Українська церква в гетьманську добу

Найважливішу, організу­ючу роль в українській культурі цього періоду продовжує відігравати Церква, що консолідує духовний пошук суспільства, виробляє його світогляд і ідеали, опікується мистецтвами й сприяє розвиткові науки. У досліджуваний період Церкві випадає стати і берегинею національної спадщини, розвивати споконвіч­ні начала народної культури, охороняти її самобутність.

Однак Церква в Україні в цю пору переживала непрості часи. По-перше, під ударами турків упала в XV ст. Візантія — оплот православ’я. Православна церква України продовжувала залишатися під владою константинопольського, патріарха, але виявилася через занепад грецької церкви у важких умовах; розви­ток церковної культури тут сповільнився.

По-друге, майже всі українські єпископи звернули свої погляди до Риму як до останньої надії зберегти християнство і залишитися в лоні Європи. Внаслідок цього виникає союз двох Церков — унія, або греко-католицька церква (1596 р.). Вона догматично й адміністративне приймає владу римського папи, але зберігає православну обрядовість. Унія була компромісом не лише з Римом, але і з Польщею, бо припинялися гоніння на візантійський обряд. У відповідь на звинувачення в «ополяченні» уніатська церква інтенсивно розвиває національні українські начала в культурі, стає охоронницею цієї спадщини. Замість сліпого наслідування греків приходить широке використання національної традиції — у музиці, живописі, проповіді тощо.

Православ’я в Україні виявилося у важкому стані, не стало своїх єпископів, без яких Церкву не можливо уявити. А польська влада забороняла призначати нових православних князів Церкви. Лише таємна посвята ряду єпископів в 1620 р. єрусалимським патріархом, що відвідав Україну, вдихнула життя в майже загас­ле українське православ’я тієї пори.

Водночас ця ситуація стимулювала релігійно-духовне вільнодумство і церко­вну полеміку. Як відомо, розвиток друкарства сприяв виданню Біблії різними мовами, це в свою чергу призвело до Реформації, розколу римської церкви.

Проникали в Україну й ідеї Реформації, лютеранство, кальвінізм і відродже­не з небуття аріанство («соціанство», або ж «антитрінітаризм») — вчення, що відхиляло Трійцю. Українці-протестанти на свій лад збагатили національну куль­туру. Зокрема принцип епохи Реформації — подавати народові Св. Письмо рідною мовою — визначив певну українізацію церковних книжок, які писалися церковнослов’янською мовою (напр., «Пересопницьке Євангеліє»),

Полемічність, що прийшла на зміну колишній однодумності, сприяла роз­виткові освіти, відкривала шлях новим віянням у культурі. Ситуація свідчила, при всій її непевності, що Україна є частиною європейського світу, тобто суспі­льством, де інтенсивно ведеться пошук істини і потроху вимальовується почуття плюралізму. Середньовічна епоха, коли всі поляки були католиками, а всі укра­їнці — православними, минула безповоротно. Подібна «конкуренція» пішла саме на користь українському православ’ю (реформи Петра Могили). По цій ситуації, одначе, боляче вдарило приєднання України до Москви після 1654 р. та, зокрема, підпорядкування українського православ’я новоствореному після падіння Візантії Московському патріархату (від часів християнізації українське православ’я безпосередньо підпорядковувалося Константинополю). Досягнення української церковної культури цієї пори — оновлення богословської думки, ши­роке використання стилю бароко в мистецтві та ін. викликали у Москві недові­ру й підозру. Було, що й палилися українські книжки, як «заражені латинством».

Розвиток науки та освіти

Українська культура розвивалася не лише у Запорозькій Січі, але й при князівських дворах, у монастирях і церквах. Тут працювали освічені люди, які вели літописи, перекладали і переписували книги. Найбільш освіченим у XIII—XVII ст. було духовенство, тому більшість шкіл знаходилася при монастирях і церквах; рідше — при дворах багатих фео­далів. Ці школи давали елементарні знання з арифметики, навчали письма, але до середини XVI ст. це перестає відповідати вимогам часу. Виникає новий тип школи — греко-слов’яно-латинська, в якій давньоруські традиції освіти поєдну­валися із західноєвропейськими.

Поруч з цими школами функціонувало понад 20 єзуїтських колегій, часом виникали і школи протестантські. У них вивчали теологічні дисципліни, грецьку мову й латину, риторику, математику.

Водночас в Україні XVI ст. спостерігається запровадження ідей Ренесансу, ренесансного гуманізму (зокрема, завдяки тому, що чимало українців навчали­ся за кордоном). Багато хто вчився в Празі і Кракові, в єзуїтських школах, де культивувалася полеміка з гуманізмом, що не означало його замовчування,

Характерною постаттю цього часу є Юрій Дрогобич, щонавчався у Львові та Кракові, а у Болонському університеті (Італія) став пе­ршим українцем, який отримав докторський ступінь у галузі мистецтв і медицини. Займа­вся також астрономією (радше — ас­трологією). Був став ректором Болонського університету наприкінці XV ст.; згодом ви­кладав у Кракові.

У православному середовищі України спостерігалося живе прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути націона­льну культуру. Особлива роль в цю епоху належить Острозькій вищій школі.

Чи не єдиним православним вельможею в Україні у XVI ст. залишався князь Костян­тин Острозький, котрий у своєму замку в м. Острог розгорнув широку просвітницьку роботу. 1576 р. тут виникає Острозька вища школа (академія) із вивченням класичних мов, розвивається друкарство, видається пер­ша повна слов’янська Біблія.

Науково-літературне ядро цього центру складали Гарасим Смотрицький (бать­ко Мелетія Смотрицького), Дем’ян Наливайко, Василь Суразський та ін. В Острозькій школі викладали курс «семи вільних мистецтв» (за зразком захід­ноєвропейської середньовічної школи), що складався з предметів тривіуму та квадривіуму. Наприкінці XVI ст. Острозька академія стала занепадати через

відхід нащадків К. Острозького від православ’я. Але її справу продовжили в XVI—XVII ст. братські школи.

Виникають православні братства, які мають на меті оборону православної віри та обрядовості, митецької культури, розвиток українського книгописання, підтримку візантійських традицій у сфері мистецтва, охорону православних прав (XVI—XVIII ст.). їх створювали при церквах із міщан, хоча до них входили часом і українські шляхтичі, духовенство, козаки. Особливу роль відіграли Львів­ське, Луцьке, Київське та деякі інші братства. Організовувалися школи, у яких навчання велося українською мовою. Тут вивчали як основні предмети мови (грецьку, латину, польську); окрім цього, до програм шкіл входили риторика, піїтика, арифметика, астрономія і музика. Провідна роль належала, як і у захід­них університетах, богослов’ю. У братських школах особливо інтенсивно вивча­ли риторику, бо була потреба захищати православ’я, боротися за душі людей. Ґрунтовно було поставлено вивчення риторики та піїтики в Луцькій братській школі, у Переяславському та Харківському колегіумах, у Київській братській школі. Братські школи мали значний вплив на рівень української культури.

Найбільшою серед них була школа Львівського Успенського братства, орга­нізована 1568 р. Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та іншими діячами української культури. Школа готувала вчителів і священиків до практичної роботи в освіті, щоб зберегти українську культуру і традиції. За підтримкою Львівської братської школи був виданий «Буквар» Івана Федорова (Львів, 1574). У 1615 р. була заснована Київська братська школа, виникло і чимало інших. Цікаво й те, що ректором Львівської братської школи, взагалі першої в Україні, спочатку був видатний книжник І. Борецький, який переніс свій досвід на терени київської освіти. Львівський досвід був важливий і для інших українських земель.

Братські школи були відкриті для дітей усіх верств населення. Завдяки братствам українська культура витримала випробування цієї важкої пори.

Таким чином, аж до XVIII ст. освіта в Україні не западала, а поширювалася. Сирійський диякон Петро Алеппський, шо подорожував у гетьманську добу по Україні, був здивований широкою грамотністю простого народу.

Особливий внесок до української культури зробив канонізований нині церк­вою в Україні нащадок знатного молдавського роду, воїн, митрополит, широко, по-західному, освічена людина Петро Могила (1596—1647), що присвятив своє життя розвитку української культури.

П. Могила був, з одного боку, ревним охоронцем православ’я — саме він за допомогою козаків забирає силоміць у греко-католиків київські святині — Со­фійський собор, Печерську лавру та ін. З іншого боку, він був прибічником духовної єдності Церкви в Україні, діалогу та взаємоповаги. Спостерігаючи тра­гедію української православної культури і церковного організму після падіння Візантії, він встановлює в першій половині XVII ст. курс на широке викорис­тання нових віянь у літературі, науці, мистецтві, щоб українські церкви не поступалися костьолам за рівнем виразу духу сучасності й багатством оформ­лення. Завдяки йому в українській православній культурі впроваджується но­вий стиль — бароко, який на Заході тоді служив переважно пропаганді концепції Римо-католицької церкви. Петро Могила був автором декількох книг і багатьох полемічних проповідей. Він вніс особистий вклад в українську культуру, підкрес­ливши її специфіку і самобутність. Будучи архімандритом Києво-Печерського монастиря, разом з ігуменом цього ж монастиря Трихимовичем Петро Могила пише «Православне сповідання віри», у якому викладені основи східного церков­ного віровчення. Відомий також його «Літургаріон або Служебник», до якого входять тексти літургії і молитов, опис обрядів, властивих тільки українській церкві. Описав П.Могила і порядок проведення богослужінь, пов’язаних із різ­ними обставинами: хворобою, неврожаєм, освяченням будинку. За проведену роботу Петро Могила був визнаний гідним звання доктора богословських наук.

Він проводив реформу Київської колегії за зразком західноєвропейських вищих шкіл (з початку XVIII ст. вона відома як Києво-Могилянська академія). За рівнем викладання і програмами Могилянська колегія стояла на рівні захід­ноєвропейських університетів. Тут навчалися сім—вісім років — мовам, крас­номовству, поетиці, філософії. Студенти писали вірші і п’єси, зазвичай латин­ською мовою, розігрували спектаклі. Навколо колегії групувалися відомі вчені того часу: Інокентій Гізель (надзвичайно цікава постать: німець-лютеранин, який свідомо обрав православ’я і став архімандритом Києво-Печерської лаври, видатним українським

письменником епохи), Іоанікій Галатовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Теодозій Сафонович та ін. Колегія ця була відома у Європі і підтримувала контакт із багатьма

навчальними закладами, її учні часто продов­жували навчання в західноєвропейських університетах.

Важко переоцінити значення цього закладу, що виховував тривалий час культурні кадри не тільки для України, але й для Росії. Чимало письменників і вчених, випускників академії, переїхали до Росії і працювали там. Наприклад, Симеон Полоцький (1629—1680) заснував у Москві Слов’яно-греко-латинську академію. Характерна подробиця: коли випускника Києво-Могилянської академії Сімеона Полоцького було запрошено московським царем як вихователя царівни Софії (сестри майбутнього імператора Петра І), то він сам реформував російську словесність, що не знала до нього ні віршів, ні драматургії.

Це продовжувалося й у XVIII ст.: Дмитро Туптало стає видатним церковним діячем Росії, із 1702 р. — митрополитом Ростовським, автором донині уживаного величного зводу житій святих, відомим проповідником; Феофан Прокопович, що читав у Київській академії поетику (з якої написав і підручник), із переїздом у Москву став активним помічником Петра І у його так званій реформаторській діяльності.

Справу П.Могили продовжив київський митрополит Сильвестр Косов, що відстоював значення латини і західної культури вже в умовах викорінення укра­їнської самостійності і боротьби з західним впливом після приєднання до Росії.

Центром освіти, науки та культури в Західній Україні був Львівський уні­верситет, відкритий у XVII ст. В ньому діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Читали лекції латинською мовою.

Характерною особливістю культури епохи було функціонування в україн­ській діловій словесності одразу трьох мов: церковнослов’янської, польської й трохи менше латинської. Відомо немало, скажімо, церковно-полемічних творів, які належали перу оборонця православ'я, а написані були польською мовою.

Розвиток освіти був би неможливим без книгодрукування. Винахід Гутенберга був революційним: книга перестала бути рідкістю, дорогою річчю — вона «ввій­шла у маси». Українські книги (богослужбові, церковнослов'янською мовою) вперше були надруковані Швайпольтом Фіолем у Кракові 1491 р.

Пізніше стали поширюватися книги, надруковані Франциском Скориною, білоруським першодрукарем, що працював на початку XVI ст. Однак по-справж­ньому справа розгорнулася завдяки вихідцям із Росії Івану Федорову і Петру Мстиславцю. Вони розпочали свою діяльність у Москві, але як конкуренти були звинувачені ченцями-переписувачами книг у са­танинських намірах. Ґрунт для своїх ініціатив Федоров знайшов саме в Україні, зокрема, у Львові й Острозі. Серед його праць — вже згаданий «Буквар», богослужебна книга «Апос­тол» і відома «Острозька Біблія» (перший повний текст Біблії церковно­слов'янською мовою).