Сто двадцять сім років по тому 1 страница

А. Сапковський

Грозовий сезон

Від упирів, від духів,

Від створінь довголапих,

Від істот, що сновигають вночі,

Вбережи нас, добрий Боже!

Охоронна молитва, відома як

„The Cornish Litany”,

датована XIV-XV ст.

Говорять, що прогрес ладен розвіяти морок. Але завжди,

завжди існуватиме темрява. І завжди

в темряві буде Зло, завжди в темряві будуть ікла,

і пазурі, вбивство i кров.

Завжди будуть істоти, що сновигають вночі.

І ми, відьмаки, живемо, аби протистояти їм.

Vesemir z Kaer Morhen

Той, хто бореться з чудовиськами, най остерігається, щоб самому не стати чудовиськом. Коли ти довго вдивляєшся в безодню, то безодня також вдивляється в тебе.

Фрідріх Ніцше, Jenseits von Gut und Böse

Споглядання в безодню вважаю цілковитим ідіотизмом. У світі є безліч речей, які набагато більше варті того, щоби в них споглядати.

Лютик, Півсторіччя поезії

Розділ перший

Жив виключно для того, аби убивати.

Лежав на нагрітому сонцем піску.

Вловлював коливання, притискаючи до землі чутливі вусики та щетинки. Хоча вібрації ще були далекими, Ідр відчував їх чітко й виразно, на підставі чого міг визначити не лише напрям і швидкість жертви, але й її вагу.

Для більшості подібних йому хижаків вага здобичі мала першочергове значення – підкрадання, атака та гонитва означали втрату енергії, яка мала бути компенсована енергетичною цінністю поживи. Більшість подібних Ідрові хижаків не нападали, якщо здобич була замала. Але не Ідр. Ідр існував не для того, аби їсти і продовжувати свій рід. Не заради цього був створений.

Жив для того, аби убивати.

Обережно перебираючи кінцівками, виповз із укриття, облаштованого у вирві з-під поваленого вітром дерева, переповз через трухлявий пень, трьома стрибками подолав вітролом, як дух промайнув через галявину, пірнув у порослий папороттю підлісок і розчинився у гущавині.

Рухався швидко і безшумно, часом бігом, часом підскоками, ніби велетенський коник.

Зачаївся у хащі, припав до землі сегментованим панциром черева. Коливання ґрунту ставали щодалі виразнішими. Імпульси, отримані з вібрисів і щетинок Ідра укладались в образ. В план. Ідр вже знав, як саме дістанеться жертви, де саме стане їй на дорозі, як саме змусить її втікати, як довгим стрибком накинеться ззаду, з якої висоти вдарить гострими наче бритва жвалами. Коливання та імпульси пробуджували в ньому радість, яку відчує, щойно жертва безвладно заб’ється під його вагою, ейфорію, яку подарує смак гарячої крові. Насолоду, коли лісову тишу розірве крик болю. Стиха тремтів, стискаючи і розтискаючи щипцеподібні щелепи.

Вібрації ґрунту дотепер були чіткими, зараз вони виокремились. Ідр вже знав, що жертв було кілька, вірогідно три, а може чотири. Дві випромінювали звичні коливання, імпульси третьої вказували на її малу вагу і масу. Четверта – якщо дійсно й була якась четверта – вказувала на себе вібраціями нерегулярними, слабкими і непевними. Ідр завмер, випростався і наставив антени над травою, вивчаючи порухи повітря.

Коливання землі нарешті вказали Ідрові на те, чого очікував. Жертви розділились. Одна, найменша, лишилась позаду. Та четверта, невиразна, взагалі зникла. То був фальшивий імпульс, хибне відлуння. Яким Ідр знехтував.

Найменша здобич все більше віддалялась від інших. Ґрунт затремтів сильніше. І ближче. Ідр випростував задні кінцівки, відштовхнувся і напав.

*

Дівчинка пронизливо закричала. Замість того, аби тікати, завмерла на місці. І кричала без упину.

*

Відьмак кинувся в її бік, у стрибку вихоплюючи меч. І одразу зрозумів, що щось пішло не так. Що його ошукали.

Чоловік, який тягнув візок із хмизом, скрикнув і на очах Геральта підлетів на сажень вгору, кров чвиркнула з нього, розбризкуючись на всі боки. Впав, аби одразу ж підлетіти знов, цього разу розтятим на два пульсуючих кров'ю кавалка. Вже не кричав. Тепер пронизливо кричала жінка, так само як її дочка, вона завмерла, спаралізована жахом.

Хоч сам не йняв віри, що йому це вдасться, відьмак встиг її врятувати. Підскочив і з силою відштовхнув забризкану кров'ю жінку зі стежки в ліс, у папороть. В цю саму мить до нього дійшло, що й цього разу це був трюк. Фортель. Сіре, пласке, неймовірно швидке створіння вже віддалялось від візка з першою жертвою. Сунулось у напрямку другої. До дівчинки, яка продовжувала верещати. Геральт рушив навздогін.

Якби й надалі стирчала нерухомо, не встиг би вчасно. Однак, дівчинка зреагувала миттєво і кинулась навтьоки. Сіре чудовисько наздогнало б її швидко і без зусиль – наздогнало б, убило б і повернулось, аби замордувати наостанок і жінку. Саме так би й сталось, якби там не було відьмака.

Наздогнав чудовисько, стрибнув, притиснувши каблуком одну з задніх кінцівок. Якби одразу не відскочив, втратив би ногу – сіра тварюка неймовірно спритно вивернулась, її серповидні щипці клацнули у міліметрі від цілі. Щойно відьмак відновив рівновагу, монстр відштовхнувся від землі й атакував. Геральт захистився рефлекторно, широко махнув мечем навідліг, відігнавши тварюку. Ушкодити не зміг, але перехопив ініціативу.

Зірвався з місця, наздогнав, розмахнувся мечем від скроні, ударив, розтявши плаский головогрудний панцир. Поки збите з пантелику страховидло прийшло до тями, другим помахом меча відсік йому ліве жвало. Тварюка рушила на нього, вимахуючи лапами, намагаючись вцілілим жвалом заколоти нападника наче зубр. Відьмак відсік позостале. Швидким зворотнім ударом відтяв одну з кінцівок. І знов рубанув мечем у плаский тулуб.

*

Ідр, нарешті, второпав, що він у небезпеці. Що мусить тікати. Мусив тікати, тікати далеко, заховатись, зачаїтись у схованці. Жив лише для того, аби убивати. Щоб убивати, мусив регенерувати. Мусив тікати… Тікати…

*

Втекти відьмак йому не дозволив. Наздогнав, наступаючи на задній сегмент тулуба, вдарив зверху, з розмаху. Цього разу панцир не витримав, луснув, зі щілини бризнула і потекла густа зеленава жижа. Потвора шарпалась, її кінцівки несамовито гамселили землю.

Геральт ударив мечем, цього разу повністю відділивши пласку голову від решти тіла.

Важко дихав.

Вдалині загриміло. Здійнявся вітер, небо швидко темнішало, віщуючи бурю.

*

Альберт Смулька, новопризначений міський голова, ще з першої зустрічі видався Геральтові схожим на бульбу ріпи – був округлий, недомитий, грубий і в цілому доволі відразливий. Іншими словами, не надто відрізнявся від інших міських урядників, з якими Геральту доводилось мати справу.

- Виходить, правда, - мовив голова. – Щоб вирішити такий клопіт, потрібен відьмак.

- Йонас, мій попередник, - додав, так і не дочекавшись з боку Геральта жодної відповіді, – нахвалитись на тебе не міг. Уяви собі, я вважав його за брехло. Себто, не йняв віри його словам. Бо знаю, як швидко такі речі поростають байками. Особливо серед темного люду, у них, де не плюнь, всюди або чудо, або диво, або якийсь відьмак із надлюдськими здібностями. А тут, диви, виявляється, щира правда. Там у лісі, за річкою, людей згинуло, що й не злічити. Та дорога до містечка – найкоротша, от і ходили нею, дурні… На власну погибель. І пересторогами нехтували. А зараз час такий, що краще не вештатись по пустирях, та по лісах не тинятись. Всюди чудовиська, всюди людожери. Он в Темерії, на Тукайському передгір’ї, яке жахіття сталось, - в селищі вуглярів п'ятнадцять душ вбито якоюсь лісовою примарою. Селище звалось Роговизна. Певно, чув? Ні? Правду тобі кажу, не зійти мені з цього місця. Навіть чаклуни слідство в тій Роговизні учинили. Але, годі ляси точити. Ми тепер тут в Ансегісі у безпеці. Завдяки тобі.

Дістав із шухляди скриньку. Розклав на столі аркуш паперу, вмочив перо у чорнильницю.

- Обіцяв, що вб'єш страховисько, - промовив, не підіймаючи голови. – І обіцянки дотримав. Ба, ти хазяїн свого слова, хоча й волоцюга… І тим людям життя зберіг. Бабі та дівчаті. Хоч подякували? Впали до ніг?

До ніг не впали, зціпив зуби відьмак. Бо ще не остаточно прийшли до тями. Я звідси поїду, вже тоді оговтаються. Тоді зрозуміють, що використав їх як наживку. Через власну пиху і самовпевненість вірив, що зможу захистити всіх трьох. Я звідси поїду, а потому дівчинка збагне, що через мене лишилась напівсиротою.

Почувався недобре. Поза сумнівом, це був результат вжитих перед битвою еліксирів. Поза сумнівом.

- Той монстр, - голова посипав папір піском, потім струсив пісок на підлогу, - гидота в чистому вигляді. Бачив труп, коли принесли… Що воно таке?

Геральт в цьому питанні не був певним до кінця, але зізнаватись у цьому не збирався.

- Арахноморф.

Альберт Смулька поворухнув губами, даремно намагаючись повторити.

- Тьху, як звався, так і звався, чорт із ним. Цим самим мечем зарубав його? Цим клинком? Подивитись можна?

- Не можна.

- Хе, певно, лезо зачароване. Й недешеве… Ласий шматок… Ну годі, поки ми тут ляси точимо, час спливає. Угода додержана, час платити гроші. Але спочатку деякі формальності. Підпиши рахунок. Тобто, хрестик постав, або який інший знак.

Відьмак взяв рахунок, повернувся до світла.

- Ти диви, - урядник, скривившись, прицмокнув язиком. - Ніби він читати вміє?

Геральт мовчки поклав папірець на стіл, присунув в бік старости.

- Невеличка помилка, - мовив спокійно й тихо, - вкралась у документ. Домовлялись на п’ятдесят корон. Рахунок виставлений на вісімдесят.

Альберт Смулька склав долоні разом, обперся на них підборіддям.

- Це не помилка, - також стишив голос. – Це щось на кшталт висловлення подяки. Убив страшне чудовисько, певно, нелегка була справа… Така надбавка нікого не здивує…

- Не розумію.

- Годі. Не вдавай святу невинність. Хочеш мені сказати, що Йонас тобі таких рахунків не виставляв? Даю голову на відсіч, що…

- Що? – урвав йому мову Геральт. – Що завищував рахунки? А різницю, видану королівським скарбничим, ділив зі мною навпіл?

- Навпіл? – Урядник скривився. – Не перегинай палицю, відьмаче, не перегинай. Ти диви, велика цяця. З різниці отримаєш третину. Десять корон. Як для тебе, це і так чималий зиск. Мені ж належить більша частина, хоча б виходячи з мого чину. Державні урядники мусять бути заможними. Чим державний урядник багатший, тим престиж держави більший. Та, зрештою, що ти в тому тямиш. Мені ця розмова вже набридла. Підписуєш рахунок чи ні?

Дощ лив мов із відра, щосили тарабанив об дахи будинків. Але вже не гриміло, буря віддалялась.

Інтерлюдія

Два дні потому

- Ласкаво просимо, шановна, - кивнув важно Білогун, король Керацку. – Ласкаво просимо. Прислуга! Стілець!

Стелю королівських покоїв оздоблювала мальовнича фреска, на якій виднілось зображення вітрильного судна серед хвиль, тритонів, гіпокампів та істот, подібних до омарів. Одну зі стін зали прикрашала інша фреска, що представляла собою мапу світу. Ця мапа, як собі зазначила Корал, була фантастичною, і з фактичним розташуванням існуючих земель та морів не мала нічого спільного. Але, треба зізнатись, була вишуканою й красивою.

Двійко служок притягли й поставили важке різьблене крісло. Чародійка вмостилась, укладаючи руки на поруччя так, аби усіяні рубінами браслети одразу кидались в око, привертаючи увагу присутніх. Вишукану зачіску завершувала рубінова діадема, а глибоке декольте прикрашало рубінове ж кольє. Підбирала все спеціально для королівської аудієнції. Прагнула справити враження. І справляла. Король Білогун витріщав очі, не знаючи, куди дивитись – на рубіни, чи на декольте.

Білогун, син Осмика, був, якщо так можна висловитись, королем у першому поколінні. Його батько набув значний капітал на морській торгівлі, а як то ймовірно могло бути, й на морському розбої. Ліквідувавши конкурентів та здобувши монополію на місцеве судноплавство в цілому краю, Осмик проголосив себе королем. Акт самопроголошеної коронації формально встановив лише status quo, тому не викликав протестів та не призвів до подальших проваджень цієї справи. Ще під час міжусобних воєн та заворушень, Осмик владнав суперечки щодо кордонів та вирішив правові питання з сусідами – королівством Верден і Цидаріс. Стало відомо, звідкіля починаються володіння Керацк і де вони закінчуються, а також хто в цих землях панує. А раз панує, то є королем, тож може вільно цим титулом послуговуватись. Закономірно, що титул і влада передаються від батька до сина, тож нікого не здивував той факт, що по смерті Осмика трон зайняв його син, Білогун. Щоправда, синів у Осмика було більше, докладніше – ще чотири, але всі відреклись від права наслідування, один вірогідно навіть за власним бажанням. Таким чином, Білогун правив у Керацку вже трохи більше ніж двадцять років, за сімейною традицією, отримуючи свій прибуток із галузі суднобудування, морських перевезень, рибальства та піратства.

В цю саму мить король Білогун давав аудієнцію, сидів на троні, на узвишші, на голові мав оздоблену хутром соболя шапку, в руці тримав скіпетр. Величний, як жук-гнойовик на купі коров'ячого лайна.

- Шановна і мила нашому серцю пані Літта Нейд, – привітався. – Наша улюблена чародійка, Літта Нейд. Знову вшанувала своїм візитом Керацк. Певно, цей візит не буде коротшим за попередній?

- Мені корисно дихати морським повітрям. – Корал провокаційно закинула ногу на ногу, демонструючи модний черевичок на корковій підошві. – З ласкавого дозволу вашої королівської милості.

Король кинув оком на синів, які сиділи обіч нього. Обидва були високі як жердини, жодним чином не схожі на батька, худорлявого, жилавого, проте невисокого. Самі також не скидалися на братів. Старший, Егмунд, був чорнявий як ворон, Ксандер, трохи молодший, блондин, без малого альбінос. Обидва дивились на Літту без тіні симпатії. Вочевидь, їх дратував привілей, завдяки якому під час королівської аудієнції чародії сиділи в кріслах, подібно самим монархам. Однак, такий привілей був традиційно визнаним по всіх усюдах, тому жоден, хто мав бажання походити на цивілізованих людей, не міг їм нехтувати. Сини Білогуна мали велике бажання на таких походити.

- З нашої ласки, - голосно промовив Білогун, - дозволяємо. За однієї умови.

Корал піднесла долоню і почала демонстративно роздивлятись свої нігті. Цей жест мав означати, що чхати вона хотіла на умови Білогуна. Король сигналу не зрозумів. А якщо й зрозумів, то вправно це приховав.

- До наших вух дійшла інформація, - сопнув сердито, - що бабам, які дітей мати не хочуть, шановна пані Нейд надає магічні зілля. А тим, що вже при надії, допомагає позбавитись плоду. А ми тут, в Керацку, вважаємо такі процедури аморальними.

- Те, на що жінка має природне право, - сухо відповіла Корал, - аморальним не може бути ipso facto.

- Жінка, - король випростався на троні, - має право чекати від чоловіка тільки два подарунка: влітку – вагітність, взимку – лапті з тонкого лика. Як перший, так і другий подарунок мають на меті одне – прив’язати жінку до дому. Адже дім – це справжнє місце жінки, що призначене їй самою природою. Жінка з пузом та з потомством, яке чіпляється за спідницю, від дому не відірветься, не спадуть їй на думку всілякі дурощі, а саме це гарантує спокій та рівновагу чоловіка. Спокійний та врівноважений чоловік, в свою чергу, може тяжко працювати задля примноження багатства й добробуту свого володаря. Чоловікові, що неустанно працює в поті чола, але спокійний за свою родину, також не спадатимуть на думку різні глупства. Якщо жінку хтось навчить, що може вона родити, коли захоче, а коли не захоче – то може не родити, коли на додачу хтось підкаже їй в який спосіб це вчинити, та ще й підсуне засіб, тоді, шановна, тоді кінець прийде громадському порядку і спокою.

- Саме так і є, - вліз у розмову принц Ксандер, який вже довгий час вичікував на можливість втрутитись. – Саме так!

- Жінка, яка противиться ставати матір'ю, - гнув своє Білогун, - жінка, яку не прив’язує до хати пузо, колиска та діти, швидко піддасться сластолюбству, то річ ясна і неминуча. Тієї ж миті чоловік втратить внутрішній спокій та рівновагу, вся його внутрішня гармонія дасть тріщину і засмердить, а далі виявиться, що ні гармонії, ні ладу там взагалі нема. Того самого ладу, який і виправдовує щоденну каторжну працю. Ту саму працю, результати якої привласнюю я. І від таких думок лише крок до збурень. До заколоту, бунту, революції. Розумієш, Нейд? Хто надає жінкам запобіжні зілля або уможливлює переривання вагітності, той нищить громадський лад, підбурює люд до повстань та бунтів.

- Саме так! – знову встряв Ксандер. – Свята правда!

Літта не брала до уваги цю показушність влади і авторитету Білогуна, свідома того, що як чаклунка є недоторканною, і єдине, що король дійсно може чинити, то це плескати язиком. Хоч й утримала себе від бажання нагадати йому, що в королівстві без того все віддавна смердить і на ладан дише, що ладу в ньому як кіт наплакав, а єдина гармонія, про яку чули мешканці королівства – це музичний інструмент, різновид акордеону. І вплутування в цю справу жінок, материнства чи небажання родити є нічим іншим, як доказом не просто жінконенависництва, а загального кретинізму.

- В твоїй довгій промові, - сказала замість цього, - червоною ниткою проходила тема примноження багатства і добробуту. Я тебе чудово розумію, адже власний добробут також є надто милим моєму серцю. Нізащо в світі я не відмовлюсь від того, що приносить мені прибуток. Зауважу, що жінка має право народжувати, коли хоче, і не народжувати, коли не хоче, але я не стану розводити дискусію з цього приводу, адже у кожного врешті-решт своя точку зору. Єдине, на що зверну королівську увагу, це той факт, що за надання своїх медичних послуг, я отримую плату. Яка є суттєвим джерелом моїх прибутків. У нас тут вільний економічний ринок, ваша милість. Тому я дуже прошу не втручатись до джерел моїх доходів. Адже мої доходи, як тобі добре відомо, це також доходи Капітулу та Братства загалом. А Братство виключно негативно реагує на спроби втручання в його прибутки.

- Ти смієш мені погрожувати, Нейд?

- В жодному разі. Більше того, я пропоную взаємовигідну перспективну допомогу та співпрацю. Зрозумій, Білогуне, якщо всі запроваджені тобою утиски та побори призведуть до збурень, якщо висловитись красномовно, вибухне повстання, якщо підніметься революційно налаштована чернь, якщо сюди прийде натовп, аби скинути тебе з трону, вхопити за петельки, витягти з палацу й повісити на першій-ліпшій сухій гілляці… От тоді ти зможеш розраховувати на поміч мого Братства. На чародіїв. Прийдемо тобі на допомогу. Не допустимо анархії та революції, адже з них також не маємо жодного зиску. Надалі пануй досхочу і примножуй статки. Примножуй і будь спокійний. І не заважай примножувати іншим. Дуже прошу і щиро раджу.

- Радиш? – гарячково підхопився з крісла Ксандер. – Ти радиш? Батькові? Батько – король! Король не вислуховує порад, король наказує сам!

- Присядь, сину, - скривився Білогун, - і помовч. Ти ж, чародійко, послухай мене уважно. Бо маю тобі сказати щось важливе.

- Слухаю.

- Збираюсь знов оженитись… Їй сімнадцять років… Ягідка, кажу тобі. Просто ягідка на торті.

- Мої вітання.

- Роблю це з огляду на питання династичні. З турботи про спадкоємців і процвітання держави.

Егмунд, який до цього часу не промовив ні слова, різко підвів голову.

- Спадкоємців? – гаркнув, а недобрий спалах його очей не залишився поза увагою чародійки. – Яких спадкоємців? Маєш шістьох синів і вісім дочок, враховуючи байстрюків. Тобі мало?

- Ну от бачиш, - махнув кістлявою рукою Білогун. – На власні очі все бачиш, Нейд. Я вимушений піклуватись про нащадків. Як можу дозволити собі передати королівство і корону тому, хто так розмовляє із батьком? На щастя, ще живий і царюю. І планую царювати довго. Як вже сказав, збираюсь оженитись…

- Ну і…

- Якщо… - Король почесав за вухом, глянув на Літту, примруживши очі. – Якщо вона.. Моя нова жінка, тобто… Звернулась би до тебе за тим зіллям… Забороняю їй його давати. Бо я проти цього. Це аморально!

- Давай домовимось так, - чарівно всміхнулась Корал. – Якщо твоя ягідка звернеться до мене по допомогу - піде ні з чим. Обіцяю.

- Інша справа, - повеселішав Білогун. – Чудово, що ми так швидко дійшли згоди. Взаєморозуміння і взаємоповага – основа основ. А вести перемовини – це також талант.

- Саме так, - встряв Ксандер.

Егмунд фиркнув, вилаявшись собі під ніс.

- Беручи до уваги повагу і взаєморозуміння, - Корал намотала рудий локон на палець, подивилась вгору, на фреску, - в турботі про лад і гармонію твого королівства… Маю деяку інформацію. Конфіденційну інформацію. Сама ненавиджу доноси, але шахрайство і ошуканство ненавиджу ще більше. А йдеться, мій король, про зухвалі фінансові оборудки і розкрадання. Існують особи, які намагаються тебе ошукати.

Білогун перехилився через трон, хижо скрививши обличчя.

- Хто? Імена!

Керацк,місто в північному королівстві Цидаріс, розташоване у гирлі ріки Адалатте. В минулому – столиця окремого королівства К., яке в результаті провадження неефективної політики й згасання лінії владної династії занепало, втратило свою значимість, було поділене між сусідами і включено до складу їхніх земель. В місті є порт, декілька фабрик, маяк, чисельність населення - приблизно 2,000 мешканців.

Еффенберг і Талбот, Encyclopaedia Maxima Mundi, tom VIII

Розділ другий

Затока їжилась щоглами і майоріла білими та різнобарвними вітрилами. Великі судна стояли на рейді, захищені мисом і хвилерізом. Безпосередньо в порту, біля дерев'яних молів, швартувались менші судна й зовсім маненькі суденця. На узбережжі майже все вільне місце займали човни. Або їх рештки.

На самому краєчку мису, омитий білосніжними хвилями прибою, високо вгору підносився маяк із білої та червоної цегли, - відновлений релікт ельфійських часів.

Відьмак підострожив кобилу. Плотва підвела голову, роздула ніздрі, ніби тішилась запахом моря, що його доносив вітер. Покваплена шпорами, рушила між піщаними схилами. Місто вже було зовсім близько.

Керацк, столиця однойменного королівства, було засноване на обох берегах розвою гирла ріки Адалатте, і поділене на три відокремлених, зовсім не подібних один на одного райони.

На лівому березі Адалатте розташувався портовий комплекс, доки та промислово-торгівельний центр, до якого входили верфі та майстерні, переробні заклади, складські приміщення, сховища, ярмарки, базари і ринки.

На протилежному березі розкинулась так звана Пальміра, забудована бідняцькими хатами і халупами, будинками робітників і ятками торговців, різницями, м'ясними лавками, а також чисельними корчмами та заїздами, які оживали здебільшого після настання сутінків. Пальміра також була осередком розваг і заборонених задоволень. Геральт також знав, що тут можна було досить швидко втратити гаманець або ж дістати ножа під ребро.

Подалі від моря, на лівому березі ріки, за високим частоколом із товстих колод, знаходився власне сам Керацк, район вузьких вуличок поміж будинків заможних купців та садиб фінансистів, банків, факторій, ломбардів, шевських й кравецьких майстерень, магазинів й магазинчиків. Цей район також ряснів розважальними закладами, трактирами й рестораціями вищої категорії, готелями, які, щоправда, пропонували рівно те саме, що і в портовій Пальміри, з тією лише різницею, що тут ціна була значно вище. Центр кварталу становив гостиний двір, міська ратуша, театр, будівля суду, митниці та будинки міської еліти. Поряд з ратушею на п’єдесталі висився страшенно обісраний чайками монумент засновника міста, короля Осмика. Була то явна липа, бо портове місто існувало тут ще задовго до того, як Осмика бозна звідки сюди чорти принесли.

Окремо, на узвишші, стояв замок і королівський палац, формою та зовнішнім виглядом доволі нетиповий, адже колись це був давній храм, який перебудували і розширили після того, як священики покинули святиню, розчаровані повним браком інтересу людей до релігійних справ. Від храму на згадку лишилась навіть кампаніла, чи то дзвіниця з великим дзвоном, власне у який, правлячий нині в Керацку король Білогун, велів дзвонити щоденно опівдні та, вочевидь на зло своїм підданим, опівночі.

Дзвін пролунав саме коли відьмак під'їхав до перших халуп Пальміри.

Пальміра смерділа рибою, пранням та їдлом, людський тлум на вуличках був страшенний, дорога відібрала у відьмака купу часу й нервів. Зітхнув із полегшенням, коли врешті дістався мосту і переїхав на лівий берег Адалатте. Вода тхнула і несла шапки збитої піни - результат роботи чинбарні, розташованої вище за течією. Звідси було вже рукою подати до шляху, який виводив на оточене частоколом місто.

Залишив коня в стайні перед воротами міста, заплативши за два дні наперед і залишивши конюхові бакшиш, аби гарантувати Плотві гідний догляд. Попрямував до вартової вежі. У Керацк можна було потрапити лише пройшовши через варту і особистий огляд з усіма супутніми малоприємними процедурами. Відьмака дратувала ця необхідність, але розумів її сенс – мешканців міста за частоколом не надто тішила думка про візити гостей з портової Пальміри, особливо в особі чужоземних моряків, які сходили тут на берег.

Увійшов до вежі - дерев'яної будівлі зрубної конструкції, в якій розташовувалась, як було йому відомо, кордегардія. Думав, знає, що його там чекатиме. Помилявся.

В своєму житті побував у багатьох кордегардіях. Малих, середніх і великих, в близьких і далеких закапелках світу, в краях цивілізованих, менш цивілізованих та нецивілізованих взагалі. Всі кордегардії світу однаково затхло смерділи потом, шкірою і сечею, усуміш із запахом заліза та мастил. Так само було і в кордегардії Керацка. Точніше, було б так само, аби класичний для кордегардії сопух не перебивав тяжкий, ядушний, сягаючий стелі сморід від пердіння. В меню місцевої гарнізонної кухні, поза сумнівом, переважали стручкові рослини, як то горох, боби і кольорова квасоля.

Гарнізон виявився суто дамським. В його складі налічувалось шість жінок. Вони сиділи за столом і займались активним поглинанням обіду. Всі панянки пожадливо сьорбали з глиняних мисок щось, що плавало у рідкому перцевому соусі.

Найвища стражниця, вочевидь, комендантка, відіпхнула від себе миску, встала. Геральт, який все життя вважав, що некрасивих жінок не буває, одразу відчув, що настав час переглянути цю життєву позицію.

- Зброю на лаву!

Подібно всім присутнім жінкам, стражниця була обстрижена під нуль. Волосся трохи встигло відрости, демонструючи на лисій голові неохайну щетину. Під розстібнутою розхристаною сорочкою виднілись м'язи живота, які навівали думки про великий зашнурований ковбасний рулет. Біцепси стражниці, якщо продовжувати м'ясні асоціації, розміром були зі свинячий окіст.

- Зброю на лаву клади! – повторила. – Чи ти оглух?

Одна з підлеглих, що досі сиділа, схилившись над мискою, трохи підвелась і пустила вітри, голосно і протяжно. Її товаришки зареготали. Геральт відмахнувся рукавицею. Стражниця витріщилась на його мечі.

- Гей, дівчата! Ходіть-но сюди!

«Дівчата» підвелись неохоче, потягуючись на ходу. Всі, як зауважив собі Геральт, віддавали перевагу вільній та відкритій одежі, яка дозволяла вдосталь хизуватись мускулатурою. Одна носила короткі шкіряні штани, з холошами, розіпнутими по швах, аби в них влізли стегна. Вся одежина від талії та вище, здебільшого, обмежувалась схрещеними між собою ременями.

- Відьмак, - зауважила. – Два меча. Сталевий і срібний.

Друга, як і решта, висока й широка в плечах, наблизилась, безцеремонним жестом розіпнула сорочку Геральта, вхопила срібний ланцюжок, дістаючи медальйон.

- Знак має, - підтвердила. – Вовк на знаку, з вишкіреними іклами. Виходить, дійсно, відьмак. Пропускаємо?

- Статутом не заборонено. Мечі здав..

- Дійсно, – Геральт спокійно долучився до розмови. – Здав. Як смію судити, обидва будуть під надійною охороною? Аж до повернення за розпискою? Яку зараз і отримаю?

Стражниці, оточили його, шкірячи зуби. Одна штовхнула, ніби ненароком. Інша голосно пустила вітри.

- Оце твоя розписка, - фиркнула.

- Відьмак! Найманий приборкувач чудовиськ! А мечі віддав! Одразу! Покірний, як той шмаркач!

- Своє хазяйство також би здав, аби звеліли.

- Тож звелімо! Га, дівулі? Най виймає зі штанів!

- Дізнаємось, яке там у відьмаків хазяйство!

- Досить вже, - відрізала комендантка. – Розійшлись, лярви. Гоношорек, сюди! Гоношорек!

З бокового приміщення виринув лисуватий, немолодий чоловічок в брунатній бурці й шерстяному береті. Увійшов, одразу розкашлявся, здійняв з голови берет і почав ним обмахуватись. Мовчки взяв оповиті ременями мечі, подав Геральтові знак, аби слідував за ним. Відьмак не зволікав. В заповненій мішаниною газів кордегардії, гази кишкові вже відчутно переважали.

Приміщення, до якого увійшли, розділяла солідна залізна решітка. Чоловічок в бурці заскрипів ключем у великому замку. Повісив мечі на вішак поруч з іншими мечами, шаблями, кордами і палашами. Розкрив обшарпану реєстрову книгу, шкрябав щось у ній довго й повільно, важко дихав і кашляв без упину. Врешті-решт простягнув Геральту виписану квитанцію.