Про промисел, особливий для людини

Цей найчистіший, усесвітній, усіх віків та народів усезагаль-ний розум вилив нам, як джерельний струмок, усі мудрощі та мистецтва, потрібні для провадження життя.

Але нічим йому не зобов'язаний так кожен народ, як тим, що він дав найвищу свою премудрість, яка є природний його портрет і печать.

Вона настільки переважає інші розумні духи чи поняття, наскільки наслідник ліпше служителів.

Вона вельми схожа на наймайстернішу архітектурну симетрію чи модель, яка, через увесь матеріал нечуттєво простягаючись, чинить цілий склад міцним та спокійним, що утримує всі інші прибори.

Так, слово у слово, і вона по всіх членах політичного тіла, яке із людей, а не з каміння складається, таємно розлившись, робить його твердим, мирним і добробутним.

Коли, наприклад, якийсь рід, чи місто, чи держава за цією моделлю засновані і встановлені, в той час бувають вони раєм, небом, домом Божим тощо. А коли якась одна людина створить за тим життя своє, у той час буває в ній страх Божий, святиня, доброчестя тощо. І як у тілі людському один розум, але по-різному в розмислі різних частин діє, так і в згаданих співжиттях, зв'язаних цією премудрістю, Бог через різні члени творить дійства на загальну користь.

Вона в усіх наших різного чину справах та речах душа, користь та краса, а без неї все мертве та бридке. Народжуємося ми всі без неї, однак для неї. ...

Вибрані місця з творів Григорія Сковороди[125]

З першої вступної проповіді до курсу лекцій «Про християнську добронравність»)

Увесь світ спить!

Та ще не так спить, як то про праведника сказано: «спить так, що коли і впаде, то не розібьється». Ні. Світ наш спить глибоко, наче пришиблений. А наставники, пасущії Ізраіля, не тільки не будять, а ще й приговорюють: «спи, спи — не бійся. Місце дооре — чого боятися?»

***

Колись-то сини Ізраіля не могли дивитися на осяяне славою лице Моісея, що узрів Бога. А на що ж вони дивилися? Та на саме покривало, що ним було прикрите Моісеєве лице. Отуди! Який же ти Ізраїль? Виходить, що обрізаний ти по тілу та необрізаний по смислу. Тьму очі твої ще переносять, але істини вже не можеш ти стерпіти....

***

Слухай, християнине з язичеським серцем! Чи довго ж іще ти будеш лежати на землі? Чи станеш же ти нарешті колись людиною?

Ні, не станеш. А чому? Тому, що на плотську занавіску задивився, а на лице істинного Божого чоловіка дивитися тобі зовсім нема терпіння. Отже не переобразишся ти з земного в небесне доти, доки не пізнаєш що таке істинний человік.

А що ж воно таке — істинний чоловік? Не продереш очей доти, доки плоть і кров твоє серце держати будуть. Довго ж вони будуть держати? Доки не признаєшся, що твоя плоть і кров ніщо.

***

Істиною не бувала плоть ніколи. Плоть і брехня — одно, і хто любить сього идола, плоть — сам такий же. А там де брехня й пустота — там людини немає.

II

(З другої такої ж вступної проповіді)

Не знаємо ми як шукати Христа. ...

Дехто шукає Його у високих світських почестях, в чудових будинках, в церемоньяльних столах і т. і. Шукають і розглядаючи небеса, сонце, місяць, зірки — нема й там. Шукають у довгих молитвах, постах, у священничих обрядах... шукають у грошах, в столітнім здоровью, в плотськім воскресеню — нема й тут.

Та де ж Він? Ага, осьдечки: Його знайдеш, коли будеш проповідувати, знати пророків, роздаш майно своє, мучитимеш своє тіло. Але — нема й там Христа.

(Христос — у вищім помислі, у вищім стремлінні духа людського, «наземлі нагарній, високій»). ...

Ііі

(З «Дверей вступних до християнської добронравности»)

Дякуймо ж, дякуймо Богові блаженному за те, що потрібне зробив нетяжким, а тяжке непотрібним!

Нема нічого солодшого для чоловіка, нема нічого й по-трібнійшого як щастя. І нема ж нічого й лекшого. Дякуймо ж блаженному Богу!

Царство Боже в нас самих, щастя наше в серці нашім, серце в любови, а любов — у законі Вічного. От се й єсть незаходяще сонце, що сердечні безодні просвіщає. Дякуймо ж блаженному Богу! •••

Отже коли хочеш бути щасливим — не шукай щастя за морем, не проси його у людини, не волочись по палацах, не блукай по Єрусалиму, не повзай по всій кулі земній. Золотом можеш купити село, річ тяжку, але обходиму, а щастя, яко річ необхідніша з необхідних, завжди і всюди дається дурно. Повітря й сонце завжди з тобою, всюда й дурно, а все, що тікає від тебе геть — знай, що воно чуже і не вважай своїм. Не пішло би воно від тебе, як би було тобі потрібне.

Отже дякуймо блаженному Богу, що щастя ні від небес, ні від землі не залежить.

Iv

(З твору «Наркіс або — пізнай сам себе»)

Єсть предревня притча про парубка Наркіса, що подивився на себе у воду і закохався на смерть. Сей учинок Наркіса можна назвати словами: пізнай самого себе. Хочеш бути задоволений із себе — пізнай самого себе. Хто прозрів у водах тлінности красоту духа свого, той не в що зовнішнє, не в тлінности своєї воду, а в саму суть свою закохається. Наркіс на полотні тлінної плоті своєї побачив нерукотворенний образ, іже єсть сіяння слави Отця.

Так ми бачимо людей, як би хто показував нам одну людську" ногу чи пьяту, закривши усе тіло й голову. Ти й сам себе бачиш, а не розумієш сам себе і не знаєш. А не знати себе самого — се все одно, що втратити себе, згубити. Коли в твоїм домі десь заритий скарб, а ти про нього не знаєш, то тобі все одно як би того скарбу й не було. Отже пізнати самого себе, знайти себе і знайти людину — се все одно. Але ти себе не знаєш, бачиш в собі одну землю, отже нічого не бачиш. Одно — дивитися на тінь дуба, а друге — на самий дуб. Отже ти тінь свою тільки бачиш, тобто, просто сказавши, нічого не бачиш. Так і виходить, що ти сам себе зроду не бачив.

Тіло наше само нічого не може, ним роспоряжається мисль: вона розсуждає, радить, опреділяє, велить, а тіло тільки як приборкана скотина або як хвіст волочеться за думкою. Значить головне в нас — то єсть думка.

По великих садах роблять часом здоровенні клітки, обволікають їх залізними сітками, і багато птичок безперестанно в середині там колотяться, то в один, то в другий бік бьються, але ніде пролетіти не можуть. Отак і наші серця мечуться й мучаться в стінах видимости. Бо що може бути вужче й тісніше видимости?

Як же ж нам вилетіти звідти, коли ж ми давно, з самого дитинства напоєні лукавим духом, засіяні зміїним насінням, щоби тільки одну видимість, зовнішню тьму любити та за нею ганятися? Чи вилетить же, як птиця, серце наше з клітки землі?

Ох, не вилетить — бо ми не віримо, що зверх видимости є ще щось, чого не можемо полапати й аршином поміряти. І хоч приймемо насіння благословенне, начало спасенія нашого, але воно буде у нас безплодне — бо ми любимо зовнішність, звикли до неї і не можемо подумати, що видимість може зогнити, як зерно, але невидима сила зостанеться. А без того согниття новий плод ніяк не може родитися.

VI

(З твору «Дружня розмова про душевний спокій»)

Зміряли ми море, землю, повітря, небеса, потрівожили внутрішність земельну ради металів, розмежували плянети, повідшукували гори на місяці, найшли невидимих світів нещисли-му кількість, будуємо дивовижні машини, засипаємо безодні, зупиняємо воду — Боже, чого ми тільки не вміємо? Чого ми тільки не можемо?

Але горе, що при всім тім чогось великого не стає. Немає чогось, чого й назвати не вміємо. Знаємо, що не стає чогось, а що воно таке — не розуміємо. І похожі ми на безсловесну дитину, що тільки плаче; воно і не знає і сказати не може в чім йому потреба, саму тільки досаду відчуває.

І се явне душі нашої незадоволення чи не позволяє нам догадатися, що всі оті науки не можуть думки нашої наситити. Безодня душевні ними не наповняється. Пожерли ми несчислиме множество систем: плянетами, плянет з горами й морями, але не вто-ляється наша жажда. Математика, медицина, фізика, механіка, музика із своїми сестрами — чим більше їх вкушаемо, тим гірше палить серце наше голод і спрага, а ми все не догадуємося, що то все тільки служниці при пані, хвіст при голові.

Я наук не хулю, навпаки — я хвалю й найпослідніше ремесло. Але те хули є достойне, що, на сі науки надіючися, забуваємо ми найвищу науку — науку щастя людського, до якої всякому віку, всякій землі, всякому полу й зросту завжди двері відчинені. Що ж може зробити нас щасливими?

Наше щастя живе у внутрішнім спокою серця нашого, а спокій — у згоді з Богом. Чим хто згідніший з Богом, тим він спокійніший, а значить і щасливіший.

Часто так виходить, що багато людей тікають від хліборобства. Кидаються на всякі инші должности, хоч може вони й не підхожі зовсім до них. А між тим тільки природний труд є солодкий труж-дающемуся. З веселостею жене зайця борзий пес. Услаждається трудом пчола, збіраючи мед. По що ж тільки ти, о маловірна душе, отягчаєш себе, ідучи в друге званіє, коли Отець твій небесний родив тебе хліборобом чи гончарем, чи бандуристом? Чому не йдеш по званію своєму, йдучи на инше, хоч тобі й не сродне? Бо не розумієш, що в тисячу раз щасливіше в малім можна жити, але з Богом своїм, ніж без Нього знаходитися серед воєначальників чи первосвященників. Більше пошани вартий швець, на своєму місці, ніж генерал не на своєму. Яка користь, коли імья твоє десь напе-чатане, а Дух Істини, що сидить і судить в самому тобі, не одоб-ряє тебе? Зостанься ж краще в природнім твоїм званію, яке б воно не було мале. Лучче тобі попрощатися з великими хоромами, з широкими грунтами, з пишними титулами, ніж розстатися з душевним спокоєм.

Щасливий той, хто живе по волі благого Духа — Господь буде на всіх путях його. А що нас вводить у пагубу, так се от сі чотирі річи:

A. Братися за те, що тобі не підходить.

Б. Нести обовьязок, противний твоїй природі.

B. Обучатися, до чого не родився.

Г. Дружити, з ким не рожденний дружити.

Отже бути щасливим — се значить пізнати себе чи то свою природу, взятися за свою долю і робити своє діло. Найкраща душа не може бути спокійною, коли вона несе обовьязки, до яких не родилася. Та й як же їй бути спокійною, коли вона втратила радість серця? А як же їй не втратити, коли замісць добра обижаєі приятелів кревних, і ближніх і дальніх, і земляків і чужосторонніх? А як же їй не обижати, коли вред приносить суспільности? А як же не вредити, коли нема невтомної праці? А звідки ж може узятися труд, коли нема охоти до нього? А де візьмеш охоту без природного до того нахилу? Отже природа й єсть первоначальна усьому причина. Вона мати охоти, а охота гірша неволі по приказці. Охота радується труду як синові своєму, робить труд солодким. ... 364

Смішно дивитися, як медвідь танцює, вовк свистить у сопілку, а лошак носить поноску. Смішно, бо всяка безвредна невідповідність смішить. Але коли вже поставити вовка пастухом, медведя зробити ченцем, а лошака совітником, то се вже не жарти, а таки просто біда. Бо хто може бути до других добрим, коли він до себе самого лихий? Самім собі убийцями суть ті, хто бореться з природою. Яка ж то мука — трудитися в невідповіднім ділі! Без охоти і празник річ важка. Ніхто не буде мати твердої слави від якого-будь художества, коли труд біля нього не буде мати за солодздчий самої слави. Багато людей, не звертаючи уваги на свою природу, беруть для себе ремесло найдохідніше, але вони помиляються. Дохід — не радість, а коли й радість, то не внутрішня. Істинну ж радість сердечну знайдеш тільки в роботі тобі сродній. І тим радість більша, чим більше сродна робота. Як би щастя було в богацтві, то хіба мало богатих на світі? А щасливих, бач, мало. Бо богацтво тішить тільки тіло, а душу веселить сродна робота; коли ж сю роботу відібрати, то се для душі смертельна мука. Душа сумує й непокоїться, як пчола замкнена в хаті, коли сонечко світле кличе її на уквітчані поля. І мука ся позбавляє душу здравія, відбірає охоту на все і приводить до розслаблення. Тоді душа нічим недовольна. ...Отак невидиме стає сильнішим видимого, і від невидного залежить видне.

Бог подібен до богатого фонтана, що наповняє ріжні сосуди по їх вмістимости. А над фонтаном напис: нерівна усім рівність. І ллються з ріжних трубок ріжні токи в ріжні сосуди, що стоять довкола фонтана. До меншого сосуда менше попадає, але в тім він рівний з більшим, що обоє однаково повні. І що може бути більше глупого від тої рівности, яку деякі дурні у світі завести думають? Бо хіба ж не глупе те, що противиться Божій натурі?

О, молоді люди! Коли дивлюся на вас, як ви у світ устремляє-теся, приходить усе міні в думку казка про вовка, що з'їв вівцю і, надівши на себе її вовну, пішов до стада; а ягня, побачивши ніби матір свою, з усіх сил побігло до вовка, а за ним і все стадо.

Приходять іще міні на думку тетерваки, що гоняються за обильністю харчу і на тім ловляться. А то уже чайки, сусідки та дятли — ті обережніші, так само як і олені та сайгаки. Послухайте отсієї пісеньки:

Будь доволен малим, за великим не гонися.

Сітка вже простерта на тебе — вельми бережися.

Я вам сильно ражу — роскішно не жити,

Бо на таких-то завжди напинають сіти.

Хто вдячний Богу, той малим доволен,

А ропотник усім світом не сит і не повен.

Вдячна душа втече від сіти,

А замісць неї туди попаде неситий.

IX

(З твору «Убогий жайворонок»)

Тетервак, не бачучи сітки, налетів на розсипану ловцем їжу, почав її хапати; а нажершися по вуха, похожував, надуваючися і дуже задоволений із себе. Мимо летів жайворонок. Тетервак почав присоглашати й жайворонка до своєї пишної їди, але жайворонок сказав, що він не хоче брати чужого, не любить пишности й має задоволення із своєї бідноти. На се тетервак почав сміятися:

— Блаженні нищі... Добре блаженство, коли нічого вкусити. Правда, воно й багато істи часом вредно, але все ж таки воно спокійніше, ніж терпіти голод. Не ївши, кажуть, лекше, а поївши лучче. Каже — не займай чужого. А як його не займати, коли воно само в очі пливе? Та не все й брати треба. Хіба я дурень? Бачу черепок на дорозі — йду мимо. Але як уже хліб попався — ніяк не пропущу. Отоді буде спокій. Отак я думаю і не помиляюся, бо я ж таки не вчора родився та й між людьми потерся, слава Богу. Правда, були часи, коли й бідних, але добродітельних поважали, та тепер світ зовсім не той. Тепер коли ти бідний, то й дурень, і нема про тебе у світі доброї думки. А стратити у світі добру думку про себе — се ой, як погано. Куди ти тоді годен? Будь ти там який хочеш, хоч десятка шибениць достоїн — кому яке діло? — аби тільки ти мав добру славу і був у почоті. Тоді нічого не бійся, не впадеш ніколи. Бо не той прав, хто прав по суті, а той, хто вміє здаватися правим і знає поговірку — «кінці в воду». Оце нинішнього світу наймодніша й спасенна премудрість. Коротко сказавши: тільки той щасливий, хто хоч і не прав по совісти, але прав по бумажці. ...

Але не вспів тетервак доспівати, як упала сітка, і ловець скрутив тетервакові голову. Жайворонок перелякався й полетів до батька; росказав те все батькові, а батько так почав говорити:

— Сине мій! Приклони вухо твоє до слів моїх — і спасешся від сіток. Памьятай, що невелика користь — читати багато книжок, а бути беззаконником. Читай одну книгу і досить буде з тебе: се книга рода людського. Читай її й поучайся. Правда, читають її всі, але несмисленно: дивлються на зверхність, а серця не бачуть. Тетервак отой: бачив їжу, а не бачив сітки — так і люди: читають книгу світа сього, а в сітки ловляться. Ти ж, сине мій, читаючи книгу видимого й злого у сім світі, возводи в усякім ділі сердечне око твоє на саму суть, на саме серце. Отоді тільки, пізнавши саме жерело, будеш правим судією усякому ділу. Тетервак побачив їжу й накинувся на неї. Чому він так зробив? Бо має серце невдячне, з своєї долі незадоволене, жадне на чуже. Отже треба мати серце чисте, тоді не будеш боятися ні блискавиці, ні грому. О, серце чисте! Ти — новий вік, вічна весна, благовидно небо, обітованна земля, рай розумний, веселіє, тишина, спокій Божий, Субота і Великдень! Серце чисте — то зерно, з котрого проростають небеса і земля; зеркало, в котрім відбивається усе сотворене; твердь, що мудростею своєю утвердила дивні небеса; рука, що держить путь земний і прах нашої плоті.

Діалог. Назва його — Потоп Зміїний. (1791)[126]