Лекція 13. Система права та система законодавства.

1.Система права — це сукупність чинних норм права, якій вла­стиві як єдність та узгодженість, так і диференціація (поділ) на відносно самостійні структурні утворення (норми, інсти­тути, галузі права та ін.).

Структура системи права — це її внутрішній устрій. Роз­крити структуру права можна лише, з одного боку, через поділ його на окремі взаємопов'язані елементи, а з другого — через інтегрування (об'єднання) норм права в єдину систему.

Головними структурними елементами системи права є норми права, інститути права, підгалузі права, галузі права. Саме вони конкретизують поняття права з точки зору його змісту.

Правова норма — первинний, окремо взятий найменший структурний елемент права, правило поведінки, що визнане і охо­роняється державою. Норма права безпосередньо нормує, надає юридичного значення суспільним відносинам і знаходить свій зовнішній вираз у правовому приписі.

Інститут права — це уособлена група юридичних норм, які регулюють суспільні відносини конкретного виду. Інститут пра­ва — це перша після норми права правова спільність (наприклад, інститут приватної власності в цивільному праві, інститут відповідальності посадових осіб в адміністративному праві, інсти­тут референдуму в конституційному праві та ін.).

Інститут права регулює окрему ділянку, фрагменти, сторони суспільного життя. Так, виходячи з галузевої належності, вони поділя­ються на інститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального та інших галузей права.

Внутрішньогалузевий інститут складається із норм однієї га­лузі права, а міжгалузевий — із норм двох і більше галузей права.

Міжгалузеві правові інститути — це сукупність норм права різних галузей права, яка спрямована на регулювання однакових суспільних відносин. Наприклад, інститут власності складається із норм конституційного, цивільного, кримінального та інших га­лузей права, інститут відшкодування шкоди — норм цивільного і трудового права.

Підгалузь права — певна сукупність (об'єднання) правових інститутів, що об'єктивно складається в межах однієї галузі пра­ва. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне ко­ло відносин в межах сфери правового регулювання відповідної галузі права, яка характеризується правовою обособленістю.

На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов'яз­ковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за своїм обсягом та за характером галузях права. Так, наприклад, у складі конституційного права вирізняють такі підгалузі, як пар­ламентське, муніципальне право; в цивільному — зобов'язальне, авторське, спадкове право; у фінансовому — бюджетне, податкове право. Вивершує систему права галузь права — уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин. Галузь права, найбільший структурний під­розділ і центральна ланка права, найповніше виражає “групові” особливості правового регулювання.

Галузь права являє собою юридичну цілісність, тобто таку су­купність норм, що зосереджені у взаємопов'язаних правових інститутах. Поєднуючи в один комплекс правові інститути, га­лузь права тим самим забезпечує регулювання, стабільність цілої сфери життєдіяльності суспільства. В цьому полягає її інстру­ментальна цінність. Тому галузь права можна також визначити і як сукупність логічно взаємопов'язаних правових інститутів, що регулюють відповідну сферу суспільних відносин (майнових, тру­дових, сімейних).

Галузі права можна поділити на такі види:

1) фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно нале­жать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне право. Вони характеризуються тим, що, по-перше, є юридично первісні, тобто містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше ви­користовується при формуванні правових режимів інших галузей права; по-друге, вичерпно концентрують генеральні юридичні ре­жими, галузеві методи правового регулювання;

2) спеціальні, в яких головні правові режими модифіковані, пристосовані до особливих сфер життя суспільства (трудове, зе­мельне, сімейне та ін.);

3) комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних ін­ститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей, наприклад підприємницьке (господарське), торгове, морське та ін.

Залежно від особливостей предмета та методу правового ре­гулювання, а головне — соціального призначення, всю систему права можна поділити на два великі масиви — матеріальне і про­цесуальне право. Предметом матеріального права є врегульовані суспільні відносини, які реально складалися між людьми і по­винні бути організовані з допомогою правового регулювання. Велике значення в їх організації мають самі суб'єкти права.

Процесуальне право визначає порядок вирішення спорів, конфліктів, розслідування і судового розгляду злочинів та інших правопорушень. Предметом регулювання норм процесуальних галузей права є організаційні суспільні відносини, тобто такі, які визначають засоби реалізації норм матеріального права і де учас­никами, як правило, виступають орган держави, посадові особи. Вони організуються заради “чужих” інтересів.

Під системою законодавства умовно, згідно з термінологією, що склалася в навчальній літературі, маємо на увазі усю систему чинних, взаємодіючих нормативно-правових актів. В більш повному обсязі це поняття може бути визначене як форма існу­вання права, спосіб надання юридичного значення нормам пра­ва, засіб їх організації та поєднання в конкретні статті, норма­тивні приписи, нормативно-правові акти, інститути і галузі зако­нодавства.

Системі законодавства притаманна низка ознак, які характери­зують її як статичну і функціональну. Так, по-перше, вона, як фор­ма права, є елементом більш широкої за обсягом правової системи.

По-друге, система законодавства має вертикальну (ієрархічну) бу­дову. Це означає, що нормативно-правові акти розташовані в ній залежно від їх юридичної сили, яка визначається місцем відпо­відного органу в державному апараті. По-третє, вона характери­зується цілісністю, системністю, єдиною спрямованістю. Кожний нормативно-правовий акт діє, хоча і самостійно, але в єдиній системі відповідно до тих завдань і цілей, які закріплені в Кон­ституції, законах, інших вищих за юридичною силою актах. Окрім того, кожний нормативно-правовий акт перебуває в ієрархічних, супідрядних зв'язках з іншими нормативними акта­ми. Однією із форм взаємодії права і законодавства є їх взаємо­вплив у процесі формування та розвитку. Законодавство може істотно впливати на розвиток формування права. В одних випад­ках цей вплив зводиться до оформлення права. Відбувається це тоді, коли суспільні відносини набули очевидної юридичної значущості (визначається це передусім їх повторюваністю). В інших випадках — законодавство може викликати до життя право, окремі його підрозділи. Наприклад, закони про підприємництво, про власність в Україні сприяли формуванню галузей підприєм­ницького права, істотно вплинули на розвиток цивільного права. Важливим напрямком впливу законодавства на розвиток права є формування правових режимів кожної галузі права. Тут без участі держави право, по суті, не змогло б набути тих якостей, що перетворили б його на одну із загальнолюдських цінностей. Зворотна сторона їх взаємодії — це вплив права на формування та розвиток законодавства, завдяки чому воно набуває певних якостей як з точки зору його змісту, так і з точки зору форми.

Отже, система законодавства і система права є поняття одно­го ряду, але вони не тотожні. Це дає підставу розглядати і харак­теризувати ці системи як відносно самостійні категорії і явища з притаманними їм ознаками. Ці ознаки і є важливими показника­ми відмінностей між ними.

1) право є завжди вираженням справедливості. Закони та інші нормативно-правові акти можуть виражати як справедливість (бути правовими), так і несправедливість (бути неправовими);

2) якщо система права має об'єктивний характер, то система законодавства залежить від суб'єктивного фактора — діяльності законодавця, інших суб'єктів правотворчих повноважень;

3) право як явище завжди виступає як система норм, а зако­нодавство як система нормативно-правових актів;

4) ці системи різняться своїми первинними елементами. Якщо для системи права первинним елементом є норма права, то для системи законодавства ним є нормативно-правовий припис. Юридичні норми — це той будівельний матеріал, з якого склада­ються конкретні галузі права. В законодавстві ці норми втілю­ються в окремих статтях нормативного акта або приписах всередині статей;

5) система законодавства і система права не збігаються за об­сягом. Система законодавства ширша за систему права, оскільки дуже часто включає те, що не може бути віднесеним до норм пра­ва, — різні програмні положення, вказівки на мету і мотиви ви­дання тих чи інших актів;

6) системи різняться за значенням і роллю, які має для них предмет і метод правового регулювання. Якщо, наприклад, для га­лузі права характерна однорідність суспільних відносин, що нею регулюються, а також застосування одного головного методу правового регулювання, то для галузі законодавства це не обов'язко­во. Предмет галузі законодавства становлять, як правило, різно­рідні суспільні відносини, а саме: відносини в державному управ­лінні, відносини в народному господарстві, види господарської діяльності тощо. Різними в цьому разі є і методи, що застосовують­ся для регулювання суспільних відносин галузями законодавства;

7) система права і система законодавства різняться за своєю внутрішньою (вертикальною) будовою. Так, відносно системи права поняття “вертикальна структура” має умовний характер, для неї характерна логічна побудова за обсягом — норма права, інститут права, підгалузь права, галузь права. Вертикальна ж структура системи законодавства має ієрархічний характер, оскільки вона побудована відповідно до юридичної сили норма­тивно-правових актів, яка передусім визначається місцем правотворчого органу в державному механізмі.

Публічне і приватне право

Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне сягає ще часів Стародавнього Риму. Саме римські юрис­ти були першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні відносини між державою і приватною осо­бою.

Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, легалізація приватного права є природною і необхідною для форму­вання громадянського суспільства, стимулювання приватно­підприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Публічне право — це сукупність норм, предметом регулю­вання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це пере­дусім норми конституційного, адміністративного, кримінально­го, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріори­тет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.

Приватне право — сукупність норм права, предметом регу­лювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах ко­ординації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демо­кратії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один що­до одного, а більше того, відокремлені від державної влади і тому є “приватними”. Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечу­ються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна вла­да зобов'язана не тільки визнавати, але й захищати.

Між публічним і приватним правом нема неперехідних кор­донів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони ви­конують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне по­кликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, ви­никають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.