Розділ 3. європеїзація російської культури

3.1Реформи у культурній сфері

Створення образу нової Росії, на що націлився Петро І в період свого правління, було неможливо без серйозних змін в сфері культури. Вже починаючи з кінця XVII ст. до цього підштовхувало Росію саме життя. Загальна культурна відсталість країни ставала дедалі очевиднішою. Росія практично не мала власних науки і університетської освіти. В той же час реформи, розпочаті петровським урядом у сфері державного устрою, економіки, військової справи, спонукали до загального піднесення культури країни, появи в Росії прошарку людей, що володіли знаннями, культурою, досвідом на сучасному для тодішньої Європи рівні.

На зміну настороженому, а інколи й ворожому ставленню до всього західноєвропейського приходить пора зближення із Заходом і початок європеїзації Росії. Сам цар двічі надовго виїздив до Західної Європи (в 1696-1697 та 1716-1717 рр.), звертаючи увагу геть на все – від будівництва кораблів до поголених облич. Настільки масштабна зустріч російської культури з культурою Заходу відбулася вперше. Петро І побачив західноєвропейську цивілізацію у всій її військовій і культурній могутності. Він вивіз з Європи не тільки знання, враження, але й ідею, яку для себе формулював украй просто: щоб зробити Росію настільки ж сильною, як і великі держави Європи, необхідно якнайшвидше перейняти у Заходу все необхідне .

Вектором змін став рух на Захід, в сторону „подібності” на Європу. За словами дослідника Запєсоцького, ціль Петра І полягала в перетворенні релігійно орієнтованої середньовічної культури на сучасну, світську, засновану на ідеях Просвітництва. Проте Петро І почав переймати не тільки дійсно потрібні і корисні науково-технічні досягнення, знання, спосіб життя і навіть спосіб мислення, але й те, що для Росії, багато в чому не готової до європейських нововведень, було безглуздим, шкідливим і навіть згубним. Крім того, часто нововведення насаджувались вкрай жорстокими методами, насильно ламались морально-етичні і релігійні норми і традиції, які панували в той час в російському суспільстві.

Зближення із Заходом вимагало, за переконанням Петра І, змін у зовнішньому вигляді російських людей для того, щоб вони нагадували собою європейців. Тому на наступний день після повернення з Європи в 1698 р. цар почав особисто обрізувати бороди у бояр, а згодом і укорочувати їх довгополі каптани. Перший указ про гоління борід, що зберігся, був оприлюднений 16 січня 1705 р. Він наказав всім, крім духовенства і селян, голити бороди і вуса, а з тих, хто не хотів, призначалося стягувати особливий і досить значний податок . Для виконання указу про гоління борід були відправлені спеціальні „брадобреи”, які голили бороди всім без розбору. Запроваджувалися й перуки.

4 січня 1700 р. Петро І видав указ про носіння європейського костюма. Наступні укази 1700 і 1701 рр. підтверджували і доповнювали його. Як чоловіки, так і жінки повинні були носити одяг і взуття європейських зразків (угорських, французьких, німецьких). Російський костюм носити заборонялось: „Всяких чинов людям московским и городовым жителям… кроме духовного чина и пашеных крестьян носить платья немецкие верхние саксонские и французские, … а русского никому не носить и на русских седлах не ездить, а мастеровым людям не делать и в рядах не торговать”.

Іноземна мода зустрічала невдоволення в суспільстві. Обурення народу викликало й ще одне нововведення, запозичене Петром І у англійців – тютюнопаління, яке раніше заборонялося розпорядженням самого Патріарха, бо вважалося справою „нечистою”. Однак цар, перебуваючи в Англії, подарував лордові Кармартену монопольне право на ввіз і торгівлю тютюном в Росії, після чого в країні і розгорнулася кампанія з привчання російського народу до тютюну. Поширювалася й мода на регулярне вживання спиртного.

Указами від 19 і 20 грудня 1699 р. запроваджувалось ще два нововведення, які полягали в зміні літочислення в Росії. Замість візантійської системи, за якою лічба велася „від створення світу”, умовно від 1 вересня 5509 р. до н.е., Петро І наказав рахувати роки, як в Європі, від Різдва Христового і починати новий рік 1 січня, а не 1 вересня, як раніше. 1 січня 1700 р. Росія почала жити за новим календарем. Так в Росію прийшли ялинка, дід Мороз, січневі новорічні свята.

Взагалі за Петра І російське життя засяяло рядом нових свят і розваг. Крім традиційних святкувань, пов’язаних з іменинами і днями народження царя, цариці, їхніх дітей, з’явились і нові – день коронації Петра І, день царського одруження, а також щорічні свята, присвячені військовим і політичним успіхам царя. Обов’язковою частиною всіх цих торжеств були церковні служби, застілля, бали, феєрверки, масові гуляння.

Відбулися зміни й у відліку годин. Раніше доба ділилася від ранку і до вечора. Петро І запровадив новий, європейський, поділ – з полудня до півночі, тобто з 12 години дня до 12 години ночі.

Іншими ставали манери російських дворян і міщан, з’явився так званий „політес”, правила хорошого тону. Петро І всіляко заохочував вміння танцювати, вільно розмовляти іноземними мовами, фехтувати, володіти мистецтвом слова і письма. Все це змінювало образ вищих прошарків суспільства [6, с. 420, 421].

Широко практикувалось відправлення російської молоді для навчання за кордон, головним чином в Німеччину, Голландію, Англію, Італію, Францію. Раніше подібні поїздки заборонялись, а тепер не тільки заохочувались, але й проводились в примусовому порядку. За указом 22 листопада 1696 р. вперше була відправлена група російських дворян (61 особа) в Голландію, Англію і Венецію „учиться всяким наукам”. Петро І особисто склав для них інструкцію, в якій виклав програму навчання. Головними предметами вивчення російських „студентів” були навігація і суднобудування [10, c. 23]: „Знать чертежи или карты морские, компас, также и прочие признаки морские. Владеть судном как в бою, так в простом шествии… Знати, как делати те суды…”. Результати навчання засвідчували іноземні вчителі в спеціальних дипломах.

Цар здійснив ряд практичних заходів і по створенню в Росії різних учбових закладів. Школа за Петра Великого створювалась, перш за все, як світська школа для підготовки професійно-технічних кадрів: інженерів, моряків, навігаторів, картографів, артилеристів, офіцерів. Богословські предмети в школах поступились місцем математиці, астрономії, геодезії, фортифікації, інженерній справі та іншим наукам. „Обмирщение” школи, переважання серед дисциплін, які в ній викладались, точних наук, на думку Павленка, є характерною рисою постановки освіти в петровські часи .

Країна мала на той час єдиний навчальний заклад – Слов’яно-греко-латинську академію (1685 р.), яка носила богословський характер. За Петра І навчання в ній розширилося. Вона готувала перекладачів, справщиків (редакторів) книг для Печатного двору, викладачів.

14 січня 1701 р. був виданий указ про відкриття в Москві Школи математичних і навігацьких наук, в яку передбачалося приймати дітей „всяких чинов”. В 1703 р. в ній навчалося 300, а в 1711 р. – 500 чол. В школі навчали арифметики, геометрії, тригонометрії, навігації і астрономії. Вчителями були російський математик Леонтій Магніцький, а також запрошені з Англії професор А.Д. Фарварсон і спеціалісти з морських наук Стефан Гвін і Річард Грейс. За словами Горощенової, Школа математичних і навігацьких наук стала прообразом інших навігацьких і геодезичних шкіл, які відкрилися дещо пізніше по всій Росії. В 1705 р. в Москві відкрився середній навчальний заклад – гімназія Глюка, в якій основна увага приділялась вивченню іноземних мов, а також історії і філософії [10, c. 27].

Почались заняття в артилерійських та інженерних школах, медичному училищі, хірургічній школі, школі для навчання піддячих, школі перекладачів. При Олонецьких заводах і на Уралі були засновані гірничі школи, що готували кваліфіковані кадри для промисловості. В 1715 р. в Санкт-Петербурзі була заснована Морська академія, або Академія морської гвардії і московська Навігацька школа перетворилася у допоміжну при ній. Основним предметом в академії стало суднобудування.

Великого значення у справі поширення знань в Росії Петро І надавав пресі і книгодрукуванню. Він поклав початок періодичній пресі. В грудні 1702 р. в Росії вийшла перша друкована газета „Ведомости о военных и иных делах, случившихся в Московском государстве и во иных окрестных странах”. При дворі Олексія Михайловича виходили в одному примірнику рукописні „куранти”, які повідомляли закордонні вісті тільки для царя і його близьких осіб і береглись як державна таємниця. „Ведомости” ж продавались всім бажаючим [7, с. 345-346]. Тираж газети сягав 2500 примірників. Спочатку вона виходила в Москві, потім її видання перейшло в Петербург. Але вона розповсюджувалась по всій Росії. В ній друкувалися укази царя, повідомлення про успіхи російської армії в Північній війні, російські і зарубіжні новини [6, с. 422].

Розвиток культури й необхідність її широкого розповсюдження викликали реформу друкованого шрифту. В 1708 р. замість попереднього церковнослов’янського складного шрифту був запроваджений новий, більш простий гражданський, який ввійшов у повсюдне застосування з 1710 р. Старим шрифтом продовжували друкуватися лише богослужбові книги. Староруські буквені позначення цифр були замінені арабськими цифрами ще в 1703 р..

З’явилися нові друкарні: в 1705 р. посадська людина Василь Кіпріянов відкрив першу приватну друкарню; чотири друкарні почали працювати в Петербурзі. За Петра І почалося друкування в широкому масштабі книг на світську тематику, починаючи від азбук, підручників і календарів і закінчуючи історичними творами і політичними трактатами.

Вважаємо, що розвиток науки направлявся в цей час переважно практичними потребами. Петро І всіляко допомагав розвитку науково-технічних знань, а також тих галузей науки, які мали великий практичний інтерес для становлення російської промисловості, освоєння природних ресурсів. По всій країні розсилалися геологічні експедиції, які виявили родовища кам’яного вугілля, залізної і мідної руд, срібла, сірки. Вперше в петровський час почали розроблятися нафтові родовища.

Новими знаннями збагатилась географія. Відкриття нових земель, приєднання Сибіру призвели до справжнього буму нових експедицій на Схід. Їх мета полягала не тільки в розвідуванні і освоєнні нових земель, але й науковому вивченні просторів Росії і прилеглих країн [6, с. 422, 424]. Ці дослідження ведуть свій початок ще від експедиції на Камчатку устюзького козака Володимира Атласова в 1697 р. У 1713-1714 рр. російські землепрохідці побували на Курильських островах. В 1720-1727 рр. відбулася експедиція Мессершмідта для дослідження внутрішніх районів Сибіру. Значна увага приділялася вивченню Каспійського і Аральського морів й прилеглих до них місцевостей . Була відправлена спеціальна експедиція на Чукотський півострів, перед якою цар поставив мету розвідати, „сошлася ли Америка с Азией”. За три тижні до смерті Петро І склав інструкції для датського капітана Вітуса Беринга, який відправлявся в свою першу Камчатську експедицію заради пошуку шляху через Льодовитий океан в Китай та Індію. Інша експедиція пробивалась в Індію через середньоазійські ханства Хіву і Бухару. Постійними стали експедиції на Північний Кавказ [6, с. 424].

Гуманітарні науки також збагатились знаннями. Петро І піклувався про охорону пам’яток старовини, ініціював збирання предметів матеріальної культури, літописів та інших письмових джерел. Його інструкція щодо розшуку археологічних пам’яток була новизною і для тодішньої європейської науки: збирати „в земле или воде… старые надписи… старое оружие, посуду и все, что зело старо и необыкновенно… Где найдутся такие – всему делать чертежи, как что найдут”. 16 жовтня 1720 р. вийшов указ про збирання жалуваних грамот, „куриозных писем оригинальных” та історичних книг, рукописних і друкованих. 16 лютого 1722 р. був виданий указ про збирання літописів.

Пропаганду наукових знань здійснювала відкрита в 1719 р. для загального огляду Кунсткамера – перший у Росії природничо-історичний музей. В музеї демонструвались анатомічні, зоологічні і мінералогічні колекції, старовинні предмети, мистецькі вироби, а також „монстри” – живі і заспиртовані потвори. Колекції Кунсткамери комплектувались на основі урядових указів, які пропонували населенню доставляти властям все старе і незвичайне. Частину колекцій уряд купував за кордоном [7, c. 346].

Перша чверть XVIII ст. дала Росії нові явища в галузі мистецтва [6, c. 422, 425]. В 1702 р., коли Петро І виписав мандрівну німецьку трупу акторів на чолі з актором і драматургом Кунштом, в Москві був відроджений театр. Він став загальнодоступним і публічним. Театральні вистави відбувались два рази на тиждень на Красній площі, де поспішно було зведено спеціальне приміщення – „комедиальная хоромина”, або „комедиальный анбар”. Найчастіше ставились п’єси з репертуару самого Куншта: „Сціпій Африканський”, комедія про Дона-Педро і Дона-Яна, а також „Доктор поневолі” Мольєра. З’явились і свої перші п’єси на історичні теми. При трупі було театральне училище, де вчилися діти піддячих [10, c. 29]. Але цей театр проіснував недовго. На зміну йому прийшло декілька придворних театрів, а також театри при Слов’яно-греко-латинській академії і московському госпіталі (в останніх розігрувались російські п’єси).

В музиці також відбулися зміни. Поряд з традиційними церковними хоровими творами, народними піснями зазвучала військова стройова музика. Світська музика поступово проникала в побут російського суспільства [6, c. 426].

Зміни в культурному образі Росії торкнулися й зовнішнього вигляду російських міст. У першій чверті XVIII ст. переважає цивільне будівництво, тоді як у попередньому столітті будували переважно культові споруди – церкви й монастирі. З’являється новий тип громадських будівель – адміністративного, промислового і культурно-освітнього призначення. Зводяться численні палаци [7, с. 347]. Петро І примушував міську владу будувати сучасні будівлі, мостити вулиці бруківкою, як в європейських містах. Він в своїх указах наказував в уже існуючих містах вносити елементи „правильності”. В результаті замість окремих дворів і садиб, обгороджених глухими парканами й розміщених тилом до вулиці, з’явились прямі вулиці з побудованими в одну лінію будинками, фасади яких виходили на вулицю.

За Петра І вперше в Росії запалили вуличні ліхтарі. Звичайно, це було в Петербурзі. Петербургу Петро І взагалі приділяв особливу увагу. Він мріяв не просто побудувати нове, цілком європейське місто з каменю й граніту, але зробити його „величайшим и славнейшим паче всех городов в свете” [6; с. 423]. Він говорив: „Если Богъ продлитъ жизнь и здравїе, Петербургъ будетъ другой Амстердамъ” . Петербург не випадково називали „вікном в Європу”. За словами Голубенка й Тепліцького, сам ідейно-художній задум цього міста утверджував європейський характер Російської держави і її культури.

Суттєві зрушення відбулись і в живописі. І головне з них – поява поряд з традиційним іконописом світського реалістичного живопису. В першу чергу це стосується портретного живопису. З’явилися перші російські художники-реалісти. Побачивши їхній талант, Петро І посилав деяких із них на навчання за кордон. Видатним портретистом свого часу був Іван Нікітін, який створив галерею портретів знаменитих людей тієї епохи. Його пензлю належить і картина ”Петр І на смертном одре” [6, с. 425, 426]. Крім того, Нікітін написав ряд батальних полотен: Полтавську і Куликовську битви. Іншим відомим російським художником-портретистом став Андрій Матвєєв. В Росію були запрошені й іноземні живописці – саксонець І.Г. Танауер і француз Л. Каравак [7, c. 349].

Таким чином, наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. Петро І здійснив значні культурні реформи, спрямовані на європеїзацію російської культури і досягнення Росією рівня тогочасних європейських держав. Реформи торкнулися всіх без винятку галузей культури і побуту. В результаті багато в чому була подолана культурна відсталість країни, Росія долучилася до важливих культурних здобутків європейської цивілізації, стала на новий шлях розвитку. Хоча не все, що запроваджувалося Петром І, було корисним і необхідним для Росії, проте були зроблені значні досягнення в галузі освіти, науки, мистецтва. Відбувся швидкий перехід від середньовічної до нової, світської культури. Російська культура отримала широкі можливості для свого подальшого розвитку.

3.2 Історія зміни назви «Московія» на «Росія»

У 1721 р. за указом Петра І Московська держава дістала назву «Российская империя», яка об'єднала, крім власне російського, також й іншоетнічні та іншомовні народи. Похідний від іменника Россия прикметник российский став означати належність до Російської імперії.

Змінюючи назву своєї держави, Петро І прагнув таким чином не тільки знищити почуття окремості українців та білорусів стосовно московитів, але й присвоїти величезні політичні та культурні надбання Київської Русі. Однак постає питання: чому в такому разі він не використав традиційного терміна Русь («Русская империя»), а запозичив грецький термін Россия? Річ у тому, що слово Русь у Московщині серед простого люду не вживалося. І там, і в усій Європі знали, що Русь — це край, який лежить північніше Чорного моря над Дніпром, Дністром, Бугом і Сяном. Якби Руссю було названо й Московську державу, це скрізь могло б сприйматися, що вона стала частиною споконвічної Русі-України. Щоб з'єднати Україну й Московщину в одну державу, в якій геополітичним центром сприймалася б московська територія, а Україна виступала б як придаток до неї, Петро І і вдався до штучного, але на той час досить поширеного церковного терміна Росія, Россія.

Давній термін Русь, узятий в українців, у формі прикметника русский від XVI ст. в Московщині почав спорадично використовуватися для назви російської народності. Варто звернути увагу на незвичну атрибутивну форму цього етноніма. Адже самоназви всіх слов'янських народів є субстантивними й відповідають на питання іменника хто? (українець, білорус, поляк, чех, словак, хорват), а не присвійного прикметника чий? Росіяни ж, на відміну від закономірної самоназви українця у часи Київської Русі — русин (хто?), коли йдеться про їхню національну належність, відповідають на питання чий? («русский»), тобто фактично стверджують, що йдеться про тих, котрі належать русинам54. Проте є й інше тлумачення цього етноніма. На думку деяких дослідників, самоназву русские слід вважати реліктом колоніальної клички слов'янізованої чуді. Як відомо, протягом X— XII ст. київські та новгородські культуртреґери у процесі християнізації цих племен нав'язали їм богослужбову мову Києва і назву, яка вказувала на належність їх до Русі («русские»). За іншою версією, атрибутивна форма терміна русский пояснюється монголо-татарським впливом. У підвладному монголо-татарам Заліссі, згідно з їхніми уявленнями про державний устрій, будь-який підданець втрачав свою особистість, навіть національну належність, і ставав річчю, власністю правителя, який може ним довільно розпоряджатися. Зокрема, чудський за походженням підданий, що був власністю руського князя, для монголів теж ставав руською людиною, а не індивідуальною особистістю. При частих переписах прикметник русский закріпився серед населення Залісся на означення етноніма (народного імені). Через це й мова цього народу стала називатися «русским языком», а не «российским» (хоч М. Ломоносов назвав свою працю «Российская грамматика»), бо це означало б «мова всіх народів, які входять до російської держави».

В офіційному вжитку етнонім русский закріпився наприкінці XVIII ст., коли цариця Катерина II «высочайшим повелением» остаточно наказала московському народові називатися «русскими» і заборонила йому вживати назву «московитяне». Однак етнонім русские чи руські зовсім не сприймали сусідні з Московщиною народи — білоруси, поляки і тим більше українці, які не могли змиритися з тим, щоб їхня давня самоназва була перенесена на московитів. Першими на компроміс пішли поляки як найменш зацікавлена сторона: щодо московитів, які стали називати себе русскими, вони почали вживати похідний від грецького слова «Росія» термін росіяни (Rosjanie, Rosjanin, Rosjanka). Услід за ними цей термін у писемній мові, а потім і в усному мовленні почали використовувати й українські та білоруські автори, і в українській мові він став літературною нормою. На відміну від цього, в білоруській мові вживання термінів рускі, расійскі згодом було пристосоване до норм вживання рос. русский, российский.

Двозначність і некоректність прикметникової форми етноніма русский були очевидні й для самих росіян. Протягом XVIII—XIX ст. вони робили спроби виправити цей термін, запровадивши замість нього субстантивовані форми россы, россіяне. Однак ці форми, породжені високим «штилем», стали сприйматися як архаїчні й не прижилися.

У російському прикметнику русский злилися два поняття: руський (тобто «український») і русский «російський», а це призводить до непорозумінь і навіть до політичних спекуляцій. У сучасних російських засобах масової інформації і навіть у деяких наукових працях поняття руський епохи Київської Русі, що однозначно означає «український», передається словом русский і трактується як «російський». Пропозиція академіка Д. Лихачова увести в російську мову прикметник русьский від іменника Русь, на відміну від русский у значенні «російський», не знайшла підтримки з боку російських учених і російської громадськості. Більше того, нині стало модним навіть підміняти поняття Древняя Русь, древнерусский (тобто «належний до періоду Київської Русі») простішими і декому вигіднішими Русь (у розумінні «Росія»), русский. А звідси — далекосяжні висновки: Київська Русь — це те саме, що й Росія, а давньоруська мова — це «русский язык». Отже, виходить так, що нинішня російська мова звучала у золотоверхому стольному граді Києві, а це значить, що давньоруські мешканці Києва (та й усе слов'янське населення Київської Русі) були русскими, тобто росіянами. Коли і звідки взялися тут українці, для багатьох українофобів залишається загадкою. Для її розгадки дехто робить спробу відродити сумнозвісну гіпотезу середини минулого століття акад. M. Погодіна, щиро вірячи, услід за ним, що в давньому Києві й на всій Наддніпрянщині споконвічно жили росіяни, а українці нібито прийшли сюди з-під Карпат і заселили спустошені монголо-татарами простори аж наприкінці XV ст. Як ми вже відзначали, неспроможність цієї гіпотези переконливо довів ще М. Максимович відразу ж після її появи. Відтоді минуло понад століття, і дослідники давньоруської історії й давньо-київської писемної мови досягли величезних успіхів. Усі пізніші студії писемності Київської Русі, що базувалися на вивченні самих документів і фактів, а не на кон'юнктурних настановах, підтвердили слушність аргументації М. Максимовича про автохтонність українського населення на Середній Наддніпрянщині й, зокрема, у Києві, розкрили історичні передумови і сам процес формування ранніх східнослов'янських народностей, після чого гіпотеза М. Погодіна сприймається як прикре непорозуміння. Адже навіть нинішня елементарна шкільна програма з історії України забезпечує мінімум знань для правильної орієнтації в етномовній ситуації у Київській Русі, і кожен школяр має знати, що Київська Русь — це не Росія, а руська мова — це не російська мова.

Маніпулювання термінами Русь, русский, Россия в політичних інтересах не обмежується лише погодінською гіпотезою. Адже назва країни Росія засвідчена .у «В(е)лесовій книзі», що в досвідченого читача викликає неабияке здивування. Цю книгу, написану на дерев'яних дощечках, від яких через воєнні лихоліття дослідники мають лише фотокопію однієї з них і транслітерований та перекладений Ю. Миролюбовим на сучасну російську мову текст усіх збережених дощечок, деякі аматори нашої старовини вважають найдавнішою пам'яткою України-Русі й відносять її до V—IX ст. Проте філологи-славісти цілком обґрунтовано сумніваються в автентичності «В(е)лесової книги», бо в ній натрапляємо на багато різних недоладностей у змісті й формі викладу, що абсолютно суперечать загальновідомим і безсумнівним історичним та мовним фактам.

Крім величезної кількості (понад 400) старослов'янських (тобто староболгарських) і штучно сконструйованих під старослов'янські фонетичних та лексичних компонентів (як саме вони могли потрапити в «українську» пам'ятку язичницької доби, невідомо, бо до прийняття християнства на Русі було ще дуже далеко), «мовного вінегрету» з химерно змішаних елементів майже всіх слов'янських мов різних історичних періодів їхнього розвитку, що являє собою своєрідний «загальнослов'янський суржик», у «В(е)лесовій книзі» дуже насторожує її виразна проросійська ідеологічна спрямованість.

ВИСНОВКИ

Наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. в Росії були проведені грандіозні реформи, які охопили практично всі сфери життя країни і змінили її зовнішній вигляд. Росія завдяки реформам Петра 1 перетворилась з азіатської відсталої само ізольованої країни з сильними тюрксько-фінно-угорськими традиціями у всьому. Ці реформи пов’язані з діяльністю Петра І. Залучаючи європейський досвід, він намагався піднести Росію до рівня тогочасних європейських країн, зміцнити її міжнародне становище, перетворити на одну з найсильніших держав світу.

Проаналізувавши літературу, дійшов до таких висновків, що реформи Петра І були викликані рядом обставин, які пов’язані з подорожжю Петра по Європі, а також Азовськими походами царя і підготовкою Російської держави до Північної війни, на зрілістю проблем всередині країні, непокора бояр, бажання створити дійсно імперію, втілити в життя давнє бажання Московії ідеї «третього риму» . Всі ці обставини потребували негайних реформ, які почав впроваджувати Петро І під час свого правління.

Одними з найважливіших реформ Петра І були політично-адміністративні реформи, в результаті яких були створені нові органи влади й управління змінити абсолютно не ефективну стару Ординську систему. Їх компетенція поширювалася на всю територію країни. Характерними рисами нової системи управління стали посилення її централізації, детальна регламентація діяльності, бюрократичний характер, чітка ієрархічність. Новий державний апарат, попри серйозні недоліки, став кроком вперед в розвитку Російської Імперії і одним з найважливіших елементів її європеїзації. Разом з тим, Петро І зміцнив традиційний режим самодержавства і в Росії остаточно утвердилася абсолютна монархія з східним характером.

Важливе значення мали податкові та військові перетворення Петра І. Податкові реформи призвели до значного зростання кількості і загальної суми прямих і непрямих податків та повинностей, які впали важким тягарем на плечі селян і міщан. Замість подвірного обкладання був запроваджений єдиний прямий подушний податок, який втричі збільшив державні прибутки і йшов на утримання війська. В результаті військових реформ були створені одні з кращих в Європі регулярні армія і військово-морський флот, які забезпечили Росії перемогу у Північній війні і вихід до Балтійського моря. Росія з сухопутної держави перетворилася на морську і значно зміцнила свої міжнародні позиції.

Наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. Петро І здійснив значні культурні реформи, які були спрямовані на європеїзацію російської культури і досягнення Росією рівня тогочасних європейських держав. Реформи торкнулися всіх без винятку галузей культури і побуту. В результаті багато в чому була подолана культурна відсталість країни, і частково викоренені елементи фіно-угорської і тюркської культури, Росія долучилася до важливих культурних здобутків європейської цивілізації, стала на новий шлях розвитку. Хоча не все, що запроваджувалося Петром І, було корисним і необхідним для Росії, проте були зроблені значні досягнення в галузі освіти, науки, мистецтва. Завдяки реформам, відбувся швидкий перехід від середньовічної до нової, світської культури. Що дозволило російській культурі отримати широкі можливості для свого подальшого розвитку.

Таким чином, реформи Петра І, проведені наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. в найрізноманітніших галузях, мали надзвичайно важливе, хоча й суперечливе значення в історії Росії. Звичайно, не всі вони були вдалими. Деякі нововведення були відмінені ще за життя реформатора, деякі – незадовго після його смерті, проте багато з них виявили дивовижну життєздатність і проіснували досить тривалий час, а дещо з того, що було запроваджено Петром І, існує й по сьогоднішній день. Суперечливість перетворень виявилася і в тому, що навіть прогресивні за своїми цілями реформи Петро І здійснював середньовічними, жорсткими східними методами, насильно європеїзуючи країну.

Реформи мали як позитивні, так і негативні наслідки для Росії. Позитивні полягали в тому, що за короткий час Московська держава перетворилася на могутню Російську імперію з новим державним апаратом, сильною регулярною армією і військово-морським флотом, розвинутою промисловістю і торгівлею, закладеною основою для розвитку нової, світської культури. Вона здобула провідні позиції як на суші, так і на морі, стала рівноправним учасником міжнародних відносин.

Негативні наслідки реформ виявилися насамперед в значному погіршенні становища народних мас через запровадження нових непосильних податків і повинностей. Взагалі народи Московіїх заплатив за модернізацію країни непомірну ціну як в матеріальному, так і в людському відношенні. Відбулося подальше зміцнення кріпосницької системи і в соціальному розвитку Росія ще більше почала відставати від західноєвропейських країн. Промисловість також була побудована на кріпосницькій основі, що гальмувало розвиток капіталізму і наперед визначило економічне відставання Росії. Держава в результаті реформ стала „регулярною”, поліцейською, з всеохоплюючою системою контролю і регламентації життя підданих, насильством і примусом, підкоренням інтересів окремої людини інтересам держави. Грубо ламалися традиційні морально-етичні норми і традиції, почалося надмірне захоплення всім іноземним. Та все ж, попри ряд негативних наслідків, безумовною заслугою Петра І є те, що він зумів певною мірою наблизити Росію до рівня тогочасних європейських країн, на багато десятиліть визначив її розвиток як сильної імперської держави, яка посіла у світі одне з чільних місць.


Наши рекомендации