Утвердження Литви на Українських землях
Ослабленням Русі-України скористалося й Литовське князівство. Оточене непрохідними для кінноти лісами й болотами, воно було недосяжне для монголо-татарських орд. У запеклій боротьбі з німецькими хрестоносцями, які насувалися з півночі, розрізнені язичницькі литовські племена об’єднались у сильну державу під керівництвом князя Міндовга. Вже в першій половині XIV ст. литовці захопили половину Білорусі. У 30-х роках XIV ст. вони почали завойовувати українські землі: Дорогичинську, Берестейську, Турово-Пинську, Прип’ятську. У 1340 р. литовський князь Любарт-Дмитро стає галицько-волинським князем, але в 1349 р. втрачає Галичину, залишаючи за собою лише Волинь.
У 50-х роках XIV з ослабленням Золотої Орди розпочався наступ Литви на Подніпров’я. Його очолив старший брат Любарта-Дмитра великий князь литовський Ольгерд Гедимінович (1345 – 1377), який рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати Литовцям». У 1355 – 1356 рр. він захопив Чернігово-Сіверщину, а в 1362 р., розгромивши за допомогою українців на р. Сині Води монголо-татарське військо, остаточно приєднав до Литовської держави Київщину, Поділля, і Переяславщину. У 1377р., після тривалої боротьби Одьгерда з Польщею, до Литви увійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Підпорядкувавши собі приблизно половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Столицею держави та резиденцією князів було місто Вільнюс.
В історіографії склалися різні погляди на характер литовської експансії, природу та сутність самої держави. Зокрема, радянська історична школа, виходячи головним чином із російських національних інтересів, розглядали литовську присутність на українських землях як прояв «колоніального загарбання» та «національного поневолення». Значна ж більшість тих українських істориків – як давніших, так і сучасних, - які обстоювали і обстоюють національні інтереси українського народу , трактує литовців як визволителів колишніх українських князівств з-під Золотої Орди, що набагато,порівняно з Московським князівством, скоротило моно голо-татарське іго на наших землях.
Утвердження литовського правління на теренах ослабленої Русі-України відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Це пояснювалося тим, що литовські князі, діючи за принципом «захоплюючи, звільняємо», виявляли незмінну повагу до тутешніх звичаїв, проголошуючи: «Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо». Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапляли під вплив її держаних і громадських форм, релігії, побуту, писемності. Руська мова ставала державною у Литовському князівстві, нею велося все діловодство, писали літературні твори. В основі Литовських статутів (1529,1566, 1588 рр.) – кодексів середньовічного права Великого князівства Литовського, як засвідчує історико-правова наука, лежали звичаєві і писані норми українського права, тобто «Руської правди» та звичаєвого права, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі. Православна церква у Литовській державі також зберігала міцні позиції, зокрема великий князь Ольгерд та 10 з 12 його синів були православними.
Велике князівство Литовське, складаючись на 90% із українських та білоруських земель, певною мірою нагадувало Київську Русь. Майже до кінця XIVст. Воно було своєрідною федерацією напівнезалежних земель , рівноправними суб’єктами якої виступали Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь та Поділля. Правда, руська династія Рюриковичів поступилася литовським Гедиміновичам: Київським і Чернігово-Сіверським удільними князями стали сини Ольгерда Володимир і Дмитро-Корибут; на Волині княжив молодший брат великого князя Любарт, а після нього – Любартів син Федір; на Поділлі правили племінники Ольгерда – князі Коріатовичі.
Проте за одне-два покоління за виглядом, мовою та поведінкою литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв України та Білорусі, що вже нагадували своїх попередників – Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію «збирання земель Русі» й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва – міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому М. Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.