Представництво і довіреність
Зазвичай суб’єкти цивільних правовідносин самостійно реалізують свою правоздатність, особисто вчиняють правочини чи інші юридичні дії. Проте деякі життєві обставини можуть створювати перешкоди для такої безпосередньої участі громадянина чи юридичної особи у правовідносинах (відсутність дієздатності, хвороба, нестача часу, юридична необізнаність і т. ін.) і зумовлювати необхідність звернення до інституту представництва. Часом звернення до інституту представництва пов’язане не стільки з необхідністю, скільки з бажанням суб’єктів вчинити ті чи інші юридичні дії на більш високому професійному рівні.
Представництвом у цивільному праві вважається правовідношення, в якому одна особа (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені іншої особи, яку вона представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, яка лише уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (посередник). Тобто, представників слід відрізняти від інших осіб, діяльність яких має схожі з представництвом риси: посередники (допомагають узгодити волі кількох сторін, готують матеріали до укладення договору тощо), кур’єри (передають інформацію, документацію, проекти договорів тощо), рукоприкладчики (лише ставлять підпис на прохання іншої особи, яка не в змозі підписатися через фізичну ваду, неграмотність тощо) та ін.
У відносинах представництва беруть участь три суб’єкти. По-перше, представник — особа, що вчиняє правочини та інші юридичні дії від імені іншої та в її інтересах. Представником може виступати тільки дієздатний громадянин або юридична особа. Фізичні особи, які працюють, з досягненням трудового повноліття (з 16 років) можуть виступати представниками в межах повноважень, наданих трудовим договором.
По-друге, особа, яку представляють, тобто та, в інтересах і від імені якої виступає представник. Такою може бути будь-який правоздатний учасник правовідносин, незалежно від обсягу дієздатності.
По-третє, третя особа, з якою представник укладає правочини від імені іншої особи (яку представляє). Третьою особою може бути будь-який учасник правовідносин.
Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки для особи, яку він представляє. Тобто стороною угоди, яку укладає представник з третьою особою, буде особа, яку він представляє. Сам же представник, уклавши таку угоду, не набуває за нею жодних прав та не несе зобов’язань.
Дії представника створюють юридичні наслідки для особи, яку він представляє, лише за умови, що вони вчинені в межах наданих йому повноважень.
Повноваження представника — це коло прав і обов’язків, якими він наділений і які визначені в договорі, довіреності, законі, адміністративному акті, акті органу юридичної особи.
Якщо особа представника та його повноваження встановлені в нормативному чи адміністративному акті, то йдеться про законне (обов’язкове) представництво. Воно має на меті передусім забезпечення охорони прав та інтересів осіб з неповною дієздатністю чи недієздатних (малолітніх, неповнолітніх, обмежених у дієздатності). Так, законними представниками малолітніх, неповнолітніх дітей є їхні батьки (усиновлювачі). Опікуни є законними представниками малолітніх дітей та повнолітніх фізичних осіб, визнаних недієздатними.
Якщо особа і повноваження представника визначаються безпосередньо особою, яку представляють, то має місце добровільне представництво. Воно ґрунтується найчастіше на довіреності або договорі доручення.
Різновидом добровільного (договірного) є комерційне представництво. Комерційний представник — це особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
Отже, повноваження представника обмежуються або законом, або адміністративним актом, або волею особи, яку представляють. Слід мати на увазі, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
За загальним правилом представник зобов’язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може перекласти свої повноваження на іншу особу, якщо це встановлено законом чи договором або якщо представник був вимушений до цього обставинами для охорони інтересів особи, яку представляє. При цьому він повинен сповістити її про це та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані повноваження (заступника). Невиконання представником цього обов’язку покладає на нього відповідальність за дії замісника як за свої власні.
Якщо представник перевищив свої повноваження, то вчинений ним правочин створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки для особи, яку він представляє, тільки за умови, якщо вона в подальшому схвалить цей правочин.
Різновидом добровільного (договірного) є представництво за довіреністю.
Довіреність — це письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину, який потребує нотаріального посвідчення, має бути також посвідчена нотаріально.
Якщо довіреність видається у порядку передоручення, то вона також повинна бути нотаріально посвідчена, крім довіреності на одержання заробітної плати та інших платежів, пов’язаних з цивільними, трудовими відносинами, пенсій, допомог і стипендій, і на одержання кореспонденції (грошових переказів тощо), в тому числі грошової і посилкової. Такі довіреності можуть бути посвідчені посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається або перебуває на стаціонарному лікуванні, за місцем
його проживання.
Деякі довіреності, посвідчені певними посадовими особами, прирівнюються до довіреностей, посвідчених нотаріально. Так, довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталях, санаторіях та інших військоволікувальних закладах, може бути посвідчена начальником такого закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем.
Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає нотаріусів чи органів, що вчиняють нотаріальні дії, також довіреність робітника, службовця, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців, можуть бути посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ і закладів.
Довіреність особи, яка перебуває у місцях позбавлення волі (слідчих ізоляторах), може бути посвідчена начальником місць позбавлення волі.
Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими доку-
ментами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.
Важливе значення має строк видачі на строк дії довіреності, які мають зазначатися в її змісті. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана. Довіреність, в якій не зазначена дата її вчинення, є нікчемною (недійсною).
Відповідно до змісту та обсягу повноважень представника розрізняють три види довіреностей. Генеральні (загальні) — довіреності на вчинення широкого кола різноманітних правочинів та інших юридичних дій, наприклад довіреність на управління майном довірителя. Спеціальні — довіреності на вчинення однорідних правочинів чи інших юридичних дій у певній сфері (ведення судових справ, закупка сировини і т. ін.). Разові — довіреності на вчинення чітко визначеного правочину чи іншої дії, наприклад разове отримання матеріальних цінностей, одержання кореспонденції тощо.
Представництво за довіреністю припиняється у разі закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видала; відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність; смерті особи, яка видала довіреність, або якій вона видана, оголошення померлою, визнання недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження в дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до збитків.
У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов’язаний негайно повернути довіреність.
Особа, яка видала довіреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Договір про відмову від цього права є нікчемним. Про скасування довіреності довіритель повинен негайно сповістити представника, а також відомих йому третіх осіб, для представництва перед якими видана довіреність.
Видача довіреності не зобов’язує представника безумовно до вчинення дій, які були визначені довіреністю. Він вправі відмовитися від їх вчинення, окрім випадків, коли ці дії були невідкладними, такими, що спрямовані на запобігання заподіянню збитків особі, яку він представляє, або іншим особам. Про відмову від вчинення дій, визначених у довіреності, представник зобов’язаний негайно повідомити особу, яку він представляє.
§ 11. Строки в цивільному праві.
Позовна давність
Строк у цивільному праві — це певний період, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення.
Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк і термін можуть бути регламентовані актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. При цьому строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін — календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Для належного і своєчасного виконання юридичного обов’язку цивільне право передбачає такі засоби його забезпечення: неустойку, заставу, поруку, завдаток, притримання та гарантію. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання.
Одним з видів строків у цивільному праві є позовна давність, тобто строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Розрізняють загальну та спеціальну позовну давність.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Спеціальна позовна давність, тобто скорочена або триваліша порівняно із загальною позовною давністю, застосовується для окремих видів вимог, а саме: стягнення неустойки (штрафу, пені); спростування розміщених у засобах масової інформації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію, який обчислюється від дня розміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про ці відомості; у зв’язку з недоліками проданого товару; скасування договору дарування; у зв’язку з перевезенням вантажу; оскарження дій виконавця заповіту. Крім того, позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, обману, а позовна давність у десять років — до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.
Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін у формі відповідного письмового договору. В той же час вона не може бути скорочена за домовленістю сторін.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка порушила право.
За окремими зобов’язаннями перебіг позовної давності встановлюється таким чином: 1) за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання; 2) за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначено або визначено моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від моменту, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом зазначеного строку; 3) за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства; 4) за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання; 5) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої фізичної особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття; 6) за регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від моменту виконання основного зобов’язання.
Особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.
У той же час позовна давність не поширюється: 1) на вимогу, що випливає з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом; 2) на вимогу вкладника до банківської (кредитної) установи про видачу вкладу; 3) на вимогу про відшкодування шкоди, заподіяної життю чи здоров’ю фізичної особи; 4) на вимоги власників або іншої особи про визнання незаконним акта органу державної влади або органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, якими порушено їх право власності або інші речові права; 5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми, страхового відшкодування; 6) в інших випадках, визначених чинним законодавством.
Зі спливом позовної давності щодо основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і щодо додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
| |
Право власності в Україні
Власність — це економічна категорія, яка є одним з проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.
Право власності — це сукупність правових норм, що регулюють і закріпляють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами і державою, які надають названим суб’єктам рівні права та обов’язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.
Право власності розглядають як в об’єктивному, так і суб’єктивному аспектах. В об’єктивному аспекті право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном.
Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України «Про власність» від 07.02.91 та інші законодавчі і нормативні акти.
Зокрема, Закон України «Про власність» складається з 8 розділів (57 статей), а саме:
Розділ I. Загальні положення.
Розділ II. Право виключної власності народу України.
Розділ III. Право індивідуальної власності.
Розділ IV. Право колективної власності.
Розділ V. Право державної власності.
Розділ VI. Право інтелектуальної власності.
Розділ VII. Право власності інших радянських республік, Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.
Розділ VIII. Захист права власності.
У суб’єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном.
Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речей на правах власності) і незаконним (наприклад, володіння майном, добутим злочинним шляхом, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала або повинна була знати про те, що володіння незаконне).
Користування — це право вилучати з речей їх корисні властивості (наприклад, обробляти землю і отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг та взуття).
Розпорядження — це право визначати юридичну або фактичну частку майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).
Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.
Розрізняють такі форми власності:
власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони;
приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого і виробничого призначення);
колективна власність — це майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об’єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);
державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв’язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).
Відповідно до чинного цивільного законодавства право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиції; конфіскації; в інших випадках, встановлених законом.
До суб’єктів права власності в Україні належать:
1) український народ, який являє собою єдине джерело державної влади в республіці і здійснює права власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду України і місцеві Ради народних депутатів. Кожен громадянин як складова народу має право за чинним законодавством України користуватись природними об’єктами для задоволення особистих потреб;
2) фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодавчими актами України;
3) юридичні особи, до яких належать трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання, релігійні та інші організації;
4) Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава;
5) Автономна Республіка Крим;
6) територіальні громади;
7) іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.
Захист права власності здійснюється всією правовою системою держави. Чинне законодавство визначає основні способи захисту права власності, до яких належать:
· визнання права власності на землю;
· відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням права власності;
· усунення порушень права власності, які не пов’язані з втратою володіння;
· витребування майна з чужого незаконного володіння.
Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту права власності, який здійснюється в позовному порядку судом, господарським судом, третейським судом, а в випадках, передбачених законодавством, також товариськими судами, професійними спілками та іншими громадськими об’єднаннями.
Для захисту права власності застосовуються речово-правові і зобов’язально-правові позови. До перших належать: віндикаційний позов, тобто вимога про усунення перешкод у здійсненні права власності, не пов’язаних з позбавленням володіння річчю; негаторний позов, тобто повернення або відшкодування всіх доходів, що були або могли бути здобуті за час незаконного володіння майном.
Відносно зобов’язально-правових способів захисту права власності, то вони, як правило, засновані на договорах, але можуть бути пов’язані і з позадоговірними зобов’язаннями. До них належать позови про: відшкодування збитків; повернення речей, які віддані в користування за договором, і т. п.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні, крім випадків і в порядку, встановлених чинним законодавством.
Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, а у разі відчуження об’єктів права приватної власності — лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовної давності.
§ 13. Загальна характеристика зобов’язань:
Поняття, зміст, підстави
Виникнення та припинення
Зобов’язальне право — це система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини в галузі товарообігу, а також майнові відносини по відшкодуванню заподіяної шкоди за участю юридичних та фізичних осіб.
Система зобов’язального права поділяється на загальну та особливу частини. Загальна частина складається з норм, які поширюються на всі зобов’язання, що виникають у цивільно-правових відносинах (наприклад, норми про поняття і підстави виникнення зобов’язань, виконання зобов’язань, відповідальність суб’єктів за порушення зобов’язань та їх припинення). Особлива частина зобов’язального права містить норми, які регулюють окремі види зобов’язань (наприклад, купівлю-продаж, поставку, майновий найм, підряд, підряд на капітальне будівництво тощо).
Зобов’язання являє собою такі правовідносини, в силу яких одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Зобов’язання складається з суб’єктів, об’єктів та змісту.
Суб’єктами зобов’язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник — особа, яка несе обов’язок, що відповідає праву вимоги кредитора.
Об’єкти зобов’язань — це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовані права та обов’язки суб’єктів (наприклад, передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо).
Зміст зобов’язання становлять права, вимоги кредитора та обов’язки боржника. При цьому за змістом зобов’язання спрямовані на передачу майна (наприклад, на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування, поставки, позички тощо); виконання робіт на підставі договорів підряду, побутового замовлення, підряду на капітальне будівництво, договорів про спільну діяльність; надання послуг на підставі договорів перевезень, страхування, доручення, комісії, схову; сплату грошей на підставі договорів позички, кредитних договорів, договорів банківського вкладу і банківського рахунка; відшкодування шкоди, заподіяної в результаті протиправних дій, а також шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок рятування об’єктів державної і колективної власності; повернення безпідставно придбаного майна і на передачу безпідставно збереженого майна.
Зобов’язання виникають за таких підстав: договорами та іншими правочинами; внаслідок створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; через заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.
Крім того, зобов’язання можуть виникати безпосередньо з акта цивільного законодавства (наприклад, безпосередньо з акта органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, з рішення суду). У випадках, встановлених актом цивільного законодавства або договором, підставою виникнення зобов’язань може бути настання або ненастання певної події.
Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Згідно з Цивільним кодексом України зобов’язання припиняються: виконанням, зарахуванням, передачею відступного; прощенням боргу; поєднанням боржника і кредитора в одній особі; за домовленістю сторін; внаслідок зміни плану; неможливістю виконання; смертю громадянина або ліквідацією юридичної особи.
Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Якщо боржник видав кредитору в посвідчення зобов’язання борговий документ, то кредитор, приймаючи виконання, повинен повернути цей документ, а у разі неможливості повернення зазначити про це в розписці, що ним видається. Розписка може бути замінена написом на борговому документі, що повертається. Знаходження боргового документа у боржника посвідчує припинення зобов’язання, поки не доведено інше. При відмові кредитора видати розписку, повернути борговий документ або відмітити в розписці неможливість його повернення боржник вправі затримати виконання. У такому разі кредитор вважається таким, що прострочив зобов’язання.
Зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом пред’явлення вимоги. Для зарахування досить заяви однієї сторони. Не допускається зарахування вимог: у разі спливу строку позовної давності; про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті; про довічне утримання; в інших випадках, передбачених законом.
Зобов’язання припиняється:
· за згодою сторін внаслідок передачі боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо). Розмір, строки й порядок передачі відступного встановлюються сторонами;
· внаслідок звільнення (прощення) кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора;
· якщо боржник і кредитор — одна особа. Якщо згодом цей збіг припиняється, зобов’язання виникає знову;
· угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими ж особами.
Зобов’язання між організаціями підлягає припиненню або зміні сторонами в установленому порядку у випадках, якщо підстави, на яких зобов’язання основане, змінені розпорядженням, обов’язковим для обох сторін;
· неможливістю виконання, якщо вона викликана обставинами, за які боржник не відповідає;
· зі смертю боржника, якщо воно нерозривно пов’язане з його особою, у зв’язку з чим не може бути виконане іншою особою;
· зі смертю кредитора, якщо виконання провадиться особисто для кредитора;
· ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора). Законодавством України виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи може бути покладено на іншу юридичну особу (наприклад, відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті).
§ 14. Цивільно-правові договори: