Визначні мисли­телі епохи Відродження намагалися осмислити структуру суспільства, ви­ходячи з того, що вона — не вияв божественних законів, а творіння людини.

Дедалі більшу роль починає відігравати реальна політика, причому з'явля­ються нові концепції державності. Ідея Граду Божого та Церкви, як його втілен­ня, остаточно поступається в очах численної частини суспільства ідеї впорядкова­ного Граду Земного — недаремно саме тоді складаються численні утопії, які змальовують ідеальне буття ідеальної держави. Ці утопії відображають ідеали августинового Граду Божого, але, на відміну від нього, це вже суто Земний Град, і людство має будувати його власними зусиллями.

Піко Делла Мірандола (XV ст.) — італійський гуманіст, який вважав, що людина, виняткова істота, вільно творить і саму себе як особистість, і свою історію. По суті, в його творах вимальовується ідея прогресу, перемоги цивілі­зації над дикунством.

Томас Мор (XV ст.) — противник відокремлення англійської церкви від Риму, якого було страчено за підтримку католицизму (католиками він каноні­зований) , автор книги «Утопія», в якій змалював ідеальне суспільство, побудо­ване на відсутності приватної власності, обов'язковій праці кожного, розподілі продуктів праці за потребами і демократизмі влади. Очевидно, він не стільки змальовував контури можливого майбутнього соціалізму, як це подавалося в марксистській думці (утопія грецькою мовою означає «місце, якого не іс­нує» ), скільки зображав ідеальну общину ранньохристиянського типу, на докір несправедливій і жорстокій сучасності. Однак книга Мора стала «першою ластів­кою» серед концепцій, які намагалися обґрунтувати «щасливе майбутнє» людства.

Томмазо Кампанелла (XVI—XVII ст.) — італійський чернець, переслідува­ний інквізицією за вільнодумство, автор твору «Місто Сонця», в якому змалю­вав ідеальне суспільство, що також не має приватної власності, базується на обов'язковій праці та рівному розподілі. Кампанелла писав свій твір вже як конкретний проект, що його, на думку автора, мали реалізувати папа римсь­кий та монархи Європи.

Від утопій недалеко було й до суто практичних кон­цепцій:

Юрист Ж.Боден (XVI ст.) обґрунтовує ідею держави, що стоїть над релігійними і класовими супе­речностями і покликана привнести гармонію в суспіль­ство, забезпечити безперервний прогрес. Здебільшого ідею законності й порядку все ще пов'язують з ідеєю монархії, яка стоїть над духовенством, дворянством і простим народом. Але з'являються нові вимоги до монарха, якого вважають відповідальним за правління. Ідея життя за законом, успадкована з Біблії, пере­стає бути віртуальною: демократичні верстви суспіль­ства прагнуть встановити реальний порядок, при яко­му не буде умов для сваволі й несправедливості.

У цей період з'являються численні народні рухи- їхні ідейні керівники поєд­нували політичний розрахунок з релігійною думкою (або принаймні фразеологією):

То­мас Мюнцер у Німеччині, Гільйом Каль у Франції, Джон Болл та Уотт Тайлер в Англії, Ян Жижка у Чехії та ін.

Від епохи Ренесансу право починають розуміти як особливий фактор культури. Спостерігається вихід за межі понять традиційного римського права, адаптованого думкою середньовіччя; розвивається сформульо­вана ще Томою Аквінантом ідея права природного, яка стане згодом підґрунтям численних утопічно-революційних доктрин. Прагне відокремити юридичне рі­шення від догми та формули юрист-гуманіст Куяцій (XVI ст.). Значну роль у розвитку юриспруденції нового типу відіграла юридична систематика, пов'яза­на з іменами Альціата, Констануса, Донелла, Рамуса (XVI ст.), які відкинули схоластичні методи й прагнули до точності юридичних дефініцій.

З винаходом книгодруку Й. Гутенбергом нові ідеї набувають характеру пуб­ліцистики, обговорюються в масових дискусіях і диспутах, досі властивих для вузької університетської аудиторії.

З’являється риса, яка стане домінуючою в за­хідноєвропейській свідомості та багато що визначатиме в суспільному житті. Йдеться про відмову від тра­диційних християнських цінностей, які вже «зв'язують» волелюбну осо­бистість, про безкрайній індивідуалізм, який переростає у відверту амораль­ність, властиву, перш за все, для влад­ної верхівки. Вседозволеність починає виправдовуватися й навіть пате­тично схвалюватися в сфері політичної думки. У трактаті Нікколо Макіавеллі «Князь» ідеалізовано володаря, який заради свого народу й держави порушує клятву, підступно вбиває своїх ворогів: адже це робиться в ім'я великої суспільної мети. Лицарський ідеал затьмарюється, політика стає «брудною справою». По­дібний тип політичної поведінки отримує назву макіавеллізм.