Розуміння права в юрипруденції

Право, як і держава, - це дуже складний соціально необхідний феномен. На кожному етапі свого розвитку людство по-різному ставиться до права, розуміє його та тлумачить, постійно відкриваючи у цьому багатогранному явищі нові якості. Право своїм корінням глибоко уходить у культуру, світову та національну історію народу, воно нерозривно пов'язане з такими інститутами, як гуманізм, соціальна справедливість, які є самостійними об'єктами наукових дискусій.

Люди шукають таке поняття права, яке б розкривало все багатство цього соціального явища. Осмислення природи права має багату історію. Відомі природно-правова, історична, реалістична, психологічна, нормативістська, соціологічна, позитивістська й деякі інші доктрини права. Вони істотно відрізняються один від одного.

Весь складний процес пошуку відповіді на питання «що таке право?» знаходить своє відображення у категорії праворозуміння (наукова категорія, яка виражає процес та результат цілеспрямованої діяльності свідомості людини, що складається з розуміння права, його сприйняття та ставлення до нього як до діючого та бажаного).

Об’єктом праворозуміння є право як соціальне явище, як сукупність конкретних норм, галузь, інститут, конкретна норма.

Суб’єктами праворозуміння є конкретні особи, задіяні у сфері права. Серед них виділяють громадянина, який має мінімальні знання про право; юриста, використання права для якого є професією; вченого - особу, яка вивчає право як явище, володіє сукупністю знань про його історію та сучасність.

Незалежно від суб’єктів, праворозуміння завжди є суб'єктивним, здебільшого виражає погляди конкретних осіб - суб’єктів праворозуміння. Сукупність факторів, що впливають на праворозуміння конкретного суб'єкта: особливості епохи, культура, рівень знань про право, філософські, моральні погляди та ті обставини, що покладені у розуміння джерел та передумов виникнення права (людина, Бог).

Ще у Давньому Римі юристи звертали увагу на те, що право не вичерпується однією ознакою або значенням. Павло виокремлював два види розуміння права: природне право (завжди справедливе та добре) та право, яке є корисним для всіх або багатьох у певних державах (цивільне право). Ульпіан казав про право як про мистецтво добра та справедливості. Аналогічних думок дотримувався давньогрецький мислитель Аристотель, кажучи, що право як «регулятивна норма політичного спілкування» повинно служити «критерієм справедливості».

Повною мірою зберегли свою значущість і актуальність сформульовані античними юристами положення щодо нерозривного зв'язку права та справедливості, права і добра.

Із розвитком суспільства і держави у людей змінювалося уявлення про право. З'являється велике розмаїття правових ідей, теорій, кожна з яких має своє обґрунтування. Велика кількість наукових підходів до зазначеної проблеми пояснюється існуванням різних критеріїв, що лежать в основі певних типів праворозуміння.Типи праворозуміння – це філософсько-юридичні концепції, що містять вихідні світоглядні принципи пояснення права як самостійного соціального явища. Ці фундаментальні світоглядні концепції в силу своєї загальності й принципового для дослідника характеру є по самій своїй природі філософськими.

Так, у межах вирішення основного питання філософії (відношення буття до свідомості) за світоглядно-філософським підходом формулюються ідеалістичний та матеріалістичний типи праворозуміння.

Ідеалістичний тип праворозуміння заснований на уявленні про первинність правових ідей, відносно врегульованих правом реальних суспільних відносин. Джерелом таких ідей могло визнаватися як щось надістотне (об'єктивний ідеалізм), так і похідне від людської свідомості (суб'єктивний ідеалізм). Фома Аквінський та неотомісти робили спробу довести надістотне виникнення права за допомогою реально існуючих правових явищ. Гегель казав, що в основі права лежить світовий розум. Даосисти говорили про розвиток природи та суспільства на основі всесвітнього закону «Дао». Іншої думки дотримувалися представники теорії природного права: Дж. Локк, Т. Гобс, Ж.-Ж. Руссо, Вольтер та інші. Представники психологічної юриспруденції (Л. Петражицький, Г. Тард) шукали право у природі людини, інші - у її свідомості.

Матеріалістичний тип розуміння права говорить про реальну обумовленість права суспільними відносинами та процесами. Так, марксистська теорія пов’язує виникнення права з економічною базою суспільства, наголошує на його класовому характері (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін). Для марксистського типу праворозуміння характерні наступні положення.

1. Сутність і розвиток права, як і держави, обумовлені, в остаточному підсумку, матеріальними умовами життя суспільства, насамперед – типом виробничих відносин, обумовленим, у свою чергу, пануючими формами власності на засоби виробництва.

2. Право, як і держава, по своїй соціальній природі явище класове. Це означає, що воно можливо тільки в класовому суспільстві; з’являється з розподілом суспільства на класи; виражає, в остаточному підсумку, інтереси економічно й політично панівного класу (наприклад: у капіталістичному суспільстві - буржуазії, у соціалістичному суспільстві - робітничого класу й всіх трудящих).

3. Право, хоча й обумовлено економічними відносинами, володіє, однак, відносною самостійністю як феномен суспільної свідомості й національної культури, роблячи активний зворотний вплив на всі сфери життя суспільства, у тому числі - на економічну.

4. Зі зміною типу виробничих відносин, що наступає, як правило, у ході соціальної революції, міняється й класова сутність права, тому що воно починає відбивати інтереси, насамперед, того класу, що одержує політичну й економічну владу.

5. Зі зникненням класів у рамках комуністичної формації право втратить свій політичний характер і поступово відімре разом із державою. Людські відносини будуть регулюватися неполітичними соціальними нормами (правилами комуністичного гуртожитку), що відображають гармонічні й неантагоністичні інтереси членів суспільства.

Таким чином, марксизм убачає сутність права, насамперед, у тім, що воно являється зведеною в закон державною волею панівного класу, зміст якої визначається (в остаточному підсумку) матеріальними, виробничими умовами його існування.

Позитивісти (Бергом, Шершеневич) говорять про право як про створений державою інструмент врегулювання реальних суспільних відносин.

Давньою є суперечка щодо визнання волі держави або природи людини як першооснови (вихідного початку) права. За цим критерієм виділяють природно-правову та позитивістську концепції праворозуміння.

Природно-правова концепціясягає корінням у Давню Грецію та Рим і пов'язана з іменами Демокріта, Сократа, Платона, Цицерона, Ульпіана. У Середньовіччі ця теорія була розвинена у теологічному вченні Фоми Аквінського, але наукового оформлення набуває у період зародження буржуазних відносин. її представниками є Г. Гроцій, Т. Гобс, Дж. Локк, Вольтер, Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, О. Радіщев. Вони вважали, що право випливає з природи людини, людського розуму, всезагальних моральних принципів. Лише таке право є справедливим і незалежно від волі правителів поширюється на всі племена та народи. Воно є вічним та незмінним. Слід зазначити, що природне право не є правом в юридичному розумінні, воно являє собою мораль та правосвідомість і є передумовою виникнення позитивних законів, і саме ті правові приписи, які відповідають принципам природного права, задовольнятимуть потреби будь-якого суспільства.

Природний тип праворозуміння характеризують наступні основні положення.

1. Теоретичне й практичне розрізнення права й закону. Поряд з позитивним (прийнятим законодавцем) правом існує вище - «природне» право, властиве людині від природи (право на життя, на свободу, на опір гнобленню, власності й т.д.). Не будь-який юридичний закон, будучи навіть бездоганним за формою, містить у собі право. Зміст будь-якого закону повинен бути підданий перевірці з позицій його відповідності «природним» людським, суспільним, природним і т.д. нормам: усе, що суперечить у позитивному праві «природному» праву, не може вважатися правом.

2. Право й мораль концептуально єдині: сам термін «правове» означає змістовна відповідність юридичних приписань вимогам моралі, де мораль виступає визначальною правотворчою і правозастосовною детермінантою права.

3. Джерело прав людини перебуває в самій «людській природі». Свої права й свободи людина здобуває від народження й ці права не можуть як «даруватися» людині державою, так і відчужуватися на користь останнього.

Дана доктрина зіграла значну роль у критику феодалізму як системи, не відповідній «природі людини», послуживши теоретичною базою буржуазних революцій XVII-XVIII століть. Ідеї цієї школи відбиті в Декларації незалежності США 1776 р., французької Декларації прав людини й громадянина 1789 р. У цей час цей тип праворозуміння став основою різних філософсько-юридичних концепцій права.

Концепція позитивного права. На відміну від прихильників природного права, позитивісти (Бергом, Шершеневич) вважали, що існує лише позитивне - офіційно визнане право конкретної держави. Ця концепція є опозиційною до концепції природного права, за якої загальні права та свободи є первинними відносно законодавства. Позитивізм ототожнює право та закон, виокремлюючи право об'єктивне, тобто писане право, встановлене в офіційному порядку, та право суб'єктивне - право конкретної особи, засноване на положеннях об'єктивного права.

Позитивістське праворозуміння виходить із наступних положень.

1. На відміну від природно-правової доктрини позитивізм ототожнює право й закон, виданий державною владою. Дійсним правом визнається кожна за змістом норма, якщо тільки вона по своїх формально-процедурних критеріях одержала офіційне визнання державою. Перевіряти її відповідність якимсь абстрактним принципам «людської природи» позитивісти вважають для права абсолютно зайвим через безглуздість такої перевірки. Усякий критерій «істинності» і «природності» норми буде лише продуктом пристрастей що перевіряє, що не піддається науковій верифікації. Єдиною підставою права може бути лише сам факт його існування в тих або інших офіційних джерелах - законах, указах і т.д.

2. Якщо природно-правовий тип праворозуміння змістовно ототожнює право й мораль, то позитивізм навпаки - жорстко їх розмежовує. Для права визначальне значення має сама по собі юридична форма, а не моральний зміст закону, указу й т.д. Звичайно, форма й зміст повинні бути адекватні, але у випадку розбіжності вирішальне значення для права має санкція держави.

3. Джерело прав людини, відповідно до цього підходу, перебуває в законодавстві. Людина має права не в силу якоїсь своєї «природи», а як громадянин конкретної держави й ці права визначені в Конституції держави.

4. Предметом вивчення права повинні бути не якісь недержавні принципи добра й справедливості, а тільки самі «позитивні» норми, записані в текстах законів і доступні, таким чином, для безпосереднього спостереження й сприйняття. Дослідник повинен аналізувати ці тексти відповідно до правил логіки, граматики, юридичної техніки й т.д.

Таким чином, позитивізм заперечує «природне право» і розуміє під правом тільки юридичні акти - результати правотворчої діяльності держави, або якісь інші емпіричні (конкретні) факти дійсності.

У наші дні суперечка між цими двома концепціями праворозуміння втрачає свою гостроту. Конституції демократичних держав визнають особисті невіддільні права та свободи людини, які обстоювали прибічники природно-правової концепції (право на життя, особисту недоторканість, свободу думки, слова, право на свободу пересування тощо), і надають їм державного захисту, закріплюючи у писаному, позитивному праві. Головний зміст правового регулювання полягає у трансформації природного права в позитивне, що здійснюється шляхом визнання соціально-правових уподобань людини у джерелах права, тобто приведення природного права в закон.

Альтернативною щодо концепцій природного та позитивного права є історична концепція. На думку її прихильників (Гуго, Пухта, Совін'ї), право - історичне явище, котре як і мова, не може бути встановлене договором чи впроваджене за чиєюсь волею, воно виникає і розвивається непомітно, поступово та стихійно. За цією концепцією, право - це, насамперед, правові звичаї певного народу, закони, що є похідними від звичаєвого права. Тому законодавець має враховувати культурно-історичні та національні особливості права.

Залежно від того, що визнавати базовою основою права (норму права, правовідносини чи правосвідомість), сформувались нормативістська, соціологічна, психологічна концепції право-розуміння.

Нормативістська концепція (Г. Кельзен) ґрунтується на тому, що право - це ієрархія норм, виражених у законах та інших нормативних актах - нормативний регулятор суспільних відносин. На вершині «піраміди» норм стоїть «основна норма», від якої залежить юридична сила та законність інших норм. Кельзен у своєму протистоянні теорії природного права стверджував, що немає жодного іншого права, ніж те, яке спирається на державу, і що обов’язковість правових норм випливає не з моралі, а з державного авторитету.

Соціологічна концепція (Р. Паунд, Є. Ерліх, Р. Ієрінг, Л. Спірідонов) зароджується у середині XIX ст., оформлюється у першій половині XX ст. Наголошує на тому, що право існує лише у власне правовідносинах, його слід шукати не у приписах держави, не у психіці, а в реальному житті. Норми права та правосвідомість є лише ознаками права, яке повинно розглядатися не інакше як у дії, у процесі застосування. Творити право отримують можливість правозастосовці, зокрема судді. Творцем живого права визнається суддя, правові відносини складаються у суспільстві незалежно від норм. Норма - більш-менш авторитетний початок для винесення судового рішення.

Психологічна концепція (Л. Петражицький, Г. Тард). Істинне право - конкретна психічна реальність (правові емоції людини), що складається з переживання позитивного права, встановленого державою, та переживання інтуїтивного особистісного права (особистих прав та обов’язків). Реально діючим правом визнається інтуїтивне право, саме воно є регулятором поведінки людини.

Концепції праворозуміння виникають постійно, однією з останніх є лібертарно-юридична концепція російського вченого В. С. Нерсесянца. В основу відповіді на питання «що таке право?» покладено критерій принципів, на яких ґрунтується регулювання відносин у суспільстві. За лібертарно-юридичного типу праворозуміння право – регулятивно-управлінська система, в основу формування і функціонування якої покладено принципи формально-юридичної рівності, свободи, справедливості. Правова форма відносин діє лише там, де діє принцип формальної рівності та норми, що його конкретизують. Усе, що виходить за межі принципу формальної рівності, вважається антиправовим. Ця концепція багато у чому відповідає розробленим давньоримськими юристами постулатам справедливості, природного способу мислення, правосуддя, взаємності правомірностей сторін, які «урівноважують» одна одну за допомогою прав і обов'язків: за правом кожної стоїть її інтерес, який може бути задоволений через обов'язки іншої сторони.

Кожна з розглянутих нами концепцій має раціональне зерно, проте жодна з них не може встановити істину в останній інстанції, а з нею - і критерії правильності підходів до вивчення і розуміння такого явища, як право. У такій ситуації виникає спокуса об'єднати всі ознаки, що відповідають актуальним потребам правової науки та практики, в єдину концепцію праворозуміння. Прибічники інтегративного підходу творцями права визнають усіх тих, чиї веління є загальнообов'язковими: право виражається в усьому, що підлягає офіційному захисту як загальнообов'язкові правила, корегують положення правових норм усі ті, на кого покладений відповідний обов'язок. Такий підхід до права є досить абстрактним і не дає однозначної універсальної для всіх часів, держав та політичних режимів відповіді на питання, що таке право. Будь-яка конкретизація його положень небезпечна суб'єктивізмом, відсутні гарантії того, що подібне об'єднання інтегрує лише досягнення, а не вади різних концепцій. В інтересах ефективної правотворчості і правозастосовної практики корисною є плюралістична взаємодія взаємодоповнюючих концепцій праворозуміння, і саме у суперечках з приводу того, чим є право, досягається вирішення багатьох практичних питань.

Інтегративний підхід – спосіб теоретичного пізнання і практичного освоєння соціально-правової дійсності, що дозволяє зібрати воєдино, об’єднати всі компоненти права-ідеї, норми і відносин (дій), відобразив тим самим природно-правову природу права, його нормативність, обов’язковість та дійовий характер. Прибічники інтегративного підходутворцями права визнають усіх тих, чиї веління є загальнообов'язковими: право виражається в усьому, що підлягає офіційному захисту як загальнообов’язкові правила, корегують положення правових норм усі ті, на кого покладений відповідний обов’язок. Право з цієї точки зору – правова ідея, яка втілена в нормі (законі) та фактичних правомірних діях – правопорядку. Такий підхід до права є досить абстрактним і не дає однозначної універсальної для всіх часів, держав та політичних режимів відповіді на питання, що таке право. Будь-яка конкретизація його положень небезпечна суб’єктивізмом, відсутні гарантії того, що подібне об’єднання інтегрує лише досягнення, а не вади різних концепцій. В інтересах ефективної правотворчості і правозастосовної практики корисною є плюралістична взаємодія взаємодоповнюючих концепцій право розуміння, і саме у суперечках з приводу того, чим є право, досягається вирішення багатьох практичних питань. Інтегративний підхід дозволяє точніше підійти до оцінювання об’єктивного та суб’єктивного в праві, осмислити роль фактичної правомірної діяльності у правотворчому процесі, а отже й природу так званого фактичного права. Утвердження інтегративного підходу має важливе світоглядне значення, що орієнтує масову та професійну правосвідомість на розуміння того, що правове регулювання відносин та вчинків можливе лише там, де об’єктивно існує виконання правовідносин засобами юридичного процесу, що дія права передбачає певні умови, вимагає необхідні ресурси, наявність спеціальних структур, здатних прийняти право та при необхідності примусити до його виконання.

Узагальнюючи більш ніж двотисячолітню історію осягнення природи права, Кант писав: «Юристи дотепер шукають визначення права». Вислів німецького вченого актуальний і сьогодні, оскільки не існує загальновизнаної дефініції права. Більше того, на думку російського вченого Л. І. Спиридонова, навряд чи це завдання взагалі може бути вирішене за допомогою формально-логічних засобів, які лише і можуть бути використані для розробки традиційних визначень.