Політико-психологічна проблематика в інтелектуальній вітчизняній традиції початку XX століття.

Політико-психологічна проблематика має, якщо не дуже давні, але досить міцні традиції. У другій половині XIX століття з’являються роботи істориків, філософів, соціологів, психологів, у яких політика інтерпретується в емоційно – почуттєвій формі. Біля джерел сучасної політичної психології стояли мислителі, що намагалися пояснити громадське життя взагалі, і політичну діяльність зокрема, психологічними факторами. До них, насамперед, відносяться представники психологічного напрямку в соціології.

Французькі й італійські вчені вивчали феномени стихійної масової поведінки, механізми зараження і наслідування, неусвідомлювані мотиви соціальних дій тощо.

Габрель Тард (1843-1904) – французький соціолог психологічної школи і криміналіст, фундатор економічної психології, один з піонерів «інтерпсихології» (тобто психології взаємодії між людьми) і соціології конфлікту, розроблювач «закону наслідування» як ключового в масовій поведінці. Основні роботи: «Закони наслідування» (1890), «Соціальна логіка» (1895), «Суспільна думка і юрба» (1902), «Особистість і юрба» (1903) і ін.

Феномен наслідування цікавив багатьох вчених, однак Г.Тард додавав цьому соціально – психологічному явищу особливо велике значення, абсолютизуючи його роль у суспільному житті. Розглядаючи наслідування як універсальне соціальне явище, аналогічне спадковості в біології, Г. Тард намагався пояснити за допомогою наслідування все громадське життя, у тому числі, і політичне. Наслідування, на його думку, виконує функції відтворення, поширення й уніфікації винаходів і відкриттів, забезпечуючи тим самим як прогрес, так і, одночасно, стабільність соціальних відносин. «У суспільних відносинах усі виявляються винаходами і наслідуваннями». Завдяки наслідуванню, відзначав Тард, відбувається поширення нововведень і, одночасно, завдяки цьому ж механізмові, населення Європи перетворилося в «видання, набране тим самим шрифтом і випущене в декількох сотнях мільйонів екземплярів». Поширення нововведень шляхом наслідування Г. Тард схематично малює у виді концентричних кіл, що розходяться від центра. Коло наслідування має тенденцію нескінченно розширюватися, поки не наштовхується на зустрічну хвилю, що виходить від іншого центра. Зустрічні потоки наслідування вступають у єдиноборство, починається «логічна дуель» наслідувань, наслідком чого можуть бути будь-які конфлікти: від теоретичної суперечки до війни. Процес наслідування підпорядкованій низці законів: по – перше, наслідування йде від внутрішнього до зовнішнього, по – друге, нижчі завжди наслідують вищих.

З часів Великої французької революції вивчення такої масової політичної спільності як юрба стало «модним». Не залишив без уваги цей специфічний соціально – психологічний феномен і Г. Тард, що назвав юрбу «самою стародавньою соціальною групою після родини». Аналізуючи психологію юрби, Г. Тард проводив розходження між несвідомою юрбою, спонукуваною силою темних і руйнівних імпульсів, і свідомою публікою, що створює суспільну думку. Публіка, у визначенні Г. Тарда, - це духовна сукупність, група індивідуумів, фізично розділених, але об’єднаних одночасністю їхніх переконань і захоплень, усвідомленням спільності своїх цілей. Виникнення публіки, що сприймається Г. Тардом як творець суспільної думки, позв’язані із розвитком ЗМІ. Завдяки читанню однієї і тієї ж газети між читачами виникає якийсь глибинний зв’язок, в основі якого лежить спільність ідей і свідомість цієї спільності. Однак публіка, як власне і юрба, часто є знаряддям у руках окремих особистостей, тому що не усвідомлює головного – самого факту вселяння, привнесення в колективну свідомість тих або інших ідей. Юрбу Г. Тард визначає як безліч осіб, тих, що зібралися в той самий час у визначеному місці і поєднуваних почуттям, вірою і дією. Юрба повторює ті самі дії, вона дріб’язково самолюбна. Чим більш чисельна юрба, тим нижче її рівень; юрба, незалежно від того, з кого вона складається, втрачає здатність володіти собою, тому що вона не мислить, а почуває, вона послабляє або знищує індивідуальність індивідів, які входять до неї. В утворенні юрби індивідууми беруть участь тільки своїми подібними психологічними рисами, що сумуються й утворюють єдине ціле, але не своїми індивідуальними відмінностями, що нейтралізуються.

Гюстав Лебон (1841-1931) – французький лікар і соціолог, автор робіт: «Еволюція цивілізації» (1895), «Психологія народів і мас» (1896), «Психологія соціалізму» (1908).

Г.Лебон – прихильник біологічної детермінації психіки, проповідник теорії ієрархії рас (під расою він розумів національність). Історія для нього – це історія зміни культурного домінування рас: вона йде по колу. Центральна тема його робіт – соціально – політичні фактори колективної поведінки. Він намагався знайти універсальний соціально – психологічний закон, що пояснює тенденцію зростання ірраціональності поводження індивіда в масі. Цей «закон духовної єдності юрби» Г. Лебон вбачав у заразливості колективних форм поводження, сугестивності мас і у втраті особистістю своєї індивідуальності в юрбі.

Характерні ознаки поводження людини в масі, з точки зору Г.Лебона, такі:

1. Знеособленість – індивідуальна манера поводження відступає під натиском пристрастей і замінюється інстинктивними, імпульсивними реакціями.

2. Різка перевага почуттів – розум поступається місцем інстинктові, звідси виникає надзвичайна схильність мас до впливу.

3. Втрата інтелекту – інтелект маси стає нижче, порівняно з інтелектом складових її одиниць: хто хоче заслужити схвалення маси, повинний орієнтуватися на нижчий рівень інтелекту і відмовитися від логічної аргументації.

4. Втрата особистої відповідальності.

Знання психології мас – найважливіший засіб у руках політиків – підкреслює

Г. Лебон. Політичні діячі повинні враховувати зростаючу активність мас, керуючись науковими знаннями психології юрби.

Г. Лебон пояснював ірраціональність масових рухів винятковою рухливістю тих настроїв і форм поводження, що народжуються у великих скупченнях людей. Динамічність суспільних настроїв обумовлена трьома причинами: поступовим ослабленням колишніх вірувань; наростаючою могутністю юрби; суперечливістю інформації, що поширюються ЗМІ.

У своїх працях Г. Лебон торкався і проблем лідерства. На його думку, клас лідерів підрозділяється на дві визначені категорії:

1. Люди енергійні, із сильною, але, нестійкою волею.

2. Лідери із сильною і стійкою волею.

Перші особливо придатні до раптових зухвалих вчинків, для того, щоб підняти маси. Друга категорія лідерів, що володіють стійкою волею, не настільки виразна, але має набагато більше значення. До цієї категорії і належать справжні засновники религій і імперій – Св. Павло, Магомет, Христофор Колумб. З т.з.Г. Лебона, лідер може бути іноді і розумною й грамотною людиною, але взагалі, ці якості скоріше шкодять йому, ніж приносять користь. Розум значно послабляє силу переконань, необхідних для великих справ. Великі вожді всіх часів, і особливо ватажки революцій, відрізнялися надзвичайною обмеженістю і фанатизмом. Причому, навіть найбільш обмежені з них користувалися переважно великим впливом. В політиці дійсні великі люди - ті, хто бачать потреби, що зароджуються, несвідомо втілюють її у собі і виражають пануючий ідеал своєї епохи.

Сципіон Сігеле (1868-1913) – італійський соціопсихолог, учень знаменитого криміналіста Ч. Ламброзо. Основні роботи: «Злочинна юрба» (1891), «Психологія сект» (1895). Займався дослідженням джерел злочинів, що виникають в умовах великого скупчення людей. Феномен юрби досліджувався ним з опорою на методи статистики, але з позиції глибоко продуманого психологічного підходу.

С. Сігеле намагається вирішити проблему організації юрби, щоб визначити міру відповідальності її членів за загальні вчинки. Пояснення організації юрби він запозичує у Г. Тарда: наслідування шляхом уселяння. Основною причиною протиправних дій у юрбі він вважав «ірраціональну динаміку дій», що виявляються в «масових організаціях».

С. Сігеле переконаний, що юрба більш схильна до зла, ніж до добра, і може дійти до злочину. Специфіка масової психології полягає, на думку С. Сігеле, у її інстинктивній природі. Здатність свідомого і розумного керування поводженням людей в умовах юрби неминуче втрачається, настрій і поводження індивіда в масі завжди ірраціональні, тобто характеризуються нездатністю контролювати вчинки і дії. Розгул незмінних спонукань, пристрастей, потягів, масової істерії – от що характеризує юрбу. В міру росту чисельності юрби, інтенсивність цього руху наростає. Тому масові скупчення людей – благодатний ґрунт для здійснення злочинів. С. Сігеле робить висновок, що вселяння впливає переважно на людей уже схильних зробити дію, що вселяється. Злочинні діяння в юрбі відбуваються в «стані афекту», що, з т.з.уголовного права повинне розглядатися як зм’якшуюча провина обставина. У зв’язку з цим, С. Сігеле, будучи фахівцем в області карного права, домігся включення відповідних статей в італійське законодавство.

Німецькі вчені сконцентрували свою увагу на культурно – психологічних особливостях різних етносів, що відбиваютьcя у мовах, мифологіях і т.п.

Одним з засновників німецької «психології народів» був ВільгельмВундт (1832-1920). Основною його роботою в цій області знання є десятитомна «Історія психології народів» (1910).

Вундт займався психологічною інтерпретацією продуктів духовної діяльності народів (міфів, традицій, мов), що, на його думку, у сукупності складають дух нації. Вундт зробив спробу об’єднати різноманітні положення психології народів у психологічну теорію, центральним пунктом якої була ідея про «понадіндивідуальну психіку», «душу народу». Головним проявом «народного духу» він вважав мовну діяльність, а в самій науці про «національний дух» виділяв, принаймні, дві дисципліни: «історичнупсихологію народів» і «психологічну етнологію». Перша є пояснювальною дисципліною, а друга - описовою.

На відміну від французьких психологів і австрійських психоаналітиків, В. Вундта не цікавило масове поводження і проблема «особистість і маса», а більше – зміст національного духу, що відповідало уявленню про психологію, як про «науку про свідомість». Він підкреслював генетичний пріоритет національного духу над індивідуальним. Вундт, на прикладі засвоєння індивідами двох мов, показує, що наслідування є не основою, а лише супровідний фактор при взаємодіях у людських суспільствах. Критиці він піддає і теорію «індивідуального винаходу». На їхнє місце він ставить процеси «загальної творчості» і «асиміляції», але до кінця не розкриває їхню природу. Таким чином, головним внеском В. Вундта в політичну психологію є постановка і розробка проблем національної психології.

Вивчення політичних феноменів з погляду особистісного фактора, аналізу глибинних мотивацій поводження суб’єктів політики пов’язано з дослідженнями

З. Фрейда, А. Адлера, Е. Фрома та ін.

Зиґмунд Фрейд (1856-1939) – відомий австрійський психоаналітик і терапевт. В одній зі своїх найвідоміших робіт «Психологія мас і аналіз людського Я» спробував застосувати психоаналітичний підхід для подолання межі між індивідуальною і соціальною психологією. З. Фрейд застосовує поняття «лібідо» (перетворена сексуальна енергія) для пояснення психології організованих мас. Як приклади великих соціальних груп, він розглядає військо і церкву. На його думку, у церкві, як і у війську, існує одне і теж помилкове переконання, що глава (бог або воєначальник) любить однаково всіх індивідів, що входять у масу. В обох випадках кожен індивід прив’язаний почуттям любові, з одного боку, до вождя, а з іншого боку - до інших індивідів, що входять у масу. Ми маємо тут справу з ідентифікацією, за допомогою якої людина прагне до формування вланого «Я» за образом іншої людини, що береться за ідеал. Одночасно з тим, як людина приносить своє власне «Я» у жертву ідеалові замовкає критика – усе, що робить і чого хоче ідеал, правильно і бездоганно. Тому індивід знаходитися в масі на таких умовах, при яких усі несвідомі елементи одержують волю. При таких обставинах, неважко зрозуміти зникнення почуття відповідальності людини.

Близькі до політичної психології наукові напрямки склалися в Росії і в Україні у другій половині XIX – перших десятиліттях XX ст.

Микола Михайловський (1842-1904) – російський соціолог і літератор – публіцист. Основні твори: «Герої і юрба» (1887), «Ще раз про героїв» (1891), «Ще раз про юрбу» (1893). Найбільший інтерес в області політичної соціології представляє його теорія «героїв і юрби». На його думку, юрба – не народ, а самостійне суспільно – психологічне явище. Основне організаційне навантаження в справі керування юрбою несе герой. Останній є породженням юрби, що дає привід говорити про її саморегуляцію. Героя на перший план висувають обставини, при цьому, він стає центром, що акумулює розумову і моральну енергію юрби, її мозком. Головним механізмом спілкування і взаємодії між юрбою і героєм Михайловський вважав наслідування – усвідомлене і неусвідомлене. Маси мають схильність до легкої сугестивності, при цьому, важливу роль грає «магнетична сила» самої особистості героя, сила його авторитету. Можливість героя використовувати настрій мас реалізується в тим більшім ступені, чим більше герой виражає прагнення мас. Основними засобами керування масами є, з т.з. М. Михайловського, зараження, вселяння і наслідування.

Володимир Бєхтерєв (1857-1927) – російський психіатр і невролог. Основні роботи з політико-психологічної проблематики: «Роль вселяння в суспільному житті» (1898), «Об’єктивна психологія» (1907), «Колективна рефлексологія» (1921).

В. Бєхтерєв зробив спробу звести закони психології мас до основних фізичних законів (закон інерції, протидії, рівної дії і т.п.) Особливо велика увага в його творчості приділялася дослідженню суспільного настрою як явища групової і масової психології. Автор вважав, що суспільний настрій являє собою найбільше масовидне соціально – політичне явище, велику роль у динаміці якого грає феномен уселяння. Особливістю вселяння, на думку В. Бєхтерєва, є її адресність не до логіки, на відміну від переконання, не до готовності мислити і міркувати, а до її готовності одержати розпорядження, інструкцію до дії. Як і західні дослідники, В. Бєхтерєв підкреслював, що людина, знаходячись навіть у невеликій групі людей, почуває, сприймає, переживає і поводиться трохи інакше, ніж наодинці із собою. Звертав він особливу увагу і на роль ЗМІ у формуванні масових настроїв і орієнтацій.

На закінчення, можна зробити висновок про те, що при всьому різноманітті наукових концепцій Г. Тарда, Г. Лебона, В. Вундта, С. Сігеле, Н. Михайловського, В. Бєхтерєва, їх поєднує прагнення пояснити політичне поводження мас психологічними спонуканнями, причому, переважно несвідомими.

Семінарське заняття 3

Психологічні основи політичної соціалізації і ідентифікації особистості.

План: