Політичні ідеї Середньовіччя

Політична думка Середньовіччя розвивалася не так інтенсивно. Це обумовлено рядом обставин. Насамперед, це слабкість світської влади через слабкість самих держав, що утворилися на руїнах древніх імперій. Звідси виникає друга обставина – сила релігії, яка піднеслася над державністю, була регіонально-інтернаціональною і закріпила своє панування в різних державах. Такими основними релігіями стали християнство, іслам, буддизм. Із зміцненням феодальних держав, посиленням в них світської влади виникала необхідність теоретичного обґрунтування та юридичного закріплення цієї влади і тих відносин, які вона утверджувала. Тому головною політичною проблемою середньовіччя стає проблема співвідношення церковної і світської влади, церкви і держави.

Спад у розвитку політичної думки призвів до переміщення центру тяжіння в суспільній свідомості від держави до церкви, тому переважна частина суспільства знаходилась під панівним впливом догматичного релігійного мислення.

Проте навіть у цей період (друга половина І ст. н.е. – початок XVII ст.) політична думка розвивається: вивчаються і формулюються принципи влади, державного устрою, ролі соціальних груп і класів та ін.

У період раннього Середньовіччя політична думка розвивалася головним чином на Сході. Найбільш відомими іменами цього часу і цього регіону були: проповідник Мані (216–277), що розробив вчення про боротьбу Добра і Зла, Світла і Темряви; філософ Аль-Фарабі (870–950), який спробував викласти свій проект ідеального міста-держави, побудованого не у відповідності до вимог Корану, а на основі суспільних, світських відносин; Абу Алі Ібн-Сина (Авіценна, 980–1037), котрий також працював над проектом розумного (ідеального) суспільства і держави, в якому розробив соціальну структуру суспільства (правителі, трудівники, воїни), а також визначив принципи взаємовідносин між ними, що базувались на засадах ієрархії (послідовній підпорядкованості за підлеглістю).

Для європейської політичної думки Середньовіччя характерним є пошук вирішення проблем політики і влади на основі двох суб’єктів останньої: духовної (церква) і світської (держава). І якщо Аврелій Августин (354–430) проголошував пріоритет церкви над державою: «держава, не підпорядкована церкві, нічим не відрізняється від зграї розбійників», то інший ідеолог католицизму чернець Фома Аквінський (1236–1274), не заперечуючи вищої ієрархії «небесної істини», обстоює незаперечність феодальних законів, неприпустимість їх порушення, тому що вони випливають із волі та розуму бога. Світська (феодальна) влада освячена, на його думку, богом, а тому вона пріоритетна.

З розвитком економічного потенціалу держав, виникненням третього суспільного стану – бюргерства – завойовує визнання юридичне конструювання держави, а в політичній сфері з’являються представницькі органи: кортеси (Арагона, Кастилія), парламент (Англія), Генеральні Штати (Франція), які істотно регламентують (обмежують) прерогативи монархів. Англійський правознавець Фортескью пояснює: «Крім влади короля над народом, повинна існувати влада над королем». Поява міст-республік (Венеція, Генуя, Флоренція, Гамбург та ін.) затвердила представницьку владу як засіб вираження інтересів різноманітних соціальних груп. Марсилій Падуанський (бл. 1280–1343) у трактаті «Захисник світу» висовує ідею суспільного договору як чинника виникнення держави та обґрунтовує ідею народного суверенітету у формуванні влади, згідно з якою верховним законодавцем і єдиним джерелом влади у державі є народ-суверен. Він перший відмежовує законодавчу владу від виконавчої, рішуче виступає проти панування церкви над державою, заперечує правомірність церковного суду, інквізиційних трибуналів, примусовості у справах релігії. У 1327 р. М. Падуанського за його політичні погляди судом інквізиції було відлучено від церкви і засуджено до страти на кострі. Але йому вдалося уникнути цієї кари завдяки друзям.

Найбільш суттєвий внесок у розвиток політичної думки Середньовіччя було зроблено в епоху Відродження.

Визначним представником цього періоду вважається італійський філософ, політик Ніколло Макіавеллі (1468–1527). У головних своїх політичних працях «Государ», «Роздуми про першу декаду Тита Лівія», «Історія Флоренції» Макіавеллі висловив цілий ряд принципово нових поглядів щодо політики, держави і влади. Політичні погляди Макіавеллі ґрунтувалися, у першу чергу, на реаліях тогочасної політичної дійсності і зводилися до таких положень:

- влада – не божественний інститут, а результат дії реальних земних сил;

- влада не може і не повинна підкорятися принципам християнської моралі, а має керуватися своїми, серед яких можливі жорстокість і обман, демагогія і підступність, хитрість і наклеп. «Мета виправдує засоби» – саме це положення стало основою макіавеллізму;

- політика – автономна сфера людської діяльності, в якій існують «природні причини» і «корисні правила», що дозволяють «враховувати свої можливості», щоб передбачати заздалегідь хід подій і вживати необхідних заходів;

- головний стимул поведінки людини - інтерес, який породжує егоїзм, і для обмеження цього егоїзму необхідно введення держави - вищої сили, здатної поставити людину у певні рамки;

- форма держави визначається розподілом політичних сил у суспільстві й умовами, за яких ця держава розвивається;

- держава означає політичний стан суспільства: відносини пануючих і підлеглих, наявність відповідним чином організованої політичної влади, наявність юстиції, запровадження законів і т.ін.

Історичною заслугою Макіавеллі є те, що він одним із перших став розглядати державу з позиції людини і виводити її закони з розуму і досвіду, а не з теології.