Hoc est simplicissimum, – відповів той. €

Від того разу, побоюючись за несхитність власної віри, священик перестав навідувати його і цілком присвятив себе будівництву храму. Ребека відчула, як у ній відроджується надія. Із закінченням будівельних робіт було пов'язане майбутнє дівчини – а надто вона відчувала це від тієї неділі, коли падре Никанор, обідаючи у них, почав розповідати всій сім'ї за столом, з якою урочистістю й пишнотою правитимуться служби після зведення храму. «Найщасливішою буде Ребека», – зауважила Амаранта, однак Ребека не зрозуміла, що та має на увазі, і Амаранта пояснила, простодушно всміхнувшись:

Адже ти відкриєш церкву своїм весіллям.

Ребека спробувала не допустити жодного обговорення цього питання. Мовляв, будівництво посувається дуже повільно, і храм буде закінчено щонайраніше через десять років. Падре Никанор не погодився з нею: чимдалі більша щедрість віруючих дозволяє робити оптимістичніші розрахунки. При мовчазному обуренні Ребеки, яка не змогла навіть доїсти свій обід, Урсула радісно схвалила Амарантину ідею й пообіцяла значний внесок для прискорення робіт. Падре Никанор зауважив: іще одна така пожертва – і храм буде готовий за три роки. Відтоді Ребека не перемовилася з Амарантою жодним словом, бувши переконана, що ідея Амаранти не була така вже невинна, якою та намагалася її виставити. «Це найлегше для тебе, що я змогла придумати, – сказала їй Амаранта під час шаленої перепалки, яка виникла між ними того вечора. – Так мені принаймні не доведеться тебе вбивати протягом наступних трьох років». Ребека прийняла виклик.

Дізнавшись про нову відстрочку, П'єтро Креспі впав у розпач, але Ребека дала йому вагомий доказ своєї вірності. «Ми втечемо, тільки‑но ти вирішиш», – заявила вона. Та П'єтро Креспі не був авантюристом. Він не відзначався поривчастою вдачею своєї нареченої і вважав, що повага до даного слова – це той капітал, який негоже тринькати нерозсудно. Тоді Ребека вдалася до менш рішучих заходів. Вітер невідь‑звідки гасив лампи у вітальні, й Урсула заставана молодих, що цілувалися в темряві. П'єтро Креспі дещо плутано нарікав на погану якість нових гасових ламп і навіть допоміг встановити у вітальні надійнішу систему освітлення. Але тепер у лампах то кінчався гас, то забивалися горілки, й Урсула знов заставала Ребеку на колінах у нареченого. Врешті‑решт Урсула відмовилася слухати будь‑які пояснення. Поклала на індіанку всю відповідальність за пекарню, а сама вмостилась у гойдалку – стежити за зарученими, твердо вирішивши, що не дозволить одурити себе вивертами, застарілими ще за її молодих літ. «Бідна мама, – в'їдливо зауважувала обурена Ребека, бачачи, як Урсула позіхає під час церемонних візитів, що аж наганяли сон. – Коли вона помре, то відбуватиме свою покару за гріхи ось у цій гойдалці». По трьох місяцях отакого кохання під наглядом П'єтро Креспі, який щодня перевіряв стан робіт, вимучений повільністю будівництва, вирішив дати падре Никанорові гроші, яких тому не вистачало, щоб побудувати храм. Амаранта не втратила терпіння. Теревенячи з подругами, які збиралися щовечора на ґалереї поткати або повишивати, вона тим часом замишляла одне за другим зло проти Ребеки. Похибка в розрахунках згубила ще один її задум – на її думку, найпевніший: він полягав у тому, щоб повибирати нафталінові кульки з шлюбної сукні, яку Ребека зберігала в комоді у спальні. Амаранта зробила це за два місяці до закінчення будівництва храму. Але близьке весілля сповнило Ребеку такою нетерплячкою, що вона захотіла підготувати своє вбрання набагато раніше, ніж розраховувала Амаранта. Висунувши комодну шухляду і розгорнувши папір, а потім полотно, в яких лежало вбрання, Ребека виявила, що єдвабна тканина сукні, мереживо фати, ба навіть віночок із флердоранжа геть переточені міллю й розсипалися на порох. Хоч вона чудово пам'ятала, як насипала аж під полотно дві жмені нафталінових кульок, лихо здавалося таким випадковим, що вона не посміла звинуватити Амаранту. До весілля не лишалося й місяця, але Ампаро Москоте взялася пошити нову сукню за тиждень. Коли одного дощового дня Ампаро, якої майже не було видно за оберемком схожого на піну мережива, зайшла в будинок, щоб зробити Ребеці останню примірку, Амаранта мало не зомліла. їй відібрало мову, струмочок холодного поту побіг уздовж хребта. Довгі місяці вона тремтіла від страху, дожидаючи цієї години, бо твердо знала: якщо їй не вдасться вимудрувати якоїсь остаточної перепони для весілля, то в останню хвилину, коли вичерпаються всі запаси її винахідливості, їй не забракне мужності отруїти Ребеку. Того полудня, поки Ребека задихалася від спеки в єдвабному панцері, який Ампаро Москоте з безмежним терпінням закріплювала на її тілі за допомогою тисячі шпильок, Амаранта кілька разів помилилася, рахуючи вічка свого плетива, і вколола собі палець спицею, однак зі страшною холоднокровністю вирішила, що тим днем буде остання п'ятниця перед весіллям, а способом – порція екстракту опію в каві.

Але інша поважна перепона, така ж неподоланна, як і непередбачена, примусила знову відкласти весілля на невизначений час. За тиждень до дня, призначеного для шлюбу Ребеки й П'єтро Креспі, маленька Ремедіос прокинулася серед ночі вся мокра від якоїсь гарячої рідоти, що вивергнулася з її нутрощів зі звуком, подібним до голосної відрижки, і через три дні після цього померла, отруєна своєю власною кров'ю: двійнята застрягли в неї упоперек живота. Амаранту гризли докори сумління. Адже це вона палко благала Бога послати якесь лихо, аби тільки їй не довелося давати отруту Ребеці, і тепер почувала себе винною в смерті Ремедіос. Бо ж не такої перешкоди вона благала. Ремедіос принесла в будинок подих радості. Вона поселилася з чоловіком у спальні поряд із майстернею й прикрасила всю кімнату ляльками та іграшками свого зовсім недавнього дитинства, але її життєрадісність вихоплювалася з чотирьох стін спальні і, як цілющий вітер, проносилася ґалереєю з бегоніями. Ремедіос починала співати від сходу сонця. Вона була єдина людина в будинку, котра зважувалася втручатися в чвари між Ребекою й Амарантою. Вона взяла на свої плечі нелегку працю ходити коло Хосе Аркадіо Буендіа. Носила йому їжу, допомагала в щоденних потребах, мила його намиленою мачулою, пильнувала, щоб у його волоссі й бороді не заводилися воші, зберігала в доброму стані накриття і під час грози накидала на пальмове листя непромокальний брезент. В останні місяці свого життя вона навчилася розмовляти з Хосе Аркадіо Буендіа примітивною латиною. Коли син Ауреліано й Пілар Тернери народився на світ і його було перенесено до будинку та охрещено у вузькому родинному колі йменням Ауреліано Хосе, Ремедіос вирішила вважати його своїм старшим сином. Її материнський інстинкт вразив Урсулу. Як на Ауреліано, то він знайшов у Ремедіос виправдання власному існуванню, якого йому бракувало. Цілісінький день він працював у майстерні, а Ремедіос приносила йому туди чорну каву без цукру. Щовечора вони вдвох ішли до будинку Москоте. Ауреліано грав нескінченні партії в доміно з тестем, а Ремедіос теревенила з сестрами або обговорювала з матір'ю справи дорослих. Родинний зв'язок із сім'єю Буендіа зміцнив авторитет дона Аполінара Москоте в Макондо. Під час своїх частих поїздок до головного міста провінції він зумів умовити власті вибудувати в Макондо школу, де вчителем мав бути Аркадіо, який успадкував педагогічні нахили свого діда. Шляхом переконування дон Аполінар Москоте домігся того, що на день національної незалежності більшу частину будинків пофарбовано у блакитний колір. На рішучі вимоги падре Никанора він наказав перенести заклад Катаріно в глуху вулицю, а також закрити кілька кубел, що процвітали в самому центрі міста. Одного разу він повернувся з головного міста провінції в супроводі шести поліцаїв з ґвинтівками й поклав на них обов'язок наглядати за порядком, і ніхто навіть не згадав про колишню угоду не тримати в Макондо озброєних людей. Ауреліано подобалося тестеве завзяття. «Ти зробишся таким самим товстуном, як і він», – казали йому друзі. Але від постійної сидячої роботи в майстерні у нього тільки дужче повипиналися вилиці та сильніше заблищали очі, а вага не побільшала, й не змінилася стримана вдача, – навпаки, в обрисах уст чіткіше проступила пряма лінія, що свідчила про самотні роздуми та незламну рішучість. Ауреліано та його дружина зуміли викликати в обох родинах глибоку любов, і коли Ремедіос повідомила, що чекає дитини, то навіть Амаранта й Ребека уклали між собою перемир'я і ревно заходилися плести придане з вовни двох кольорів: блакитної – коли буде хлопчик, і рожевої – коли дівчинка. Ремедіос буде останньою, про кого подумає через кілька років Аркадіо, стоячи біля стіни перед розстрілом.

Урсула оголосила сувору жалобу: позачиняла всі вікна й двері, і нікому не дозволялося ні входити, ні виходити без крайньої потреби; вона заборонила на цілий рік голосні розмови й повісила на стіну, біля якої стояла труна з тілом Ремедіос, даґеротип небіжчиці, повитий чорною стрічкою, а під ним – незгасну лампаду. Наступні покоління Буендіа, які ніколи не давали згаснути лампаді, відчували замішання, бачачи цю дівчинку в плісированих спідничках, білих черевичках і з серпанковим бантом на голові: їм ніяк не вдавалося поєднати її з академічним уявленням про прабабусю. Амаранта взяла Ауреліано Хосе під свою опіку. Взяла як названого сина, який мав розділити з нею її самоту і пом'якшити докори сумління, які мучили її тому, що всупереч її бажанню, але внаслідок її нерозважливих молитов, екстракт опію ніби потрапив до кави Ремедіос. Щовечора до будинку навшпиньках заходив П'єтро Креспі з чорною стрічкою на капелюсі, щоб зробити мовчазний візит якійсь далекій подобі Ребеки: вона здавалася геть знекровленою в своїй чорній сукні з довгими, до зап'ястків, рукавами. Сама тільки думка про призначення нового дня весілля здалась би тепер таким блюзнірством, що заручини перетворилися на вічні узи, в набридле кохання, що вже нікого не цікавило, неначе вирішення долі оцих закоханих, які гасили лампи й цілувалися в темряві, було полишено на розсуд смерті. Згубивши надію, Ребека геть занепала духом і знову стала їсти землю.

Аж раптом, – коли від початку жалоби минуло вже чимало часу і в ґалереї знов почалися сходини вишивальниць хрестиком, – серед мертвої тиші спекотного полудня, рівно о другій годині, хтось із такою силою штовхнув двері з вулиці, аж весь будинок задвигтів; Амаранті та її подругам у ґалереї, Ребеці, яка смоктала палець у своїй кімнаті, Урсулі на кухні, Ауреліано в майстерні, ба навіть Хосе Аркадіо Буендіа під самотнім каштаном здалося, ніби почався землетрус і будинок завалюється. На порозі постав велетень. Його квадратні плечі ледве вміщалися в дверях. На бичачій шиї висів образок Діви Зцілительки, руки та груди були вкриті таємничим татуюванням, а правий зап'ясток щільно затиснений мідним браслетом‑талісманом. Шкіра видублена солоними вітрами негоди, волосся коротке й настовбурчене, як муляча грива, підборіддя вольове, а погляд сумний. Захожий був підперезаний поясом, удвічі товщим за кінську попругу, і взутий у високі чоботи з острогами та підкованими залізом підборами, від його ходи все здригалося, ніби від сейсмічного поштовху. Він пройшов через вітальню й залу, несучи на руці добряче пошарпані сакви, і, мов той удар грому, увірвався в тишу Ґалереї з бегоніями, де Амаранта і її подруги так і позаклякали з голками в повітрі. «Добрий день». – мовив він стомленим голосом, кинув свої сакви на стіл, за яким вони працювали, й попростував далі в глиб будинку. «Добрий день», – сказав він Ребеці, що злякано виглянула зі своєї спальні. «Добрий день», – повітався він до Ауреліано, всіма п'ятьма почуттями прикованого тієї хвилі до роботи. Чоловік ніде не затримувався. Попрямував на кухню і тільки там зупинився, закінчуючи подорож, почату на другому кінці світу. «Добрий день», – поздоровкався він і тут. На якусь частку секунди Урсула заціпеніла з розкритим ротом, тоді подивилася приходькові в вічі, ойкнула й кинулась йому на шию, кричачи й плачучи з радості. Це був Хосе Аркадіо. Він повернувся таким же злиднем, як і пішов, і Урсулі довелося навіть дати йому два песо, щоб він зміг розрахуватися за найнятого коня. Розмовляв він іспанською мовою, рясно пересипаною матроським жаргоном.

Його спитали, де він був, і він відповів: «Там». Почепив гамак у виділеній йому кімнаті, ліг і проспав три дні. А пробудившися, з'їв шістнадцять крутих яєць і попрямував до закладу Катаріно, де його могутня постать викликала переполох серед охоплених цікавістю жінок. Він замовив за свій рахунок музику й по чарці горілки для всіх присутніх і заклався з п'ятьма чоловіками, що вони гуртом не здолають пригнути його руку до столу. «Марна річ, – казали вони, переконавшись, що їм годі навіть поворушити її. – Адже на ньому примовлений браслет». Катаріно, яка не вірила в силові атракціони, заклалася з Хосе Аркадіо на дванадцять песо, що він не зсуне з місця стойку. Він відірвав ту стойку від підлоги, підняв над головою й виставив на вулицю. І лиш одинадцять чоловіків спромоглися затягти її назад.

У розпалі веселощів він поклав на стойку для загального огляду свою чоловічу гордість – прутень несосвітенних розмірів, поспіль укритий татуюванням із синіх і червоних написів різними мовами. Жінки загорілися бажанням, аае він спитав, котра з них заплатить йому більше. Найгрошовитіша запропонувала двадцять песо. Тоді він запропонував влаштувати лотерею з квитками по десять песо. Ціна була зависока, бо найпривабливіша жінка заробляла за ніч лише вісім песо, однак усі погодилися. Понаписували свої імена на чотирнадцяти папірцях, укинули їх до капелюха й почали тягти – кожна один квиток. А як невитягнених зосталося лише два папірці, подивилися, хто там записаний.

– Іще по п'ять песо з кожної, – мовив Хосе Аркадіо, – і я ділю себе між обома.

З цього він і жив. Доти він шістдесят п'ять разів ходив матросом у навколосвітнє плавання з такими, як сам, моряками без роду‑племені; жінки, котрі тієї ночі зляглися з ним у закладі Катаріно, вивели його голим у танцювальну залу, аби всі бачили, що кожнісінький міліметр його тіла вкритий татуюванням: спереду й зі спини, від шиї й аж до п'ят.

Хосе Аркадіо не квапився по‑справжньому повернутися. Удень спав, а вночі пропадав у кварталі будинків розпусти, демонструючи там свою силу. В тих рідкісних випадках, коли Урсулі вдавалося посадовити його за родинний стіл, він викликав загальну увагу, надто коли починав розповідати про свої пригоди в далеких краях. Якось їхній корабель зазнав аварії, і він протягом двох тижнів гойдався на шлюпці в Японському морі, харчуючись тілом свого товариша, що вмер від сонячного удару, – його м'ясо, добре просолене й пров'ялене на сонці, було тверде й солодкувате. Одного ясного полудня команда корабля, на якому вони пливли Бенгальською затокою, забила морського дракона; в його череві знайшли шолом, пряжки й зброю хрестоносця. В Карибському морі він бачив привид корсарського корабля Віктора Юґа[11], його вітрила були пошматовані на лахміття вітрами смерті, реї та щогли переточені морськими тарганами; корабель усе намагався вернутися до Гваделупи, але був приречений вічно збиватися з курсу. Урсула плакала за столом, ніби перечитуючи ті довгоочікувані листи, які ніколи не прибували і в яких Хосе Аркадіо повідомляв про свої подвиги й пригоди. «А в нас тут таке домисько. синку, – мовила вона, хлипаючи. – І стільки їжі ми повикидали свиням!» Однак вона неспроможна була усвідомити, що хлопчина, котрий пішов з циганами, – оцей самий дикун, що з'їдає за обідом півпоросяти й випускає такі буйні вітровії, аж квіти в'януть. Десь майже так само це не вкладалося в головах і решти родини. Амаранта не могла приховати відрази, яку в неї викликала його звичка ригати за столом. Аркадіо, що так ніколи й не дізнався про таємницю свого походження, ледве розтуляв рота, щоб відповісти на запитання Хосе Аркадіо, котрий явно намагався завоювати його прихильність. Ауреліано спробував оживити в братовій пам'яті ті часи, коли вони спали в одній кімнаті, відновити близькі взаємини дитячих літ, але Хосе Аркадіо забув геть про все: морське життя переповнило його пам'ять своїми найрозмаїтішими подіями. І тільки Ребека була скошена наповал із першого погляду. Того вечора, коли Хосе Аркадіо пройшов повз двері її спальні, вона раптом дійшла висновку, що П'єтро Креспі усього лиш вичепурений здохляк поряд із оцим надсамцем, чий вулканічним віддих чутно в будь‑якому закутку будинку. І стала шукати зустрічі з ним під різними приводами. Одного разу Хосе Аркадіо з безсоромною увагою обвів поглядом її тіло, мовивши при цьому: «А ти справжня жінка, сестрице». Ребека втратила будь‑яку владу над собою. Почала їсти землю та вапно з такою жадібністю, як і колись, і так завзято смоктала пальця, аж на ньому виріс мозоль. Якось вона почала блювати зеленою рідиною з дохлими п'явками. Не спала цілісінькі ночі, дрижачи, мов у пропасниці, опираючись безумові, й аж до світання чекала тієї хвилі, коли задвигтить дім із приходом Хосе Аркадіо. Якось пополудні, під час сієсти, коли всі спали, Ребека більше не годна була витримати й зайшла до його кімнати. Він лежав із розплющеними очима в самих тільки трусах, випроставшись у гамаку, підчепленому до балок на товстих канатах, якими прив'язують човни. Її так вразило його велетенське оголене татуйоване тіло, що їй захотілось відступити. «Перепрошую, – вибачилася вона. – Я не знала, що ви тут». Але мовила це тихим голосом, щоб нікого не розбудити. «Іди сюди», – сказав він. Ребека послухалася. Стояла біля гамака, обливаючись холодним потом, внизу в животі їй усе стискалося, а Хосе Аркадіо пучками пальців пестив їй кісточки, потім литки, далі стегна й шепотів: «Ой сестрице, ой сестрице». їй довелося зробити над собою надлюдське зусилля, щоб не вмерти, коли якась могутня сила, подібна до ураґану, але напрочуд цілеспрямована, підняла її за стан, за три змахи оголила її й розпластала під собою, мов малу пташину. Ледве вона встигла скласти дяку Богові за те, що народилася на цей світ, як знепритомніла від нестерпного болю, в незбагненний спосіб поєднаного з насолодою, борсаючись у повній пииаріи трясовині гамака, що, мов вимочка, всотала пролиту нею кров.

Три дні по тому вони повінчалися під час вечірньої меси. Напередодні Хосе Аркадіо вирядився до магазину П'єтро Креспі. Італієць саме давав урок гри на цитрі, але Хосе Аркадіо навіть не відкликав його вбік, щоб довести до відома свою справу. «Я одружуюся з Ребекою», – сказав він. П'єтро Креспі зблід, віддав цитру одному з учнів і оголосив, що урок закінчено. Коли вони зосталися самі в залі, повній музичних інструментів та заводних іграшок, П'єтро Креспі сказав:

Вона ваша сестра.

А мені начхати, – відповів Хосе Аркадіо.

П'єтро Креспі витер лоба хусточкою, напахченою лавандою.

Це протиприродно, – провадив він далі, – і, до того ж, заборонено законом.

Хосе Аркадіо дратували не стільки аргументи П'єтро Креспі, скільки блідість останнього.

Плювати мені на природу, – відрубав він. – Я прийшов сказати вам усе для того, щоб ви не завдавали собі клопоту й не ходили нічого питати в Ребеки.

Але, помітивши сльози на очах у П'єтро Креспі, він трохи пом'якшив свою мову.

Ну, гаразд, – мовив він, зовсім змінивши тон, – якщо вже вам так припала до вподоби родина, то там іще для вас залишилась Амаранта.

У своїй недільній проповіді падре Никанор оголосив, що Хосе Аркадіо і Ребека – не брат і сестра. Проте Урсула ніколи не подарувала їм цього шлюбу, розцінивши його, як неприпустиму неповагу, і того ж дня, коли молоді повернулися з церкви, заборонила їм переступати поріг її оселі. Для неї вони однаково що померли. Тоді новоженці найняли будиночок навпроти цвинтаря і влаштувалися в ньому: наприпочатку гамак Хосе Аркадіо правив їм за всі меблі. У шлюбну ніч молоду вжалив у ногу скорпіон, який заліз у її черевичок. Ребеці було відібрало мову, але це не завадило подружжю досить гучно провести медовий місяць. Сусіди лякалися криків, які будили всю околицю до восьми разів на ніч і до трьох разів під час сієсти, і молилися, щоб така непогамовна пристрасть часом не порушила спокою мертвих.

Сам тільки Ауреліано виявив турботу про молоде подружжя. Він купив їм деякі меблі і давав гроші доти, поки до Хосе Аркадіо вернулося почуття реальності і він заходився обробляти прилеглі до будинку пустирища. А от Амаранта так і не спромоглася притлумити в собі ворожість до Ребеки, дарма що життя дарувало їй вдоволення, про яке вона й не мріяла: на бажання Урсули, що не знала, як затерти ганьбу, П'єтро Креспі й далі обідав у них щовівторка, переживаючи своє нещастя зі спокоєм і гідністю. Він і далі носив чорну стрічку на капелюсі на знак поваги до родини і знаходив утіху у виявах своєї відданості Урсулі, носячи їй різні екзотичні подарунки, як‑от португальські сардинки або турецьке варення з трояндових пелюсток; якось він підніс їй прегарну манільську шаль. Амаранта була дуже уважна й ласкава з ним. Угадувала його смаки, зрізала вистріпані ниточки з манжетів його сорочок, а до дня народження повишивала його ініціали на десятку носовичків. У вівторок після обіду, коли вона займалася рукоділлям у ґалереї, він розважав її. Ця дівчина, яку П'єтро Креспі доти звик розглядати як дитину, несподівано постала перед ним по‑новому. Граційністю вона не відзначалася, зате їй були властиві незвичайна делікатність почуттів і прихована ніжність. І ось одного вівторка, коли вже ніхто не сумнівався в тому, що рано чи пізно дійде до цього, П'єтро Креспі запропонував їй одружитися з ним. Вона не урвала своєї роботи. Зачекала, доки перестануть палати вуха, й надала своєму голосові спокійної зрілої впевненості.

Звісно, Креспі: я згодна, – відповіла вона, – але тільки коли ми краще знатимемо одне одного. Поспіх ніколи не доводить до добра.

Урсула геть збилася з плигу. Попри всю свою повагу до П'єтро Креспі, вона ніяк не могла вирішити, добре чи погано з моральної точки зору він чинить після такого скандального кінця задовгих заручин з Ребекою. Але зрештою прийняла його сватання як доконаний факт, без жодної оцінки, бо ніхто не поділяв її сумнівів. А Ауреліано – глави сім'ї – тільки побільшив її замішання своєю загадковою й категоричною заявою:

Тепер не час думати про весілля.

Ця фраза, що її зміст Урсула збагнула тільки через кілька місяців, була єдиною щирою думкою, яку Ауреліано зміг висловити тієї хвилі не тільки щодо весілля, а й щодо будь‑якої іншої події, крім війни. Стоячи біля стіни перед розстрілом, він і сам не зможе гаразд пояснити собі, як викувався отой ланцюг непомітних, однак неминучих випадковостей, що привів його аж туди. Смерть Ремедіос не потрясла його так, як він побоювався. Вона радше викликала в ньому глуху лють, що поступово розчинилася в пасивному тужливому відчутті обманутих надій, подібному до того, якого він зазнав, вирішивши не заводитися більше з жінками. Тож він заглибився в свою роботу, проте зберіг звичку грати з тестем у доміно. Вечірні бесіди в сповненому тихою жалобою домі зміцнили приязнь цих двох чоловіків. «Женися знову, Ауреліано, – казав йому тесть. – У мене шість дочок, вибирай собі до вподоби».

Якось, незадовго до виборів, дон Аполінар Москоте повернувся зі своєї наступної поїздки, дуже стурбований політичним становищем у країні. Ліберали були готові от‑от розпочати війну. А що на ту пору Ауреліано мав дуже туманне уявлення про консерваторів і лібералів, то тесть якнайпростіше пояснив йому, в чому полягає різниця між цими партіями. Ліберали, мовляв, – це масони, лихі люди, які виступають за те, щоб перевішати священиків, запровадити цивільний шлюб і розлучення, визнати рівні права за законними й незаконними дітьми і, скинувши верховний уряд, роздробити країну – проголосити її федерацією. На противагу їм, консерватори одержали владу від самого Господа Бога, обстоюють непохитний громадський порядок і родинну мораль, захищають віру в Христа, основи влади і не хочуть допустити розшматування країни. З почуття людяності Ауреліано симпатизував лібералам в усьому, що стосувалося прав незаконних дітей, але ніяк не міг зрозуміти, навіщо потрібно доходити до крайнощів і розпочинати війну через щось таке, чого не можна помацати руками. Йому видалась надмірною запопадливість тестя, який викликав на час виборів у позбавлене будь‑яких політичних пристрастей містечко шестеро озброєних ґвинтівками солдатів на чолі з сержантом. Солдати таки прибули і спершу обійшли всі будинки й конфіскували мисливські рушниці, мачете, ба навіть кухонні ножі, а потім роздали чоловікам, старшим від двадцяти одного року, блакитні папірці з іменами кандидатів від консерваторів і рожеві – з іменами кандидатів від лібералів. Напередодні виборів, у суботу, дон Аполінар Москоте особисто зачитав декрет, що забороняв від півночі протягом сорока восьми годин продавати спиртні напої й збиратися групами більше трьох чоловік, якщо це йе члени однієї сім'ї. Вибори пройшли без інцидентів. О восьмій годині ранку в неділю на площі встановлено дерев'яну урну під охороною шести солдатів. Голосування було цілком вільне, у чому Ауреліано міг пересвідчитися особисто: майже цілий день простояв він поряд із тестем, пильнуючи, щоб ніхто не проголосував більше одного разу. О четвертій годині дня барабанний дріб сповістив про кінець голосування, і дон Аполінар Москоте опечатав урну наліпкою зі своїм підписом. Увечері, граючи в доміно з Ауреліано, він наказав сержантові зірвати наліпку й підрахувати голоси. Рожевих папірців налічувалось майже стільки, скільки й блакитних, але сержант залишив тільки десять рожевих, а нестачу поповнив блакитними. Потім урну опечатали новою наліпкою, а назавтра, тільки розвиднілося, відвезли її до головного міста провінції.

Ліберали розпочнуть війну, – сказав Ауреліано.

Дон Аполінар навіть не відвів очей від доміно.

Якщо ти гадаєш, що через підміну бюлетенів, то не розпочнуть, – заперечив він. – Там залишено трохи рожевих, щоб не скаржилися.

Ауреліано усвідомив несприятливе становище опозиції і мовив:

Якби я був лібералом, то розпочав би війну тільки через оцю махінацію з папірцями.

Тесть подивився на нього поверх окулярів.

Ой, Ауреліано, – відказав він, – якби ти був лібералом, то ніколи не побачив би, як підмінюються папірці, хоч ти й мій зять.

Обурення в місті викликали не результати виборів, а підмова солдатів повернути відібрані ножі і мисливські рушниці. Жінки попросили Ауреліано домогтися через тестя повернення бодай кухонних ножів. Дон Аполінар Москоте пояснив йому під великим секретом, що солдати повезли з собою конфісковану зброю як речовий доказ підготовки лібералів до війни. Цинізм цієї заяви стривожив Ауреліано. Він нічого не відказав, та коли якось увечері Герінельдо Маркес і Маґніфіко Вісбаль, обговорюючи в колі друзів справу з кухонними ножами, спитали, хто він, ліберал чи консерватор, Ауреліано не вагався ні хвилини.

Наши рекомендации