даладьє;

Німеччини - А. Гітлер; Італї - Б.Муссоліні.

Наслідки Мюнхенської угоди:

1. Судетську область і прикордонні з Австрією райони було передано Німеччині.

2. Чехо-Словаччина втратила 1/3 своєї території з населенням 5 млн. чоловік.(25%)

3. Країна втратила майже 50% важкої промисловості.

4. Кордон із Німеччиною тепер мав проходити за 40 км. від Праги.

5. Чехо-Словаччина була змушена задовольнити територіальні вимоги Польщі й Угорщини:

- Польща отримала район Тушинської Сілезії (1000 кв.км. з населенням 230 тис. чоловік);

- Угорщина частину південної Словаччини і Закарпаття (12 тис. кв. км. з населенням близько 1 млн. чол..).

6. Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і українців (русинів).

Жовтень 1938р. Німецькі війська окупували Судетську область і прикордонні з Австрією райони.

14-15 березня 1939 р. Закарпатська Україна проголосила свою незалежність.

14 березня 1939 р. Словаччину було проголошено незалежною державою. Головою уряду став Й.Тисо.

15-18 березня 1939 р. Угорська армія окупувала Закарпаття.

15 березня 1939 р. Німеччина змусила президента Чехо-Словаччини підписати акт про ліквідацію Чехо-Словацької республіки і перехід чеського народу «під опіку» Німеччини.

Уряди західних держав не звертали уваги на порушення Мюнхенської угоди.

Висновки:

1. Дії Німеччини – порушення Мюнхенської угоди.
2. Ця угода дала змогу А.Гітлеру здійснювати агресію мирними методами.
3. В. Черчилль про Мюнхенський договір (зговір) заявив: «Ми зазнали поразки без війни», а пізніше додав: «Британія мала вибір між ганьбою і війною. Ми вибрали ганьбу і отримали війну».
4. Мюнхенська угода сприяла загарбання Німеччиною всієї Чехо-Словаччини. Через півроку німецькі війська ввійшли до Праги (березень 1939 р.)
5. Окупація Праги призвела до швидкої зміни балансу економічних і політичних сил на сході Центральної Європи.
6. Ця угода стала одним з етапів підготовки Другої світової війни і сприяла її розв’язанню.
7. Мюнхенська угода – це ганебна сторінка західної дипломатії.

2. Встановлення режиму Й. Антонеску в Румунії. На внутрішню ситуацію в Румунії значний вплив справляла міжнародна ситуація в Європі. Країна була багата нафтою, а відтак становила інтерес для держав, що форсовано готували свої армії до майбутніх баталій, зокрема Німеччини та СРСР. До того ж Бухарест постійно перебував під тиском СРСР, який вважав Північну Буковину та Бессарабію «споконвічними російськими землями». Роль арбітра у розрахунках румунської дипломатії відводилася Б. Муссоліні. Проте зі зближенням СРСР та Німеччини шанси Румунії на те, щоб зберегти і нафту, і Північну Буковину та Бессарабію, ставали примарними. Румунія зважилася на зближення з Німеччиною, проте за радянсько-німецьким договором, підписаним у серпні 1939 p., Німеччина визнала права СРСР на Бессарабію й у червні 1940 р. Румунія змушена була змиритися з приєднанням до СРСР не лише Бессарабії, а й Північної Буковини. До того ж у 1940 р. за рішенням Віденського арбітражу Угорщині було передано Північну Трансільванію, а за Крайовським договором до Болгарії відійшла Південна Добруджа.

Оскільки курс Кароля II на зближення з Німеччиною не убезпечив країну від територіальних втрат, то монарх був змушений звернутися по допомогу до генерала И. Антонеску. Останній через своє негативне ставлення до короля перебував на той час у засланні в одному з монастирів. Й. Антонеску висунув вимогу - зречення Кароля, яку було прийнято, і його було призначено прем'єр-міністром з надзвичайними повноваженнями.

На початку вересня 1940 р. Кароль II зрікся престолу на користь свого сина Міхая й залишив межі Румунії.

§25. ЮГОСЛАВІЯ

У результаті переговорів 1 грудня 1918 р. було проголошено Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС). Правлячою династією визнавалися Карагеоргієвнчі.

Кордони новоутвореного королівства (з 1929 р. воно перебрало назву Югославія) було визнано Сен-Жерменським (з Австрією), Тріанонським (з Угорщиною), Рапалльським (з Італією) та Нейїським (з Болгарією) договорами.

Для країни, 70 % населення якої було задіяно у сільському господарстві, аграрна реформа стала одним із першочергових завдань. її проведення розпочалося наприкінці лютого 1919 р. обмеженням поміщицького землеволодіння та створенням потужного прошарку середнього сільського господаря. Югославія спромоглася уникнути можливих конфліктів, оскільки реформа здійснювалася на компенсаційній основі впродовж майже двадцяти років.

Наприкінці червня 1921 р. у день Святого Вида Законодавчі збори КСХС прийняли конституцію королівства, названу на честь свята Видовданською. Виконавча влада у королівстві належала уряду, а законодавча - королю та парламенту. Конституція узаконила централізацію держави з наданням переваг сербам, хоча в офіційних документах ішлося про «єдиний сербо-хорвато-словенський народ». Особам, які не належать до цього «народу», для отримання права на обрання до органів влади потрібно було прожити в королівстві щонайменше 10 років. По суті, конституція узаконила унітарний устрій держави, за якого дискримінації зазнавали національні меншини. Ігноруючи етнічні й історичні кордони, власті поділили територію КСХС на 33 адміністративні одиниці - жупи.

3. Національне питання в країні стало неминучим і логічним результатом переважання сербів. Держава мала територію майже 249 тис. кв. км і населення в майже 15 млн чол.

Хоча слов'янське населення спілкувалося подібними діалектами, але у цілому Югославія справляла враження складного і суперечливого конгломерату націй з культурними та матеріальними набутками, релігійними переконаннями, що різнилися.

Урешті-решт, південно-східні райони країни були складовою східної цивілізації, заснованої на православ'ї, а західні - відповідно, католицької західної.

Провідні, порівняно з іншими народами Югославії, позиції з волі короля Александра належали сербам, які становили лише 39 % населення. Найактивніше протидіяла сербізації Хорватія, де Хорватська селянська партія (ХСП). Неспокійною була ситуація й у населеному переважно етнічними албанцями Косово та у здебільшого католицькій Словенії.

4. Державні перевороти 1929 та 1941 pp. За умов посилення внутрішніх негараздів (часті урядові кризи, активізація великосербських терористичних груп, антисербські виступи у Хорватії та Словенії, парламентська криза, що виявилася у виході з Народної скупщини селянсько-демократичної коаліції) король Александр зважився на рішучі дії. 6 січня 1929 р. він розпустив Народну скупщину, скасував конституцію й оголосив про зосередження у своїх руках усієї повноти влади. Формування уряду Александр доручив популярному серед офіцерства керівнику організації «Біла рука» генералу Петару Живковичу.

Із жовтня 1929 р. країна офіційно стала називатися Югославією, а етнічні назви областей було замінено новими, пов'язаними з назвами річок. Александр ще більше ускладнив національну напругу в королівстві, перекроївши у черговий раз кордони адміністративних одиниць, причому так, що відтепер у кожній з 9-ти провінцій більшість виборців становили серби. Для придушення опозиційних виступів було створено Державний суд захисту держави.

У 1931 р. Александр ініціював прийняття нової югославської конституції, яка практично залишала обабіч парламентського життя ті політичні партії, які заперечували унітарний велико-сербський характер держави, а самі вибори до двопалатного парламенту відтепер були відкритими.

На міжнародній арені Александр орієнтувався на Францію, у планах якої щодо створення альянсу між СРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною, Францією й Румунією Югославії відводилося важливе місце. 25 червня 1934 р. у Белграді Л. Барту (франц. міністр. іноз.справ) під час зустрічі з королем порушив проблему врегулювання югославсько-італійських відносин, без чого не могло відбутися стабілізації у Середземному морі.

Візит-відповідь Александра до Франції розпочався 9 жовтня 1934 р. Але того дня 37-річний македонський професійний терорист Величко Георгієв застрелив короля і поранив JI. Барту й генерала Жоржа на марсельській набережній. Французький міністр невдовзі помор у лікарні. Терориста ж було затоптано натовпом, що зібрався привітати югославського короля.

Новим королем Югославії було проголошено старшого з трьох малолітніх синів Александра - 11-річного Петра, а до досягнення ним повноліття його регентом було призначено двоюрідного брата загиблого короля, принца Павла.

У період регентства уряду М. Стояновича вдалося суттєво поліпшити економічну і до певної міри стабілізувати політичну ситуацію в країні. У галузі зовнішньої політики спостерігалися кроки, спрямовані на зближення з Німеччиною та Італією.

Така зовнішньополітична лінія багатьма політичними силами Югославії розцінювалась як хибна, що призвело до відставки у лютому 1939 р. прем'єра та його уряду й приведення до присяги уряду Д. Цветковича. 25 березня 1941 р. він підписав угоду про приєднання Югославії до Троїстого пакту, що стало поштовхом до державного перевороту. Його здійснили прихильники зовнішньополітичної орієнтації країни на західні демократії та СРСР на чолі з генералом Симовичем.

У відповідь на підписання 5 квітня 1941 р. пакту про ненапад з СРСР наступного дня Німеччина вчинила агресію проти Югославії. Молодий король Петр II Карагеоргієвич, який, не чекаючи настання повноліття, узяв на себе відповідальність за долю країни, змушений був 15 квітня емігрувати спочатку до Греції, а потім до Єгипту. Згодом він перебрався до Лондона. 17 квітня Югославію було окуповано нацистськими військами.