ІРЛ є середнім арифметичним індексів П.І, П,ІІ і П,ІІІ. 2 страница

Джерела фінансування програм соціальної політики поділяються на внутрішні та зовнішні. Зовнішні формуються, як правило, за рахунок міжнародних економічних інституцій (міждержавних, державних, недержавних). Внутрішні – фінансуються бюджетною системою країни та різного роду позабюджетними коштами. До них відносять:

· соціальні фонди (у тому числі страхові): Пенсійний фонд; Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; Фонд соціального захисту інвалідів;

· державний бюджет;

· місцеві бюджети;

· фонди, підприємств, організацій, установ.

За рахунок державного бюджету фінансуються різні види державної соціальної допомоги, пенсії окремим категоріям громадян (наприклад, військовослужбовцям), заклади охорони здоров’я та освіти державного підпорядкування, покриття витрат, пов’язаних із соціальним захистом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Місцевими бюджетами фінансуються витрати на утримання закладів освіти, охорони здоров’я, соціального захисту; соціальна допомога, призначена за рішенням органів місцевої влади.

За рахунок фондів підприємств, організацій, установ здійснюється фінансування перших п’яти днів тимчасової непрацездатності працівників; витрат, пов’язаних з облаштуванням робочих місць інвалідів; утримання відомчих соціальних закладів (поліклініки, дитячі садки тощо).

Методи фінансування соціальної політики – це механізми залучення коштів, їх перерозподілу та здійснення видатків задля досягнення визначених цілей соціальної політики.

Методи фінансування соціальної політики		Оподаткування
Зменшення податків (податкові видатки)
Винагороди
Приватна благодійність
Страхування
Особисті та сімейні зобов’язання
Використання усуспільнених, привати-зованих чи приватних коштів
Субвенції
Субсидії (часткові, перехідні, зменшені, прямі, підоймові)
Гранти
Фінансові трансферти
Уповноважена закупівля
Використання державної інфраструктури
		Гарантований чи субсидований приватний кредит
		Капітальна конверсія

Оподаткування є основним методом фінансування, який використовується для залучення та перерозподілу коштів. Шляхом оподаткування прибутків фізичних та юридичних осіб здійснюється регулювання та перерозподіл доходів як окремих громадян, так і підприємств. Країна, яка має високий рівень оподаткування, ймовірно, надаватиме ширші соціальні пільги.

Зменшення податків (податкові видатки) – цей метод фінансування передбачає надання матеріальної допомоги або підтримки шляхом безготівкових розрахунків через зменшення платникам податків податкових зобов’язань (наприклад, підтримка підприємств інвалідів, яким зменшують податкові ставки або звільняють від сплати податків). У разі надання такої соціальної допомоги, уряд може «пробачити» громадянам частину несплачених податків.

Проте існують певні обмеження у застосуванні цього методу: а)не всі, хто потребує допомоги, отримують доходи і, відповідно, сплачують податки; б)у зв’язку з низькими доходами подібних підприємств сума податкових зобов’язань може бути меншою, ніж сума необхідної допомоги.

Винагороди – це метод заміни безготівкової допомоги готівковою. Наприклад, замість соціальних пільг (безкоштовний проїзд в громадському транспорті, пільги на оплату комунальних послуг), виплачується сума, передбачена на погашення цієї пільги. Розподіл отриманих коштів повністю покладається на особу. Таким чином можна уникнути зловживання послугою або користування нею тоді, коли в цьому немає необхідності.

Приватна благодійність. Цей метод залучення коштів для подальшого їх використання та для фінансування соціальних програм часто перебуває поза сферою державної соціальної політики. Проте, у деяких країнах світу (Канада, США) вона береться до уваги при складанні державних планів поряд з послугами державних інституцій. Окремі служби надають значну фінансову підтримку громадській соціальній політиці особливо в період надзвичайних ситуацій, створюючи приватні фонди.

Страхування. Суть соціального страхування полягає у перерозподілі прибутків громадян; у матеріальному забезпеченні їх на старість, у разі хвороби, втрати працездатності або годувальника, у разі безробіття та інших визначених випадках. Такі соціальні виплати здійснюються із спеціальних грошових фондів. Джерелами формування цих фондів є страхові внески, що їх сплачує працедавець або сам працівник, а також бюджетні та інші кошти.

Особисті та сімейні зобов’язання. Цей метод фінансування застосовується для зменшення витрат державних коштів через накладання особистих та сімейних фінансових зобов’язань. Наприклад, зобов’язання у вигляді сплати аліментів, що накладаються на того з батьків, хто проживає окремо, по утриманню дитини; зобов’язання по отриманню непрацездатних батьків чи колишнього подружжя.

Використання усуспільнених, приватизованих чи приватних коштів. Цей метод фінансування застосовується для зменшення витрат за рахунок державних коштів через накладання фінансових зобов’язань на працедавців, приватних підприємців чи фізичних осіб. Наприклад, вимоги щодо забезпечення житлом або транспортним засобом для інвалідів. Законодавчо можуть бути закріплені обов’язки фізичних осіб щодо використання їхніх особистих коштів: наприклад, обов’язкове приватне страхування (страхування життя власників автомобілів, додаткове пенсійне страхування у приватних фондах, медичне страхування тих, хто вирушає у подорож).

В Україні існує квотування робочих місць для вразливих груп населення. Це забезпечує їх працевлаштування та виплату їм заробітної плати, що звільняє державу від фінансової допомоги цим групам населення.

Субвенції. Цей механізм фінансування передбачає покриття витрат місцевих бюджетів на фінансування державної соціальної допомоги у вигляді передачі коштів з державного до місцевих бюджетів.

Субсидії (часткові, перехідні, зменшені, прямі, підоймові). Цей метод фінансування передбачає покриття певних витрат підприємствам або сім’ям чи окремим особам за рахунок державного чи місцевого бюджетів або цільових соціальних фондів.

У більшості випадків вважається, що субсидії повинні бути тимчасовими, адже ті, кому вони надаються, стають від них залежними. Т.Ганслі виділяє часткові, перехідні та зменшені субсидії.

Часткові надаються для заохочення людей, які їх отримують, на погашення принаймні частини своїх фінансових потреб (наприклад, житлові субсидії в Україні).

Перехідні надаються для того щоб полегшити будь-який перехід або зміни. Сюди можна віднести субсидії по заробітній платі, котрі надаються задля запобіганню звільненню працівників під час тимчасових труднощів на підприємстві – його переорієнтації, модернізації тощо. Прикладом перехідних субсидій можуть бути звільнені від податку прибутки на певний, чітко визначений термін. В Україні жителів Закарпаття та підприємства, які постраждали внаслідок повені, на певний період було звільнено від податку на прибутки задля допомоги їм у відновленні втраченого.

Зменшені – такі, розмір яких з часом зменшується. Прикладом такої субсидії в Україні є допомога по безробіттю.

Л.Пал описує субсидії прямі та підоймові.

Прямі субсидії – це видатки на покриття витрат, пов’язаних з діяльністю, яка служить засобом досягнення певних суспільно бажаних цілей.

Підоймові субсидії передбачають фінансову підтримку тим організаціям, які довели свою життєздатність та засвідчили наявність приватного фінансування. На практиці уряди висловлюють готовність підтримати громадські некомерційні організації після того, коли вони почнуть працювати на приватних, благодійних коштах (наприклад, житлово- будівельні кооперативи).

Гранти. Цей метод передбачає видатки на підтримку чогось вартого самого по собі, як форма визнання, винагороди або заохочення. Грантами можуть бути стипендії для навчання талановитої молоді, кредити на одержання вищої освіти в навчальних закладах елітарного типу; премії за певні досягнення. Тобто гранти – це фінансове заохочення бажаної діяльності.

Фінансові трансферти. Цей метод фінансування передбачає виплати готівкою задля підтримки доходів окремих осіб або сімей (наприклад, допомога малозабезпеченим сім’ям).

Уповноважена закупівля – це спосіб витрати грошей урядами в обмін на товари та послуги. В залежності від того, хто в кінцевому результаті отримує вигоду від такої закупівлі, можна виділити її три види:

· з вигодою для уряду: у цьому випадку уряд закуповує товари і послуги на ринку переважно для того щоб зменшити свої накладні витрати.

· З вигодами для постачальника: завдяки своїй купівельній спроможності уряд гарантує ринок для певних груп постачальників (підтримка політики вітчизняного виробника, закупівля продукції у підприємств інвалідів).

· З вигодами для споживача: передбачає повну або часткову компенсацію витрат тій установі чи організації, яка надає товари чи послуги споживачам безкоштовно або зі знижкою.

Використання державної інфраструктури. Цей метод дозволяє організаціям зменшити вартість надання послуг шляхом користування державною інфраструктурою (наприклад, використання приміщень навчальних закладів для втілення в життя програми перекваліфікації спеціалістів).

Гарантований чи субсидований приватний кредит. Цей метод фінансування передбачає використання приватних коштів із залученням урядових гарантій. Тобто, кредит надається фізичній особі банківською установою. Якщо отримувач не повертає кредит, він погашається за державний рахунок. Паралельно з цим може бути передбачене часткове субсидіювання (тобто погашення) державою такого кредиту. Це можуть бути кредити на навчання чи придбання житла (таким прикладом в Україні можуть бути так звані «молодіжні кредити»)

Капітальна конверсія. Цей метод дозволяє зменшити фінансові витрати недержавних організацій за державний рахунок. В такому випадку громадські активи (земля, що перебуває у державній власності, житло, громадські будівлі) можуть бути перетворені у соціальне майно шляхом надання їх у користування за низькими цінами громадським організаціям, групам самодопомоги, житловим кооперативам тощо.

Використання певних методів фінансування заходів соціальної політики обумовлюється багатьма чинниками. Серед них можна виділити :

· загальні тенденції розвитку економіки;

· поточна фінансова ситуація в економіці на даний момент;

· економічний устрій країни в цілому;

· становище країни на міжнарордній арені, характер та рівень її співпраці з міжнародними структурами.

Зокрема, фінансова стабільність країни впливатиме на застосування методу кредитування. Культурні традиції (благодійництво, підтримка сім’єю та суспільством людей похилого віку, хворих, неповносправних) визначатимуть використання та застосування таких методів як благодійництво, регулювання сімейних зобов’язань. Від загального рівня добробуту в країні залежать можливості підтримки високого рівня оподаткування, застосування методу податкових видатків, розвитку недержавного добровільного соціального страхування. Від економічного устрою країни в цілому, загальних тенденцій розвитку економіки та культурних традицій, залежатиме використання такого методу фінансування як уповноважена закупівля з вигодою для постачальника.

Важливим, особливо для кризових етапів розвитку суспільства, є залучення зовнішніх джерел для фінансування соціальних програм. Проте, тут важливо пам’ятати про певні обмеження у наданні фінансування міжнародними структурами, зокрема зумовлені рядом умов економічного чи іншого характеру. Тому, одержуючи гранти, чи кредити, інші види допомоги для вирішення соціальних проблем, національні уряди повинні зважати на необхідність комплексного підходу до вирішення соціальних питань, взаємозумовленість різних проблем.

Обираючи ті чи інші методи фінансування заходів соціальної політики, слід зважати на те, які саме соціальні проблеми прагне розв’язати країна. Пріоритетність як проблем соціальної політики, так і шляхів їх подолання та методів фінансування кожна країна визначає для себе самостійно враховуючи усі перераховані вище фактори.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Скуратівський В.А., Палій О.М. Основи соціальної політики. – К., 2002 – С.5-23;

2. Шкаратан О.И. Декларируемая и реальная социальная политика//http:www.hse.ru/journals/wrldross/vol01_2/shkaratan.htm;

3. Іванова О.Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти. –К., 2003 – С.39-45;

4. Морган С. Європейська соціальна хартія як інструмент забезпечення соціальних прав людини// Соціальна політика і соціальна робота. 1998, № 3 – С.3-8;

5. Шевчук П.І. Соціальна політика. – Львів: Світ, 2003. – 400 с.

6. Ганслі Т. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. – К.: основи, 1996. – 237 с.

7. Спікер П. Соціальна політика: теорії та підходи. – К.: Фелікс, 200. – 400 с.

8. Ягодка І. Соціальна інфраструктура і політика. – К., 2000.

9. Гончарова С., Отенко І. Соціальна політика: Навч.посібник. – Харків, 2003. – 198 с.

Лекція 2. Проблеми порівняльного аналізу соціальної політики.

1. Проблема виведення об’єктивного критерію розвитку соціальної сфери країн (ВВП, ПРЛ, ПФП).

2. Шляхи підвищення Показника людського розвитку (ПЛР) в Україні.

3. Модельний підхід до аналізу соціальної політики. Класифікація моделей соціального захисту.

4. Національні моделі соціальної політики.

Питання № 1.

Аналізуючи національні моделі соціальної політики та оцінюючи їх ефективність, мусимо враховувати особливості цих країн: різний життєвий рівень громадян, неоднакові можливості для облаштування побуту, зміц­нення здоров'я, одержання освіти чи набуття фаху, безпечно­го життя. Все це залежить від певних умов і відповідного се­редовища — економічного, політичного, соціального, духовно­го та екологічного. Порівняти ці умови в різних країнах, а також віднайти шлях для їх поліпшення можна за допомогою показників, які об’єктивно відображають певні аспекти стану соціальної системи, чи узагальненого інтегрального показника, покликаного дати реальну картину стану соціальної сфери в цілому. Їх встановлення є актуальною науковою та практичною проблемою, навколо якої точаться дискусії не лише вчених, але і політиків.

Щоб визначити міру, за якою певна країна досягає прогресу в розумінні задоволення потреб своїх громадян у добробуті, необхідно вивести декілька універсальних показників, завдяки яким можна було б досягти загальної згоди між країнами та культурами. Перш за все необхідно відкинути показники лише економічного зростання (наприклад, внутрішній валовий продукт - ВВП), тому що вони не відображають багато видів діяльності, які працюють на підвищення загального добробуту. До такої діяльності прийнято відносити неофіційну економічну діяльність, неоплачувану працю, яку, як правило, виконують жінки (виховання дітей, догляд за неповносправними, людьми похилого віку в сім’ях, домашня праця – приготування їжі, прання і т.д.). Натомість в економічні показники входить людська діяльність, яка не має ніякого відношення до соціальної сфери, а подекуди навіть шкодить людству – підготовка та ведення війни, виробництво забруднюючих речовин тощо.

Тому на експериментальній основі було розроблено Показник фактичного прогресу (ПФП), в якому до величини ВВП додається вартість домашньої праці та віднімаються витрати, пов’язані із забрудненням навколишнього середовища, невикористанням вільного часу та іншими соціально некорисними та шкідливими видами діяльності.

Проте на практиці виявилося, що цей показник також не досконалий. За цим показником у США фактичного прогресу не було досягнуто з 1965 по 1989 роки. При виведенні універсальної формули, яка б об’єктивно відображала суспільний прогрес та задоволення потреб людини, необхідно враховувати показник здоров’я та особистої свободи індивіда, культурний розвиток та задоволення таких потреб як потреба у житлі, одязі, їжі, безпеці, любові, освіті тощо. Поруч з цим виникає проблема ісламських держав, де добробут жінок цінується менше, аніж добробут чоловіків.

На початку 1995 р. завдяки підтримці представництва Організації Об'єднаних Націй Україна однією з перших на пострадянському просторі опублікувала звіт про людський розвиток. За нею подібні звіти підготували й інші країни — колиш­ні республіки Радянського Союзу. Однак повного розуміння глобальної концепції людського розвитку та її адекватного використання у виробленні державної політики ще не досягнуто, можливо, через те, що ця концепція цілком нова для нашого суспільства і частково була прив'язана ще до умов колишньої тоталітарної наддержави, у складі якої перебувала Україна.

Концепція людського розвитку передбачає розширення можливостей людей поліпшити свій добробут, зміцнити своє здоров'я, одержати кваліфікацію, збагатити себе духовно і почувати себе безпечно. Все це потребує створення відповідних умов і середовища (насамперед соціального). Важливу роль у цьому відіграють політичні, соціальні та інші інституції, оскільки саме вони створюють громадянам суспі­льства умови, за яких вони можуть управляти своїм життям.

Концепція людського розвитку передбачає пріоритет інте­ресів людей на кожному з трьох напрямів перехідного етапу:

- розбудови держави;

- становлення демократії;

- реформування економіки.

Ця концепція виникла на основі трансформації двох тра­диційних ідей про розвиток, а саме:

- ідеї основних потреб;

- доктрини економічного розвитку.

Людський розвитокпередбачає надання гарантій індиві­дуальних прав і свобод людини:

- як громадяни демократичного суспільства вони мають можливість брати участь у прийнятті рішень на рівні місцевих органів влади або національного уряду;

- як нація мають право на мову, віру, звичаї;

- як виробники громадяни мають право брати участь у виробничій та комерційній діяльності;

- як споживачі люди мають право доступу до необхідної інформації та на захист від шкідливих і неякісних то­варів, матеріалів і послуг, право на достойне життя в безпечних умовах та здоровому навколишньому сере­довищі.

Людський розвиток— це процес розширення можливос­тей вибору, серед яких на всіх стадіях суспільного розвитку головними є:

- можливості вести здоровий спосіб життя;

- можливості здобути освіту;

- можливості доступу до ресурсів, необхідних для забез­печення нормального життєвого рівня.

Людський розвитокмістить і інші складові: політичну, соціальну та економічну свободу, право на творчість, самопо­вагу, інші цінності і параметри.

Людський розвитоквідбувається за двома основними на­прямами:

- набуття якісних показників(продовжена тривалість достойного життя, професіоналізм, високий рівень осві­ти тощо);

-використання набутих якісних показників(для праці, відпочинку, культурних, соціальних і політичних ці­лей).

Обидва напрями повинні бути збалансовані. Одержання доходу (прибутку) не є основною метою життя людини, необхідно враховувати і гуманітарні бажання особис­тості. Людський розвиток повинен відбуватися паралельно з культурним, за повної поваги та збереження культурних тра­дицій. Будь-які зміни у цій сфері не варто прискорювати чи форсувати. Обережно слід вирішувати питання деідеологізації. Необхідно створити умови та можливості для розвитку свідомості як окремої людини, так і цілих спільнот. Треба і надалі забезпечувати розвиток інтелектуального потенціалу, вивести з кризи освіту, підтримувати на високому рівні ін­формаційне забезпечення, що дасть змогу людям психологіч­но адаптуватись до освітніх норм і раціоналізму, а отже, примножувати національні здобутки. Права людини повинні домінувати над правами держави.

Людський розвиток мусить бути сталим,що означає ра­ціональне використання усіх можливих ресурсів як для задо­волення потреб сучасних, так і майбутніх поколінь. Провідною ідеєю сталого людського розвитку слід вважати мінімізацію обмежень сучасних можливостей та/або зростання умов май­бутнього вибору членів спільноти. Це означає, що нинішня генерація повинна не лише (і не стільки) дбайливо ставитися до того світу, який вона отримала у спадок від своїх попе­редників, а й, враховуючи обсяги використання фізичного капіталу, знаходити нові способи його примноження і замі­щення, розвивати і впроваджувати нові ефективні форми со­ціального капіталу.

Сталість людського розвитку визначається як передумова виживання людства (у матеріальному і соціальному сенсі), а не як спосіб формування того чи іншого типу суспільства. Суспільство може розвиватися різними шляхами, забезпечу­ючи при цьому свою сталість, однак не завжди ці шляхи соціально та етично прийнятні (наприклад, розвиток деяких держав Нового Світу та Австралії базувався на поневоленні та фізичному знищенні аборигенів; соціалістична система в Радянському Союзі формувалася і утверджувалася ціною життя десятків мільйонів наших співвітчизників, знищення довкілля і хижацького використання природних ресурсів).

Методику вимірювання людського розвитку, а саме індек­су людського розвитку (ІЛР), вперше запропоновано в межах Програми розвитку ООН (ПРООН) 1990 р. ІЛР значно доско­наліший, ніж показник валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення, який визначає лише середній до­хід, що забезпечує чи не забезпечує прожитковий мінімум членам суспільства. Спочатку для вимірювання ІЛР викорис­товували близько 40 показників, здебільшого кількісних па­раметрів і рейтингів. Однак не всі параметри можна виміряти кількісно, наприклад, наявність політичного вибору чи свобо­ду особистості, обсяги духовного чи соціального капіталів.

Наразі показник ІЛР, окрім середнього доходу, включає відомості про тривалість людського життя, рівень освіти (різні ступені грамотності). Більш точно ІЛР розраховується на ос­нові трьох показників:

П.І — очікуване довголіття, яке визначається як трива­лість майбутнього життя при народженні дитини;

П. ІІ — досягнутий рівень освіти, вимірюється як сукупний індекс грамотності дорослого населення (дві третини) і сукуп­на частка учнів (одна третина);

П. ІІІ — життєвий рівень, вимірюється реальним ВВП на душу населення (в доларах США).

ІРЛ є середнім арифметичним індексів П.І, П,ІІ і П,ІІІ.

Таблиця 1. Індекси людського розвитку та їх складові

Рік	Держава	Очікувана тривалість життя при народженні, років	Грамотність серед дорослого населення, %	Сукупна частка учнів і студентів, %	ВВП на душу населення (USD)	ІРЛ	Ранг ІРЛ
	Україна	67,9	98,8	77,3		0,740
	Польща	71,1	99,0	75,0		0,855
	Канада	77,3	99,1	70,3		0,993
	Греція	77,6	93,8	78,0		0,907
	Алжир	67,1	57,4	66,0		0,733

Таблиця 2.

Народжуваність, смертність та природній приріст населення (Україна, на 1000 населення)

Кількість народжених	27,3	20,5	15,2	14,8	12,7	12,1	10,7	9,1	8,7	8,3
Кількість померлих	14,3	6,9	8,8	11,4	12,1	12,9	14,2	15,2	14,9	14,3
Природний приріст населення	13,0	13,6	6,4	3,4	0,6	-0,8	-3,5	-6,1	-6,2	-6,0

Питання № 2.

Наведені вищедані дають можливість проаналізувати залежність Показника людського розвитку від таких факторів, як очікувана тривалість життя при народженні, рівень освіти та ВВП.

Зокрема, зменшення рівня народжуваності є наслідком кількох демографічних явищ:

- в Україні завершився перехід до малодітної сім’ї. Зниження рівня народжуваності відбувається передусім за рахунок відмови від народження других та наступних дітей. Середня кількість дітей, народжених жінкою за все її життя для забезпечення простого відтворення населення має бути не менше ніж 2,2 (для розширеного – не менше ніж 2,5) дитини. В Україні цей показник поступово зменшився з 2,3 в 1958-1959 рр. до 1,3 дитини в 1997 р. і далі продовжує зменшуватись. На сьогоднішній день смертність компенсується народжуваністю лише на 59%.

- змінилися погляди на шлюб і сім’ю. Збільшився вік укладання першого шлюбу, спостерігається достатньо високий рівень розлучень, збільшилась частка шлюбів, що розпадаються протягом першого року. Помітна тенденція до зменшення кількості зареєстрованих шлюбів.

- внаслідок несприятливих економічних умов відбулося зниження життєвого рівня населення. Невпевненість у майбутньому змушує батьків відкладати народження дитини.

- через зниження народжуваності відбувається подальше старіння населення України. Частка молодого населення (у віці, молодшому за працездатний) зменшилась з 23,1% в 1985 р. До 21,9% в 1996 р. І, відповідно, збільшилась частка населення старшого віку (старшого за працездатний) з 20,5 до 29,2%. Збільшення частки людей похилого віку в структурі населення потребує збільшення надходжень для пенсійного забезпечення та соціальної допомоги старим людям. Перед соціальною політикою постає завдання реформування пенсійної системи для уникнення в майбутньому надзвичайного навантаження на працююче населення (у 1997 р. на 1000 осіб працездатного віку 786 осіб у віці молодшому та старшому за працездатний). Варто забезпечити умови для створення додаткових недержавних пенсійних програм та програми пенсійної допомоги.