Основні ідеологічні течії сучасності 4 страница
Демократичний режим, однак, ле зводиться до захисту прав більшості, а забезпечує права меншості і в виборчій системі, і в представницьких органах влади. Загальнодержавні рішення приймаються не тільки більшістю, але й шляхом досягнення консенсусу з меншістю і опозицією. Критика влади і будь-яких її представників - атрибут демократичного режиму. Але консенсус, взаємодія і згода, спрямовані на відвернення гострих конфліктів, що складають основу вироблення мирних форм розв'язання соціальних колізій шляхом постійного діалогу протиборствуючих сторін. Поза ринковою економікою демократичний режим неможливий, оскільки саме ринок визначає зацікавленість громадян у діяльності, вільної від політичної влади і утворює різноманітні структури громадянського суспільства. Громадянське суспільство - передумова і умова демократичної політичної системи. В громадянському суспільстві представлені і конкретні інтереси людей, і баланс їх реалізації. Спираючись на принцип розподілу влади і взаємних противаг законодавчої, виконавчої і судової влади, демократичний режим сам є їх продуктом, який зводить в ранг нескороминучого завдання захисту законними засобами інтересів особи. В захисті інтересів особи як стрижневій основі демократії, фокусується різноманітність демократичних форм, засобів людської діяльності.
Демократичний режим реалізується через дві основні форми демократії: представницьку і безпосередню. Представницька форма - основна форма здійснення державної влади в демократичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Система таких органів є народне представництво. Безпосередня форма демократії допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це - різного роду референдуми, опитування, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Громадяни демократичної держави, висловлюючись безпосередньо або делегуючи владу своїм представникам, беруть на себе обов'язок поважати і підтримувати її, підкорятися її рішенням. Влада ж відповідальна перед народом і підконтрольна йому. Природно, політичний режим існує як система взаємних політичних обов'язків влади та народу.
Представницька демократія «правління народу, обране народом і для народу». Такий політичний режим демократії повинен відповідати трьом вимогам: чесні, змагальні, вибори, що регулярно проводяться; уряд формується внаслідок виборів; демократія захищає права особи і меншості. Але демократичні політичні системи діляться на дві: президентську і парламентську. Тут виникає деяке непорозуміння, тому що і президентська модель допускає наявність законодавчого органу - парламенту, однак в ній виконавча влада не підпорядкована безпосередньо парламенту. Класичний приклад президентського режиму - США. Президент виступає як глава держави і як безпосередній керівник виконавчих структур. Але президент стає диктатором, тому що повноваження строго визначені, і не володіє законодавчою владою, обмежений в діях рішеннями Конгресу.
Розвиток демократичних форм життя соціальних спільнот як умо-ва соціальної еволюції.
навча влада в тому або іншому ступені істотно випливає від парламенту. Різні країни реалізують три основних типи парламентського режиму: правління однопартійної більшості, коаліційне правління і консенсусне правління. Ефективність і гнучкість управління, основаного на суміщенні ідеї самоврядування і політичної участі, багато в чому нейтралізує негативні тенденції відчуженості людей від політичного процесу. Основний механізм, яким досягається представництво інтересів різноманітних груп (партійних, корпоративних і етнічних) - парламентаризм як система правління, основана на принципі розподілу влади і верховенстві виборних органів. Звичайно ж, сучасна парламентська демократія далека від ідеального народовладдя.
З різноманітними підходами до визначення суті і змісту демократичного режиму і самої демократії зв'язана і неоднозначність їх тлумачень. З давнини існує два підходи: нормативний і описово-емпіричний (досвідний). Формування ідеальної моделі демократичного режиму, обґрунтування його переваг у порівнянні з іншими формами управління суспільством і допускає нормативний підхід. Виходячи з належного, вимог політичної свідомості, політичної культури і будується реальне політичне життя. Аналіз демократії, демократичного режиму в реаліях життя, досвіду існування і діяльності з допомогою описово-емпіричного підходу дозволяє визначити їх властивості уточнювати, а іноді і переглядати їх суть і зміст. Звичайно ж, демократія - влада народу або «правління народу, обране народом і для народу» виступає нормативним ідеалом, а не характеристикою реальних демократичних держав. Отут-то і є внутрішні суперечності. Суть суперечностей полягає в тому, що влада народу означає самоврядування народу, а звідси випливає і заперечення політичного панування владних структур, засобів і форм примушення та інших атрибутів держави. Звичайно ж, справжнє народовладдя несумісно з існуванням держави. Але в реальному житті демократія ніде і ніколи не існувала без держави. І відмирання держави в сучасних умовах (як і в найближчій перспективі) - ілюзія, утопія. Демократія як народовладдя виступає орієнтиром, метою політичного розвитку суспільства.
В повсякденному житті, враховуючи різноманітність суспільних явищ, свободу людини і неминучу розбіжність інтересів і прагнень, устремління різних людей, соціальних спільностей, а також необхідність соціальної системи управління, реальна демократія -влада більшості над меншістю. Проблема співвідношення влади більшості і захисту інтересів меншості - умова для розуміння демократії. Визначаючи зміст демократії, відомий англійський філософ Карл Поппер, відкидаючи питання про правління народу, зосереджує увагу на проблемі зведення до мінімуму шкоди, що можуть завдати суспільству негідні правителі, і які необхідної створювати політичні, соціальні інститути і механізми, здатні звести до мінімуму можливі втрати. Виходячи з моральних настанов, Карл Поппер вважає, що взагалі ніхто не може бути сувереном, тобто володіти правом використовувати владу за бажанням і розсудом, відкидає концепції демократії, що визначають особливу мудрість або безпомилковість «гласа народного». Ідеал народовладдя передбачає, що громадяни повинні мати можливість впливати на політику тоді, коли того побажають, що бюрократи, а також обрані особи повинні вважатися слугами народу і вести себе відповідно, що закони і політика уряду повинні відображати цінності, бажання та пріоритети більшості, поважати меншість. Демократія - система, в якій правителі можуть бути замінені мирно, а тиранія - система, де зміна правителя без кровопролиття не обходиться. Авторитет влади, держави базується на принципі забезпечення державою рівного захисту прав і свобод всіх громадян і на підпорядкуванні їх законам. І хоча різноманітні сучасні демократичні держави відрізняються одна від одної різноманітними рисами, властивостями, особливостями, але всім демократичним державам притаманні загальні визначальні риси: по-перше, визнання народу джерелом влади, сувереном в державі; по-друге, рівноправність громадян; по-третє, підпорядкування меншості більшості при прийнятті рішень та їх реалізації; по-четверте, обрання основних органів управління держави.
Однією з важливих умов невідворотності демократизації виступає закладена в природі людини постійна тяга до особистого, творчого самоутвердження; тяга що згодом робить неминучим встановлення такого соціального і політичного порядку, який рахувався б з нею. Людська природа не піддається перекуванню і переплавці - це базове становище вже не можна ігнорувати: політичні режими, що намагалися це зробити, ганебно зійшли з політичної арени. Природно, демократизація - незворотний процес. Невідворотність зовсім не виключає тимчасових гальмувань і відкочування в різноманітних сферах суспільства, що йде по шляху демократизації. Не секрет, що починаючи з кінця 80-х років XX ст. відбувається крутий поворот у політиці праворуч. Це спроба формування повномасштабного конкурентно здатного виробництва на приватновласницькій капіталістичній основі, що веде до значної нерівності за прибутками різних соціальних верств. Природно, це означає глибокі зрушення і в політичному курсі (орієнтація суспільного розвитку, його рух розрахований на задоволення інтересів могутніх соціальних верств та інших суспільних груп), тобто відбувається капіталізація суспільства і в політичному режимі організація соціальних взаємодій всередині суспільства, між ним і державою і всередині держави. Принципове значення має прийняття оптимального політичного курсу, тому що політичний курс - головна передумова максимально демократичного режиму. Розгорнуто демократичний режим реалізується лише при такому політичному курсі, що створює широкий соціальний консенсус.
Для політичного життя XX ст., на відміну від попередніх століть, характерне те, що в сучасних умовах стало можливим політично регулювати динаміку екологічного життя, переорієнтовувати напрямки екологічної діяльності, досягати максимуму ефективності економічного розвитку. Майже до середини XX ст. майнове становище мас, а, отже, й економічне життя відігравало значну роль і виступало в основному визначенням політичної діяльності. В сучасних втрачає актуальність питання бідності для майже двох третин населення світу. Розуміння класового підходу, класового інтересу як вихідного в оцінці політичних подій неприйняте для сучасних оцінок багатьох проблем, самобутності культур та ін. Ці проблеми сягають корінням не в класові відносини, не в існування експлуатації, капіталізму, а в природу сучасної цивілізації індустріальної і постіндустріальної. Широкого розвитку в країнах Заходу та й в ряді регіонів Сходу набула демократія. Це сприяло тому, що політичні партії, що виражали інтереси більшості, одержали можливість завоювати владу. Відхід більшості політичних партій від своєї вихідної соціальної бази. Суспільство соціально стає багатошаровим, різноманітним. Чисельно зростають міжкласові, маргінальні групи, виникають групи робітників-власників, які володіють нерухомістю, акціями та ін. Широкого розвитку набирають масові суспільні рухи, як фактор зближення людей різного соціального походження, що само по собі теж якоюсь мірою консолідує діяльність політичних партій. Державна діяльність як вид політичної діяльності стає політичним та правовим інструментом, засобом здійснення реформ в інтересах більшості суспільства. Інтереси широких мас, екологічні, національні, групові, відчутно впливають на політику, ЇЇ реалізацію, утвердження миру на планеті. Фактором зближення людей різного соціального походження виступають і масові рухи, набирають в сучасних умовах широкого розвитку зближення різноманітних соціальних спільностей людей, що само по собі теж якось мірою консолідує діяльність політичних партій. Різноманітне і різнобарвне і політичне життя світового співтовариства, яке в сучасних умовах не зводиться до необхідності соціальної революції. Новою своєрідною реальністю, умовою виживання стає для людства глобалізація політичного життя. Виникають можливості домовленостей, пошук шляхів мирного вирішення проблем політичних, соціальних, економічних, духовних, встановлення консенсусу взаємодії. Все це умови існування людства, рушійна сила політичного процесу. Політичне життя, завдяки зростанню поінформованості, стає надбанням широких народних мас, які активно включаються в політику, в суспільне життя. Особливості розвитку політики і політичного життя сприяли стабілізації суспільного життя, цілісності, єдності, соціальній впорядкованості, плюралізму своєрідності політичного простору активності та ін. Політична стабільність суспільства - такий стан рівноваги політичного життя, для якого є характерними в основному сталість і збереження функціонування політичних інститутів, порівняно стабільний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктних ситуацій на якісні зміни в політичній сфері.
82. XX століття багате на міжнародні події. Господарське взаємопроникнення розвинутих держав, зростаюче фінансове переплетіння та поширення політичної взаємодії, створювали надійну основу для мирного розвитку. Ще на початку сторіччя філософи, соціологи, досліджуючи розвиток світового співтовариства, доводили, що фінансово-економічна взаємозалежність держав виключає війну і вирішення спірних проблем за допомогою сили. І все ж століття виявилося найкри-вавішим в історії: сучасне XX століття породило світові війни, в яких брали участь десятки країн і мільйони людей. В першій світовій війні брало участь 38 держав, мобілізовано 74 млн. солдат, а унесла війна 10 млн. людських життів, 20 млн. поранено та контужено. В другій світовій війні брало участь вже 72 держави, поставлено під рушницю 110 млн. солдат. Загальні людські втрати досягли майже 60 млн., а також більше 20 млн. загинуло в «локальних» конфліктах за два десятиріччя «холодної війни» - після другої світової війни. На зміну протиборству, коаліціям та воєнним союзам імперій прийшла після першої світової війни Версалъсъко-вашингтонсъка система міжнародних відносин, продумана і запропонована держава-ми-переможцями - Англією, Францією, Італією, Японією і США. У центрі Версальсько-вашингтонської системи стояла міжнародна організація - Ліга Націй, що ставила метою узгоджувати інтереси країн - учасниць у сфері безпеки. Ініціатором її створення став президент США Вудро Вільсон, професор юриспруденції і політичної економіки Пристанського університету. Але США не ввійшли до Ліги Націй через надмірні поступки, зроблені Вудро Вільсоном Англії та Франції. Сенат США не погодився ратифіку-1 вати Версальський мир. Вудро Вільсон відомий і як творець) «14 пунктів» - проекту післявоєнного врегулювання (1918 р.). | З «14 пунктів» в США почалося формування загальної теорії міжнародних відносин. Проте створена Ліга Націй так і не вирішила реальні міжнародні проблеми - скоротити озброєння, просунути деколонізацію, ефективно протидіяти в 30-і роки актам агресії; Німеччини, Італії і Японії. Знову спалахнула світова війна.
Для створення післявоєнної системи міжнародних відносин, що гарантує безпеку і співробітництво в світі, багато зусиль додали учасники антигітлерівської коаліції. В 1943 р. відбулась в Москві конференція СРСР, США і Англії, яка прийняла рішення про використання їх збройних сил після війни тільки на основі взаємної згоди. В 1943 ~ 1945 роках відбулися в Тегерані, Криму, Берліні конференції СРСР, США, Англії і Франції, що розглядали проблеми післявоєнної побудови миру в Європі. В 1945р. заснована Організація Об'єднаних Націй. Підписані двосторонні договори про взаємодопомогу СРСР і Англії, СРСР та Франції та ін.
Проте незабаром, після розгрому фашистської Німеччини, Італії та імперіалістичної Японії і встановлення миру, почалися незгоди між державами-учасниками антигітлерівської коаліції, розігралася «холодна війна». Реально система міжнародних відносин, що тоді сформувалася, істотно відрізнялася від розроблених у воєнну пору проектів системи світових відносин і післявоєнного упорядкування світу і безпеки народів. Протистояння, що виникло між великими державами-переможцями у війні, розкололо Європу, а ядерне залякування, гонка озброєнь, воєнні конфлікти і локальні війни, що почастішали в різноманітних регіонах світу, при прихованій або явній участі великих держав, психологічна війна з всюдисущим образом ворога, блокади та ембарго характеризували етап світової політики, що тривала чотири десятиріччя. Але все ж міжнародні відносини розвивалися інтенсивно. Науково-технічна революція, що розгорнулася в другій половині XX століття, виявляє величезний і зростаючий вплив на формування майбутнього людства, стала радикальним технологічним переворотом у розвитку продуктивних сил суспільства, прологом нової технологічної епохи всесвітньої історії. Відомо, що початок становленню індустріальної цивілізації поклала промислова революція XVIII сторіччя. Однією з перших країн, де відбулася промислова революція, стала Англія. Сучасна індустріальна цивілізація характеризується рядом основних рис: утилітарне ставлення до природи, нагромадження екологічних боргів; орієнтація, насамперед, на інтенсивний шлях розвитку, створення транснаціональних корпорацій; зведення людини до ролі фактора виробництва, орієнтація на тиражування моделі людини-виконавця, розщеплення особистості; товарне виробництво та ринок; представницька демократія та плюралізм тощо.
Історичний розвиток індустріальної цивілізації в сучасних умовах уперся в межі виживання людства. Адже всякий радикальний технологічний переворот викликає глибокі якісні зміни не тільки в продуктивних силах суспільства, але й перетворює, удосконалює виробничі відносини, сам спосіб життя людей, супроводжується розширенням обміну їх діяльності. Практичне здійснення гуманістичних ідеалів суспільства завжди зв'язувалося не тільки з глибокими революційними соціальними і політичними перетвореннями, але й зростанням продуктивності праці, з перспективами перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, визначаючи науку як могутній важіль історії, як революційну силу, потенціал для наступних соціальних перетворень.
З 80-х років XX ст. почався новий етап науково-технічної революції, що відкриває перспективи дальшого прискорення розвитку продуктивних сил суспільства і збагачення його духовного життя. Провідними пріоритетними напрямками нового етапу науково-технічної революції стали: мікроелектроніка, інформатика, робототехніка, біотехнологія, створення матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, приладобудування, ядерна енергетика, аерокосмічна промисловість та ін. В економіці розвинених країн на базі тенденції до усуспільнення виробництва поступово росте і роль держави. Поряд з появою більше 100 нових суверенним незалежних держав, фактор зростання ролі держави в економій, вступає в своєрідні суперечності з транснаціоналізацією в економій та інтеграцією в політиці. Якісно змінюються засоби впливу держав на сусідні та віддалені держави. Поширюються канали впливу. Досконале знання стану справ дозволило державам впливати
на ключові процеси міжнародних відносин, викликаючи потрібну реакції в інших країнах. Виникає безліч сфер потенційного міжнародного співробітництва. В міру нагромадження ядерної зброї змінювалися акценти. Ядерна війна не могла вже бути раціональним продовженням політики. Гонка озброєнь з військово-технологічного змагання дедалі більше перетворювалася в засіб економічного виснаження. Нагромадження озброєнь перестало означати зміцнення безпеки. Дедалі більше загострювались соціально-економічні та екологічні проблеми, розвиток багатоступінчастої структури міжнародних організацій, сковувались реаліями протиборства великих держав світу, стояли перепоною на шляху
взаємовигідного співробітництва. На рубежі 90-х років закінчення холодної війни створило нові умови розвитку міжнародних відносин.
Серед теорій міжнародної політики певне місце займають концепції революційного перетворення світового співтовариства. Аналізуючи світові проблеми з класових позицій, видатні соціологи Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін виходили в розробці міжнародних відносин в кожній історичній епосі з поєднання внутрішньої і зовнішньої політики держав у відповідності із закономірностями розвитку конкретно-економічних систем. Вважаючи епоху після 1917 року перехідною від капіталізму до соціалізму, Володимир Ленін висунув положення про світовий революційний процес, світову революцію, про антиімперіалістичну боротьбу, про природний союз з народами колоніальних і залежних країн. Змістом зовнішньої політики імперіалізму вважалося світове па-нування. В умовах капіталізму вирішення всіх спірних питань між державами можливо тільки за допомогою сили. Соціалістичні держави в зовнішніх відносинах з іншими країнами дотримувались принципу соціалістичного інтернаціоналізму, принципу мирного співіснування.
Відкидаючи класовий підхід до оцінки міжнародних відносин між державами, представники інших соціологічних шкіл тоді ж гостро критикували марксистські теорії міжнародних відносин, обвинувачували марксистів в економічному визначенні, в прикритті соціалістичними визначеннями гегемоністських зазіхань Росії, в розбіжності між теорією і практикою дій реального соціалізму. Ідея балансу сил і різноманітні варіанти взаємодії, інтеграції - ось ті два протилежні полюси в XX сторіччі, між якими тривав процес розвитку пемарксистських теорій міжнародних відносин. На рубежі XIX та XX століть глобалізація політики і формування блокового імперіалізму сприяли висуванню нових підходів до осмислення подій і намічених тенденцій, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя країн світу.
Ще на початку XX століття англійський географ Хальфорд Маккін-лер розробляє теорію геополітики. її суть полягала у визнанні визначальними в міжнародних відносинах держав природних явищ. Відзначалося, що той, хто керує Східною Європою - керує серединною землею Євразії; хто управляє серединною землею Євразії - керує світовим островом Європи, Азії, Африки, а той, хто управляє світовим островом -керує світом. Якщо ж залишити в стороні умоглядні комбінації, ідея значення географічних факторів для становища держав, їх політики та історичної долі, плідно розвинена ще в працях Генрі Бокля, Льва Мечникова, Жак Елізе Реклю, а пізніше в працях Сергія Соловйова, Василя Клю-чевського, Фрідріха Ратцеля, Рудольфа Челлена та інших. Так, ідея суспільного прогресу історії людства лежить в центрі соціологічної концепції Льва Мечникова. Соціальний прогрес, зв'язаний з розвитком промислового будівництва і техніки, свідчить про гігантське зростання влади людини над силами природи. Прогрес також безпосередньо зв'язаний з еволюцією соціальних зв'язків між людьми і фактом зростання загальнолюдської солідарності. Ці явища та процеси, підкреслює Лев Мечников, є критерієм і ознакою суспільного прогресу. Виходячи з вчення Чарльза Дарвіпа про боротьбу за існування і природний відбір в біологічному світі, Лев Мечников відзначає, що ці процеси ведуть до диференціації організмів і органів і спеціалізації їх функцій, що в сукупності «колективної діяльності всіх органів» забезпечують життя цілісному біологічному світу, і вивчати суспільні процеси і явища повинна політична соціологія.
На відміну від біологічного світу, де відбувається боротьба за індивідуальне існування, в соціальній сфері, навпаки, люди об'єднують свої зусилля для досягнення загальної мети. Суспільство можна порівнювати з організмом, як це робили Опост Конт або Герберт Спенсер, але не можна ототожнювати їх, тому що істотно відрізняються один від одного. Аналізуючи історію і культуру, різноманітні цивілізації і народи, Лев Мечников приходить до висновку, що об'єктивним фактором їх розвитку є географічне середовище - загальний елемент і умови буття суспільства безвідносно простору і часу. Геологічна будова Альиів ускладнює вторгнешся в Центральну Європу з Італії, але не в зворотному напрямку, що не раз відіграло роль в історії. Географічний фактор в житті суспільства істотний. Без природи немає суспільства. Людина вийшла, народилась в свічі природи і генетично Є природною істотою. Природні джерела засобів праці та засобів життя - невід'ємна умова існування і розвитку суспільства, людини. Адже безсумнівне значення в розподілі ресурсів держав і формуванні ними зовнішньої політики мають такі фактори: вихід до моря, природні багатства, клімат, а також конфігурація кордонів, сусіди та іп. Але геополітика базувалася не па фактах науки, а па здоровому сенсі, вигадці, шовінізмі, расизмі тощо. Це спроба ідеологізації географії, соціології і використанні їх з політичною метою. / головний недолік теорій геополітичної соціології в тому, що абсолютизувався якийсь один з різноманітних компонентів рівняння світової політики. В 20-30-х роках в Німеччині ііайвідомішим представником геополітики є генерал Карл Хаусхоффер. Його ідеї використовувались для обґрунтування агресії гітлерівської Німеччини - теза про життєвий простір та іп. Зрощування з расистськими вигадками надовго дискредитували саме поняття геополітика. Ідеї геополітики активно розроблялися в США до і після другої світової війни, мали вплив на погляди представників школи політичного реалізму. У міжвоєнний період в США розвивався ще один напрям теоретичного осмислення міжнародної політики - політичний ідеалізм. Суть його полягає в тому, що відкидаючи баланс сил, світова політика розглядалася в поняттях право і мораль, і моделі міжнародних відносин ставилися на юридичну основу. Внаслідок виявлялися конструкції з ідеальними параметрами, що мало відобразити європейські та глобальні реальності. Протиставляючи балансу сили міжнародні організації, політологи Джордж Шоттуел, Девід Перкіпс, Віль Дій та іп. перебільшували їх роль в міжнародних відносинах держав.
У другій половині XX століття теорії міжнародної політики розроблялися під впливом суміжних галузей знань і в зв'язку з змінами в міжнародних справах. Аналізуючи становище вивчення теорії міжнародної політики, англійський політолог Джеймс Френкель відзначав, що «жодна з так званих «теорій» не нагадує точної логічної організації і не наближається до канонів перевірки теорії». Разом з тим, тоді ж запропонована безліч аналітичних підходів, концепцій, моделей, що висвітлюють окремі сторони міжнародних процесів, їх домінуючі тенденції і загальне становище на певних етапах. У другій половині 40-х років у США виникла школа політичного реалізму. Тривалий період школа політичного реалізму мала вплив на державні структури, зайняті проблемами зовнішньої політики. Серед учених і політиків школи політичного реалізму і школи стратегічного аналізу міжнародних відносин -Джордж Кеннан, Уолт Ліппман, Збігнєв Бжезинський, Уолт Ро-стоу, Генрі Кіссінджер, Джон Болл, Ральф Страус Хюпе та інші, включаючи Раймонда Арона (Франція), Джеймса Френкеля (Англія) та ін. Очолював школу стратегічного аналізу міжнародних відносин Ганс Моргентау. Помітний вплив на світогляд і погляди про міжнародну політику мали і вчення Нікколо Макіавеллі, Томаса Гоббса, праці німецького історика XIX ст. Леона Тло Ранке і англійського історика XX ст. Арнольда Тойнбі, а також теоретики геополітики. Розглядаючи недосконалість становища в світі як результат дії сил, закладених в людській природі, реалісти закликали не протистояти їм. А Генрі Моргентау підкреслював, що «моральні принципи ніколи не можуть бути повністю здійснені і мають в будь-якому випадку приблизно відповідати один одному через незмінно тимчасовий баланс інтересів і завжди неміцне врегулювання конфліктів». Реалісти розглядали міжнародну політику як боротьбу за владу, почату суверенними державами в гонитві за перевагами.
Концепція державних інтересів, названих «національними», також розроблялася реалістами. Економічні інтереси (збереження зв'язків з партнерами, нароіцування експортного потенціалу і закордонних інвестицій, захист внутрішнього ринку), національна безпека (захист від зовнішньої небезпеки), інтереси світового порядку - все це постійні інтереси. Реалізація і утвердження інтересів дає можливість державі зайняти в світі положення, відповідне її силі. І поняття сила, могутність розкривається надто широко. Державною могутністю називає соціолог Леон Халле спроможність добиватися бажаних результатів будь-якими засобами: красномовністю, переконливою аргументацією, шантажем, торгівлею, загрозою і примушенням та ін., а також умінням викликати жалість, роздратування або незручність. Говорячи про елементи сили, Ганс Моргентау з дев'яти елементів сили виділяє дипломатію. А опору на військову силу реалісти вважають умовою її успішності. Соціолог Роберт Осгуд вважав головною мірою сили спроможність заперечувати інтереси інших націй, включаючи саме їх виживання як останній засіб. Баланс сил, що формується на основі блоків і союзів на чолі з найсильнішими державами, є основний механізм світової політики, що і приводить різні елементи могутності держави до одного знаменника. Центри сили підтримують баланс у рівновазі. Наслідком же порушення балансу сил і є війна або активна підготовка до неї. Використовуючи ідеї геополітиків, соціолог Уолт Ростоу протиставляє Америку Євразії, підкреслюючи, що «об'єднані ресурси Євразії, включаючи військовий потенціал, були і залишаються вище американських. Сполучені Штати, по суті, потрібно розглядати як континентальний острів, що переважає за розмірами Євразію. Американські інтереси вимагають, щоб жодна держава або група держав, ворожі або потенційно ворожі США, не панували над Євразією або достатньою частиною її». Вирішити проблему пропонувалося, протиставивши центр Євразії окраїнам, зберігаючи за США роль держави-балансира.
Теорія реалістів постійно знаходилась під вогнем критики марксистів та ідеалістів, а в 60-і роки зазнала атак з боку модерністської течії за недостатню конкретність ключових понять та обмеженість тенденцій розвитку та ін. В 60-х роках в противагу ідеалістам, реалістам та традиціоналістам виникла політична течія модернізм - певне спрямування політичних змін, в основі яких конфлікт між національними політичними культурами і загаль-ігоцивілізованими цінностями. Модерністи заявили про намір зв'язати процеси і досягнення науково-технічної революції з моделями міжнародних відносин. Тоді заспівачами модернізму виступили соціологи Куінсі Райт, Карл Дойч і Мортон Каплан. В руслі модернізму склалася і школа системного аналізу міжнародних відносин та ін. (Мортон Каплан, Девід Синер, Анрі Органскі), теорія зовнішньої політики (Джордж Розентау), теорія інтеграції (Карл Дойч), теорія міжнародного конфлікту (Отто Хонси, Белл Броді та ін.), теорія міжнародних організацій (Евін Хаас, Джеймс Пай та ін.). Якщо раніше держави розглядалися як внутрішньо єдині одиниці, що визначали свій курс зовнішніх відносин на основі національних інтересів, то в сучасних умовах держави вивчаються як системи, підлеглі впливу ззовні. Приділяється увага міжнародним організаціям: транснаціональним корпораціям та іншим суб'єктам міжнародних відносин, розглядається їх роль у світовій політиці. Якщо у реалістів метою держави переважно є прагнення до безпеки, що гарантується силою, то модерністи «взаємозалежність безпеки» розглядали як сукупність контрольних механізмів у розподілі ресурсів та ін. Теорії модерністів надто уразливі та зазнають постійної критики. Тривалість традиціоналістських поглядів в урядових структурах Заходу в сфері міжнародних відносин - свідчення обережності, що зберігається при використанні приватних або загальних методик модерністів у сфері міжнародних відносин.