Періодизація історії міжнародних відносин. Хронологічні межі та розуміння сучасних міжнародних відносин. 3 страница
8. Зміна характеру міжнародних відносин у ХХ ст. Вплив світових воєн.
Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. Наймогутніші для свого часу держави задовольняли свої інтереси за рахунок слабших. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність. Сила була гарантом ієрархічного порядку. Імперії будувалися саме на силі й насиллі. Щоправда, з утвердженням капіталізму, інтенсифікацією міжнародних зв'язків, формуванням світового ринку, розвитком засобів зв'язку і комунікацій держави починають укладати численні міжнародні угоди з різних питань. Виникають перші міждержавні організації для вирішення важливих для держав питань (Міжнародний телеграфний союз — 1865 p., Всесвітній поштовий союз — 1874 p.), починає діяти інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок між державами. Але ці міжнародні організації й інститути не могли істотно впливати на характер і стан міжнародних відносин. Конфлікти, суперечки з територіальних, етнічних, релігійних та інших питань здебільшого переростали у війни. Підраховано, що за останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років. У світі за цей час відбулося понад 15 тисяч війн. Лише в XVII ст. в Європі загинуло у війнах 3 млн. осіб, у XVIII ст. — понад 5 млн. у XIX ст. — 6 млн. у XX ст. — 70 млн. осіб. Війни розглядали як вивірений шлях досягнення державами своїх інтересів і цілей. Цілком законними для розширення території і збагачення держав вважали також анексію (насильницьке приєднання, загарбання однією державою території іншої держави) і контрибуція (примусові грошові або натуральні стягнення з переможеної держави на користь держави-переможця). Дипломатія протягом тривалого часу була підпорядкована питанням, пов'язаним з війною, намагаючись забезпечити сприятливі умови для ведення війни, сприяти найефективнішому використанню результатів перемоги (в разі перемоги), домогтися найменших втрат у разі поразки. Її завданням також було документальне закріплення в інтересах держави наслідків перемоги чи поразки у війні. Філософи, історики, політики наводили різні аргументи для доказу природності, закономірності, невідворотності війн. Серед них давньогрецький філософ Геракліт та історик Фукідід, італійський політичний мислитель і письменник Н. Макіавеллі, голландський юрист і соціолог Г. Гроцій, англійський економіст, демограф Т. Мальтус, німецький філософ Ф. Ніцше і багато інших. Та й нині багато західних соціологів і політологів намагаються обґрунтувати тезу про неминучість і закономірність війн між державами, посилаючись на різні чинники: природу людини, непередбачуваність наслідків зіткнення інтересів держав на міжнародній арені, ірраціональність поведінки людей і політики держав, наявність расових і національних відмінностей між народами, нерівномірність розподілу плодючості ґрунту, розселення народів, утвердження суверенітету держав та ін. Так, X. Болдуїн (США) наголошує, що причина війн в людській природі, а не в створених людиною економічних чи політичних системах. І. Горовіц вихідним пунктом філософського вивчення війни і миру вважає людину. Людській природі, за твердженнями окремих західних соціологів і психологів, притаманна інстинктивна агресивність. Р. Ардрі пише, що людина — це хижак, природний інстинкт якої — вбивати за допомогою зброї. А. Вінбауер у статті “Війна як біологічна проблема” пише, що війна має біологічні корені і є “великим кровопусканням”, якому періодично піддається історія людства за певними “законами біологічної циркуляції”. За його концепцією, відносно мирні епохи неминуче змінюються епохами великих війн, а інтервали між воєнними періодами точно відповідають періодам біологічної регенерації людства. Великі війни в Європі, за Вінбауером, виникали кожні 40—50 років, що відповідає тривалості життя одного покоління. Ідея фатальної обумовленості війн у суспільстві є центральною в “Енциклопедії воєнної історії” Р. і Т. Дюпуї, які вважають їх супутниками людського існування відтоді, як печерна людина намагалась забити свого суперника дубиною або каменем. Протягом віків засоби і техніка конфліктів стають більш хитромудрими, але основні цілі війни залишаються незмінними. І навіть поява сучасної зброї не змінила бажання людей вдаватися до війни, щоб нав'язати свою волю іншим. Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни навіть закріплена в низці міжнародних угод. До середини XX ст. війну вважали звичним способом розв'язання суперечок між державами. Докорінні зміни, що відбулися у світі в середині XX ст., змусили світову громадськість, найвпливовіші держави визнати згубність розв'язання міжнародних конфліктів збройним, насильницьким шляхом. До таких глобальних змін належать: - деідеологізація міжнародних відносин; - роззосередження влади в світовій політиці; - перехід від конфронтації до партнерства і співробітництва; - демократизм і гуманізм світової політики; - розширення міжнародних відносин; - прискорення темпів економічного і технічного прогресу не тільки в розвинутих країнах, а й країнах, що розвиваються; - небувале посилення взаємозв'язків і взаємозалежності континентів і країн; - перетворення світу на цілісну систему. Попри те, що людське суспільство складається з понад 230 держав, які різняться суспільним ладом, традиціями, віруваннями, рівнем економічного і культурного розвитку, національними і державними інтересами, світ постає як взаємозалежна цілісність. Між країнами відбувається активний обмін продукцією, сировиною, технологією, культурними надбаннями. Прискорення всебічного розвитку сучасних країн багато в чому зумовлене посиленням всебічних контактів, взаємозв'язків між ними. На відміну від внутрішньополітичного життя кожної держави, міжнародні відносини не мають єдиного центру управління. У цій сфері практично діють стільки регулюючих центрів, скільки є учасників міжнародних відносин, а це переконує в тому, що головну роль в міжнарожних стосунках мають відігравати переговори, співробітництво, взаємодія. Поруч із поняттям “міжнародні відносини” в політології застосовується і більш інтегральна категорія “міжнародна політика”, чи “світовий політичний процес”. “Суть міжнародної політики ідентична внутрішній політиці. І внутрішня, і зовнішня політика – це бороть за силу .”, - писав в свій час Г. Моргентау. Міжнародна політика – це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя. Міжнародна політика базується на таких принципах: - невтручання у внутрішні справи інших держав; - рівноправ’я; - повага суверенітету; - добросовісність у виконанні державами взятих на себе міжнародних зобов’язань. Суб’єктами політичного життя світового політичного процесу є: - національні держави; - організації регіонального, міжрегіонального, міждержавного характеру (Європейський Союз); - міжнародні урядові організації та їх органи (Організація Об’єднаних Націй, Європейський парламент); - недержавні суспільно політичні, громадські організації (Міжнародна організація охорони здоров’я). В останні десятиліття стають помітнішими позитивні зміни у відносинах між державами, зовнішньополітична діяльність яких насамперед формує “світову політику”, напрями розвитку світового політичного процесу. Спостерігається перехід від методів примусу до методів врегулювання і погодження при розв'язанні конфліктів і непорозумінь між державами. Пробивають собі дорогу тенденції до поглиблення демократизації, гуманізації міжнародних відносин. Спостерігається політичне пробудження мас, залучення мільйонів людей до міжнародної політики, посилення їх впливу на політичні рішення і дії як всередині країн, так і на міжнародній арені. Позитивний вплив на міжнародні відносини справило усунення поділу світу на два ворогуючі табори. За останні роки на міжнародному рівні розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного і політичного співробітництва, у гуманітарній сфері. З процесом демократизації й гуманізації міжнародних відносин пов'язаний процес демілітаризації, який передбачає не тільки роззброєння, а й ліквідацію воєнно-політичних блоків, конверсію науки і невоєнної промисловості, що виконує воєнні замовлення, перебудову свідомості людей (особливо політичних лідерів, працівників політичних і управлінських структур) на засадах гуманності й миролюбності.
9. Причини і характер Першої світової війни, співвідношення сил між головними державами та блоками.
Перша світова війна різко загострила всі суперечності капіталізму, у тому числі й внутрішні суперечності країн-учасниць війни, створила в них обстановку революційної кризи. Основною її причиною було небачене загострення суперечностей між провідними країнами світу, внаслідок нерівномірності їх економічного розвитку, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі.Німеччина після 70-х років 19 ст. розвивалася у 3-4 раза швидше ніж Англія і Франція, а Японія - разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо високого рівня розвитку капіталізму досягли США, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі 19-20ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту.На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відіграла наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку 20 ст. поділ світу між великими державами в основному був заверешений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція, натомність у Німеччині, США ті Японії бракувало колоніальних володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни.Другою причиною війни був той факт, що на початку 20 ст. розвиток науково-технічного прогресу привів до появи нових, більш могутніх засобів винищення людей. Почалася гонка oзброєнь, на якій наживалися військові монополії. Одночасно відбувалася мілітарізація свідомості величезних мас людей.Існувала можливість владнати конфлікт мирним шляхом, об"єднавши зусилля Росії, Англії, Франції. Але аналіз міжнародної ситуації напередодні війни свідчить, що це не так.По-перше,поділ Європи на два ворогуючі блоки держав-Антанту і Троїстий союз- вже означав неминучість великої європейської війни.По-друге,намітилися головні цілі протиборствуючих сторін і відповідно розроблялися плани ведення війни.По-третє, в усіх країнах Європи нечуваного розмаху досягла гонка озброєнь, зростала чисельність армій.У липні 1913 р. німецький Рейхстаг затвердив закон про збільшення армії в мирний час на 136 тис. осіб, а на початок війни чисельність сухопутної німецької армії досягла 800 тис. осіб. У 1912 р. в Австро-Угорщині було прийнято новий військовий закон, який передбачав збільшення рекрутського набору до 200 тис. осіб і додаткові асигнування на збройні сили. У серпні 1913 року французький уряд ухвалив закон про подовження терміну служби з 2 до 3 років і зниження призовного віку з 21 до 20 років, що дало змогу довести чисельність армії майже до 900 тис. осіб. Найчисельнішою була російська армія. Якщо в 1912 р. вона становила 1 млн. 400 тис. осіб, то після прийняття у 1913р. "Великої програми щодо посилення армії" мала збільшитися на 400 тис. осіб.Перша світова війна була наслідком протиріч капіталізму на його імперіалістичній стадії.Стратегічні плани учасників війни.У результаті нерівномірного економічного розвитку різних капіталістичних країн, що посилився у період імперіалізму, змінилося співвідношення сил в самій світовій системі капіталізму. Це стало причиною гострого суперництва між великими капіталістичними країнами за політичне панування у світі, за перерозподіл ринків сировини і збуту. Суперечності насамперед виявилися між Німечинною з одного боку і Велікобританією, Францією та Росією з іншого. Плани ведення війни розроблялися з урахуванням головних цілей протиборствуючих сторін.Війна була несправедливою і загарбницькою для всіх держав воюючих блоків, кожна з яких переслідувала виключно свої цілі, намагаючись досягти їх за рахунок сусідів.Німеччина прагнула покласти край пануванню Британії на морі, захопивши її колонії, промислово розвинені райони північно-східної Франції, відторгнути від Росії Прибалтику, Донську область, Крим, Кавказ. Планувала захопити велику територію в Європі та Африці, Бельгію, Марокко, Конго, Єгипту, закріпити своє становище в Туреччині й на Близькому Сході. Берлін прагнув створити союз європейських держав на чолі з Німеччиною. Виношувалися плани проникнення німецького капіталу в Китай.Правлячі кола Великобританії хотіли зберегти свої колонії та панування на морі, відібрати у Туреччини багаті нафтаю Месопотамію і частину Аравійського півострова. Англія намагалася підірвати економічну могутність Німеччини, знищити її як суперника в торгівлі, посилити вплив на Близькому Сході.Франція розраховувала повернути собі Ельзас та Лотарінію, приєднати лівий берег Рейна й Саарський вугільний басейн.Австро-Угорщина винотувала експансіоністські плани щодо Росії та балканських країн-Сербії, Боснії, Герцеговини.США до війни не підтримували жодного з європейських угруповань, але, безперечно, не були байдужими до європейської політики. Вступивши у 1918 р. у війну на боці Антанти, США забезпечили її перемогу в боротьбі з країнами німецького блоку.США намагалися поширити свій вплив на весь американський континент і посилити проникнення в Китай, де велику активність проявляла Японія.Загарбницькі плани щодо українських земель.Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворожуючих блоків. Українські землі були об"єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина, Румунія.Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником слов"янських народів, прагнула завершити справу російських царів, об"єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. В ході війни вона намагалася оволодіти Буковиною, чорноморськими протоками Босфором і Дарданеллами, Закарпаттям. Росія також прагнула приєднати Галичину.Загарбання цих земель переслідувало мету придушити гніздо "мазепинства", яке поширювало свій вплив на Наддніпрянську Україну. Всі плани російського генерального штабу вістрям наступу російської армії спрямовували в Галичину.Австро-Угорщина зазіхала на Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини. Широкі плани щодо України розроблялись у Німеччині, як з боку військових, так і з боку промисловців і політиків. Так, один з найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв: "Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції..,частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов"ям..."У 1897р. німецький публіцист Пауль Рорбах писав: "Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії". Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були фактично вичерпані. Відразу після початку першої світової війни українські землі стали театром бойових дій між російською армією та військами австро-німецького блоку або прифронтовою зоною. На цій території діяв російський Південно-Західний фронт. На завойованій території російська влада встановила режим, який за словами голови російської адмінистрації Галичини генерал-губернатора графа Олексія Бобринського, мав запровадити "русские начала" у житті населення краю.Так, у Галичині запроваджувались російська мова і російське законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади, культурні організації.Почалось повернення греко-католиків у православ"я. Майже всіх представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А.Шептицьким, вивезено вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми. Російська окупація тривала до весни 1915 р.Україна в першій світовій війні.Наслідки війни для України та українців, змушених з обох воюючих сторін, були негайними, безпосередніми й тяжкими. Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті. Її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених воєнними діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування.Але поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, котрі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість українців ( у російській армії налічувалося 3,5 млн.українських солдатів і 250 тис. служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імпреії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема Росія знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців - як учасників боїв з обох сторін - змушували вбивати один одного. Єдиним позитивним аспектом війни було те, що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим нові політичні можливості для їхніх пригноблених підданих. Але ця можливість була ще занадто віддаленою.Українці Австрії одразу відреагували на початок воєнних дій. 3 серпня 1914 р., щоб запезпечити українців єдиним об"єднаним представницьким органом, усі українські партії утворили у Львові Загальну Українську Раду на чолі з авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Рада закликала всіх українців боротись за конституційну Австрію, їхнього найбільшого друга проти самодержавної Росії. Незабаром Рада висунула ідею створити всеукраїнський військовий загін. На неї відгукнулося понад 28 тис.національно свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій "Січ", "Сокіл". Стурбовані можливістю виникнення великих українських військових загонів, впливові поляки у Відні зробили так, щоб на службу до Українського легіону прийняли лише 2.5 тис.чоловік. Це було перше військове формування того часу.Але, ледве згуртувавшись, ці організації були змушені тікати до Відня від наступаючої російської армії, яка на початку вересня прорвала австрійську оборону й окупувала велику частину Східної Галичини. Ця поразка австрійців мала страшні наслідки для українців Галичини. Шукаючи причини своїх невдач, австро-угорське командування охоче повірило звинуваченням польської адміністрації провінції в тому, що такою причиною стала "зрада українців", котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам. У результаті відступаючі габсбурзькі війська, насамперед угорські частини, розпочали кампанію терору проти українського населення. Спочатку русофілів, а згодом і взагалі всіх українців цілими сотнями заарештовували й страчували без суду. Тисячі гнали до Австрії й там кидали до концентраційних таборів.Незавидна доля спіткала також галицьких українців, котрі потрапили під російську окупацію. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що він не вважає Східну Галичину якимсь новим і тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як "давньою російською землею", котра тепер "назавжди возз"єднується з матір"ю-Росією". Генерал-губернатором було призначено графа Георгія Бобринського, який відразу розпочав загальний наступ на украхнський рух, або "мазепинство", як його називали царські чиновники. Росіяни преслідували українофілів, австрійці піддавали репресіям русофілів, а роздерті ідеологічними суперечками галичани видавали й тих, і тих ворогові-все це більше погіршувало й без того сумну долю українців.За наказом царських властей було закрито всі українські культурні установи, кооперативні й періодичні видання. Вводилися обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити в школах російську мову. Особливо масивних атак зазнала греко-католицька церква-цей символ західноукраїнської самобутності. До Росії вивозили сотні греко-католицьких священників, а натомість ставили православних попів, що схиляли селян до православ"я. Заарештували й вивезли до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, який відмовився рятуватися від росіян утечею. Безстрашна поведінка митрополита протягом усієї війни надихала його земляків і значно сприяла дальшому зростанню його популярності. Але не встигли росіяни остаточно здійснити свої плани, як австрійці пішли у контрнаступ і до травня 1915 року відвоювали більшу частину Східної Галичини. Відступаючи царські війська взяли заложниками кілька сотень провідних українських діячів, а також евакуювали тисячі людей, включаючи багатьох русофілів, ролі яких в українській політеці тепер прийшов кінець.Ставлення росіян до галицьких українців, яке відомий російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як "європейський скандал", являло собою продовження політики уряду щодо українського руху в Російській імперії. З вибухом війни було закрито майже всі українські організації та газети.Тим часом у Відні, по австрійський бік фронту, у травні 1915 року зібралися українські політичні діячі та відновили свій представницький орган - Загальну Українську Раду. В міру того як війна дедалі виснажувала Австро-Угорщину, чимраз сміливішими ставали вимоги народів імперії, серед них і українців. Так, Загальна Українська Рада оголосила своєю метою незалежність Російської України, котру, як вона сподівалася, завоюють австрійці, а також широку автономію для Східної Галичини та Буковини. Проте коли Відень пообіцяв полякам ще більшу владу в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. Надалі західноукраїнські інтереси представляв український клуб віденського парламенту на чолі з Євгеном Петрушевичем.Війна негативно вплинула на стан промисловості і сільського господарства України. Вже в перші місяці війни було закрито майже 400 промислових підприємств, а в 1915-1917 роках - понад 1400. На десятках і сотнях заводів і фабрик обсяг промислового виробництва скоротився на 30-5- і навіть 75 %. Розвалювався транспорт, що викликало загострення продовольчої кризи. Зросли ціни.
10. Утворення Четвертного союзу. Дипломатична боротьба за нейтральні держави. Завершення формування двох ворожих таборів.
Четверни́й сою́з (Четвірний союз, По-чвірний союз) — військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини, що протистояв країнам Антанти в Першій світовій війні 1914—1918.Після розпаду в травні 1915 Троїстого Союзу внаслідок укладення договорів урядами Німеччини і Австро-Угорщини з Туреччиною та Болгарією до осені 1915 було створене нове військово-політичне об'єднання — Четверний союз.Туреччина, підписавши 2.8.1914 договір про військовий союз з Німеччиною, через два місяці оголосила війну Великобританії, Франції, Росії.Болгарія 6.9.1915 підписала договір про союз з Німеччиною та військову конвенцію з Австро-Угорщиною про спільні дії проти Сербії.Аналогічний договір підписано між Болгарією та Туреччиною. У жовтні 1915 Болгарія оголосила війну Сербії та Росії.Найбільших успіхів у наступальних операціях країни Четверного союзу досягли в 1915, коли австрійські й болгарські війська окупували Сербію, а російська армія залишила територію Польщі, Галичини, частину Прибалтики.Країни Четверного союзу в лютому 1918 підписали договори у Бересті з Українською Народною Республікою (див. Берестейський мир 1918), а 3.3.1918 — з більшовицькою Росією.У травні 1918 країни Четверного союзу в Бухаресті підписали договір з Румунією. Після виходу з війни Болгарії (30.9.1918) і Туреччини (30.10.1918) Четверний союз припинив своє існування.
11. Капітуляція та вихід з війни союзників Німеччини. Комп’єнське перемир’я. Закінчення світової війни. Переговори у Бресті. Акт про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил ( англ.: German Instrument of Surrender, фр. : Actes de capitulation de l'Allemagne nazie, ньому. : Bedingungslose Kapitulation der Wehrmacht) - юридичний документ, який встановив перемир'я на спрямованих проти Німеччини фронтах Другої світової війни, який зобов'язав німецьких військовослужбовців до припинення опору, здачі особового складу в полон і передачі матеріальної частини збройних сил противнику, фактично означав вихід Німеччини з війни. Він був підписаний представниками Верховного командування вермахту, верховним командуванням Західних союзників і Радянського Союзу. Час підписання: 7 травня в 2:41 (за середньоєвропейським часом). Німецький генерал Йодль підписав Акт капітуляції Німеччини, як представник вермахту. Акт про капітуляцію взяли: від англо-американської сторони-генерал Беддел Сміт, від СРСР - радянський генерал-майор Суслопаров (представник Сталіна при союзному командуванні); також його підписав представник Франції генерал Франсуа Севез в якості свідка. Капітуляція нацистської Німеччини вступила в силу 8 травня в 23:01 (за середньоєвропейським часом) [1]. Документ був написаний на 4-х мовах, а дата вступу документа в силу стала Днем Перемоги у Європі. Часткові капітуляціїЗагальною капітуляції Німеччини передувала серія часткових капітуляцій найбільших з'єднань, що залишалися у Третього Рейху: 29 квітня 1945 акт про капітуляцію групи армій "С" (в Італії) підписав у Казерта її командувач генерал-полковник Г. Фитингоф-Шеєле. 2 травня 1945 перед Радянською армією капітулював берлінський гарнізон під командуванням Гельмута Вейдлінг. 4 травня новопризначений головнокомандуючим німецькими ВМС адмірал флоту Г. Фрідебург підписав акт про капітуляцію всіх німецьких збройних сил в Голландії, Данії, Шлезвіг-Гольштейн і Північно-Західної Німеччини перед 21-ю групою армій фельдмаршала Б. Монтгомері. 5 травня перед американським генералом Д. Деверс капітулював генерал піхоти Ф. Шульц, який командував групою армією "G", що діяла в Баварії і Західній Австрії. Однак на півдні у Рейху залишалася ще велика угруповання під командуванням груп армій "Центр" і "Австрія" (колишня "Південь") під командуванням генерал-фельдмаршала Кессельрінга. Перед гросс-адміралом Деніцем, який очолив залишки Третього Рейху, стояла проблема: яким чином вийти з війни на максимально сприятливих для німців умовах? Такими в німецьких верхах вважалася можливість капітулювати перед західними союзниками, в той же час продовжуючи опір на Сході до тих пір, поки на Захід не перейдуть максимальну кількість військ і мирного населення, а потім домовитися із західними країнами про збереження в тому чи іншому вигляді німецьких державних структур. Цим і пояснюється серія часткових капітуляцій на Заході при продовженні відчайдушного опору на Сході. Перший акт5 травня в штаб генерала Ейзенхауера, що розташовувався в будівлі школи в Реймсі, прибув Фрідебург, який за дорученням Деніца офіційно поставив питання про капітуляцію перед американцями угруповання Кессельрінга. Переговори з ними вів генерал Сміт. За наполяганням Сталіна, Фрідебург було отвечено, що можлива тільки загальна капітуляція, причому війська на Сході і на Заході повинні залишатися на своїх місцях. На наступний день на допомогу Фрідебург на переговори прибув начальник штабу ОКВ генерал Йодль, який зумів трохи пом'якшити позицію Ейзенхауера. Однак Ейзенхауер, незадоволений затягуванням переговорів, велів Сміту передати німцям, що "якщо вони не припинять шукати відмовки і тягнути час, я негайно закрию весь фронт союзників і силою зупиню потік біженців через розташування наших військ. Я не потерплю жодних подальших зволікань". У результаті в ніч з 6 на 7 травня було підписано Акт про беззастережну капітуляцію. Другий актРадянський представник генерал Суслопаров підписав акт в Реймсі на свій страх і ризик, оскільки не встиг вчасно зв'язатися з Кремлем і отримати інструкції. Сталін був обурений підписанням капітуляції в Реймсі, при якому провідну роль грали західні союзники. Він відмовився визнати цей акт, зажадавши нового підписання його у взятому Червоною Армією Берліні і попросивши союзників не робити офіційних оголошень про перемогу до вступу в силу капітуляції (тобто до 9 травня). В останньому вимозі йому відмовили і Черчілль (який зазначив, що парламент вимагатиме від нього інформації про підписання капітуляції), і Трумен (який заявив, що прохання Сталіна надійшла до нього занадто пізно і скасувати оголошення про перемогу вже неможливо). Зі свого боку Сталін заявив: "Договір, підписаний у Реймсі, не можна скасувати, але його не можна і визнати. Капітуляція повинна бути вчинена як найважливіший історичний акт і прийнята не на території переможців, а там, звідки прийшла фашистська агресія, - в Берліні, і не в односторонньому порядку, а обов'язково верховним командуванням усіх країн антигітлерівської коаліції ". У відповідь союзники погодилися провести церемонію вторинного підписання акта в Берліні. Ейзенхауер сповістив Йодля, що німецьким головнокомандувачем видами збройних сил належить з'явитися для здійснення остаточної офіційної процедури в той час і місце, яке буде вказано радянським і союзним командувань. 8 травня в 22:43 за центральноєвропейським часом [2] (у 00:43, 9 травня за московським) в берлінському передмісті Карлсхорст генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель підписав ще один Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини, який підтвердив час припинення вогню - 8 травня о 23:01 за центральноєвропейським часом (9 травня в 1:01 за московським часом). Від німецької сторони акт також підписали: представник люфтваффе - генерал-полковник Штумпф і кригсмарине - адмірал фон Фрідебург. Беззастережну капітуляцію взяли маршал Жуков (від радянської сторони) і заступник головнокомандувача союзними експедиційними силами маршал Теддер (Arthur William Tedder) (Великобританія). В якості свідків свої підписи поставили генерал К. Спаатс (Carl Spaatz) (США) і генерал Ж. де Латрі де Тассіньї (Jean de Lattre de Tassigny) (Франція). Радянські люди дізналися про це з повідомлення Радінформбюро в 10 вечора за московським часом, з вуст легендарного диктора Юрія Левітана. [3] Тоді, за погодженням між урядами СРСР, США і Великобританії, була досягнута домовленість вважати процедуру в Реймсі попередньою. Тим не менш, у західній історіографії підписання капітуляції німецьких збройних сил, як правило, зв'язується із процедурою в Реймсі, а підписання акту про капітуляцію в Берліні іменується його " ратифікацією " . Прийнявши капітуляцію, Радянський Союз не підписав мир з Німеччиною, тобто формально залишився в стані війни. Відповідний указ був прийнятий Президією Верховної Ради СРСР 25 січня 1955 [4]. Тим не менше, під власне Великою Вітчизняною війною розуміють лише військові дії проти Німеччини до 9 травня 1945 року. Комп'єнське перемир'я — договір від 11 листопада 1918 року про припинення воєнних дій між Антантою і Німеччиною, що ознаменував завершення Першої світової війни. Більшість положень перемир'я було розвинуто у Версальському мирному договорі. ПередумовиНімецьке командування, зібравши сили, намагалося розбити англійців та французів до вступу у війну США. З кінця березня до початку червня німці провели на заході три наступальні операції. У них були деякі переваги та бракувало адекватної оцінки противника. Пожертвувавши сотнями тисяч своїх солдатів, вони перейшли ріку Марну і наблизились до Парижа. Столицю Франції взялись обстрілювати із далекобійних гармат («Велика Берта»), бомбардували за допомогою авіації. Ці руйнування не могли змінити на краще становище Німеччини. Готуючись до захисту союзники обрали єдиного командувача всіх їхніх сил — французького маршала Фердинанда Фоша. Лінія оборони прогнулася, але не прорвалася. Німецькі резерви було вичерпано. На фронт з Німеччини гнали навіть підлітків. Зневірені в усьому солдати погано слухались командирів. Блокада з моря, змушувала страждати не лише німецьких солдатів, що не мали харчів і набоїв, а також їхні сім'ї на батьківщині. Дух німців помітно спав. Німецький наступ захлинувся в крові.18 липня союзники рушили у наступ, відкинули німців від Марни і більше не випускали ініціативи. Остаточного удару німецьким військам було завдано союзниками біля Ам'єна 8 серпня. У бій було кинуто 450 танків, німці відступали до Ам'єна. За один день було знищено 16 німецьких дивізій. Американська армія висаджувалася на узбережжях Франції цілодобово. У жовтні 1918 року у Франції вже було розгорнуто американську армію чисельністю понад 1 млн 750 тисяч чоловік. Хоча насправді американські війська і не були найбільш боєздатною частиною армії союзників, сама їх присутність справляла величезне враження та піднімала бойовий дух втомлених війною солдатів Антанти і навпаки позбавляло Німеччину звести війну в нічию через взаємне виснаження сторін. Німці вже зрозуміли свою поразку, але ще сподівалися укласти мир на прийнятних для Німеччини умовах. Командуючий німецькою армією генерал-фельдмаршал фон Гінденбург заявив імператору Вільгельму про доцільність укладення миру, поки війська знаходяться на території противника.15 вересня 1918 року війська Антанти прорвали Балканський фронт, а 27 вересня розгорнули широкий наступ на Західному фронті. Не чекаючи кроків Німеччини, під 29 вересня капітулювала Болгарія. Через місяць запросили миру Австро-Угорщина, головний союзник Німеччини — імперія Габсбургів почала розвалюватись. 30 жовтня 1918 року про розрив з австрійцями і проголошення незалежності оголосила Угорщина. В цей же день чехи і словаки заявили про створення об'єднаної Чехословацької держави, яка була одразу ж визнана США і країнами Антанти. 30 жовтня 1918 року під тиском англійських військ вийшла з війни й Османська імперія. Лідери младотурецького уряду втекли із Стамбулу на німецькому підводному човні і невдовзі їм був оголошений смертний вирок. Влада в країні перейшла до рук султанського уряду.Загроза перенесення військових дій на територію Німеччини робила небезпечним і навіть безглуздим опір військам Антанти, які вели успішні військові дії на Західному фронті. Негативний вплив на становище Німеччини також справила зростаюча політична та економічна криза в країні, а також втрата нею основних союзників. Оцінивши загрозливість ситуації, німецьке верховне командування в ультимативній формі поставило вимогу імператору припинити війну і запобігти вибуху революції. Уряд Німеччини звернувся до американського президента з проханням про перемир'я і укладення миру. Вільсон погодився розпочати переговори при умові відведення німецьких військ з захоплених територій і зречення кайзера. Але спроби нового німецького уряду на чолі з принцом Максом Баденським у жовтні 1918 року досягти за допомогою США прийнятних умов перемир'я на основі «14 пунктів» Вільсона, з огляду на жорстку позицію Франції, Великобританії та Італії, успіху не мали.Поки в Берліні роздумували, в місті Кілі 3 листопада повстали військові моряки. Вони були обурені спробою командування кинути їх в останній бій. Для захисту своїх інтересів моряки створили першу в Німеччині Раду. У Берліні на боротьбу піднялись робітники. В результаті Листопадової революції монархія була повалена. Імператор Вільгельм ІІ зрікся престолу. У Берліні був сформований республіканський уряд, на який і покладалося завдання завершити війну.Переговори6 листопада президент США повідомив, що маршал Фош уповноважений прийняти представників німецького командування. Наступного дня німецька делегація на чолі з міністром Ерцберге-ром під білим прапором перетнула лінію фронту. Далі залізницею вона прибула на станцію Ретонд у Комп'єнському лісі, де стояв штабний вагон маршала Фоша. Тим часом революційна хвиля не вщухала і 9 листопада Німеччина була проголошена республікою. Канцлер Макс Баденський оголосив про зречення кайзера, який втік у Голландію. Влада перейшла до соціал-демократа Еберта. Переговори у Комп'єнському лісі велись від імені нового уряду. В ультимативній, принизливій для німецьких делегатів формі союзники виставили низку умов. За умовами перемир'я, запропонованими німецькій делегації, Німеччина мала взяти на себе такі зобов'язання:очистити за 15 днів зайняті території в Бельгії, Франції, Люксембургу;покинути Ельзас-Лотарингію; звільнити території Росії і Румунії;вивести війська з Австро-Угорщини й Туреччини;видати Антанті 5 тисяч важких і польових гармат, 30 тисяч кулеметів, 2 тисячі літаків, 5 тисяч локомотивів тощо;видати 6 дредноутів, 8 важких крейсерів, 10 крейсерів і 300 підводних човнів, інші судна роззброювались.Антанта мала зайняти військами лівий берег Рейну, причому утримування окупаційної армії покладалось на Німеччину. Крім того, Німеччина повинна була відмовитись від Брест-Литовського і Бухарестського договорів. Війська в Східній Африці повинні були здатися. Військовополонені, захоплені німцями, мали повернутись на батьківщину, тоді як німецькі військовополонені залишались у полоні. Передбачалось й подальше збереження блокади Німеччини. Німецька делегація робила спроби пом'якшити вимоги капітуляції, розігруючи карту «більшовицької небезпеки». Їй вдалося домогтися незначних поступок, головним чином щодо кількості озброєння, що мало бути передано переможцям, але в головних вимогах умови капітуляції збереглися. Водночас союзне командування погодилось тимчасово залишити німецькі війська в Україні й Прибалтиці. Термін перемир'я становив 36 днів.ДоговірНа світанку 11 листопада 1918 р. у Комп'єнському лісі, у штабному вагоні командуючого військами Антанти французького маршала Фоша німецька делегація на чолі зі статс-секретарем закордонних справ Ерцбергером підписала перемир'я, запропоноване союзним командуванням. Об 11 годині ранку пролунав сигнал «Припинити вогонь!». Німеччина визнала себе переможеною. Воєнні дії припинялися. Перша світова війна закінчилася. У 34-х статтях цього документа було окреслено умови й термін перемир'я.Німеччина повинна була вивести війська і усіх окупованих нею територій інших держав, а також із союзних їй країн та зі Східної Африки. Обумовлювалось і те, що з Російських територій війська будуть виводитись поступово, в спеціально встановлений термін, для того, щоб не допустити їх негайного зайняття Червоною Армією. Крім того, перемир'я передбачало евакуацію збройних сил Німеччини з Ельзасу та Лотарингії, а також з територій по лівому березі Рейну. По правому берегу Рейну встановлювались демілітаризовані зони. Військовополонені союзних армій повинні були бути негайно звільнені. Німеччина зобов'язувалась передати за особливим списком державам Антанти військове спорядження, підводні човни, літаки. Німецький флот підлягав роззброєнню та розпуску. Вся захоплена німцями бельгійська скарбниця, а також отримане ними в рахунок контрибуції російське та румунське золото передавалось союзникам. Всі угоди, укладені раніше Німеччиною з іншими державами, оголошувались недійсними. Це положення мало пряме відношення і до Берестейського договору. 13 листопада 1918 року Радянська Росія оголосила про його анулювання.Наслідки та сприйняттяКомп'єнське перемир'я було більше схоже на капітуляцію Німеччини сприймалося у Франції як торжество історичної справедливості і як вияв її військової могутності та провідної ролі у світі. Всі політичні організації Третьої республіки підтримували тезу, що демократична Франція винесла на своїх плечах основний тягар війни і заплатила за відданість цим принципам життями своїх найкращих синів. Не дивно, що популярним було гасло «Боші за все заплатять». «Дух перемоги» активно використовувався фанцузькими правлячими колами та урядом Жоржа Клемансо (листопад 1917 року — січень 1920 року) для обгрунтування їхнього лідерства на Паризькій мирній конференції.В Німеччині Комп'єнське перемир'я сприйняли як національне приниження і хоч країна була занадто виснажена щоб боротися далі, але німці помстилися за нього під час Другої світової війни демонстративно змусивши підписати французів Комп'єнське перемир'я 1940 року в тому ж «вагоні Фоша».Брест-Лито́вський ми́рний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 у Бересті (Бресті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18. Став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід Росії з Першої світової війни. Позиція і участь делегації більшовицької РосіїІніціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала більшовицькій Росії. 3.12.1917 Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15 грудня 1917 обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що країни Четверного союзу програють війну. Приєднання до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх переможців на ворогів будованої ними держави. Проте вибору у них не було: народ бажав миру.Позиція і участь делегації УНРНа нараді керівників провідних партій — есерів і соціал-демократів — було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В.Голубовича (голова), М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка. 1 січня 1918 делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордонних справ Росії Л.Троцький мусив заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Л.Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунули союзники. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 більшовицької УкраїниПісля відновлення переговорів 1 лютого 1918 р. Л.Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники сепаративного українського більшовицького уряду Ю.Медведєв і В.Шахрай. Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР (див. Універсали Української Центральної Ради) і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.О.Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй Холмщини з Підляшшям і на виділення західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край. На відміну від укладеного пізніше (3 березня 1918 р.) мирного договору з Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918 р., Раднарком зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу, Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР, укласти з нею мирний договір.