Внутр. И зовн політика директории унр. Петлюра
Избрание Директории. В августе 1918 г. вместо Украинского национально-государственного союза, созданного в мае 1918 г. оппозиционными гетманату украинскими социалистическими партиями, было образован Украинский национальный союз (УНС). В его состав вошли: украинские эсеры, украинские социал-демократы, украинские социалисты-федералисты, ряд мелких общественно-политических организаций. На переговорах с представителями гетманата руководители УНС поставили такие требования: проведение аграрной реформы с целью ликвидации крупного землевладения и обеспечения землей крестьян; установление демократических свобод; подготовка демократического избирательного закона.
14 ноября 1918 Павел Скоропадский издал грамоту о федерации Украины с Россией (он имел в виду Россию без власти большевиков). Отрекаясь от государственной самостоятельности, гетман рассчитывал если не на помощь, то хотя бы на благосклонность со стороны дипломатов Антанты. П.Скоропадский назначил новое правительство Украинского государства, в котором преобладали политики пророссийской ориентации. Эти события ускорили начало антигетманского восстания.
В ночь на 14 ноября 1918 в Киеве состоялось тайное заседание Украинского национального союза, где рассматривался вопрос о вооруженном выступлении против режима П.Скоропадского. Победа антигетманского восстания. 15 ноября Директория переехала в Белую Церковь, вблизи которой дислоцировались отряды сечевых стрелков. В этот же день было распространено обращение Директории к гражданам Украины, которое призывало к антигетманскому восстанию. От своего имени С.Петлюра обратился к народу с универсалом, где призвал поддержать восстание против гетманского режима. Эти призывы нашли поддержку, и вскоре петлюровские отряды разрослись в большую повстанческую армию.
16 ноября 1918 отряды сечевых стрелков заняли Белую Церковь и Фастов и выступили в направлении Киева. Уже в первом бою, который состоялся 18 ноября 1918 в Мотовиловкой (30 км от Киева), повстанцы нанесли поражение гетманским войскам в составе полка сердюков и офицерской дружины. На сторону Директории перешли элитные, но немногочисленные гетманские вооруженные силы - Запорожская и Сирожупанская дивизии. 14 декабря 1918 г. войска Директории после двухдневного общего штурма овладели Киевом. В этот же день П.Скоропадский подписал грамоту об отречении от власти и под охраной немецких войск уехал в Германию.
Провозглашение Декларации Директории. Восстановление УНР. Вскоре после вступления в Киев повстанческих войск, в столицу 19 декабря 1918 г. торжественно въехала Директория. 26 декабря в Декларации -программном документе новой власти были провозглашено восстановление Украинской Народной Республики с республиканской формой государственного устройства и назначено первое правительство во главе с В.Чехивским - Совет Народных Министров.
В основу строительства государства был положен так называемый «трудовой принцип», согласно которому властьдолжна была принадлежать трудовым советам:
- высшая государственная власть передавалась Директории УНР;
- законодательная - Трудовому конгрессу (выбранному без участия нетрудовых классов - помещиков и капиталистов);
- исполнительная - правительству (Совет Народных Министров), а на местах - трудовым советам крестьян, рабочего класса, трудовой интеллигенции; отмечалось, что правительство будет представлять интересы рабочих, крестьян и трудовой интеллигенции.
Приходу Директории к власти способствовали: народная поддержка, быстрое формирование многочисленной армии, авторитетные и влиятельные лидеры, удачно выбранный момент для антигетманского восстания.
Внутренняя политика Директории. По поручению Директории правительство отменило гетманское законодательство и восстановило действие законов УНР (в том числе закона УНР о национально-персональнойавтономии), приняло новые законодательные акты - о передаче помещичьей земли крестьянам без выкупа, закон об автокефалии Украинской православной церкви (1 января 1919 г.), закон о созыве Трудового конгресса Украины (5 января 1919 г.) и др.
Директория приняла постановление о немедленном увольнении всех назначенных по гетманату чиновников. Вводился государственный контроль над производством и распределением продукции. Восстанавливались 8-Часовой рабочий день, права на коллективные договоры, забастовки, права профсоюзов. Новая власть заявила о введении демократических свобод.
После провозглашения 22 января 1919 г. на Софийской площади в Киеве Акта Воссоединения Западно-Украинской Народной Республики (ЗУНР) и УНР в состав Директории УНР вошел Е.Петрушевич. 23 января 1919 г. в Киеве был созван Трудовой конгресс народа (400 делегатов), который выразил доверие Директории. Сессия Трудового конгресса, который выполнял роль предпарламента объединенной Украины, учитывая обострение военно-политической ситуации в государстве, временно передала всю законодательную, исполнительную и судебную власть Директории УНР. Председателю Директории поручили осуществлять функции главы государства.
Речь Посполита
Захопивши у XIV–XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об’єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.
Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності – адже у Польщі домінувало наймане військо.
Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське потребувало значної військової та фінансової допомоги.
Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об’єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд II Август своїми універсалами приєднав українські землі – Підляшшя, Волинь, а згодом Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови – спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств – Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам’янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювали призначені польські магнати.
Люблінська унія 1569 р. мала досить суперечливі наслідки для України. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз’єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.
Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Утиски та кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ’ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.
У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подали заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповів згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалив умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини – уніатську та православну.
Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов’янською, а обряди – православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.
Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.
Після Берестейського собору почався наступ на інтереси православ’я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію.