Велика львівська сміттярка 4 страница

і озер, заповзав у комиші, ластився в дуплах і гніздах, і на самих верхів'ях дерев, що гойдали їх і вколисували...

- А що тут незвичного? - отямив його пан Зеньо. -
Русалки живуть тепер всюди, навіть у каналізації,
відколи забруднено ріки, вони вже до всього
призвичаїлися. А це особливі - сміттярські русалки. Вони
купаються в смітті. І коли хтось необережно заблукає,
то можуть і залоскотати, затягти у глибини сміття й
змусити там слугувати собі.

Бумблякевич часто уявляв, як русалки затягують його в озеро, але щоб у сміття - ні, це мало його спокушало.

Вони петляли вузенькими вуличками лябіринту, Бумблякевич спочатку навіть пробував запам'ятати дорогу, але незабаром покинув це заняття і далі вже бездумно тюпав за своїм проводирем. Раптом пан Зеньо гупнув себе п'ястуком по циліндрі й вигукнув:

- Але з мене фраєр! Та же я забув у вас запитати про ваші політичні переконання. До кого ви належите?

- А ні до кого. Сам собі. Я не є політик. Мене цікавлять книжки. Мені аби свобода друку була. А їсти я можу й жаб із кульбабовим листям.

- Знаєте що... Оце про жаб запам'ятайте собі. Це панові Джавалі мусило би сподобатися. А все решта - забудьте. Може, ви й не політик, але політична заанґажованість має бути. Мушу вам сказати, що на нашій сміттярці мешкають не тільки щирі українці, є тут різні люди. Сміттярка займає настільки велику територію, що в неї чимало теренів узагалі ще незвіданих. Хтозна-які монстри можуть там ще чаїтися.

- А ви ж казали, що знаєте сміттярку, як свої штири пальці, - шпигонув Бумблякевич.

- Га-га-га! То був жарт. Знаю я лише малу частину. Ту, що зайняли ми. Все решта - це терра інкоґніта. А через те навіть тут - у глухому запіллі - мусимо стежити за чистотою кадрів. Щоб колись явитися перед миром - наче

тоті апостоли, а не якісь там обдертуси. Пан Джавала цілих п'ятдесят з гаком літ не складає зброї, організовує партизанські акції, чинить усе, аби ворог постійно перебував у напрузі. Тиждень тому, наприклад, його боївка підірвала колію на відтинку Львів - Красне. Не чули?

Бумблякевич напружив пам'ять, але якось нічого подібного не міг пригадати.

- Певно, - навіть не здивувався пан Зеньо, - де б у вас про таке написали! Та же то є диверсія! А як тютюнову фабрику у Винниках взяли - чули?

- І цього не чув. Але цигарки подорожчали.

- Но, видите! Того й подорожчали, що наші весь тютюн вивезли.

- І що ви зробили з тим тютюном?

- Продали в Голляндії.

Бумблякевич зашпортався і ледве не дав сторчака.

- В якій Голляндії?

- В тій самій. Переправили підводним човном.

- Човном! - видихнув повітря Бумблякевич.

- Підводним. У нас тут якраз Полтва протікає, от ми того човна Полтвою і відправили.

- А хіба це можливо?

- Чому не можливо? Полтва куди впадає - в Буг? А Буг куди? - У Віслу. А Вісла куди? - В Балтійське море! Ну, а там уже чух-чух - і Голляндія. Продали тютюн, доляри поклали в банк під відсотки для майбутнього консуляту.

Бумблякевичу від самого початку зустрічі з паном Зеньом не давала спокою одна річ.

- Пробачте, що я вас про це запитаю...

- Ніц собі не жалуйте.

- Ваше житло справді міститься там, де я оце вас здибав? Як на людину, котра відає кадрами воно не надто...

- Не надто підходяще, еге? І маєте рацію. Це тільки офіс.

- Офіс?

- Авжеж, офіс. Мало хто може забрести на нашу
сміттярку. Може, який шпигун чи аґент КҐБ. Перед такою
непроханою особою пан Зеньо постане винятково в образі
волоцюги. А мешкаю я в затишному кубельці зі своєю
любою жіночкою, котра плекає ставочок із карасями. Чи
ви одружені, пане Бумблякевич?

- Ні, а що?

- Вженіться. Обов'язково мусите ся вженити, аби
спізнати життя ще й з тамтого боку. Йо-ой, як то файно
мати жінку! Такво прийдете змучений з роботи додому, а
вона вам подасть пантофлі, халат, посадить за стіл і
накриє вечеряти. І заки ви вечеряєте своїми улюбленими
кльоцками з молоком, вона вам зачне вповідати всі новини
за останній день. І буде вповідати, і вповідати, і
вповідати, і вповідати... - В цьому місці пан Зеньо
раптово урвав свою ідилічну оповідь і як не гаркне: - А
бодай вже її шляк наглий трафив з тими її оповідками!

Бумблякевич здригнувся і витріщився здивовано на старого:

- Що з вами?

- Йой, та ніц! То я просто свою жінку згадав.

По цих словах пан Зеньо різко зупинився, і Бумблякевич побачив масивні двері з темного горіха, що вели просто у велетенську гору сміття.

- Це двері? - не міг повірити.

- Ясно, що не мотоцикл.

- Але ж... Як це можливо? Двері в смітті? Куди вони ведуть?

- Ви дещо помиляєтесь. Це двері не в смітті, а в лябіринті, й ведуть вони просто до вищого світу.

- Вищий світ сміттярки?

- Саме так, - відказав гонорово пан Зеньо і,
прискіпливо ковзнувши по статурі Бумблякевича, додав:
- Защепніть сорочку, підсмикніть штани і витріть чоло,
бо з вас піт уже дзюрком тече. Мешти знову
запилюжилися.

- Щойно їх чистив, - стенув плечима Бумблякевич і,
плюнувши по черзі на кожен мешт, витер їх до штанів.

Пан Зеньо похитав головою:

- Тілько бруд розпацькали. Плюньте ще. Бумблякевич плямкнув сухо і зітхнув:

- Слини вже нема... Така спека...

Пан Зеньо спритно цвиркнув слиною, і на обох мештах Бумблякевича закрасувалося два білих пінистих острівці. Але витирати чужу слину до своїх власних штанів не мав бажання, тому витер мешти клаптем газети.

Пан Зеньо кивнув, надувся, мов индик, випнув уперед живота і вдарив до дверей залізним калачем. За дверима почулося човгання, дзеленчання ланцюжка, а потім чийсь хрипкий голос викашляв:

- Хто?

- Пан Зеньо, власною персоною.

Двері прочинилися в сутінь, десь збоку сіріла суха постать, але оскільки пан Зеньо пройшов попри неї без жодного пошанівку, то й Бумблякевич не звернув уваги, що то за чоловік. Із коридору вийшли вони до покою, заставленого книжковими полицями. Той самий голос за спиною сказав:

- Прошу сідати. Пан магістр підрізають троянди.

В тиші, що запанувала в покої, лунало якесь тихе хлюпотіння, плюскіт і гомін води, котра мовби текла попід самою підлогою.

- Що це? - спитав Бумблякевич.

- Полтва. Під нами тече Полтва.

Бумблякевич підійшов до полиць і ковзнув очима по книгах: «Стратегія і тактика партизанської боротьби в умовах совєтської системи», «Підручник підпільника», «Довідник з вибухових речовин», «Змайструй сам», «Життя в бункері», «Історія УПА», «Книга народного умільця», «Проблема зброї в запіллі». Автором усіх цих книг значився д-р Мирон Джавала.

Бумблякевич розгорнув одну-другу і з подивом

побачив, що видані вони не десь за кордоном, а таки тут: Львів, видавництво «Машінґвер».

- Фантастика! - не втримався. - То ви й видавництво своє маєте?

- Аякже! Колись давно вивезли на сміттярку старі друкарські верстати і шрифти. От ми їх почистили, відладнали - працюють як годинники. Маємо тут свою папірню, видаємо газети і часописи. Одне слово - усе як у людей... Ага, ось і пан магістр! Моє шанування, мої ґратуляції!

До покою швидким і рішучим кроком увійшов високий чоловік середнього віку. Бумблякевич впився в нього очима і не міг зрозуміти, навіщо пан Зеньо здурив, наче б магістрові за сімдесят, коли на вигляд він тягне ледве на сороківку.

- Пане Зеню, радий вас бачити, - сказав Джавала. -
Давненько ви до нас не залітали.

- Не хочу пана магістра від державних справ
відривати. Але нині забрів у наші краї пан... е-е-е... Бум...
Бум...

- Бумблякевич, до вашої ласки.

- Еге... І, як виявилося з подальшої розмови, пан Бумблякевич історик і то з патріотичними переконаннями.

- Істориків нам бракує, - кивнув Джавала.

- От я й кажу, - вів далі пан Зеньо, - чого б панові Бумблякевичу та й не взятися до написання історії нашої сміттярки.

- Прекрасна ідея, - потвердив Джавала. - Я давно підшукую людину, котра б зуміла оспівати наш край. І то не тільки в історичному розрізі, але й створити щось на зразок енцикльопедії. Себто описати його географію, світ фльори і фауни, етнографію і фолькльор, а також світ мистецтва. Бо у нас є й літератори, і малярі. Робота ця копітка і, звичайно, потребує фінансової підтримки. А її вам може забезпечити княгиня Даґмара фон Шруботяг з тих самих Шруботягів, що родичалися зі старими Габсбургами.

- О, ЇЇ світлість буде незмірно втішена, - потер руки
пан Зеньо. - Я навіть думаю, що княгиня виділить для
пана Бумблякевича один зі своїх розкішних покоїв.

- Без сумніву. В палаці княгині розташована
Національна бібліотека і багатющий архів.

У Бумблякевича радісно затьохкало серце. При згадці про бібліотеку здалося, що він помер і потрапив саме в рай.

- У мене нема слів, - нарешті видушив із себе. - Це, можна сказати, моя мрія - запорпатися в книги і ні про що більше не думати.

- О, власне, - засміявся Джавала, - тут вас ніхто не буде відволікати. Окремі розділи цієї енцикльопедії можна писати вже, просто в бібліотеці, адже польові дослідження зібрано давно, і вони тільки чекають, щоби хтось їх опрацював. Скажімо, тваринний та рослинний світ уже описала Мальва Ланда. Колекція її гербарію дістала спеціяльну премію.

- Пане Джавала, - не втримався Бумблякевич, - якщо по правді, то саме таємнича особа Мальви Ланди й завела мене на сміттярку. Спочатку я роздобув першу збірку її поезій, згодом - другу, і так захопився її творчістю, що вирішив будь-що відшукати авторку.

- Вам добряче поталанило. Адже другої збірки не має навіть сама Мальва.

- Що мене у цій історії, м'яко кажучи, дивує, то це те, що пані Мальва...

- Панна Мальва, - поправив Джавала.

- ...що панна Мальва, незважаючи на свій поважний вік, ще така діяльна... Адже, коли не помиляюсь, то їй легко за сімдесят, так?

- Маєте рацію. Ми з нею ровесники.

- Ро... ровесники! Але, пакє Джавала, ка вигляд вам не більше ніж мені!

Пан Зеньо й магістр весело розсміялися.

- Пане Бумблякевич, сміттярка - це феномен, який ще
достатньо не вивчений і не досліджений... Але одне вам можу

сказати з певністю: всі біольоґічні процеси тут страшенно відрізняються від таких самих процесів поза нею. Отже, процес старіння у нас дуже загальмований і людина, котра має сто двадцять літ, виглядає лише на шістдесятилітню.

- А що - є й такі?

- Уявіть собі! Сама пані княгиня якраз і має повних сто двадцять літ. Молодість її минула ще за бабці Австрії. І вона була хресною мамою нашого славного архикнязя Вільґельма фон Габсбурґа.

- Василя Вишиваного!

- Саме вона його українізувала настільки, що він кинувся у вир політичної боротьби за здобуття українського трону. Ба, навіть, як нам відомо, видав цілу книжечку українських віршів. На жаль, по війні НКВД його вислідив у Відні й вивіз до Сибіру. Там, бідолаха, й помер. Але ми робили все можливе, щоби вирятувати його. Кілька разів виряджали експедиції, однак - усе намарне.

- Цікаво, а панна Мальва мешкає не тільки тут, але й у Львові?

- Ні. Там тепер живе якась здивачіла жебрачка.
Колишня Мальвина колежанка. А сама панна Мальва
виглядає на зовсім молоду особу. Ніхто б їй більше
тридцяти й не дав. Струнка, висока, з буйним волоссям і
очима, як сливи - така кому хочеш голову закрутить.
Шкода, що ви не завітали до мене хоча б на півгодини
раніше, я б радо вас зазнайомив. Панна Мальва любить
розумних людей. Вона щойно відійшла.

Бумблякевич зашарівся, почувши про себе такі лестиві слова.

- Таким чином, пане Бумблякевич, у вас є всі шанси не тільки законсервувати свій вік, але й значно омолодитися.

- Пане магістре, - втрутився пан Зеньо, - на жаль, я мушу вас покинути. Сьогодні наша боївка відправляє збройну поміч повсталим курдам, і я мушу бути при цьому.

- Ах, так-так, справа надто важлива. Я вас не
затримую. Чи цим же транспортом помандрує і мій
«Підручник підпільника»?

- Так. Поки що лише сто примірників.

- Як же курди його прочитають, - здивувався
Бумблякевич, - коли написаний він українською?

- О, ми про це давно подбали, - відказав Джавала. -Моя книга перекладена у нас і курдською. Тут і видрукувана. Зараз ми готуємо переклади чеченською, тібетською і корсиканською мовами. Ми мусимо допомагати своїм братам по неволі. Уже відправлено книги, перекладені баскською і якутською. Пане Зеню, передайте мій привіт шейхові Ібрагіму Айяру, скажіть, що наступ наших сил на Багдад розпочнеться рівно за тиждень. Боївка отамана Крука знаходиться в дорозі. Шкода, що плянований разом із нами замах на Саддама Хусейна не вдався. Будемо робити все можливе, аби тільки знищити цього скаженого пса. Аллах акбар!

- Слава навіки! - відповів пан Зеньо і покинув апартаменти пана магістра.

- Пане Бумблякевич, сядьмо ще на хвильку. Хочу, перш ніж ми подамося до княгині, розпитати вас дещо... Отже, мабуть, вам пан Зеньо сказав, що погляди я маю принципові щодо перетворення України в могутню державу. Такі погляди називають націоналістичними. І я не боюся цього слова. А ваша енцикльопедія сміттярки мусить триматися саме на твердих націоналістичних підвалинах. Мусите описати край, що за своєю суттю є своєрідною державою в державі з її феноменальною самодостатністю. Така енцикльопедія повинна розбудити в наших краян могутній спалах патріотизму і бажання самопожертви. А для наступних поколінь стати джерелом пихи і честолюбства. В майбутньому я бачу нашу сміттярку своєрідною Запорізькою Січчю, в якій куватимуться серця героїв. То буде щось як Чистець нації, котра, протікаючи, наче Полтва, крізь усі наші

лябіринти, залишить тут усе мілке й невартісне, слабість свою й недорікуватість, страхи і зневіру, весь намул свій і всю каламуть. Тепер ви розумієте, яка відповідальність покладена на вас? Чи готові ви до такої праці?

- Мушу вам сказати, що мене віддавна дратувала
яловість тих істориків, які описували наш народ добрим і
лагідним, готовим завше підставити праву щоку, коли
його били по лівій.

- На прикладах нашої доброти і гостинності неможливо
виховати оборонців Батьківщини. З цим слід покінчити.
Але нам пора. Княгиня чекає на мене.