The poliсу of Bohdan Khmelnytsky in the trade

Студентка ІІІ курсу, кафедра історії України

ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

В ГАЛУЗІ ТОРГІВЛІ

Досліджено вклад гетьмана Б. Хмельницького в розвиток економічного життя Гетьманщини даного періоду. Вивчено спеціальні історичні джерела, які підтверджують діяльність гетьмана у сфері торгівлі.

Ключові слова: універсали, торгівля, чумацтво, поташ, імпорт, експорт.

Политика гетмана Богдана Хмельницкого в области торговли

Исследовано вклад гетмана Б. Хмельницкого в развитие экономической жизни Гетманщины данного периода. Изучены специальные исторические источники, которые подтверждают деятельность гетмана в сфере торговли.

Ключевые слова: универсалы, торговля, чумачество, поташ, импорт, экспорт.

The poliсу of Bohdan Khmelnytsky in the trade

The inputs of hetman B. Khmelnytskiy into the development of economic life of Getmanschina of this period have been researched. The special historical sources, which confirm activity of hetman in the sphere of trade have been studied.

Keywords: universals, trade, chumactvo, potash, import, export.

Середина XVII ст. посідає в історичній долі українського народу особливе місце вже хоч би тому, що тоді відбулася всеукраїнська національно-визвольна революція проти економічного і національно-релігійного поневолення, що впливало на всі сфери суспільного життя протягом багатьох наступних десятиріч.

Значну кількість досліджень було зроблено про славнозвісного гетьмана Богдана Хмельницького як полководця, дипломата та адміністратора. Він – будівничий української державності. Прогресивний характер мали заходи Богдана Хмельницького і в сферах економічного життя країни. Історіографія, що стосується даного питання є значною та фундаментальною. Доба, зв’язана з діяльністю Б. Хмельницького, його полковників, адміністраторів, дипломатів, державних та церковних діячів, охрещена як Хмельниччина, порівнюючи з іншими моментами української історії, дуже багата на історичні джерела і має значну наукову літературу. Не можна обминути увагою працю І. Крип’якевича, українського вченого, дослідника феодального періоду історії України та історії Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. В своїй монографії «Богдан Хмельницький» дослідник розглядав постать Богдана Хмельницького та його політичну й соціально - економічну діяльність за десятиріччя гетьманування. Ці направлення також розглядали у своєму науковому доробку колектив авторів «Історія в особах: Козаччина». Фундаментальною працею з питань економічної сфери можна виокремити працю Л. Гвоздик-Пріцак «Економічна та політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке». В першій частині монографії дослідниця акцентує увагу на паралельне зображення зв’язків України з Оттоманською Портою та її васалами – Молдавією, Волощиною та Трансільванією; у другій частині монографії – в окремих пунктах – зазначає відносини у сфері торгівлі з Польщею та купецтвом Білорусії. Основним джерелом є «Документи Богдана Хмельницького». Завдяки цьому джерелу можна простежити форми і методи соціально-економічного, суспільного, політичного і культурного гніту в Україні під час Визвольної війни, державотворчі документи, внутрішню і зовнішню політику Хмельниччини, характер військових та суспільно-політичних подій. Використовуючи ці матеріали спробуємо поглибити знання про розвиток торгівлі та висвітлити основним напрямів економічної політики Богдана Хмельницького. Це складає власне мету даної публікації.

Ліквідація найгостріших форм шляхетської експлуатації сприяла зростанню господарської активності широких мас. Наслідком цього став прискорений розвиток сільського господарства та міських промислів. Приріст обсягів виробництва продукції був таким високим, що частина її вже йшла на ринок – як внутрішній, так і зовнішній.

Торгівлею почали займатися як безпосередні виробники – козаки, селяни, міські ремісники, так і козацька старшина та міський патриціат. З'явилися купці різних категорій. Головними центрами торгівлі були міста. За переписом 1666 р., у Нових Млинах, наприклад, було 150 купців, що становило 28 проц. міщан, у Батурині – 90 купців (25 проц.), у Переяславі — 73 (27 проц.), причому треба взяти до уваги, що ці дані охоплюють тільки міщан, не враховані тут купці-козаки, що проживали в містах. Серед купців існувала певна спеціалізація. Одні торгували хлібом, худобою, інші сіллю, горілкою, ще інші тютюном, так звані «тютюнники», або «табачники».

Характерною рисою міської торгівлі була наявність великої кількості дрібних крамарів, які продавали свій крам на «лавках». У торгівлі брали участь також жінки. Павло Алепський розповідав: «Жінки продають у прегарних крамницях різні парчі, соболі та інше; вони гарно одягнені, зайняті своєю роботою». Українські шинкарки їздили з горілкою навіть за російський кордон, до Путивля[1]. Було багато дрібних мандрівних купців, які розносили товар у «коробках», вони звалися коробійниками, коробочниками, або просто коробочками. Деякі з них мали коней, розвозили крам возами по селах.

У великій кількості виступають у містах торговці сіллю, які звалися прасолами, або чумаками, а також коломийцями, бо вони привозили сіль з Коломиї, на Підкарпатті. У Переяславі їх було 39, у Березній – 34, у Ніжині – 24, у Києві – 20 (лише між незаможними міщанами, бо частину перепису, як уже зазначалось, загублено), в Острі – 10, в Борзні – вісім, у Борисполі – сім, у Козельці і Конотопі – по шість, у Золотоноші – чотири, у Кобеляках і Мені – по два.

У містах виникло велике купецтво, яке торгувало поза межами України. Про Київ є найменше відомостей, бо київські міські книги не збереглися, тільки випадково в інших документах згадуються імена знатних міщан. До великих купців належав, зокрема, Іван Тетерівський, який у 1649 р. їздив на ярмарок у Свинському монастирі, біля Брянська. У 1650 р. він разом з іншим купцем, Петром Котовичем, поїхав з товаром до Польщі, але там був заарештований, і Хмельницький дипломатичним шляхом добився звільнення. З багатьох купців, очевидно, складалося посольство, яке 1654 р. їздило до Москви просити затвердження привілеїв для міста Києва[2].

Торгівля відбувалася на торгах і ярмарках. Кожне місто мало свої торгові дні, наприклад, у Переяславі торг проходив у понеділок і в п'ятницю. Ярмарки відбувалися по два-три рази на рік і тривали довго, звичайно по два тижні. По три ярмарки на рік було в Батурині, Баришівці, Борзні, Борисполі, Ніжині, Нових Млинах та інших містах і містечках. Відомо, що гетьман багато допомагав ніжинським купцям, особливо Гнату Івановичу, видав універсал на вільну безмитну торгівлю[3].

Павло Алепський писав: «У козацькій країні ярмарки відбуваються безперервно, від початку до кінця року, кожного свята, кожної пори року буває ярмарок в тому чи іншому місті». За його словами, найбільший ярмарок на Україні був у Печерському монастирі; він порівнює його з найбільшими російськими ярмарками в Брянську, Архангельську та інших містах. Міста брали з купців різні збори: мито, возове, мостівщину, помірне, повідерщину та інше.

Поряд з великими купцями торгівлю вело багато дрібних міщан, козаків і селян. У 1648 р. міщани з Норинська на Поліссі продали зерно, зібране з панських фільварків, вартість якого визначалася в сумі 5470 золотих. До Путивля їздило за один раз по 20-30 возів з горілкою.

Густа мережа ярмарків і часті переїзди купців з одного міста до другого дуже пожвавлювали торгівлю на Україні. Торгові шляхи з'єднували віддалені області. Київські купці їздили до Львова , львівські — до Києва. Богдан Хмельницький окремим універсалом від 1657 р. взяв під опіку м. Львів і наказав усім військовим частинам, щоб «з людьми міста Львова, як з власними нашими поводилися та у всякій торгівлі купецтву не робили пересоди»[4]. Внутрішній ринок України все більше набирав характеру крайового, національного ринку.

У нових формах розвивалася також торгівля із закордоном. Україна була землеробською країною і в мирний час мала для експорту багато хліба та інших продуктів сільського господарства. Але довголітня війна, яку вела Україна проти шляхетської Польщі, набіги польських загонів, а пізніше й татарів, зруйнували господарство Правобережної України так, що не вистачало хліба для населення. Лівобережжя, яке потерпіло менше, постачало харчі для війська.

Внаслідок війни з Польщею розірвалися торгові зв'язки з західними країнами, які до того часу вивозили з України сировину, а постачали їй промислові товари. Зате вже на початку Визвольної війни, а особливо в 1654 р. Україна встановила міцні політичні стосунки з Росією. Це мало великий вплив на всю економіку, а особливо на торгівлю. Українські товари вийшли на російський ринок і навпаки – російські купці почали постачати Україні потрібні їй товари. Зміцніли також торгові зв'язки України з Молдавією, Туреччиною, Кримом[5].

Як вище було сказано, хліб з України експортувався тільки в окремих випадках. Вже згадувалось про вивіз шляхетського збіжжя міщанами Норинська в 1648 р. Небагато українського хліба йшло в Крим, бо кримські татари допомагали Запорізькому війську, і Хмельницький був змушений дозволити їм купувати хліб та інші харчові продукти в українських містах. Водночас гетьман заборонив продавати хліб у Польщу[6]. З документів 1657 р. відомо, що Київ, Переяслав та лівобережні міста вели значну торгівлю з Білоруссю – до Слуцька та інших міст вивозили збіжжя, м'ясо, рибу та інші товари водою і суходолом. Київські міщани відправили великий караван з Києва Дніпром – 50 байдаків з хлібом та іншим товаром[7].

Розширювався також експорт худоби. У червні 1648 р. купці з Мени вели 200 волів на ярмарок в Свинському монастирі, біля Брянська. Того ж року грек Дмитро Юрієвич з Красного, Ніжинського полку, гнав 191 вола через Брянськ і Калугу до Москви. На ярмарках на Житомирщині купували худобу різники з Полонного, яке було за «козацькою лінією». Певний час за кордон йшли також коні, але згодом Хмельницький заборонив вивозити їх, бо вони були потрібні у війську.

Чимале значення в експорті України мали й інші продукти сільського господарства. Зокрема, російські купці охоче купували на Україні конопляне прядиво, а також тютюн. Відомо, правда, що російські власті торгівлю тютюном не заохочували, навіть забороняли. Ще більшими транспортами йшла до російських міст з України горілка. Українську горілку і тютюн продавали у Брянську, Хотмизьку, Вольнім та інших російських містах. У 1655 р., наприклад, до Шклова, воєнної ставки царя Олексія, приїхала валка, яка привезла на 25 возах 28 бочок горілки і чотири сувої тютюну[8].

Велике зацікавлення в купецькому світі викликав український поташ. Українські магнати напередодні 1648 р. по-грабіжницькому нищили ліси, здобували попіл, який великими транспортами висилали до Балтійського моря. Коли ж у Визвольній війні магнатські латифундії були ліквідовані, вивіз поташу припинився. Приготовлені на експорт запаси перейшли в розпорядження військового скарбу або залишилися в руках будників, які випалювали ліси. Недостача поташу у Центральній і Західній Європі призвела до того, що закордонні купці почали шукати шляхів, щоб знову оживити цю прибуткову ділянку торгівлі. Почалася боротьба за український поташ між різними купецькими групами.

Першими виявили ініціативу гданські купці, капітали яких були вкладені у виробництво поташу в магнатських латифундіях. Гданські купці шукали прямого зв'язку з Хмельницьким, що викликало незадоволення польських магнатів: «Він забирає всі міста, ліси й поташеві буди, а гданські купці сміють вступати з ним у переговори, без відома його королівської милості і Речі Посполитої і посилати до нього послів»[9].

Одночасно українським поташем зацікавилися російські купці. У Росії видобуток поташу був на високому рівні і займав значне місце в експорті на західноукраїнський ринок. Російське купецтво спробувало забезпечити свій внутрішній ринок поташем з сусідніх районів України. Одним з перших організаторів цієї справи був московський купець Іван Митрофанович Кадашовець, кабацький відкупщик у Трубчевську. Наприкінці 1649 р. він виїхав знову на Україну купувати поташ, одержавши на це універсал Хмельницького.

Важливе значення для української торгівлі мав російський імпорт. На першому місці стояв ввіз «пушних товарів», цінного хутра. У списку «московських товарів» від 1654 р., на які було накладено мито, згадуються соболі, соболі-пупки, куниці, лисиці[10].

Окремо ще треба розглянути ввіз солі з території Російської держави. Бували роки, коли Україна, у зв'язку з воєнними подіями, була позбавлена можливості ввозити сіль з підкарпатських солеварень та причорноморських і кримських озер. Тоді сіль приходила тільки з Тору на Донеччині: на соляні промисли їздило туди багато козаків, які за дозволом російських воєвод варили там сіль. У 1654 р. київські російські воєводи просили прислати сіль з «царських городів», бо на київському ринку солі не було.

У період Визвольної війни постійний торговий обмін здійснювало населення прикордонних російсько-українських областей. З таких прикордонних міст і містечок, як Ромни, Гадяч, Зіньків, Веприк, Красне, Почей, весь час їздили козаки і міщани до Путивля, Хотмизька, Трубчевська і особливо до Брянська на ярмарки; з другого боку і російські купці з прикордонник міст відвідували українські ярмарки. Торгівля між братніми народами проходила в атмосфері доброзичливості і взаєморозуміння з обох сторін. Російський уряд 1649 р. погодився звільнити українських купців від мита. Б. Xмельницький з свого боку, дав згоду на вільний приїзд російських купців на Україну і на безмитну їх торгівлю[11].

Значний імпорт різноманітних товарів йшов з Туреччини. На спеціальну увагу заслуговує складена в липні 1648 р. морська торгівельна Конвенція між Туреччиною та Україною (Військом Запорозьким)[12]. Цій торгівлі сприяли часті турецькі посольства до Чигирина, бо з кожним послом, під охороною дипломатичної недоторканості слідували каравани купців. У 1654 р. через Бендери і Чечельник проїздив великий турецький караван – 100 возів з товаром. Торгівлю вели турки, вірмени і найбільше греки[13]. Частина цих товарів через Україну йшла до Російської держави. У митному універсалі від 1654 р. згадувалися як турецькі товари шовк, килими, завої, пояси, мусульбеси, киндяки[14]. Турецькі купці возили також південні фрукти і східне коріння: фіги, ізюм, мигдалі, шафран, а також рис, тютюн і багато іншого. Торгівля такими товарами давала великі прибутки купцям.

Таким чином, Визвольна війна викликала глибокі зміни в економіці України, зокрема в торгівлі. У другій половині XVII ст. у Гетьманщині запроваджувалися різноманітні заходи, спрямовані на активізацію торгівлі, наближення її до потреб економічного розвитку і поповнення коштів на утримання владних структур. Торгівля перейшла до рук українського міщанства і козацтва. Вона набирала нових обертів, а ринки ставали важливими компонентами господарської системи. Водночас змінилися і торгові шляхи. Усе це свідчить, що економічний розвиток України у другій половині XVII ст., незважаючи на руйнації та політичні збурення, відбувався відповідно до тенденцій загальноєвропейського економічного процесу, сутністю якого було формування національної економічної системи. Це рельєфно виявилося в економічній політиці Б. Хмельницького та сприяло зміцненню економічного потенціалу України.

Науковий керівник – Гончарук Тарас Григорович,

професор кафедри історії України, доктор історичних наук.

УДК 94(477.53-22):355.426 (=411.16)"1919"

Коробчук Анна,