Особливості правового статусу політичного діяча

Політичним діячем може бути член політичної партії. Особливостями політичних партій як суб’єктів адміністративного права є таке: а) наявність у політичної партії суб’єктивних прав та юридичних обов’язківАдміністративно-правовий статус політичної партії – це її становище у суспільстві, що визначається адміністративно-правовими нормами, характеризується наявністю комплексу прав та відповідних юридичних обов’язків, які реалізуються шляхом адміністративно-правових відносин, що виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності.Суб’єктивні адміністративні права політичної партії реалізуються у сфері державного управління, що визнається та гарантується державою. Суб’єктивний юридичний обов’язок політичних партій складається з трьох основних елементів: обов’язок здійснювати конкретні дії (активні обов’язки) або утриматися від вчинення певних дій (пасивні обов’язки); обов’язок реагувати в разі висунення до політичної партії законних вимог з боку державного органу чи посадової особи; обов’язок нести юридичну відповідальність за невиконання або неналежне виконання покладеного на політичну партію нормами адміністративного права юридичного обов’язку. Політичні посади – це визначені Конституцією та законами України посади в органах державної влади, на які обираються народом чи призначаються особи, які забезпечують формування та втілення у життя державної політики в рамках реалізації політичних програм.Концепція адміністративної реформи (затверджена Указом Президента України від 22 липня 1998 року № 810/98) передбачала доцільність запровадження політичних посад і, відповідно, віднесення певних категорій осіб до політичних діячів. «Політичний характер зазначеної посади зводиться не до факту обов’язкової належності особи, що обіймає дану посаду, до певної політичної партії. Це – можливий варіант (особливо з огляду на розвиток у найближчій перспективі політичної структурованості суспільства), але не обов’язковий». Тобто, належність до певної політичної партії (сили) не є обов’язковою ознакою політичного діяча. Але, як видається, такий варіант не є чітко окресленим стосовно характеристики політичної належності особи, яка обіймає посаду політичного діяча.

Статус державного політичного діяча мають лише члени Кабінету Міністрів і цей вид відповідальності реалізується через прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України (ч.4 ст.115 Конституції України) та процедури відправлення у відставку (п.п.9, 10 ч.1 ст.106 Конституції України).

Характерною ознакою правового статусу керівників органів виконавчої влади є питання відповідальності. Певна «знаковість» проявляється у тому, що для цієї категорії керівників є характерною персональна відповідальність за реалізацією ввіреними їм органами державної політики та притаманних функцій.

Відбувається це внаслідок того, що компетенція керівника є похідною від компетенції органу, а отже, маємо уособлення керівниками органів, які вони очолюють. Якщо персональна відповідальність є характерною усім керівникам органів виконавчої влади, то явище політичної відповідальності пов’язують лише зі статусом державного політичного діяча. Цей вид відповідальності забезпечується правом Верховної Ради України затверджувати резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України (ч.4 ст.115 Конституції України) та чинною процедурою відправлення його у відставку (п.9,10 ч.1 ст.106 Конституції України).

Сенсом виокремлення політичної відповідальності є намагання держави забезпечити проведення єдиної поміркованої політики, що містить увесь процес її творення: починаючи від розробки ескізу певного політичного сценарію, ефективної та оптимально швидкої його реалізації і до здійснення контрольно-наглядових функцій, як запоруки балансу всіх стадій процесу.

Влада виступає також і як суб'єктивна категорія. Тому найважливішою конституційно-правовою гарантією забезпечення поділу влади і попередження зловживань з боку органів виконавчої влади залишається механізм відповідального правління. Інститут відповідальності є одним із головних елементів усієї системи стримувань і противаг. При цьому необхідно використовувати як юридичні, так і соціальні засоби впливу.

Сферою застосування політичної відповідальності є політична діяльність. З юридичної точки зору, політична відповідальність є інститутом швидше звичаєвого права, що регулює відносини придбання, утримання і передачі влади.

Одним із найважливіших засобів узгодження волі народу і планів адміністративного апарату є постійно функціонуюча політична відповідальність. Через те, що в Україні дотепер не склалися політичні традиції, становлення інституту політичної відповідальності супроводжується великими труднощами. Реалією сьогодення є те, що політичну відповідальність, котра має базуватись на політичних нормах, було зведено у закон і санкціоновано державою.

Політична відповідальність, яка, зазвичай, існує поряд із юридичною відповідальністю, покликана забезпечувати внутрішні інтереси суспільних організацій і направлена переважно на їх членів.

Політична (або ж будь-яка інша соціальна) відповідальність ніяким чином не може виключати можливість настання юридичної відповідальності за наявності умов, визначених нормативно-правовими актами.

Українське законодавство, містить вимогу прийняття присяги лише щодо державних службовців, якими є, зокрема, керівники державних комітетів, органів виконавчої влади зі спеціальним статусом та місцевих державних адміністрацій.Лише запровадження політичної нейтральності як принципу державної служби та неможливості для вищих посадовців у державі бути членами тих чи інших політичних партій, здатне покращити ситуацію з реалізацією у життя завдань та функцій держави. Отже, з одного боку, потрібно посилити правові гарантії, матеріальну і моральну захищеність, політичну незалежність державних службовців щодо виконання своїх професійних обов’язків. З іншого – створити чіткий механізм відповідальності державних службовців, узгоджений з нормами адміністративного, цивільного, фінансового, трудового та кримінального права, який, зокрема, гарантував би політичну нейтральність на державній службі.В основі сприйняття політичної відповідальності знаходиться об’єктивний чинник – політична діяльність. У свою чергу, ключові засади політичної діяльності пов’язані з отриманням, утриманням і передачею влади як мети політичної діяльності.Відсутність чіткого розмежування адміністративних і політичних посад у системі державної служби – це одне болюче питання, що не дозволяє якісно виокремити правовий статус політичних діячів. Стаття 9 Закону України «Про державну службу» визначає, що правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та суддів вищого спеціалізованого суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України . Водночас в Указі Президента України від 11 червня 2001 року № 419/2001 «Про деякі питання впорядкування статусу державних службовців» зазначається, що посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад і не відносяться до категорій посад державних службовців. На сьогодні стаття 15 чинного Закону України «Про державну службу» визначає, що Президент України, Голова Верховної Ради України, члени Уряду України, глави місцевих державних адміністрацій мають право самостійно добирати та приймати осіб на посади своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів згідно з штатним розписом і категорією, що відповідає посаді (патронатна служба). Виходить, що певна категорія політичних діячів за чинним законодавством не має права створювати патронатну службу, і, з іншого боку, деякі категорії державних службовців, не будучи політичними діячами, мають право на патронатну службу.

ЗУ «Про державну службу»

Стаття 3. Сфера дії цього Закону

1. Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв’язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

2. Дія цього Закону поширюється на державних службовців:

1) Секретаріату Кабінету Міністрів України;

2) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

3) місцевих державних адміністрацій;

4) органів прокуратури;

5) органів військового управління;

6) закордонних дипломатичних установ України;

7) державних органів, особливості проходження державної служби в яких визначеністаттею 91 цього Закону;

8) інших державних органів.

3. Дія цього Закону не поширюється на:

1) Президента України;

2) Главу Адміністрації Президента України та його заступників, Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим та його заступників;

3) членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів;

4) Голову та членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Голову та членів Антимонопольного комітету України, Голову та членів Національного агентства з питань запобігання корупції, Голову та членів Рахункової палати, Голову та членів Центральної виборчої комісії, голів та членів інших державних колегіальних органів;

5) Секретаря Ради національної безпеки і оборони України та його заступників;

6) Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України та його заступників, Голову Фонду державного майна України та його заступників;

7) народних депутатів України;

8) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його представників;

9) службовців Національного банку України;

10) депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Голову Ради міністрів Автономної Республіки Крим та його заступників, міністрів Автономної Республіки Крим;

11) депутатів місцевих рад, посадових осіб місцевого самоврядування;

12) суддів;

13) прокурорів;

14) працівників державних органів, які виконують функції з обслуговування;

15) працівників державних підприємств, установ, організацій, інших суб’єктів господарювання державної форми власності, а також навчальних закладів, заснованих державними органами;

16) військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до закону;

17) осіб рядового і начальницького складу правоохоронних органів та працівників інших органів, яким присвоюються спеціальні звання, якщо інше не передбачено законом;