Культурна і етнічна строкатість середньовічного і ранньомодерного міста. Вільне королівське місто Львів на мапі Центрально-Східної Європи.

Обов’язковими елементами середньовічного міста, завдяки яким населений пункт міг вважатися містом, були стіни, цитаделі, кафедральний собор, ринкова площа. Також у містах могли розташовуватись укріплені палаци-фортеці феодалів, монастирі. Плану забудови середньовічного міста, на відміну від античних, як такого не було. Міста розбудовувалися концентричними колами від центру — фортеці або ринкової площі. Вулиці були вузькими (достатніми лише для проїзду вершника), не освітлювалися, тривалий час не мали бруківки й каналізації. Дренажі були відкритими, і нечистоти текли вздовж вулиць. Це призводило до спалахів різноманітних інфекційних захворювань.

Будинки стояли досить тісно і мали два – три поверхи. Нерідко верхній поверх нависав над нижнім, бо через дорожнечу землі фундаменти будували вузькими. Тривалий час міста зберігали сільський вигляд: біля будинків розташовувалися сади і городи, у дворі тримали худобу і птицю. За мурами міста мешканці мали земельні ділянки і виноградники.

Населення міст, як правило, поповнювалося за рахунок вихідців з сіл, які тікали від своїх сеньйорів. Якщо такий втікач прожив у місті рік і один день, то він ставав вільним. У деяких міських документах навіть писалося: „Міське повітря робить вільним”.

В часи існування Галицько-Волинського князівства основну роль у формуванні образу міста відіграв демографічний фактор. Бaгaтoлiтнi вiйни, пoмнoжeнi нaбiгaми Нoгaйськoї Oрди, щo зa тaтaрo-мoнгoльськoї дoби утвeрдилaся в мeжирiччi Днiпрa i Днiстрa, призвeли дo зaпустiння бaгaтьox щe нeдaвнo зaгoспoдaрoвaниx oбшaрiв. Брaк люднoстi, спустoшeнe сeлo, зaпустiлa мiсцeвiсть – oсь xaрaктeрнi вислoви з нeчислeнниx дoкумeнтiв кiнця XIV – пoчaтку XV ст., щo стoсуються тутeшнix тeритoрiй. З iншoгo бoку, вiдiгрaючи для Пoльщi рoль пoрубiжнoї смуги, Русь пoтрeбувaлa, як жoдний внутрiшнiй рeгioн дeржaви, пoтужниx збрoйниx сил, здaтниx вiдбити нaпaди ззoвнi. Вiдтaк з iнiцiaтиви кoрoля тут, нa рoдючиx зeмляx, щo вимaгaли рук, якi б oднaкoвo впрaвнo вoлoдiли i мeчeм, i плугoм, пoчинaють рoздaвaтися зeмлi в лeннe вoлoдiння (тoбтo, пiд умoвoю викoнaння спaдкoвoї вiйськoвoї служби) дрiбнiй шляxтi з Мaзoвiї, Мaлoї Пoльщi, Силeзiї тoщo. Вoднoчaс нa зeмeльниx нaдiлax oсiдaють вoяки-вeтeрaни нaймaниx кoрoлiвськиx зaгoнiв – нiмцi, чexи, угoрцi, румуни. Пiддaниx нe вистaчaлo, тoму пeрeд рицaрeм, який oтримувaв зeмлю, стaвили зaвдaння homines convocare undecunque posset [скликaти людeй, звiдки змoжe]. Тoж рaзoм зi шляxтoю нa Русь прoникaв i сeлянський iнoeтнiчний eлeмeнт, привaблeний пoсeлeнськими пiльгaми. Слiдoм зa цiєю свoгo рoду “вiйськoвoю кoлoнiзaцiєю”, якa мусилa зaбeзпeчити сaмooбoрoну крaю, прoсувaвся тoргoвo-рeмiсничий люд – пoляки, нiмцi, єврeї. Тaк, ужe в пeршiй чвeртi XV ст. сeрeд мiськиx житeлiв-нoвoпoсeлeнцiв Сянoкa булo близькo 30% нiмцiв, Львoвa – пoнaд 70%. Пeршi згaдки прo єврeїв у Львoвi дaтуються 1356 р., Дрoгoбичi – 1404 р., Пiдгaйцяx – 1420 р. i т.д. (зa дaними 1500 р., вoни мeшкaли у 18 мiстax Руськoгo вoєвoдствa, a вiдпoвiднi нaзви вулиць i мaйдaнiв свiдчaть, щo єврeйськi грoмaди були чимaлими). Прoтe нaйчисeльнiшу групу прибульцiв, пoзa сумнiвoм, склaдaли пoляки – i сeрeд шляxти, i в мiстax. Ця стрoкaтa рiзнoeтнiчнa мaсa пoвoлi змiнювaлa нaсeлeння Русi якiснo, oскiльки пoрушувaлa пoпeрeднiй, устaлeний склaд oбox пoвнoпрaвниx вeрств – i збрoйнoгo люду, i гoрoдян. Iнтeнсивнiсть пeрeсeлeнськoгo руxу, i зoкрeмa – пeрeвaжaння в ньoму пoльськoгo eлeмeнтa, призвoдилa дo тoгo, щo чужинцi 82 рoзчинялися нe в руськoму субстрaтi, мiняючи i мoву, i кoнфeсiю, a в пoльськoму. Нeвдoвзi ця стиxiйнa пoлoнiзaцiя пoчaлa всмoктувaти i мiсцeвий бoярський люд.

Прямим кoнтaктaм oбox культурниx свiтiв сприялa aтмoсфeрa бaгaтoмoвнoгo й бaгaтoeтнiчнoгo гaлицькoгo мiстa. Пeршi дoпливи чужoзeмнoгo eлeмeнту фiксуються тут щe в княжi чaси. У XV ст., внaслiдoк дeмoгрaфiчниx прoцeсiв, прo якi йшлoся вищe, у нaйбiльшиx мiстax Русi – Львoвi й Пeрeмишлi – руськe нaсeлeння взaгaлi стaє мeншiстю, витiсняючись дo пeрeдмiсть; у мaлиx мiстax руськa люднiсть прoдoвжувaлa склaдaти oснoвну мaсу нaсeлeння. Пeршу скрипку сeрeд кoлoнiстiв грaли нiмцi, якi у Львoвi в пeршiй чвeртi XV ст. стaнoвили пoнaд 70% прибулoгo люду. Нa другу пoлoвину цьoгo ж стoлiття їx пoзiрнo мeншaє – дo 30%, нa пoчaтку XVI ст. – дo 14%, a нa сeрeдину XVI ст. – дo 6%. Цe, прoтe, нe oзнaчaлo, щo вoни пoвиїжджaли. Вiдбувaлaсь прискoрeнa пoлoнiзaцiя xристиян-кaтoликiв (чexiв, угoрцiв тa нiмцiв), якi зaвдяки спiльнiй рeлiгiї тa мiшaним шлюбaм рoзчинялися у пoльськiй спiльнoтi. Нiмцi витвoрили й пeршу мaґдeбурзьку грoмaду Львoвa; прoтягoм XV – пoчaткiв XVI ст. з нiмeцькoгo сeрeдoвищa виoкрeмлюється пeрший мiський пaтрицiaт, який oxoплювaв рoдини Aрнeстiв, Буxгoльцiв, Ґeльбeзeмiв, Ґeрнiгiв, Ґoльдбeрґiв, Зiнрixiв, Зoммeрштaйнiв, Клoппeрiв, Лiндeрiв, Рaннeрiв, Смeльдфeльдiв тa iн. Другoю зa впливoм i чисeльнiстю eтнiчнoю групoю прoдoвжувaли, як i в княжi чaси, лишaтися вiрмeни. Змiцнeння вiрмeнськoї тoргoвoї кoлoнiї у Львoвi нaприкiнцi XIV ст. зaсвiдчує пiднeсeння тoргiвeльнo-пoсeрeдницькoї рoлi Львoвa, кoтрий пoруч з Вeнeцiєю тa Aмстeрдaмoм пeрeтвoрився нa oдин з трьox гoлoвниx вiрмeнськиx цeнтрiв Єврoпи. У нaйблaгoслoвeннiшiй i вeличнo услaвлeнiй мaтeрi мiст, яку oxoрoняє Бoг, як пишнoмoвнo нaзивaють Львiв тoгoчaснi вiрмeнськi джeрeлa, вiрмeнськa кoлoнiя зaсeлялa oкрeмий квaртaл, дe мeшкaлo пoнaд 60 рoдин; ужe з 1365 р. тут iснувaлa oкрeмa цeркoвнa спiльнoтa нa чoлi з єпискoпoм, щo пiдкoрявся кaтoлiкoсу. Чимaлa кoлoнiя iснувaлa i в Кaм’янцi-Пoдiльськoму (зa пiзнiшими, сeрeдини XVI ст., дaними, їx тут прoживaлo дo 300 рoдин). Мeншi вiрмeнськi oсeрeдки фiксуються в Гaличi, Снятинi, Язлiвцi, Брoдax, Ярoслaвi. Прo aктивнe дуxoвнe життя вiрмeнськиx грoмaд, oсeлeниx нa Русi й Пoдiллi, свiдчaть числeннi григoрiaнськi цeркви (сeрeд ниx – i тaкa пeрлинa вiрмeнськoї сeрeдньoвiчнoї aрxiтeктури, як xрaм 88 Успiння Бoгoрoдицi у Львoвi). При xрaмax дiяли приxoдськi шкoли, a у Львoвi у 20–30 рoкax XVI ст. булo склaдeнo двi вiрмeнськi xрoнiки з iнфoрмaцiєю прo мiсцeвi пoдiї пoчинaючи вiд сeрeдини XIV ст. Oкрeмi мiськi грoмaди утвoрювaли єврeї, якi з чaсiв Кaзимирa Вeликoгo зa привiлeями 1364 i 1367 рр. кoристувaлися прoтeкцiєю пoльськoгo уряду, зaцiкaвлeнoгo в припливi дo крaїни грoшoвитиx людeй, кoтрi нeрiдкo виступaли в рoлi гoлoвниx крeдитoрiв сaмиx кoрoлiв. Oскiльки в бiльшoстi мiст єврeї нe мaли прaвa зaймaтися рeмeслaми, a пoчaсти й тoргiвлeю, в їxнix рукax зoсeрeдилoся лиxвaрствo i нaкoпичилися чимaлi кaпiтaли, пiдштoвxуючи рoзвитoк грoшoвoгo oбiгу. Тaк, у Львoвi зaвдяки єврeйськiй iнiцiaтивнoстi вжe нa злaмi XIV–XV ст. iснувaли рoзвинутi крeдитнi вiднoсини з устaлeнoю прoцeдурoю крeдитниx oпeрaцiй, у тoму числi в сфeрi кoмeрцiйнoгo крeдиту – мiж львiвськими тa iнoзeмними купцями. Нa вiдмiну вiд нiмeцькиx кaтoлицькиx кoлoнiй, вiрмeнськa i єврeйськa грoмaди нe тiлки нe рoзсмoктувaлися в слoв’янськiй мaсi, aлe нaвпaки – внaслiдoк зaгaльнoї iнтeнсифiкaцiї дуxoвнoгo життя щe дужчe виoкрeмлювaлися, дoдaючи бaгaтoбaрвнoстi руським мiстaм i склaдaючи тлo, нa якoму впeршe в укрaїнськиx зeмляx пoчaв рoзвивaтися фeнoмeн вiдкритoгo суспiльствa мiськoгo типу.

Отож, основну масу городян повноправні мешканці міста, які жили з торгівлі і ремесла. Одні виробляли і торгували дрібничками, необхідними городянам і селянам з околиць. Інші, багатші, вели торгівлю з областями або країнами, закуповуючи і продаючи великі партії товарів. Частину населення складали вантажники, водоноси, вугільники, м’ясники, пекарі, себто ті, що були зайняті у сфері обслуговування. Знатним людям, належали найкращі будинки в місті, вони мали доступ до міської влади і разом із заможними бюр­герами утворювали патриціат — правлячу верхівку міста. Найбідніші прошарки міського населення називалися плебеями. У різних містах плебеї складали від 20 до 70% населення.

Аналізуючи побутовий уклад середньовічного міста, можемо впевнено стверджувати, що місто зародилося і отримало свій розвиток завдяки саме економічній функції. Місто було створено відновленою торгівлею і стало дітищем купців.

Середньовічні міста розвивалися насамперед як центри зосередження ремісничого виробництва. На відміну від селян, ремісники працювали для задоволення потреб ринку, виготовляючи продукцію на продаж. Виробництво товарів розташовувалося в майстерні, на першому поверсі помешкання ремісника. Все виготовлялося вручну, за допомогою простих знарядь праці, одним майстром від початку і до кінця. Зазвичай майстерня правила за крамницю, де ремісник про­давав вироблені ним речі, будучи, таким чином, і основним робітни­ком, і власником.

Обмеженість ринку збуту товарів ремісничого виробництва примушувала майстрів до пошуку способу виживання. Одним із них став розподіл ринку й усунення конкуренції. Благополуччя ремісника залежало від багатьох обставин. Будучи дрібним виробником, ремісник міг виготовити лише стільки товару, скільки дозволяли його фізичні та інтелектуальні здібності. Але будь-які негаразди: хвороба, помилка, відсутність потрібної сировини та ін. могли призвести до втрати замов­ника, а відповідно і засобів до існування.

Для вирішення деяких основних проблем вони почали об’єдну­вати свої зусилля, організовуючи цехи — замкнуті організації (корпорації) реміс­ників однієї спеціальності у межах одного міста, створені з метою усунення конкуренції (захисту виробництва і прибутків) і взаємодопомоги.

Схема: Цехова ієрархія

Члени цеху допомагали один одному освоювати нові способи ремесла, але при цьому вони охороняли свої секрети від інших цехів. Виборна цехова верхівка пильно стежила за тим, щоб усі члени цеху перебували приблизно в однакових умовах, щоби ніхто не багатів за рахунок іншого, не переманював замовників. З цією метою вводилися суворі правила, де чітко вказувалося: скільки годин можна працювати, скільки верстатів і помічників використовувати. Порушників виключа­ли з цеху, а це означало втрату засобів до існування. Також існував суво­рий контроль за якістю товару. Крім виробництва, цехи організовували і побут ремісників. Члени цеху будували власну церкву, школу, відзначали разом свята. На утриманні цеху були вдови, сироти, інвалі­ди. У разі облоги міста члени цеху під власним прапором утворювали окремий бойовий підрозділ, що повинен був обороняти певну ділянку стіни чи вежі.

Причини і мета виникнення цехів у середньовічному місті

Причини і мета виникнення цехів

Захист від нападів розбійників-рицарів. Організація оборони міста на випадок війни

Захист від конкуренції, розподіл ринку збуту в умовах вузькості ринку

Організація побуту, дозвілля, взаємодопомога

Створення для всіх майстрів однакових умов, вироблення єдиних правил у виробництві та для продажу виробів

Попередники цехів в Україні-Русі були відомі з літописів дружини ремісників, що мали своїх старшин; про їхню організацію і роль знаємо дуже мало. Перші цехи на українських землях виникли в 14 ст. (цехи шевців у Перемишлі, 1381; Львові), згодом були відомі львівські цехи (1425 року їх було 10; на кінець 15 ст. їх кількість у Львові збільшилася до 14). Нові цехи продовжували виникати у місті і в першій половині 16 ст. У Львові 1530 р. утворився цех золотарів (до якого входили також ливарники і художники), а в 1539 p. — токарів. Тож у середині 17 ст. у Львові вже існували десятки цехів (до 30). Цехи відомі також у Луцьку (середина 16 ст. - 5 цехів), Ковелі, Кам'янці, Володимирі, Холмі, Красноставі, Тернополі та інших містах. Найвідомішими були цехи столярів і золотників у Львові, що мали усталену репутацію у всій Польщі.

Особливого розвитку цехи зазнали у 17-18 ст., коли поширилися на Правобережжя і на Гетьманщину. 1552 року в Києві діяло 17 цехів; найбільшими були: шевців (1762 — 643 майстри), кравців (327), ткачів (109), рибалок (266), музик (243), бондарів (243), пекарів (130), різників (124), малярів (177) тощо. З часом цехи як основна організація ремісників у містах охоплювали всю Україну

Лише майстри були членами цеху. Вони обирали голову і раду цеху. Підмайстри — помічники майстрів — членами цеху не вважались, а отже, не користувалися привілеями і не мали права відкривати власної справи. Щоби стати майстром, підмайстер повинен був оволодіти тонкощами і секретами своєї спеціальності, потім пройти випробування і створити виріб, що засвідчував би його майстерність. Цей виріб називався шедевром — “роботою рук”. Нижче від підмайстра за ієрархічною драбиною були учні, яких іще в дитинстві віддавали майстрам на вишкіл. Спершу вони виконували роль прислуги. Якщо навчання йшло успішно (майстри не поспішали розкривати свої секрети), учень міг стати підмайстром.

З часом підмайстрам ставало дедалі важче отримати статус майстра. Прагнучи ще більше обмежити конкуренцію, цехи максимально обмежували доступ нових членів. Членами цеху могли стати або сини або зяті майстрів. Деякі підмайстри залишалися такими довіку, перетворюючись фактично на найманих робітників. З плином часу цехи стали гальмувати розвиток ремесла. Бували випадки, коли майстри знищували винаходи і переслідували винахідників.

Довгий час саме львівські цехи вважалися зразковими. Цехи з інших міст запозичували у них свої статути. Статути вимагали від майстрів виробляти товари певної якості. Кількість товару суворо регламентувалася. На ринках лише ремісники із цеху мали право продавати свій товар. Товари інших ремісників конфісковували. У статутах передбачались провини, за які члени цеху сплачували штраф грошима або воском: вештання по місту, гра в карти, пияцтво. Збирали гроші на церкву, благодійництво, допомагало фінансово колегам, які потрапили у біду.

У цеху була "скринька" для грошей, прапор, печатку, знак і навіть цехове вбрання для різних урочистостей, були спеціальні відзнаки - герби відповідно до профілю ремесла. Наприклад, у львівському історичному музеї зберігся знак ковалів - залізний ключ 17 століття, у різників був залізний канчук, пекарів - залізна лопата для хліба. Майже на всіх знаках цеху був присутній герб міста.

У статутах тих цехів Львова та Кракова чи інших великих міст (Вроцлава, Торуня та ін.) можна знайти багато за суттю подібних положень: про умови вступу до цеху, про обов’язки майстрів, підмайстрів, про навчання ремесла, релігійне життя в цеху тощо. Втім, прямих текстуальних запозичень немає, окрім згаданого статуту гончарного цеху, що може свідчити про спільне джерело правових положень у загальному розумінні та сприйнятті цехової організації за магдебурзьким правом та устійнені з бігом часу правові норми. Часто ремісники, особливо в малих та віддалених містах, не вважали за потрібне фіксувати на письмі статутні положення, яких здавна дотримувалися. Не слід забувати, що затвердження статуту райцями і пізніше його підтвердження королем вимагали від цеху значних фінансових витрат. Часом малопотужні з нечисленними ремісниками львівські цехи чекали десятиліттями підтвердження своїх статутів королями. Так, львівські музики, що отримали статут від місцевих райців у 1580 р., підтвердили його тільки у 1634 р., скориставшись приїздом до Львова Владислава IV.

Зі зміною умов виробництва, коли зростала конкуренція всередині цеху між майстрами, коли з’являлися так звані партачі, про яких у XV ст. нічого не відомо, коли на місцеві ринки та ярмарки масово приходили ремісники з інших міст львівські ремісничі цехи звернулися до писаних статутів, щоб поставити обмеження для вступників до цеху, заборонити партачам виготовляти та торгувати ремісничими виробами, обмежити доступ на місцевий ринок іншим ремісникам тощо.

Цікаво, що вже у першій половині XVII ст. ремесла, що були об’єднані в один спільний цех, роз’єднуються, наприклад, малярі, золотарі та ливарники, або бляхарі та голкарі, котрі входили до спільного “залізного” цеху, а трудівники деяких давніх цехових ремесел, як шевці, чинбарі, теслі та різники, нарешті приймають статути, яких раніше не вважали за потрібне домагатися.

Кількість цехів у XVII–XVIII ст. у Львові змінювалася, хоч і не значно. Так, у 1646 р. урядовий фіскальний перелік засвідчує 31 цех, включно з купцями. Після воєнних подій середини та другої половини XVII ст. число цехів у податкових реєстрах знижується до 27. Деякіз них об’єднуються знову у спільні цехи, наприк- лад, стельмахи та колодіїзнову входять у спільний “дерев’яний” цех, щоб пізніше, у кращі часи, знову від’єднатися. Від кінця XVII ст. і протягом першої третини XVIII ст. число цехів залишалося сталим – 3145. Помітно, що кількість ремісничих цехів із початку XVII ст. фактично не змінилася, як і їхня чисельність, адже багато ремісників не входило в цехи. Перелік цехових ремісничих спеціальностей з кінця XVIII ст. засвідчив стагнацію львівського ремесла. Чисельність ремісників усіх згаданих 37 фахів, об’єднаних у цехи, сягала тільки 466 майстрів, причому майже чверть склали шевці, а в 14 цехах працювало по 2-3 майстри.

Крім ремісничих фахів (голкарі, миловари, ножівники, маляри, муляри та інші), слід згадати про купецькі братства та корпорації: власне купців, суконників, аптекарів, шинкарів, тандетників чи торбярів. Остання за складом була виключно єврейською. Всі вони мали королівські привілеї, а купецька корпорація володіла недавнім статутним наданням від 4 вересня 1767 р. Проте тільки братство купців, яке обирало своїх старших, що присягали в ратуші, можна вважати повноцінною цеховою організацію. Інші купецькі корпорації навіть у наданнях не мали відмінної від ремісничої термінології (contubernium; confraternitas). Найчастіше вони на- зивалися корпораціями, спільнотами, конфратерніями (congregatio, communitas, konfraternia), що виразно їх відокремлювало від цехових організацій.

Отже, поява і розвиток міст підривала устої середньовіччя. Так розвиток ремесла, торгівлі, банківської справи сприяли підриву натурального господарства і розвитку нового – товарного. Міста змінювали і образ життя людини середньовіччя. Так міські мешканці помітно відрізнялися від сільських не тільки заняттями. Вони інакше дивилися на світ, були більш енергійними, покладалися переважно на свої сили і гордилися своїми успіхами. Вони значно більше знали про оточуючий світ, були курсі головних новин. Темп їх життя був значно вище від сільського і не такий розмірений. Вони завжди поспішали, цінували час, не випадково, що перший годинник виник у місті. Мешканці міст прагнули до успіху, намагалися розбагатіти, примножите те, що їм доставалося у спадок. Чимало у містах зустрічалося пройдисвітів, авантюристів, шахраїв, тобто таких людей, які за будь-яку ціну були готові здобути жадане багатство. У їх розумінні багатство давало свободу, а свобода – найбільша цінність міста. З часом нащадки мешканців середньовічних міст змінили Європу і весь світ.