Погляд на майбутнє соціальної політики у країнах східної європи та колишнього срср
| Ідеологія добробуту | Рецепт соціальної політики | Організація, яка його проголошує |
| Добробут як тягар | Лібералізм (США) | МВФ, ОЕСР |
| Добробут як соціальна згуртованість | Консервативний корпоратизм | ЄС, Світовий банк, МОП, ОЕСР, ЮНІСЕФ |
| Добробут як принцип розподілу | Соціал-демократія (Швеція) | ЮНІСЕФ |
| Добробут як капіталовкладення | Інвестиційна інфраструктура (Південно-Східна Азія) | ОЕСР, Світовий банк |
| Добробут як мережа безпеки | Пріоритетність загальної системи безпеки з перевіркою доходів | ЄС, Світовий банк |
| Добробут як система заохочення до праці | Пріоритетність загальної системи безпеки з заохоченням до праці | МВФ |
| Добробут як право | Акцент на прибуток громадян | Окремі представники від МОП, Рада Європи |
Попри різницю в підходах до розв”язання соціальних проблем, практично всі міжнародні структури розуміли їхню важливість та вплив на вирішення ряду принципових політичних проблем. Рада Європи задекларувала такий мотив втручання у соціальну політику країн Центральної та Східної Європи: «… щоб запобігти соціальним переворотам, які можуть стати болісними для народів і небезпечними для їхніх все ще вразливих демократій». Представники ОЕСР та МОП так міркували з цього приводу: «На перших етапах перехідного періоду існує ризик гальмування, затримки і навіть зворотнього ходу процесу реформування». Комісія ЄЕС стверджувала, що співробітництво між Європейським союзом і країнами Центральної і Східної Європи в соціальному вимірі суттєво важливе: воно зменшує ризик того, що населення відкине демократію і ринкову економіку через високі соціальні та людські витрати.
Зацікавленість у стабілізації процесу ринкових реформ стала причиною та мотивом втручання з боку цих організацій у соціальну політику постсоціалістичних країн. Проте як втручатись і яку політику застосовувати в соціальній сфері – ці питання стали об’єктом дискусій і незгод між цими організаціями.
Питання № 5.
Існує немало різноманітних засобів, якими користуються міжнародні організації для впливу на соціальну політику національних урядів.
| Засоби | Їх застосування |
| Позики з соціальною обумовленістю | Світовий банк надає позики з умовою зміни соціальної політики |
| Позики з економічною обумовленістю | МВФ надає позики з умовою зміни економічної політики країни (з відповідними наслідками в соціальній політиці) |
| Заохочувальна допомога | ЄЕС розробив положення про гранти та їх відповідність місцевим ресурсам (матеріальним, людським, моральним) |
| Законодавче регулювання | Рада Європи уповноважена складати звіти про допущені помилки в соціальній політиці в тих країнах, які належать до Соціальної хартії Ради Європи; те ж стосується МОП та тих країн, які ратифікували політику МОП |
| Підготовка кадрів як технічна допомога | МОП, ЄЕС, Світовий банк, ЮНІСЕФ підготували положення про технічні консультації та різноманітні підготовчі сесії |
| Політична угода | Такий інструмент використовується між Європейським Союзом та асоційованими державами |
| Перерозподіл ресурсів | Цей інструмент використовує Фонд соціального розвитку Ради Європи. Також існують проекти з підтримки грантами ЮНІСЕФ та ЮНДП |
| Координаційні конференції та спільні публікації | Проводяться усіма міжнародними організаціями для формування та впливу на громадську думку |
| Організація та підтримка зустрічей, обговорень | ЮНДП, якщо не приймає безпосередньої участі, то може надати приміщення або фінансувати роботу |
Участь міжнародних організацій у розробці соціальної політики постсоціалістичних країн можна розглянути на прикладі роботи Ради Європи, яка розробила так звану «програму Демосфен». ЇЇ офіційна мета – забезпечення демократії в країнах перехідного типу. Метод досягнення цієї мети – надати можливість отримання спеціальних знань країнам-учасницям програми шляхом організації семінарів, практичних занять, спеціалізованих курсів, наукових та навчальних поїздок. У центрі уваги програми – конституційні, юридичні та адміністративні аспекти впровадження демократії «західного зразка», і, наскільки це можливо, впровадження ринкової економіки та розв’язання притаманних їй соціальних проблем. Значна частина «програми Демосфен» спрямована саме на соціальну сферу. Сюди залучають досвідчених фахівців, котрі покликані втілювати в життя цю програму шляхами:
- забезпечення інформацією про нормативні положення та механізми їх узгодження в Раді Європи;
- надання юридичної допомоги при складанні законодавчих документів;
- розробки типових положень для різних напрямків соціального захисту з тим, щоб кожна країна могла розробити власне законодавство у відповідності з цими положеннями.
Центр співробітництва ОЕСР з країнами перехідної економіки був заснований у 1990 році на кошти США з метою забезпечення американської участі у зусиллях Заходу, спрямованих на формування політики на Сході. Основна роль цього центру полягає у розробці та нагляді за виконанням щорічних робочих програм, до яких відносять політичні консультації, технічну допомогу, навчання. У 1993 році МОП та ОЕСР провели спільну конференцію з питань розвитку ринку праці та соціальної політики, учасники якої прийшли до висновку: необхідно більш ґрунтовно працювати над розробкою схем соціального захисту для країн, що переходять до ринкової економіки. Особливе місце займають створені під егідою ЄЕС такі організації як ФАРЕ (PHARE) – організація сприяння економічній перебудові в Центральній та Східній Європі (спочатку створювались лише для Польщі та Угорщини) та ТАСІС (TACIS) – Програма технічної допомоги колишнім республікам СРСР. Основна робота цих організацій полягала у фінансовій перебудові і підтримці фінансового сектора, особливо малих та середніх підприємств. Що стосувалось соціальних проблем, то в цьому випадку особлива увага приділялась соціальним наслідкам вилучення у підприємств громадського майна та способам альтернативного забезпечення.
Окрім програм ТАСІС та ФАРЕ, Європейський Союз уклав політичні угоди з європейськими країнами. Ці угоди передбачають необхідність приведення системи соціального захисту цих країн у відповідність до сподівань та умов ЄЕС. Було розроблено документ про порядок приєднання нових членів, в якому говориться, що соціальна політика тих країн, що прагнуть приєднатись до ЄЕС повинна відображати європейські соціальні виміри.
Формування соціальної політики у Східній Європі та колишньому Радянському Союзі – це справжній пробний камінь для різних західних стратегій. Міжнародні організації, ступивши на «ринок» соціальної політики східноєвропейських країн, переслідували різні цілі, що й формувало їх тактику та стратегію у методах досягнення результатів.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Дікон Б. Глобальна соціальна політика // Міжнародні організації і майбутнє соціального добробуту. – К.: Основи, 1999. – 346 с.
2. Колодко Г. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країни. – К., 2002.
3. Скуратівський В.А., Палій О.М. Основи соціальної політики. – К., 2002 – С.5-23.
4. Спеціалізовані установи системи ООО. – К.: Либідь, 1995. – 116 с.
5. Циганкова Т.М., Гордєєва Т.Ф. Міжнародні організації: навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2000. – 212 с.
6. Нешатаєва Т.Н. Международные организации и право. – М.: Дело, 1999. – 272 с.
Лекція 4. Україна: реалії та перспективи розвитку соціальної сфери.
1. Соціальна сфера України на сучасному етапі.
2. Етапи та особливості розвитку соціальної сфери в пострадянській Україні.
3. Бідність і шляхи її подолання.
Питання № 1.
Соціальна сфера в Україні перехідного періоду характеризується економічними зрушеннями і труднощами, які частково є наслідком застосування форм і методів директивного управління, невдалими спробами наповнення нових форм суспільного управління старим змістом, недооцінки новітніх форм соціального регулювання та самореалізації, а також впливом інших об'єктивних чинників. Подолання цих труднощів пов'язане насамперед з реалізацією гнучкої і зваженої соціальної політики, яка передбачає низку стратегічних напрямів, застосування певних методів, іноді не дуже популярних.
Аналіз і порівняння основних тенденцій та особливостей сучасної соціальної політики європейських країн і України засвідчують орієнтацію нашої держави на ті заходи, які вже тривалий час з успіхом функціонують у розвинених країнах Західної Європи і Північної Америки та віднедавна — в деяких державах колишнього соціалістичного табору (Польщі, Литві, Естонії, Латвії, Угорщині, Чехії). Система соціального захисту, яка функціонує в Україні, створена ще за радянських часів. І хоч вона вже має чимало ознак, властивих державам перехідного періоду, однак ще не повністю відповідає життєвим потребам громадян українського суспільства. Попри законодавчо-нормативну базу та наявність відповідних концепцій розвитку вітчизняної соціальної політики, цілісної програми її розвитку дотепер не існувало: були лише окремі спроби розробки і впровадження її елементів, часто без достатнього ресурсного забезпечення і соціально-економічного обґрунтування, без урахування територіальних особливостей суспільного буття та менталітету народу.
Уряд робив спроби передусім активізувати напрями соціальної політики, спрямовані на пом'якшення негативних наслідків падіння життєвого рівня та часткову компенсацію втрат верствам населення, які найбільше постраждали в час соціально-економічної нестабільності. Створені певні механізми захисту доходів працівників бюджетної сфери, соціальної підтримки малозабезпечених сімей з дітьми, інвалідів, ветеранів, безробітних громадян. В основному вдалося зберегти загальнодоступність і безоплатність освіти, охорони здоров'я та культурного обслуговування населення.
Водночас ці заходи були недостатньо ефективними. Компенсація доходів шляхом індексації заробітної плати працівників бюджетної сфери, як правило, була запізнілою. Численні пільги, соціальні виплати та допомоги досить часто надавалися без урахування матеріального становища домогосподарств (сімей) і реальних можливостей людей забезпечити власне благополуччя. В суспільстві почали зростати соціальна апатія, соціальне утриманство, допомога не надходила до тих, хто реально їх потребував.
Окрім того, самі методи провадження реформ інколи не відповідали соціальним, етичним і науковим критеріям. Однак послідовність цих процесів дала поштовх для впровадження більш ефективної соціальної політики, яка вимагає концентрації зусиль на вирішенні найгостріших соціальних проблем, розробці нових механізмів своєї реалізації, що забезпечує більш раціональне використання фінансових, матеріальних і трудових ресурсів. Життєво необхідно переорієнтовувати вітчизняну соціальну політику на активізацію факторів, які стимулюють високоефективну і продуктивну працю, зростання на цій основі матеріального рівня та умов життя українського народу.
Стратегічними напрямами розвитку сучасної національної соціальної політики є:
- призупинення падіння життєвого рівня, суттєве поліпшення матеріального стану та умов життя усіх верств населення;
- забезпечення ефективної зайнятості населення, поліпшення якості та конкурентоспроможності робочої сили на вітчизняному ринку праці;
- гарантія конституційних прав громадян на працю, соціальний захист, освіту,охорону здоров'я, культуру, забезпечення житлом тощо;
- нормалізація і поліпшення демографічної ситуації, зниження смертності населення, особливо дитячої та у працездатному віці;
- суттєве вдосконалення соціальної інфраструктури суспільства на основі розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки;
- подолання патерналістської психології, притаманної поки що значній частині українських громадян, переорієнтація їх в соціальному забезпеченні на власні сили та можливості;
- розширення та поглиблення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини і, як наслідок, зростання її соціального самозахисту та соціальної безпеки;
- формування у суспільстві нової соціальної культури і розвиток соціально-
економічних і етнонаціональних відносин;
- досягнення соціальної злагоди і соціальної справедливості в суспільстві.
Концептуальними засадами нової соціальної політики України повинні стати науковість, комплексність, реалізм, правонаступництво, відсутність популізму, врахування етнонаціональних та соціально-економічних особливостей і територіально-регіональної специфіки, гендерних питань, достатнє правове, ресурсне, кадрове та інформаційне забезпечення.
Щоб досягти помітних результатів у розвитку та реалізації пріоритетних напрямів соціальної політики, необхідно:
- вдатися до таких економічних маневрів і дій, які б дали змогу поповнити державні та місцеві бюджети, ефективно використати їх для фінансування соціальних програм;
- опрацювати комплекс заходів, спрямованих на поглиблення соціально орієнтованої економічної реформи народного господарства;
- відновити роль доходів від трудової діяльності як основного джерела грошових доходів населення та найважливішого стимулу трудової активності працівників;
- стимулювати використання доходів від різноманітних видів трудової та підприємницької діяльності, доходів від власності на розвиток колективних цілей соціальної політики;
- забезпечити справедливий розподіл доходів, удосконалюючи систему індивідуального оподаткування доходів і власності громадян;
- розвивати ефективні механізми витрат на підприємствах усіх форм власності;
- забезпечити максимальну зваженість у політиці зайнятості;
- упровадити практичні заходи, спрямовані на послаблення бідності;
- забезпечити максимальну адресність усіх видів соціальної допомоги;
- підвищити роль усіх видів соціального страхування;
- забезпечити подальше впровадження пенсійної реформи;
- визначити пріоритети у використанні коштів на вирішення проблем соціальної політики та соціального захисту, зокрема, з урахуванням сучасного економічного становища та його майбутніх змін на краще;
- сформувати систему державних мінімальних соціальних стандартів (СДМСС) міжнародного, зокрема, європейського рівня.
Питання № 2.
Враховуючи реалії та прогнозні показники соціально-економічного розвитку України на найближчі роки, розвиток соціальної політики слід розглядати поетапно.
На першому етапі(1993—1997), за обмежених ресурсних можливостей національної економіки, ставилося завдання здійснити комплекс заходів зі стабілізації життєвого рівня населення, поступового зменшення масштабів бідності та розшарування населення за рівнями доходів, зростання рівня зайнятості працездатного населення.
Для вирішення цих завдань необхідно було:
- ліквідувати та не допускати в подальшому заборгованостей з виплати заробітної плати, пенсій і надання соціальних допомог;
- упорядкувати чинні системи пільг і компенсацій, підвищити обґрунтованість їхнього надання; сформувати систему державних мінімальних соціальних стандартів;
- запровадити порядок визначення та використання показників прожиткового мінімуму;
- запобігти масовому вивільненню робочого персоналу з підприємств.
Основним ресурсним забезпеченням виконання цих завдань повинні були стати більш ефективне використання коштів, які спрямовувалися на соціальні цілі, конкретизація адресності надання соціальних допомог, інтенсифікація залучення позабюджетних коштів.
Суттєво зменшити заборгованість з виплат заробітної плати та пенсій не вдалося, не переглядалися численні пільги. Право на отримання пільг регламентували близько 200 законів і нормативних актів. Певні парадокси були й у пільговому забезпеченні, зокрема з оплати житлово-комунальних послуг. Вони полягали в тому, що забезпечували право не платити за житло та комунальні послуги не лише інвалідам, учасникам війни та певним іншим категоріям громадян, а й членам сімей пільговиків, якщо вони проживали в одному помешканні з носієм пільги. Станом на 1997 р. було близько 18 млн пільговиків, а фінансове забезпечення цих пільг становило 15 млрд грн (для порівняння: пенсійні витрати на той самий період становили 11 млрд грн).
Усе це відбувалося на тлі подальшого спаду української економіки, серед причин якого були світова фінансова криза (1997—1998), помилки у грошовій і фінансовій політиках. На межі 1997—1998 рр. валютні резерви НБУ зменшились з 2341,1 млн до 731,3 млн дол. США, критично зросли державний зовнішній борг, суттєво скоротився експортний потенціал.
Системи державних соціальних стандартів і державних соціальних гарантій, які є основою визначення механізму реалізації конституційних соціальних прав громадян (мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, доходу, споживання та забезпечення, інших видів соціальних виплат і допомог), вперше були задекларовані лише в проекті Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії". Показник прожиткового мінімуму набув чинності відповідно до Закону України "Про прожитковий мінімум" від 18 серпня 1999 р., а у проекті Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" прожитковий мінімум вже означений як базовий державний соціальний стандарт,на підставі якого визначатимуться державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.
Хоча в цей період сталися певні зрушення у збереженні старих робочих місць і створенні нових, рівень зареєстрованого безробіття залишався ще значним.
На другому етапі(1998—2001), коли очікувалося певне економічне зростання, і, як наслідок, поповнення бюджету, планувалося поступово поліпшити соціальне становище українського суспільства, зменшити рівень бідності та оптимізувати зайнятість населення. Для цього планувалося:
- підвищити мінімальні державні гарантії життєвого рівня, забезпечити
мінімальні розміри заробітної плати і трудових пенсій на рівні прожиткового
мінімуму; - розпочати реформування пенсійної системи;
- приступити до реформування системи соціального страхування;
- почати реалізацію програми створення і розвитку робочих місць;
- зміцнити соціальний захист і реабілітацію інвалідів;
- зміцнити соціальний захист пенсіонерів, ветеранів, малозабезпечених, немічних і самотніх;
- підвищити безпеку праці.
Одним із визначальних факторів зростання життєвого рівня населення повинна стати зміна державної політики доходів, заробітної плати,а саме:
- реформування системи доходів населення, спрямоване на підвищення частки оплати праці в загальному обсязі доходів;
- посилення залежності рівня оплати праці від кінцевих результатів виробництва, кваліфікації та професіоналізму працюючих;
- забезпечення платоспроможності заробітної плати, зростання її соціальної та стимулятивної функції;
- реформування системи оплат праці, запровадження погодинної оплати праці.
Як засвідчує світовий досвід, вирішення таких питань залишається одним з актуальних для становлення і розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки. Чинне законодавство України наразі не дає змоги застосовувати державні чинники впливу на майнове розшарування населення та диференціацію його доходів.
Першорядним завданням є усунення невідповідності між цінами на матеріальні ресурси, товари, послуги і вартістю робочої сили: якщо перші вже досягли світового рівня, то друга значно відстає від них. Така диспропорція створює вартісний дисбаланс на макроекономічному рівні, не дає змоги здійснити податкову реформу, суттєво змінити співвідношення між бюджетними надходженнями від суб'єктів господарювання та особистих доходів громадян. Низька вартість робочої сили в Україні робить неконкурентоспроможним індустріальний спосіб виробництва, призводить до подальшого зростання бідності.
Від рівня оплати праці багато в чому залежить мотивація до підвищення її продуктивності, стан реформування пенсійної системи та житлово-комунальної сфери. Зростання економічно розвинених держав — США, Німеччини, Великобританії, Японії та постсоціалістичних країн Східної Європи і Балтії стало можливим завдяки випереджальним темпам зростання рівня заробітної плати.
В Україні ж залишилося невиконаним задеклароване в "Основних напрямках соціальної політики на 1997—2000 роки" положення про запровадження до 2000 р. погодинної системи оплати праці та щотижневого її нарахування (така система уже багато років поспіль діє в розвинених країнах світу).
Зберігаючи нинішній принцип формування заробітної плати (який є наслідком радянської системи господарювання), за відсутності державного її регулювання (у бюджетній сфері), руйнування нормативно-тарифних та інших організаційних механізмів прихованого безробіття та мінімізації економіки, за певної деструктивності людського капіталу (значна частина сучасної робочої сили, навіть з вищою освітою, малопридатна для роботи за ринкових умов), зупинити негативні процеси розвитку економіки України буде нелегко.
На другому етапі призупинене падіння реальної заробітної плати і спостерігалося певне зростання номінальної заробітної плати та рівнів пенсійного забезпечення. У бюджетній сфері підвищено, в середньому на 25%, заробітну плату, розпочато відновлення зруйнованих міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці. Розпочалася реалізація Концепції реформування оплати праці в Україні, оскільки вперше за останні роки на соціальні програми було виділено 48% державного бюджету (не враховуючи витрат на заходи з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи), вперше за останні п'ять років соціальні виплати були повністю профінансовані. Значно скоротилися заборгованості з пенсій, заробітної плати, стипендій та інших соціальних виплат.
На початок 2001 р., за даними Державної податкової адміністрації в Україні, було зареєстровано близько 1 млн підприємців та 217 тис. малих і середніх підприємств. Однак навіть таке зростання кількості підприємств малого та середнього бізнесу за останні роки не мало суттєвого впливу на розвиток національної економіки. Частка таких підприємств в загальному обсязі виробництва становила лише 11%, тоді як в економічно розвинених країнах цей показник сягав 50%. До того ж на них заангажовано лише 9% усіх працюючих, а частка малого і середнього бізнесу у балансовому прибутку вітчизняних підприємств становила 1,8%.
Протягом 2000—2001 рр. суттєво збільшилися бюджетні витрати на реалізацію програм соціального захисту і реабілітацію інвалідів. Створюються умови безперешкодного доступу неповносправних до соціальної сфери, отримання освіти, відновлення працездатності і вибору місця праці відповідно до віку, досвіду, кваліфікації, фізичних та інтелектуальних можливостей. У межах Національної програми професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями передбачено створити систему центрів раннього втручання і соціальної реабілітації дітей-інвалідів, центрів медичної, професійної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями (у містах з чисельністю населення понад 50 тис. осіб); збільшити кількість осіб з обмеженою працездатністю, які б навчалися у вищих і професійно-технічних закладах та здобували б конкурентоспроможні професії і спеціальності; створити достатню кількість робочих місць за рахунок коштів Фонду України соціального захисту інвалідів. Важливу роль відіграє надання неповносправним відповідної протезно-ортопедичної допомоги.
Визначальними на цьому етапі є такі документи, як Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки", Державна програма зайнятості населення на 2001— 2004 рр., Стратегія подолання бідності, Основні напрями соціальної політики на період до 2004 р., Програма структурної перебудови економіки, Генеральна схема створення нових робочих місць, щорічні регіональні програми зайнятості населення та регулювання ринку праці; Стратегія запобігання бідності; Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2001—2005 рр., Державна програма навчання та підвищення рівня знань працівників, населення України з питань охорони праці на 2001—2005 рр.; Програма розвитку виробництва і забезпечення працюючих засобами індивідуального захисту на 2001— 2005 рр.; Комплексна програма запобігання дорожньо-транспортному, побутовому і дитячому травматизму, іншим нещасним випадкам невиробничого характеру на 2001—2005 рр.,
Соціальна політика і система соціального захисту в Україні, хоч уже набули ознак, характерних для країн західної демократії, ще не цілком задовольняють життєві потреби своїх громадян.
Реалізація основних завдань державної соціальної політики вимагає розробки і впровадження ефективних механізмів правового, фінансового, організаційного забезпечення.
Ефективність соціальній політиці забезпечують вироблені світовою практикою принципи:
- єдність об'єктивного і суб'єктивного в реалізації соціальної політики;
- взаємозв'язок об'єктивної соціальної саморегуляції та цілеспрямованості у здійсненні соціальної політики;
- активність соціальної політики;
- пріоритет соціальних інтересів людини, особистості;
- легалізація соціальної захищеності особистості;
- цільове фінансування, прогнозування та програмно-інформаційне забезпечення;
- профілактика соціальних ризиків;
- адекватність, диференційованість і стійкість соціальних гарантій;
- комплексність соціальної політики;
- єдність централізованих і децентралізованих засад у реалізації соціальної політики.
Питання № 3.
Становлення ринкової економіки супроводжується формуванням ринку праці – соціально-економічної системи, окремими складовими котрої виступають ринок робочої сили і ринок робочих місць.
Ринок праці – це система взаємодії споживачів праці та її постачальників, а саме юридичних і фізичних осіб, з одного боку, і конкретних фізичних осіб, з певним рівнем професійних знань і навичок та розумово-фізичним станом – з іншого. Ринок праці (ринок робочої сили чи ринок трудових ресурсів) є відкритою підсистемою, яка через міжрегіональні міграції органічно взаємодіє з ринками праці інших регіонів. Ринок праці за адміністративно-командної та ринкової (перехідної) економіки функціонує по-різному.
Економічний розвиток будь-якого суспільства визначається ступенем використання ресурсів, а оскільки робоча сила є головним ресурсом економіки, то підтримка її зайнятості є особливо пріоритетною.
Не всі члени суспільства можуть пропонувати свої послуги на ринку праці. До непрацездатного населення належать:
• діти до 16 років;
• інваліди І-ІІ групи і хронічно хворі;
• особи похилого віку, які втратили залишкову працездатність;
• пенсіонери за віком, які працюють.
Особами працездатного віку є чоловіки від 16 до 60 років та жінки від 16 до 55 років. Однак серед них є недрудоактивні, які не прагнуть реалізувати свою працездатність (домогосподарки, студенти денної форми навчання, які не працюють у вільний від навчання час). Однак працездатні члени суспільства можуть бути зайнятими або незайнятими (безробітними).
Базою для формування трудової активності населення слугує його працездатність, як правило, повна, однак слід враховувати також часткову чи залишкову працездатність. Головними чинниками формування трудової активності є:
• соціально-демографічні (стать, вік, сімейний стан, стан здоров’я тощо);
• демоекономічні (освітній рівень, професійно-кваліфікаційна підготовка, рівень доходів);
• економічні (наявність роботи та можливість її змінити, рівень оплати праці та його співвідношення з прожитковим мінімумом);
• соціопсихологічні (професійна, галузева і територіальна мобільність, готовність до зміни трудової діяльності, відношення до нелегального ринку праці).
Сукупність зайнятих на ринку праці можна поділити на дві основні категорії:
• наймані працівники, ті які легально працюють та отримують за це винагороду, або ті які мають робочі місця, але реально не працюють (неоплачувані відпустки, військовики строкової служби);
• зайняті на власному підприємстві, само зайняті.
Основними ознаками зайнятості є:
• тривалість робочого періоду та рівень оплати праці;
• кількість робочих місць на одну особу;
• реєстрація.
На підставі цих ознак виокремлюють різні види зайнятості:
• повна зайнятість;
• неповна зайнятість;
• первинна, основна зайнятість;
• вторинна, третинна, додаткова зайнятість;
• зареєстрована зайнятість;
• незареєстрована зайнятість.
Безробіття – це стан, коли людина не заангажована на ринку праці, але активно шукає роботу, або чекає, щоб повернутися на попереднє місце праці.
Головними причинами безробіття є:
• циклічність економічного розвитку;
• структурні зрушення (міжгалузеві, внутрішньогалузеві, секторні та регіональні);
• вплив науково-технічного прогресу і запровадження інноваційних технологій;
• невідповідність пропозиції та попиту робочої сили;
• рух робочої сили (професійний, соціальний, регіональний).
За умови штучної підтримки високого необґрунтованого рівня зайнятості, як правило, спостерігаються зменшення продуктивності суспільної праці та зростання інфляції, попиту і навпаки, при зворотних діях, зокрема при зростанні безробіття, поглиблюється розшарування суспільства за рівнем доходів.
Види безробіття:
• природне безробіття, яке поділяється на фрікційне і інституційне;
• вимушене безробіття, яке поділяється структурне, технологічне, регіональне;
• циклічне;
• тривалим або застійне;
• повне або часткове;
• відкрите або приховане.
З початком трансформаційних процесів багато українських родин вперше в житті зіткнулись з безробіттям. Для національної сфери зайнятості характерні:
• надзайнятість;
• перетворення заробітної плати в один із основних елементів системи соціального захисту;
• знижена мотивація до праці;
• деформація трудових відносин;
• можливість отримання нерегламентованих доходів;
• регресивні зрушення в структурі зайнятості.
Існує три основні моделі ринку праці:
• патерналістська, характеризується значним опікуванням проблемами найманих працівників з боку їхніх працедавців (Японія);
• соціал-демократична, державна активна політика зайнятості характерна для скандинавських країн;
• ліберальна модель, яка характеризується значною децентралізацією державних систем соціального захисту та мобільністю трудових ресурсів, поширена в США, Канаді та Австралії.
Найближчим часом Україна повинна віднайти своє місце у системі міжнародного поділу ринку праці та стати активним продуцентом конкурентоспроможної продукції. Проблеми українського ринку праці неможливо вирішити без впровадження державного регулювання зайнятості, яке містить активну і пасивну складові політики зайнятості.
Основними напрямками активної політики зайнятості є:
• створення нових робочих місць;
• професійна підготовка і перепідготовка робочої сили;
• організація інтеграційних і громадських робіт.
Заходи активної політики зайнятості фінансуються головно з державного та місцевого бюджетів.
Основним елементом пасивної політики зайнятості є надання відповідної допомоги з безробіття, яка виконує не лише компенсаційну, а й стимулятивні функцію. Програми пасивної політики зайнятості фінансуються зі спеціальних страхових фондів.
В Україні пасивних програм сприяння зайнятості значно більше, ніж активних. Необхідно раціоналізувати структуру видатків на пасивні заходи, збільшити фінансування активних заходів. При цьому варто дотримуватися принципу – краще фінансувати роботу, аніж безробіття, що можна зробити шляхом інтенсифікації всебічної підтримки економічно активного населення, створенням вигідних умов для його самореалізації. Досягти економічної стабільності, знизити рівень безробіття можна шляхом підвищення продуктивності праці, радикального зменшення праце-, матеріало- та енергоємності виробництва вітчизняних товарів і надання послуг.
Матеріальне становище членів суспільства різнилося завжди упродовж розвитку людства і для цього існують ряд цілком природних причин. Так, молоді люди мають більше можливостей щодо підвищення свого добробуту, аніж люди похилого віку, сім’ї з дітьми витрачають більше, ніж бездітні, а фізично повноцінні люди можуть заробити більше, ніж інваліди; в економічно розвинених регіонах населення має більше можливостей для створення доходу, ніж у депресивних. Безпосередньо бідність є результатом відмінностей щодо матеріального становища індивідів і сімей, а тому завжди існувала й існує в усіх суспільствах, навіть у найрозвиненіших.
Бідність – це злиденне існування фізичної особи, за якого через брак коштів неможливо підтримувати достойний спосіб життя, властивий суспільству конкретного соціально-економічного періоду.До категорії бідних належать особи, не з власної волі позбавлені найнеобхіднішого: нормального житла, одягу, їжі, медичних та освітніх послуг, можливості забезпечувати культурні і правові потреби.
Бідність не лише поділяє суспільство, а й є стимулом для того, щоб людина прагнула і досягала кращої долі. Проте в сучасних умовах бідність часто стає на перешкоді стабільності суспільства і його подальшого розвитку. Навіть в економічно розвинених країнах бідність стає загрозою, коли вона перетворюється в застійну, тобто спостерігається довготривалий стан бідності індивідів, сімей, де бідним є не одне покоління. Люди, які тривалий час перебувають у стані бідності, часто соціально деградують, перетворюються на люмпенів, злочинців, які становлять загрозу для інших громадян. Тому боротьба з бідністю нині є складовою соціальної політики в усіх цивілізованих суспільствах.
Боротьба з бідністю особливо гостро стоїть на порядку денному у країнах з перехідною економікою. За часів “реального соціалізму” майнове розшарування було незначним, а наявність бідних не визнавалась офіційно. Термін “бідність” тривалий час не вживався в офіційних документах СРСР. Проте , за оцінками зарубіжних експертів, станом на 1990 рік в Україні бідними можна було вважати приблизно 11% населення. Нині внаслідок відомих економічних обставин частка бідних серед населення не лише зросла, а й з’явилась загроза появи застійної бідності, коли в бідних сімей немає надії вибратися з нужди. Діти з таких сімей, не маючи доступу до повноцінної освіти, закладів культури, найбільшою мірою наражені на ризик у дорослому житті опинитися на нижчій соціальній сходинці, ніж їхні батьки.