Спроби реформувати адміністративно-командну систему управління народним господарством

Розпочинаючи реформи, М. Горбачов і його однодумці в партійно-радянсь кому керівництві аж ніяк не прагнули здійснити докорінну зміну соціально-економічних відносин у країні. Вони лише бажали зміцнити існуючу систему шляхом виправлення її окремих негативних рис. І термін “перебудова” з’явився пізніше. Першим гаслом, проголошеним у ході перебудови, було “прискорення”. Воно орієнтувало трудящих на різке підвищення продуктивності праці, на впровадження у виробництво досягнень науково-технічної революції тощо. Курс на прискорення був закріплений в “Основних напрямках економічного і соціального розвитку СРСР на 1986 – 1990 рр. на період до 2000 року”, прийнятий ХХУІІ з’їздом КПРС (1986 р.). Ключовими елементами цього курсу були: науково-технічний прогрес, у першу чергу, технічне переоснащення машинобудування і активізація “людського фактору”. Перетворення стосувалося передусім економіки, удосконалення існуючих господарських механізмів і виправлення наявних деформацій. Висувалися грандіозні плани: за 1986 – 2000 рр. створити виробничий потенціал, що дорівнював би створеному за всі попередні роки радянської влади. Та нічого принципово нового у цьому плані не було. Ще був свіжим у пам’яті людей грандіозний план побудови матеріально-технічної бази комунізму за двадцять років (до 1980 р.) та його скандальний провал. Розпочалося “прискорення” в народному господарстві, але відразу виявилося, що кількість виробленої продукції не збігається з якістю. Тому з 1 січня 1987 р. на переважній більшості підприємств увели “державне приймання”. Та значна кількість промислової продукції не витримувала елементарної перевірки на якість. Курс на “прискорення” в економіці провалився. Він і не міг бути реалізованим без кардинальних змін в економічній політиці уряду. Курс на радикальну економічну реформу було проголошено на червневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС. Малося на меті перейти від адміністративно-командних до економічних методів управління народним господарством. У відповідності з рішенням пленуму було прийнято “Закон про державне підприємство” (30 червня 1987 р.), норми якого ставали обов’язковими для всіх промислових закладів з 1 січня 1989 р. Закон передбачав перехід державних підприємств на принципи госпрозрахунку та самофінансування. Якщо раніше план був основним стрижнем діяльності підприємства, то тепер воно отримало певну свободу самому планувати свою діяльність. Фабрики та заводи отримали право встановлювати прямі зв’язки з іншими підприємствами, а деяким дозволили виходити і на закордонний ринок. Реформою передбачалося розробити правові та економічні основи для співіснування державного й незалежного від держави сектора народного господарства, для чого стимулювалося переведення частини державних підприємств в орендні, кооперативні, акціонерні, приватні і змішані, не виключаючи й участі в їхній діяльності іноземного капіталу. Так, на кінець 1989 р. на орендний підряд перейшли 180 промислових підприємств республіки, з 7762 наявних в УРСР. У 1991 р. орендні підприємства в Україні давали 13% промислової продукції. У 1989 р. у республіці було зареєстровано 75, а в 1990 р. – 156 спільних підприємств із залученням іноземного капіталу. З 1988 р. розпочалася перебудова організаційної структури управління наораним господарством. В УРСР було ліквідовано 103 структури органів управління, з них 14 міністерств і відомств, здійснено передачу багатьох управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об’єднанням. Це дозволило скоротити майже половину управлінь і самостійних відділів в апараті міністерств і відомств, більш як на третину зменшити обласну ланку управління, збільшити 1500 підприємств, цехів, дільниць та інших структурних підрозділів. Однак вжиті заходи не звільнили виробничі колективи від адміністративно-командного диктату відомств. Держава залишалася головним замовником промислової продукції. Ця обставина давала можливість міністерствам і відомствам практично повністю охопити державним замовленням вироблену держпідприємствами продукцію. У результаті господарська діяльність була жорстко регламентована планом, а в нових умовах – державним замовленням. Положення закону про самофінансування і госпрозрахунок підприємств не підкріплювалося реформою ціноутворення і матеріального постачання. Держава, як і раніше, визначала номенклатуру виробів, директивно встановлювала оптові та закупівельні ціни, ставки оподаткування. Збиткові підприємства отримували дотації з держбюджету, що не спонукало їх до пошуку резервів і переходу на самофінансування. Так, у 1991 р. в УРСР субсидії нерентабельним підприємствам складали до 45% державних витрат. Подібні явища не відповідали потребам проголошеної економічної реформи, жорстким умовам госпрозрахунку. Водночас керівники багатьох підприємств негайно скористалися з ослаблення контролю центру, почали безпідставно занижувати виробничі плани, збільшувати прибуток не за рахунок прирощення продукції, а за рахунок підвищення цін на товари. Підприємствам було надано можливість підвищувати заробітну платню своїм працівникам за рахунок власних ресурсів. Як наслідок – темпи збільшення заробітної плати почали випереджати темпи зростання продуктивності праці. Якщо у 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України припадало приблизно 0,5 % приросту заробітної платні, то в 1988 р. майже 1,5%, а в 1989 р. – 2,2%. Унаслідок цього виникла грошова маса, не забезпечена товарами, що викликало різке розбалансування споживчого ринку, прискорило інфляцію, істотно зачепило інтереси споживачів, особливо слабко захищених категорій населення. Соціальна напруга у суспільстві помітно зросла. Економічна реформа передбачала розширення сфери кооперативної та індивідуальної трудової діяльності. Верховна Рада СРСР 19 листопада 1986 р. прийняла. Закон “Про індивідуальну трудову діяльність”, а 26 травня 1988 р. Закон “Про кооперацію в СРСР”. Розпочався бурхливий розвиток цих форм трудової діяльності. Але кооперативна та індивідуальна трудова діяльність спостерігалася переважно у торгівлі, сфері послуг, громадському харчуванні, тобто там, де можна було швидко отримати максимально високі прибутки. У виробництві матеріальних благ індивідуальна трудова діяльність і кооперативний рух розвивалися повільно. На 1990 р. до 1 млн. осіб в УРСР було зайнято в кооперативній та індивідуальній трудовій діяльності. Вони реалізовували товарів на послуг на 5,1 млрд. крб., отримали прибутку на 2,5 млрд. крб., але ціни в кооперативах та у приватника виявилися значно вищими, ніж у державному секторі, а якість часто навіть гіршою. Кооперативи і приватники забрали із споживчого ринку товарів на 1,6 млрд. крб., чим не послабили, а посилили товарний дефіцит. Тому діяльність кооперативів та приватників викликала у значної частини радянських громадян стійку неприязнь. У громадській свідомості їх почали ототожнювати із спекулянтами, хапугами тощо. З іншого боку, розвиток індивідуального та кооперативного секторів обмежувалися великим податковим пресом, гальмувався тотальним дефіцитом матеріальних ресурсів, що змушувало підприємців звертатися до нелегальних джерел і стимулювало корупцію державних службовців та розвиток “тіньової економіки”. Кооперативи та приватники часто стикалися з недоброзичливістю місцевих органів влади, які під різним приводами обмежували діяльність недержавних секторів економіки. Не набули широкого поширення сімейний підряд, земельна оренда та фермерство у сільському господарстві. Селяни, не маючи можливості придбати необхідну сільськогосподарську техніку, добрива, паливно-мастильні матеріали і вільно збути вирощено продукцію, не поспішали переходити до фермерства або на сімейний підряд та оренду. Окрім того, новим формам господарювання на селі чинили серйозний опір захисники колгоспно-радгоспного ладу. Серед них були не тільки представники місцевої влади, яким ці явища загрожували втратою монополії на владу, а й чимало простих колгоспників. Останні звикли до зрівнялівки, гарантованої оплати праці, певної соціальної захищеності в колективі, втратили навики самостійного господарювання і боялися появи нових “куркулів”. Місцева партноменклатура вміло підігрівала подібні настрої. Тому на кінець 1989 р. у республіці на орендному підряді працювало тільки 529 колгоспів та радгоспів із 10815, які були в УРСР. У 1991 р. в Україні налічувалося тільки 2 тис. фермерських господарств, де працювали 5 тис. осіб. Отже, окремі зрушення у запровадженні нових форм і методів господарювання в промисловості та сільському господарстві не привели до очікуваного перелому. Навпаки, середньорічні темпи приросту національного доходу в республіці дедалі зменшувалися, зростав товарний дефіцит, посилювалася інфляція тощо. Економічна реформа не давала результатів, оскільки фактично зберігався адміністративно-командний стиль керівництва всім народногосподарським комплексом. Почали руйнуватися економічні зв’язки між республіками. У цих умовах уряд і парламент України почали шукати вихід із економічної кризи. 2 серпня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про економічну самостійність Української РСР”. Головними принципами економічної політики України було визнано власність народу на її національне багатство та національний доход; рівноправність різних форм власності та їх державний захист; роздержавлення економіки; повна господарська самостійність і свобода підприємців усіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України; введення національної грошової одиниці; створення національної митниці; захищеність внутрішнього ринку; взаємовигідні зв’язки з іншими республіками; вступ України до міжнародних економічних і фінансових організацій й співтовариств; право створення на власній території вільних економічних зон тощо. 1 листопада 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла „Концепцію переходу УРСР до ринкової економіки”. У цьому документі зазначалося, що ринок республіки базується на зацікавленості товаровиробника у випуску продукції для задоволення потреб народного господарства та населення і гарантує свободу підприємницької діяльності; виконанні замовлень держави на взаємовигідних умовах, що забезпечать реалізацію вирішення головних завдань структурної перебудови економіки на основі цільових програм; соціальному захисті населення, особливо його малозабезпечених верств; еквівалентному товарообміні з ринками інших республік та зарубіжних країн. Та союзний центр, як і раніше, не бажав ділитися владою з республікою. Уряд України на початку 1991 р. контролював тільки 5% промислового потенціалу республіки, оскільки 95% промислової продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Лише в червні 1991 р. Верховна Рада проголосила юрисдикцію України над усіма підприємствами республіки. Але без політичного суверенітету неможливо було забезпечити економічний суверенітет.

Спроба реформувати адміністративно-командну систему управління економікою не увінчалася успіхом. Хід реформ виявився непослідовним, половинчатим, наштовхувався на шалений опір бюрократичного апарату, виявилося, що створений більшовиками економічний механізм не підлягав реформуванню, радянське планово-директивне народне господарство не сприймало законів ринкової економіки.