Які висновки з досвіду визвольної боротьби народу україни в 1917-1920 рр.

ЗРОБИВ М.С. ГРУШЕВСЬКИЙ

Революційний характер всенародної визвольної боротьби 1917-1920 рр. в Україні з гострим політичним противоборством її учасників обумовив не менш гострі розходження у висвітленні цієї боротьби історичною літературою. Одним із важливих методів наукового пізнання таких суперечливих подій є аналіз їх видатними учасниками висновків із набутого досвіду.

Принагідно слід звернути увагу на те, що використання чи ігнорування авторами історичних творів цієї групи джерел є лакмусовим папером щодо наукового рівня їх праць, адже чим більш самокритичні висновки робляться історичними діячами, тим більш вони заважають наукоподібній міфологізації історії на догоду тим чи іншим політичним інтересам.

Аналітичні оцінки українського досвіду визвольної боротьби, зроблені в 1920-1921 рр. колишнім головою Центральної Ради М.С.Грушевським, відносяться до маловідомих саме тому, що практично не використовується в історичній літературі.

Наскрізна ідея всіх висновків, зроблених М.Грушевським полягає у визначенні соціального характеру розвитку української революції. Початкові сподівання Центральної Ради обмежитися політичним завданням досягнення національної автономії України не виправдалися, еволюція уступила місце революції „а революція орудує скрізь і завсіди знаряддями грубими й елементарними” – відзначав М.Грушевський: „І та соціальна, радянська, мужицька Україна, яка родиться сім революційнім огні, в своїх початках теж буде мати характер грубий і елементарний”

Як помилкове визнав М.Грушевський захоплення національно-демократичних політиків Центральної Ради шаблонами західноєвропейської демократії, їх намагання як скоріше ввести революційний порив народу в стадію конституційної парламентарної демократії. Виявилося, що реальним умовам і традиціям українського народу більш відповідала форма республіки рад – робітничих і селянських, з виключенням від політичних прав і влади нетрудових елементів і допущенням до політичних прав трудової інтелігенції. ( „Диктатура трудового народу”). Уже в широкому анти німецькому і анти гетьманському повстанському повстанні 1918 р., на думку М.Грушевського, стає виразний провідний мотив розриву народу з буржуазією, її демократією і державними шаблонами. Дальший процес революції тільки поглибив ”відречення від старої прсевдодемократії, що у дійсності була наругою з принципу власті народу, держачи трудові маси в твердій власті нетрудової меншості...”

Головною силою української революції М. Грушевський, на відміну від більшовиків, вважав селянство. Він зауважував, що українська партія есерів у 1917 р. проводила успішну роботу щодо прищеплення селянам соціальної свідомості і мислення. Проте ця робота була зупинена боротьбою Центральної Ради з Радянською Росією.

Щодо більшовиків, то в них, писав М.Грушевський, українські соціалісти навчилися шанувати провідників світової соціалістичної революції і за це мусять пробачити „не одно з того, що нам боком вилазить, тим більше, що наші власні помилки оправдують не одно в їх упередженнях і помилках в відносинах до нас”. До помилок більшовиків М. Грушевський відносив механічне перенесення російської концепції революції на Україну, що відштовхувало селянство; прагнення до самовладдя й небажання допустити до управління УРСР українські радянські партії есерів і комуністів; глибоку бюрократизацію державного апарату несоціалістичними, безідейними, україно-форбськими елементами, централістичну політику управління всім із Москви, що дискредитувало ідею федерації радянських республік. Попри все це „ми переконалися”, підсумовував М. Грушевський, що об’єктивні данні, реальні умови життя, спадщина минулого не дають змоги будувати українське життя без замирення, без порозуміння з Росією. ”Зложивши пиху з серця ми ... мусимо доходити добросусідських, доброзичливих відносин з нею навіть ціною певних уступок...”

Щодо форм взаємовідносин з Радянською Росією , то українські радянські партії, писав М.Грушевський, дуже прихильно ставляться до ідеї федерації соціалістичних республік і докладатимуть всіх зусиль для її здійснення.. але тільки в перспективі. До такого більш тісного об’єднання треба ще підготувати ґрунт із-за тих фактичних помилок більшовиків на Україні, які дискредитували федерацію і були засуджені ними самими ( мається на увазі ленінська критика більшовицької політики на Україні, зроблена на початку грудня 1919р.). До того часу Україна має бути незалежною, на основі економічного союзу й воєнної конвенції з Росією.

У розбраті України з Росією М.Грушевський бачив також основну причину націоналістичної реакції серед українців. „Всім учасникам пам’ятне - нагадував колишній голова Центральної Ради, - з яким ваганням” соціалістичні українські партії прийняли це гасло „Незалежної України”. Їх побоювання встановились в повній мірі. Це гасло було підхоплене гіршими, бандитськими реакційними елементами української людності, які розв’язали „гайдамацтво”, зайнялися європейськими програмами. В результаті гасло „Самостійної України” стало гаслом боротьби не тільки проти Радянської Росії, але в значній мірі й проти соціалізму, навіть скільки несуть послідовного демократизму; воно перетворилося в шовіністичне гасло „Україна для Українців”. Зрештою криза УНР закінчилася націоналістичною авантюрою під проводом головного отамана С. Петлюри й різних інших великих та малих отаманів, які скотилися в реакційний табір, керований європейською буржуазією та польською шляхтою.

Все це не означає, що гасло української незалежності недостойне. Навпаки, воно пішло в широкі народні трудові маси, писав М.Грушевський, в яких переплелося із здоровими ідеями суверенності прав трудящих, національної волі. За це гасло пролили кров і чесні, добрі сини народу. Тому добро і зло, гріхи й заслуги в цьому гаслі так переплуталися, що треба дуже обережно розбиратися в перипетіях боротьби.

Наведені висновки М. Грушевського не слід абсолютизувати, що суперечило б принципу об’єктивності. Але враховувати їх порівнюючи з іншими джерелами обов’язково. Особливо з уваги на видатний інтелектуальний рівень автора серед інших українських діячів тієї драматичної доби.

Рекомендуємо прочитати:

Грушевський Михайло. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991.

Великий українець. – К., 1990.