Ядерне роззброєння України

Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій у світі за величиною ядерний потенціал (після США та Росії) і з перших днів незалежності мусила вирішувати питання ядерної зброї. Ця проблема була найсклад­нішою, найважчою і найсерйознішою з тих, що постали в перші роки незалежності перед українською зовнішньою політикою.

Україна володіла 176 міжконтинентальними балістичними ракетами і 3 тис. одиниць тактичної ядерної зброї. Згідно з Декларацією про державний суверенітет (1990 р.) Україна добровільно в односторонньо­му порядку оголосила себе без'ядерною державою. Прийняття статусу без'ядерної держави для України було непростим рішенням як у пси­хологічному, фінансовому і соціальному плані, так і з погляду за­безпечення національної безпеки. Однак Україна пішла на цей крок, усвідомлюючи, що розповсюдження ядерної зброї є одним із найнебезпечніших джерел ризику як для миру та стабільності на континенті, так і для самого існування українського народу. До березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57 % тактичної ядерної зброї. Одночасно українська сторона домагалася міжнародних гарантій, що ракети, вивезені з республіки, дійсно будуть знищені і при цьому будуть присутні українські спостерігачі. Росія була змушена погодитись на ці пропозиції: 16 квітня 1992 р. була підписана російсько-українська угода, за якою українські військові експерти одержали можливість здійснювати контроль за знищенням тактичних ракет. До 6 травня 1992 р. тактична ядерна зброя була вивезена з України до Росії. Але вперте небажання керівництва Російської Федерації відшкодувати нашій державі втрати за вивезений із ракетами уран та плутоній стало однією з причин, що гальмувало ядерне роззброєння України. Окрім того, знищення міжконтинентальних балістичних ракет вимагало величезних матеріальних коштів, яких Україна не мала.

30 вересня 1992 р. на Генеральній сесії ООН у Нью-Йорку міністр закордонних справ України А. Зленко заявив, що наша держава знищить свою ядерну зброю за умови надання їй іншими державами гарантії безпеки і фінансової допомоги. Про це ж заявила 18 листопада 1992 р. і Верховна Рада. Така позиція України викликала негативну реакцію і Росії і США. Лише після довгих і виснажливих переговорів 14 січня 1994 р. у Москві була підписана спільна заява США, Росії та Ук­раїни, згідно з якою наша держава мала отримати відшкодування за вартість урану, який містився у ядерних зарядах, розміщених в Україні.

16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав.

5 грудня 1994 р. у Будапешті керівники США, Росії та Великобританії надали Україні гарантії безпеки. Вони урочисто зобов'язалися поважати її незалежність і суверенітет, недоторканість кордонів. Згодом гарантії безпеки нашій державі надали й інші ядерні країни – Франція та Китай.

1 червня 1996 р. завершився процес вивезення з території України всього ядерного озброєння. Українська держава стала неядерною країною. Без розв’язання цієї проблеми було неможливо здобути підтримку міжнародним співтовариством українського державного процесу.

Україна і СНД

З проголошенням незалежності Україною і розпадом СРСР розпочався новий етап у відносинах між су­веренними країнами, що утворилися на місці колишнього СРСР. Суть цього етапу полягала у переході від стосунків залежності від центру в межах єдиного Радянського Союзу до стосунків рівноправних партерів.

Розпад СРСР поставив на порядок денний питання безпеки колишніх радянських республік. Щодо цього питання між двома найбільшими країнами СНД – Україною і Росією – відразу виникли серйозні розбіжності. Україна робила ставку на розбудову власних збройних сил на основі підпорядкування їй частин колишньої Радянської Армії, розміщених на її території. Російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти Збройні сили колишнього СРСР у вигляді Об'єднаних Збройних сил СНД. 20 березня 1992 р. угода про створення таких об'єднаних сил була підписана, але без України. 15 травня 1992 р. у Ташкенті відбулося укладання Договору про колективну безпеку країн СНД. Україна, вбачаючи у цьому договорі загрозу для свого суверенітету, не приєдналася до нього.

Улітку 1992 р. Україна відмовилася підписати Статут СНД, оскільки він значно звужував суверенітет республіки. З цієї причини Україна не підписала Мінську Конвенцію про Міжпарламентську асамблею країн-учасниць СНД, хоча й брала участь у її роботі. СНД не могла бути суб'єктом міжнародного права. Ними могли бути тільки держави, які складають цю співдружність. Але Україна визнавала, що СНД може сприяти взаємовигідним торгово-економічним відносинам. Тому Україна в рамках СНД підписувала тільки ті документи, що не загрожували її суверенітету.

24 вересня 1993 р. було створено Економічний союз країн СНД. У квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Економічний союз створювався для поглиблення інтеграції та координації дій у проведенні реформ через створення зони вільної торгівлі, митного і валютного союзів, спільного ринку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів у межах держав-союзниць. Права асоційованого членства в Економічному союзі давало можливість Україні налагодити стосунки, у яких вона була зацікавлена і які не суперечили її національним інтересам.

Зокрема, Україна була зацікавлена у торгівельних стосунках з країнами СНД, оскільки на них припадало дві третини її зовнішнього торговельного обороту в першій половині 90-х років. Життєво необхідною для України була і виробнича кооперація з країнами СНД, оскільки до 80 % промислових підприємств республіки залежали від поставок сировини або комплектуючих деталей і вузлів із колишніх радянських республік. Серйозно залежала Україна і від поставки енергоносіїв із Росії та Туркменії.

Правові засади розвитку виробничої кооперації між підприємствами держав-учасниць країн СНД були узгоджені на зустрічі глав урядів у Ашхабаді багатосторонньою угодою „Про загальні умови і ме­ханізми підтримки виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць СНД” від 23 грудня 1993 р. Угодою було передбачено незастосування мита, податків і кількісних обмежень по відношенню до товарів, що постачаються за виробничою кооперацією. Угода була введена в дію в Україні 18 травня 1994 р.

Усього за перші дванадцять років незалежності Україна уклала з країнами СНД сотні двосторонніх угод у різних ділянках суспільно-політичного, економічного і культурного життя. При цьому Україна підписувала тільки ті документи СНД, які не суперечили її національним інтересам.

28-29 січня 2003 р. у Києві відбулася чергова зустріч лідерів країн-учасниць СНД. Саміт мав довести, що СНД – це не організація, яка покликана оформити „цивілізоване розлучення” колишніх радянських республік, а інструмент, який здатен реально розв’язувати економічні та політичні проблеми, що виникають у відносинах між країнами-учасницями. Головою Ради голів держав СНД був обраний Президент України Л. Кучма. До 2003 р. цей пост обіймав Президент Російської Федерації, оскільки Росія домінувала в СНД. Обранням Л. Кучми Росія підкреслила, що вона дуже зацікавлена у залученні України до СНД. На зустрічі 28-29 січня 2003 р. знову обговорювали можливість створення зони вільної торгівлі на терені СНД, але остаточне вирішення питання було відкладене через економічні протиріччя між країнами-учасницями.