Західно­українські землів 20—30-ті роки 20 страница

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця». Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє дру-зів-студентів Львівського університету і водночас вихован­ців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811 — 1843), І. Вагилевич (1811—1866) та Я. Головаць-кий (1814—1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін «руська» для галичан означав українська).

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь роман­тизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиша-Каменського), етнографів (М. Мак­симовича) та літераторів (І. Котляревського) з Наддніп­рянської України, члени «Руської трійці» своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні «підняти дух народний, просвітити народ», максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записника­ми в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закар­паття. Наслідком цього своєрідного «ходіння в народ» ста­ли не тільки численні добірки матеріалів з народознав­ства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом. Зауважимо, що молоді патріоти шукали власний шлях допомоги пригніченому народові. Зокрема, під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але «Руська трійця» не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурно-просвіт­ницькій діяльності.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукопис­ний збірник власних поезій та перекладів «Син Русі» (1833), у якому вже досить чітко пролунали заклики до на­родного єднання та національного пробудження. Наступ­ним кроком «Руської трійці» став підготовлений до друку збірник «Зоря» (1834), який містив народні пісні, оригі­нальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні мате­ріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспі­вування козацьких ватажків — Б. Хмельницького таС. На­ливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Видання цієї книжки було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша намагалася придушити молоді паростки українського ру­ху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга, відображаючи інтереси кон­сервативних лідерів греко-католицької церкви, виступила не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книжки українською мовою посягала б на монополію та авторитет мови церковнослов'янської.

Для молодих авторів забороненої «Зорі» розпочався пе­ріод переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у небла-гонадійності. Принципове звинувачення було сформульо­ване директором львівської поліції: «Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність». Проте навіть у цих несприятливих умовах члени «Руської трій­ці» не припинили активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну традицію, що передбачала виголошення офіційних церковних промов латинською, польською чи німецькою мовами, водночас у трьох церквах Львова про­читали релігійно-моральні проповіді українською мовою. «Трійчани» енергійно виступали проти латинізації пись­менства, всіляко підтримували повернення рідної мови в

240 Україна в першій половині XIX ст.

побут національної інтелігенції. У 1836 р. М. Шашкевич підготував написаний живою розмовною українською мо­вою підручник для молодших школярів — «Читанку», (термін «читанка» належить М. Шашкевичу).

Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ «Русал­ка Дністровая». І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у «Зорі», лише 200 примірни­ків цієї збірки потрапили до рук читачів, решту було кон­фісковано. Це був новаторський твір і за формою, і за зміс­том. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, «гражданським» шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близь­кою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст «Ру­салки Дністрової» визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різ­них держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлен­ня до суспільних рухів та уславлення народних ватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Ціл­ком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу.

Аналізуючи причини заборони збірки, І. Франко зазна­чав: «Русалка Дністровая», хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані, — була свого часу яви­щем наскрізь революційним». Це був рішучий виступ про­ти традиційних політичних і соціальних авторитетів.

«Русалка Дністровая» стала підсумком ідейних шу­кань та своєрідним піком діяльності «Руської трійці». Не­забаром це об'єднання розпалося. Переслідуваний світ­ською і церковною владою, на 32-му році життя помер М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї «Руської трійці» Я. Головацький. Проте й він під впливом М. Погодіна приєднується до мос­квофілів і в 1867 р. емігрує до Росії.

Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська ім­перія була знову змушена повернутися до ідей та політики радикального реформування. Повстання проти шляхти се­лян Галичини (1846), численні виступи буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої рево­люційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили прав­лячі кола піти на поступки. Намагаючись не допустити за-

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

гострення революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна влада вирішила скасувати кріпосне право. У Галичині селянську реформу було проведено у квітні 1848 р. (майже на п'ять місяців ра­ніше, ніж в інших провінціях імперії). Суть її зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селяни­на від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, яки­ми користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й приріза­но частину селянських земель. У руках поміщиків на Схід­ній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Букови­ні — 54%, на Закарпатті — 70%. Селянська реформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів і па­совищ, за користування якими у пореформений період се­ляни мусили сплачувати визначену поміщиком ціну. На практиці це означало, що юридично вільний селянин по­трапляв у економічне кріпацтво. Суттєво підривала селян­ське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодаль­них повинностей. Щорічні селянські платежі за «визво­лення» в Галичині перевищували річні прибутки поміщи­ків від орної землі. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська дискримінація: галицький селянин сплачував суму втричі більшу, ніж чеський, і у п'ять разів більшу, ніж німецький. Однак скасування вотчинної вла­ди феодала, перетворення селянина на власника, отриман­ня ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання тощо) сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу, за­початковувало новий політичний етап боротьби населення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визволення, відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного сектору та переходу його на капіта­лістичний спосіб ведення господарства.

Революційна хвиля 1848—1849 рр., що охопила Євро­пу, зумовила суттєві зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспільна організація держави. Імператор Ферді-нанд змушений був декларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конституцію. Ці зрушення сприя­ли пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях. Першими виявили активність польські буржуаз-

Україна в першій половині XIX ст.

но-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утво­рення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав укра­їнське населення Правобережжя та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.

Пожвавлення революційного руху, пробудження націо­нальної свідомості, непоступливість у національному пи­танні діячів Центральної ради народової прискорили про­цес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація — Головна Руська рада, на чолі якої став спо­чатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський.

Яхимович Григорій (1792—1863) — церковний і громадсько-по­літичний діяч, учений-богослов. Народився в с. Підбірці поблизу Львова. Богословську освіту здобув у Відні. 31816р. —священик. З 1819 р. — професор богослов'я у Львівському університеті (де­який час його ректор). У 1841—1848 рр. — єпископ-помічник митрополита М. Левицького. Перший голова Головної Руської Ра­ди, посол до віденського парламенту, де відстоював українські права, ставав на оборону української мови. З 1848 р. — пере­мишльський єпископ, з 1860 р. — львівський митрополит. Автор численних проповідей та богословських праць.

Це патріотичне об'єднання видало маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу організації:

— українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним на­
родом;

— пращури українців мали свою державність, культу­
ру, право, мову, були народом, який «рівнявся славі най-
заможнішим народам Європи»;

— доцільність поділу Галичини на дві провінції —
польську та українську з окремими адміністраціями;

— необхідність розширення сфери вжитку української
мови, зрівняння в правах уніатського духовенства з като­
лицьким; дозволу українцям обіймати всі державні посади
тощо.

Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гас­лом: «Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо на­родом». Рішучі вимоги українців зустріли активну проти­дію з польської сторони. Поляки на противагу українській організації ініціювали створення полонофільського комі­тету — Руського собору. Що ж стосується офіційних влас­тей, то вони відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки в культурній сфері. Відчувши

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

послаблення, українська громада активізує свою діяль­ність. Виявами цієї активності були видання першої у Льво­ві газети українською мовою — «Зорі Галицької» (1848— 1852); скликання з'їзду діячів науки та культури — «Собор руських учених» (1848); заснування культурно-освітнього товариства — «Галицько-Руська матиця» з метою видання книжок для народу (1848); відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клу­бом (1848); створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849).

У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців пред­ставляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, по­ліпшення становища селян, розглядали різні аспекти на­ціональних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на поль­ську та українську частини).

Наприкінці першої половини XIX ст. революційна хви­ля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції — консер-вативно-охоронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. За нових умов, коли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада виходила за межі жорстко цен­тралізованої системи імперії і 1851 р. була розпущена.

Отже, характерним для розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції. Тогочасне суспільне життя функціону­вало в режимі: «вперед — стоп — назад». Реформи Марії-Терези та Йосифа II були спробою модернізувати імперію, осучаснити та гармонізувати в дусі освіченого абсолютизму соціальні та національні відносини. Смерть цісаря-рефор-матора, події Великої французької революції, егоїстичні бажання феодалів підштовхнули до дії консервативні кола імперії. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для західноукраїнських земель ха­рактеризується поступовим відновленням феодалами втрачених позицій в аграрному секторі, посиленням екс­плуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглиб-

І

Україна в першій половині XIX ст.

ленням суспільної кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та національного руху. Яскра­вим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об'єднання «Руська трійця». Члени цієї орга­нізації визначили та оприлюднили основне ядро ідей на­ціонального відродження, своєю різнобічною діяльністю сприяли переходу від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати розв'язання національних проблем у політичну площину.

Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848— 1849 рр., започаткувала новий етап модернізації імперії — було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент. Ці та інші модернізаційні зрушення позитивно позначилися на житті західноукраїнських зе­мель, активізували суспільну діяльність населення, особ­ливо у культурній сфері. Однак незабаром знову запанува­ла реакція, яка перекреслила більшість революційних за­воювань.

Україна в другій половині XIX ст.

9.1. Модернізаційні процеси в Російській імперії та Україна

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих фео­дальних структур та відносин провідним світовим тенден­ціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільс­тво. Характерними ознаками та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації се­лян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів — стри­мування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напружен­ня в суспільстві; глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; поси­лення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ста­вала дедалі очевиднішою. Останнім переконливим аргу­ментом стала поразка Росії у Кримській війні (1853— 1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси ім­перії не подолали новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Це змусило пере­дову частину російських правлячих кіл замислитися над розробленням та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави. Модер-

Україна в другій половині ХІХ ст.

нізація — це оновлення, удосконалення, надання сучасно­го вигляду, перетворення відповідно до сучасних вимог економіки, технічне та технологічне переобладнання еко­номічної сфери.

Визначення типу російської модернізації надзвичай­но важливе не тільки для розуміння суспільних процесів ХІХ ст. в українських землях, а й для усвідомлення суті тенденцій розвитку сучасної України, прогнозування її перспектив. Російська модель реформування ХІХ ст., калькуючи петровські реформи, значною мірою запрогра­мувала суспільні трансформації XX ст.

У світовій економіці відомі три типи модернізації:

1) піонерська модернізація. Вона притаманна лідерам
світового технічного та економічного прогресу. Постійна
боротьба за світові ринки збуту підштовхує передові краї­
ни до вкладення значних коштів у науково-технічні роз­
робки. Це дає змогу створити найефективніші економічні
механізми, найраціональніші технології, найпродуктивні­
шу техніку;

2) органічна модернізація. її практикують країни, що
перебувають у другому ешелоні світового економічного
прогресу. Вона є наслідком природного розвитку капіта­
лізму і характеризується оволодінням технологіями та
економічними механізмами, які виробили модернізатори-
піонери. Ці новинки органічно вписуються у структуру на­
ціональної економіки, яка внаслідок своєї еволюції вже
дозріла для їх сприйняття, засвоєння та використання;

3) наздоганяюча модернізація. Така модернізація теж
базується на засвоєнні передових технологій та економіч­
них механізмів. Проте це засвоєння не є природним, орга­
нічним, оскільки стимулює таку модернізацію не дозрі­
лість національної економіки, а, як правило, зовнішній
виклик сусідніх економічно розвинутіших держав, що
загрожує державі-аутсайдеру втратою позицій на міжна­
родній арені.

Не важко з'ясувати, що російська модернізація була модернізацією третього типу. Справді, як вважають су­часні фахівці, якби у Росії не було скасовано кріпосного права, вона б ще 50—70 років проіснувала і не зазнала го­лодного краху¹. Проте навіть реакціонери на кшталт май­бутнього міністра П. Валуєва змушені були констатувати, характеризуючи російську дійсність: «Згори блиск — знизу гниль». Тобто з часом подальший розвиток дедалі більше перетворювався б на агонію. Характерними озна-

Зйдельман Н. «Революция сверху» в Росии. — М., 1989. — С. 107.

Модернізаційні процеси в Російській імперії та Україна

ками наздоганяючої модернізації економіки були:

— поява нових прогресивних явищ та процесів не зав­
дяки «еволюції знизу», а силовій модернізації — «револю­
ції згори»;

— вибіркове, а не системне запозичення та викорис­
тання світових досягнень у галузі техніки, технології та
організації виробництва;

— пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі
веде до деформацій економічної структури держави;

— збереження на тривалий час багатоукладності, пара­
лельне існування нового, набираючого силу укладу і по­
передніх укладів, що не досягли піку свого розвитку та
повністю не вичерпали своїх можливостей;

— порушення однорідності економічного простору,
ускладнення соціальних та політичних проблем, зростан­
ня соціального напруження в суспільстві.

Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у встанов­ленні державного контролю за всіма сферами економіки, активному втручанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сценарію на практиці веде до посилення авторитарності влади, централізму, ролі чиновництва, бю­рократизації управління.

Як правило, наздоганяюча модернізація не створює власної гармонійної економічної моделі, а повторює окре­мі фрагменти вже визнаних зразків, що служать своєрід­ними еталонами.

Каталізатором реформаційного процесу в Росії, як уже зазначалося, стала Кримська війна. Вона засвідчила зане­пад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості. Спираючись на прагматично настроєну частину імперської бюрократії, Олександр II ви­рішив перейти до радикальних реформ. Першим його кро­ком було підписання 19 лютого 1861 року маніфесту про скасування кріпосного права. Принципові ознаки росій­ської моделі селянської реформи нагадують австрійську: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; ство­рення органів селянського самоуправління; наділення се­лян землею та визначення за неї повинностей; викуп се­лянських наділів.

Маючи підтримку держави та користуючись відсутніс­тю земельного розмежування до реформи, поміщики Ро­сійської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої землі: від 14% у Херсон­ській губернії до 37% — у Катеринославській, Тому після

Україна в другій половині XIX ст.

проведення реформи 220 тис. українських селян залиши­лися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. У ціло­му ж у пореформении період майже 94% селянських гос­подарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, яка пе­ретворювалася на найнижчу адміністративну одиницю. До ЇЇ функцій належали місцеве самоврядування, забезпечен­ня своєчасної сплати селянами платежів та податків і виконання ними повинностей. Характерною особливістю українських земель була незначна поширеність селян­ських общин. Так, якщо в Росії общиною жили понад 95% селян, то на Лівобережній Україні — 30%, а на Правобе­режній — лише 20%. Таке переважання індивідуальних господарств зумовило в перспективі більший потяг україн­ських селян до приватної власності, ніж у селян росій­ських.

Селянські реформи в Австрійській імперії (1848) та Ро­сійській (1861) мали спільні причини (гальмівна роль фео­дальних відносин, криза господарства, зростання соціаль­ного напруження), мету (зміцнення монархічної влади при збереженні домінування на селі поміщика), форму прове­дення (реформа ініціювалася верхами та здійснювалася під їх керівництвом і контролем). Крім того, в обох імпері­ях у пореформении період залишилося чимало пережитків феодальної системи господарювання (поміщицьке земле­володіння, тотальне безземелля селян, селянська община тощо). Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності з іншими верствами суспільства. Воно так і залишалося нижчим станом — селяни отриму­вали паспорт лише на рік, виконували рекрутську повин­ність, перебували в залежності від поміщика, доки не ви­куплять у власність землі, їх карали різками.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. Формально цей викуп призна­чався за землю, а насправді він був компенсацією за ска­сування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річ­них податків із селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступила держава. Вона спла­тила поміщикам викупні платежі, а селянам надала по­зичку на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кож­ний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку.

Модернізаційні процеси в Російській імперії та Україна

Скасування кріпосного права стало початковим кро­ком, своєрідним ключем до модернізації Російської імпе­рії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі ви­магало термінових змін та зрушень у інших сферах сус­пільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судо­вій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління — земств. Цей крок самодержавства пояснюється його ба­жанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, спрямувати їхню енер­гію на вирішення конкретних державних справ; створити орган, здатний ефективно розв'язувати проблеми провін­ції. Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполучення тощо. Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допус­каючи обговорення на їх засіданнях політичних питань, забороняючи будь-які контакти губернських земських ус­танов між собою, боячись організованої опозиції та вису­вання єдиних вимог. Судова реформа (1864) базувалася на запровадженні прогресивних принципів: безстановості су­дочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласнос­ті судового процесу, змагальності сторін при розгляді судо­вої справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачу­вав, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі гро­мадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави. Військова реформа, що здій­снювалася 15 років, мала на меті шляхом модернізації ар­мії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замі­нила ненависну рекрутчину загальною військовою повин­ністю, скоротила термін військової служби до 6—7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Реформи в Росії відрізнялися від реформ у Австрії. По-перше, вони проводилися пізніше. По-друге, їх могут­нім каталізатором став міжнародний фактор — участь і поразка в Кримській війні. По-третє, вони були обмежени­ми, непослідовними і незавершеними. Якщо в Австрій­ській імперії (з 1867 р. — Австро-Угорській) буржуазні ре-

З

250 Україна в другій половині XIX ст.

форми діяли вже 1848 р. (опубліковано конституцію, скликано парламент), то в Росії через сукупність причин (віддаленість від основних центрів європейського життя, традиційно високий авторитет монархії, міцний адмініс­тративно-репресивний апарат, сила консервативного табо­ру, слабкість та неорганізованість опозиційних сил тощо) реформи залишилися незавершеними.

Провівши земську, судову, військову, фінансову, освіт­ню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадян­ського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови — не проголосив конституції і не скликав парла­мент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного ха­рактеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до прогресивнішого, порівняно з феодалізмом капіталістично­го способу виробництва. Крім того, російський варіант наз­доганяючої модернізації мав значні протиріччя:

— аграрна реформа, урізавши майже на 20% селянські
наділи, водночас збільшила повинності селян та віддала їх
у довгострокову кабалу державі;

— зміцнення общинних порядків, що проголошувало­
ся реформою, вступало в суперечність з утвердженням гро­
мадянських прав селянства;