Західно­українські землів 20—30-ті роки 37 страница

Значні позики «санаційного» уряду Українському бан­ку в Луцьку, банку «Народний кредит», Центральному со-

Західноукраїнські землі в 20—30-ті роки

юзу кооператорів та іншим фінансовим та господарським об'єднанням української буржуазії, здійснені протягом 1928—1930 рр., значною мірою сприяли тому, що найчис-ленніша українська партія УНДО в жовтні 1935 р. бере курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. У відповідь уряд іде на деякі поступки. Лідер УНДО В. Муд­рий був обраний одним із п'яти віце-маршалків сейму. Вийшли на волю більшість в'язнів-українців з концтабору в Березі-Картузькій. Нові фінансові позики одержали ук­раїнські економічні установи, зокрема банк «Дністер», «Українська ощадниця» тощо.

Політика поступок українській буржуазії, як і вся програма державної асиміляції, використовувалася «сана­ційною» владою недовго. Напередодні Другої світової вій­ни під тиском зовнішніх обставин, а особливо побоюючись позиції Німеччини в українському питанні, польський уряд 1937 р. змінює акценти у своїй національній політи­ці, повертаючись до ендецької доктрини однонаціональної польської держави.

Цілком очевидно, що, незважаючи на постійне коли­вання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах суттю цього курсу залишалася аси­міляція українського населення. Це зумовлювало певну опозиційність українців польському режимові. Опозицій­ність виявлялася як у легальних, так і в нелегальних фор­мах боротьби за свої права.

Польська політична система ґрунтувалася на консти­туційних засадах. Це давало можливість національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через офіційні канали в інститутах дер­жавної влади. Певне, саме тому вже 1925 р. українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий по­літичний спектр. Це Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО), яке утворилося 1925 р., — по суті, лі­беральна партія. її лідери — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. Програма — конституційна демокра­тія та незалежність України. Українська соціал-радикальна партія (УСРП), що утворилася 1926 р., — соціалістична партія. Лідери — Л. Бачинський, І. Макух. Програма — обмеження приватної власності, незалежність України. Ко­муністична партія Західної України (КПЗУ) утворилася 1919 р., а з 1923 р. почала називатися КПЗУ. Лідери — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма — проти соціальних та на­ціональних утисків, за об'єднання Західної України з Ра­дянською Україною. Ці партії були найчисленнішими і

Українські землі в складі Польщі

найвпливовішими. На протилежному полюсі перебували політичні об'єднання типу Української католицької пар­тії, які були слабкими і схилялися до співпраці з поль­ським урядом.

Українські партії небезуспішно боролися за місця в польському парламенті: якщо у листопаді 1927 р. пред­ставництво українців у сеймі складалося з 25 послів і 6 се­наторів, то в липні 1930 р. воно зросло до 50 послів і 14 сенаторів. І хоча єдності серед українських парламентарів не було, вони, як правило, дотримувалися однієї з трьох орієнтацій (пропольської, прорадянської та самостійниць­кої), все ж українське парламентське представництво було важливим і впливовим фактором політичного життя, не зважати на яке польський уряд не міг.

В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через коопе­ративний рух. У цей час, як відзначає О. Субтельний, від­булося розширення функцій кооперативів, «кооператив­ний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту». Очевидно, саме тому в умо­вах жорсткого економічного тиску інтенсивно розвиваєть­ся українська кооперація. Так, якщо 1921 р. у Галичині було 580 кооперативів, то 1928 р. — 2500, а 1939 р. — май­же 4000.

Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український уні­верситет (1921—1925). Масштаби діяльності цього під­пільного (сучасники назвали його «катакомбним»), нав­чального закладу вражають. У період свого піднесення він мав три факультети (філософський, правничий та медич­ний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів. Основним центром націо­нальної культури в західноукраїнських землях було в 20— 30-ті роки Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип'якевич, С. Томашівський, лі­тературознавці М. Возняк, К. Студинський, археолог Я. Пастернак, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса. Та­ємний Український університет і НТШ були не тільки осе­редками збереження і розвитку української культури, а й Центрами формування нової генерації національної еліти.

Важливим чинником суспільного життя в західноукра­їнських землях була греко-католицька церква, яка 1939 р. У Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте не було єдності і в

436 Західноукраїнські землі в 20—30-ті роки

церковних справах. Тут чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який намагався підтриму­вати національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою, сприяю­чи цим процесові асиміляції українців. Шептицький рі­шуче засудив колонізаційну політику щодо греко-като­лицької церкви на Волині, де поляки хотіли запровадити «нови обжондик» (новий обряд) —• суміш українського і польського обрядів, а зазнавши поразки, почали конфіско-вувати церковні землі й руйнувати храми (знищено майже 200 церков). Протести митрополита у Римі, звернення до Ліги Націй зупинили вандалізм польських властей. До­тримуючись центристських позицій, Шептицький енер­гійно виступає проти кампанії пацифікації, підтримує по­літику нормалізації, засуджує екстремізм ОУН і виступи комуністів.

Коли тиск польського уряду ставав нестерпним, відпо­відна реакція українського населення дедалі більше почи­нала виходити за межі легальних, мирних форм обстою­вання власних інтересів і прав, набираючи характеру рево­люційного, а подекуди — і екстремістського.

З року в рік міцнів робітничий рух: якщо 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то 1934— 1939 рр. —• 1118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. За даними польської офіційної статистики, на тери­торії Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіс-лавського воєводств відбулося понад 3 тис. антидержавних політичних виступів, з яких 160 селянських заворушень супроводжувалися сутичками з місцевими властями і по­ліцією. Відповіддю польського уряду була кампанія паци­фікації («умиротворення») — придушення виступів за допомогою поліції та військ. Під час екзекуцій селян при­мушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський!» або співати: «Єще Польська не згінела». Жорстоким реп­ресіям було піддано жителів 800 сіл, 1739 осіб було за­арештовано.

Послідовна асиміляторська політика польських влас­тей, фактична відсутність єдності українських політичних сил штовхали частину української молоді до застосування більш радикальних форм боротьби. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеоло­гом довгий час був Д. Донцов, який обстоював український інтегральний націоналізм.

Українські землі в складі Польщі

Коновалець Євген Михайлович (1891—1938) — військовий і по­літичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно пра­цював в «Академічній громаді», Студентському союзі, був секрета­рем львівської філії «Просвіти». Представляв студентську молодь у ЦК Української національно-демократичної партії. У1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського універси­тету у Львові. Під час Першої світової війни в австро-угорській армії наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917 р. таємно прибув з Царицина до Києва. Співорганізатор Га-лицько-Буковинського куреня Січових стрільцю, з січня 1918 р. — беззмінний командир формації Січових стрільців. Під час анти-гетьманського повстання 20 листопада 1918 р. — начальник Осад-ного корпусу, що наступав на Київ. В Армії УНР — командир дивізії, корпусу, армійської групи; полковник Армії УНР. Після саморозпус­ку Січових стрільців 6 грудня 1919 року Коновалець перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. 31922 р. — в емігра­ції. Ініціатор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова її Проводу. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці «При­чини до історії української революції».

Напередодні Другої світової війни ця організація налі­чувала у своїх лавах 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики сабо­тажу та терору щодо влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей». На це і були спрямовані на початку 30-х ро­ків сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша акція — вбивство 1934 р. польського мі­ністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію).

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обста­вин модифікаціям та видозмінам піддавалася лише так­тична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і мето­ди досягнення поставленої мети.

Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, Що виявилася в різних формах та широкому спектрі засо­бів боротьби за свої права. Найвпливовішими чинниками, які забезпечили українському народові збереження націо­нальних ознак, були легальні партії, українське представ­ництво в польському сеймі — легітимні (законні) центри захисту інтересів народу; кооперативний рух — знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ — осередки збереження

Західноукраїнські землі в 20—30-ті роки

і розвитку української культури, формування нової гене­рації національної еліти; греко-католицька церква — ду­ховний посередник між владою і українським народом; ро­бітничий та селянський рух, що були не тільки виявами невдоволення широких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можливостей протидії антинародній полі­тиці; ОУН — чинник, який дестабілізовував внутрішню ситуацію в Польській державі та підтримував у народі ре­волюційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність.

13.2. Українські землі в складі Румунії

За офіційною статистикою, 1920 р. на території Руму­нії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7% усього населення). Основними місцями їхнього зосередження бу­ли Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Із­маїльський повіти Бессарабії.

Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. На Буковині за 1922—1929 рр. було закрито 85 підприємств і майстерень. Окупанти де­монтували і вивезли в Румунію обладнання Акерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїль­ського та Ренійського портів. Вже в перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безро­бітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р. Внаслідок її руйнуючої дії кількість підприємств у Північній Буковині до 1935 р. ско­ротилася наполовину, а в Акерманському та Ізмаїльсько­му повітах — більше, ніж на чверть.

Не кращою була і ситуація в сільському господарстві. Внаслідок грабіжницької аграрної реформи розміри се­лянських володінь в українських повітах Бессарабії змен­шились майже втричі. На початку «реформи» орендна плата за гектар була встановлена у розмірі 1160 лей, неза­баром вона зросла до 2 тис. лей. Це спричинило хвилю ро­зорень. Тільки в Акерманському повіті з 26 567 наділених землею селян понад 48% дуже швидко її позбулися.

Ці ж процеси були характерними і для Північної Бу­ковини. Грабіжницька колоніальна політика вела до ка­тастрофи. У квітні 1932 р., виступаючи на засіданні ру­мунського парламенту, міністр сільського господарства

українські землі в складі Румунії

Міхалакі був змушений визнати, що «сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті».

Не випадково серед селян ходило прислів'я: «Були лі­берали — подушки забрали, прийшли цараністи — нема чого їсти». 22 роки, проведені українцями під владою Ру­мунії, історики поділяють на три періоди: 1918—1928 рр. і 1937—1940 рр. — періоди реакції, 1928—1937 рр. — пе­ріод відносної лібералізації. У перший період реакції у провінції запроваджується воєнний стан, українські землі активно роздаються офіцерам румунської армії (як у Поль­щі осадникам). За даними депутата румунського парла­менту Якубеску, на травень 1925 р. особливо багато офіце­рів королівської армії осіло в Акерманському повіті. У цей час будь-який виступ проти властей жорстоко придушу­вали, як це було з Татарбунарським повстанням 1924 р., у якому взяло участь 6 тис. осіб. Йде активна румунізація краю: закрито всі українські школи, переслідується укра­їнська церква, до 1927 р. Буковина втрачає автономію, якою володіла, перебуваючи під владою Австрії.

Період 1928—1937 рр. позначений відносною лібералі­зацією. Однак хронологічні межі цього періоду слід дещо звузити. Справді, період 1929—1933 рр. був часом кризи, нестабільності влади (змінилось 10 кабінетів міністрів), що призвело до певного послаблення колоніального ярма на ук­раїнських землях. Проте під впливом революційних подій у цей час прем'єр-міністр Румунії Вайда-Воєвод 1933 р. зая­вив: «Необхідно врятувати країну, переступивши через усі закони, через усі порядки, через усі конституції. Нехай бу­де диктатура, але країну потрібно врятувати».

Уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було вве­дено надзвичайний стан, а протягом 1933—1935 рр. ру­мунський парламент прийняв кілька реакційних законів, зокрема про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуран­ци. З середини 30-х років у Румунії набирають сили фа­шистські партії та організації («Залізна гвардія», що діяла з 1935 р. під демагогічним гаслом «Все для батьківщини!», націонал-християнська партія та ін.). Встановлення в лю­тому 1938 р. особистої диктатури Кароля II тільки фіксу­вало той злам у бік реакції, який реально відбувся у внут­рішній політиці 1933 р.

Наростав політичний рух і в українських землях, під­владних Румунії. Найактивнішим він був на території Бу­ковини, де діяли три основні політичні формування:

1. Комуністична партія Буковини. Утворилася 1918 р.; з 1926 р. — складова Комуністичної партії Румунії. Лідери —

440 Західноукраїнські землі в 20—30-ті роки

С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. Боролася за возз'єднання з Радянською Україною.

2. Українська національна партія. Утворена 1927 р.
Лідер — В. Залозецький. Виступала за «органічну» роботу
і компроміс з існуючим режимом. За час свого існування
(1927—1938) цій партії вдалося здобути декілька місць у
румунському парламенті.

3. «Революційний», або націоналістичний табір. Сфор­
мувався в середині 30-х років. В основному він охоплював
молодь і студентство (спортивне товариство «Мазепа», сту­
дентське товариство «Залізняк»), але мав і певну підтрим­
ку селянства. Лідери — О. Зибачинський, І. Григорович,
Д. Квітковський.

Отже, характерними ознаками політики Румунії в ук­раїнському питанні були форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного роз­витку, блокування політичної активності української спільноти.

13.3. Українські землі в складі Чехословаччини

Після розвалу Австро-Угорської імперії гостро постало питання про майбутню долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій, вихідців із Закарпаття, було утворено Американську Народну Раду карпатських русинів, яку очолив Г. Жаткович. Незабаром на засіданні Ради в Гомстеді було висунуто три альтернативні варіанти вирішення карпатського питання: 1) надання повної неза­лежності карпатським русинам; 2) об'єднання з галицьки­ми і буковинськими українцями; 3) одержання автономії.

23 жовтня 1918 року карпатські русини за порадою пре­зидента СІЛА В. Вільсона приєдналися до емігрантської ор­ганізації «Середньоєвропейська демократична унія», що представляла 10 млн. емігрантів з колишньої Австро-Угор­щини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кор­дони. Саме за таких умов 12 листопада 1918 року на засідан­ні Ради в Скрентоні (СІЛА, штат Пенсільванія) і було вирі­шено приєднати русинські землі до Чехословацької респуб­ліки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), згідно з яким до Чехо­словаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкар-

Українські землі в складі Чехословаччини

датська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і залишилися на папері.

Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпат­тя, фактично перетворивши цей край у аграрно-сировин­ний придаток економічно високорозвинутих чеських зе­мель. Територія «Підкарпатської Русі» становила 5% усієї території Чехословацької республіки, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Мора­вії- Край був своєрідним зразком катастрофічного відста­вання і застою: питома вага промисловості в економіці становила лише 2%, тобто за показниками економічного розвитку Закарпаття перебувало на рівні XVIII ст., коли тільки розпочинався промисловий переворот.

Про кризовий стан сільського господарства свідчить, що майже 90% селянських господарств краю потрапило в боргову кабалу до банків та лихварів. Цей процес зумови­ли не тільки висока орендна плата, а й численні штрафи та податки, розміри останніх за десятиріччя (1919—1929) збільшилися ВІЗ разів.

Зрозуміло, такий державний курс неодноразово викли­кав опір народних мас, і за неповні два десятиріччя свого панування чеські власті були змушені 91 раз наказувати стріляти в робітників і селян.

Позиція властей Чехословаччини на українських зем­лях у суспільно-політичній та культурній сферах була по­міркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Про це свідчить існування в 30-ті роки у Закарпатті майже ЗО політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. Зростала кількість почат­кових шкіл (з 1924 до 1938 р. їх збільшилося з 525 до 851, а гімназій — з 3 до 11). Велике значення мав дозвіл користу­ватися в цих школах мовою на власний вибір. Вільно діяли українські громадські організації: «Просвіта», «Асоціація українських учителів», «Пласт» тощо.

Чехізація відбувалася і в Закарпатті. Так, за 20 років па­нування в цьому краї чеські власті відкрили 213 самостійних чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угор­ських школах, проте чехізація була порівняно м'якою.

Отже, характерні ознаки польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного (особливо промислового) роз­витку, репресивні акції, національний гніт тощо) були в пом'якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жорс­ткій формі виявлялися в українській політиці Румунії.

14.

Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

14.1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Проголошення автономії Карпатської України

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов укра­їнське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політич­ний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником по­літичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це питан­ня про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднан­ня українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського

Українське питання в міжнародній політиці

питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехо-словаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково СІЛА (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претен­дувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдо-воленою умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України. Драма­тизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний укра­їнський народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, на­самперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського пи­тання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади, у березні — травні 1933 р., Розенберг здійснює напівофіцій­ні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами об­ґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад Укра­їни». Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається ви­мога про передання гітлерівцям України «для раціональні­шого використання цієї родючої території». Ця вимога міс­титься у меморандумі, проголошеному главою німецької де­легації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 р., виступаючи в Нюрнберзі на з'їзді нацистської пар­тії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Си­бір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».

Українське питання активно застосовувалося для за­спокоєння західних держав. Так, у розмові з одним висо­копоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Герінг наголосив: «Ми вам гаран­туємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Украї­ну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і

Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Ні­меччиною». Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою по­зицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика «умиротворення» — логіч­ний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змо­гу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основ­ного удару на початку Другої світової війни.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спря­мувати її на схід, зіштовхнути нацизм із більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29— ЗО вересня 1938 року), що поклала початок руйнації Че­хословацької держави. Чехословацька проблема в цей пе­ріод стала центральною в європейській політиці, а питан­ня подальшої долі Закарпатської України — однією з го­ловних складових цієї проблеми. Підтвердження цього знаходимо у звіті співробітника американського посольс­тва у Варшаві Д. Біддла «Погляди на можливі німецькі плани щодо «Великої України», направленому 15 грудня 1938 року президенту і держсекретарю СПІА. У ньому заз­начається, що «напередодні Мюнхенської конференції і на ранньому етапі постмюнхенського періоду-питання неза­лежності Української держави було одним із центральних».

Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщи­на та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка до­магалася відокремлення чехословацької території, заселе­ної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення. Таке «піклування» хортистів мало на меті не що інше, як приєднання до Угорщини усі­єї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, ко­ли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним ке­рівництвом «інтермаріум» — блок малих і середніх дер­жав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб'єктом європейської політики.

Домагаючись свого, польська дипломатія постійно ак­центувала увагу Німеччини на антирадянській спрямова­ності майбутнього утворення, підкреслюючи, що «довжи-

українське питання в міжнародній політиці

на польсько-румунського кордону відносно невелика і що за допомогою спільного польсько-угорського кордону че­рез Закарпатську Русь ми створили б міцніший бар'єр про­ти Росії». Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо За­карпаття виступили Румунія та Югославія.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехосло­вацький уряд при демонстративно вичікувальній позиції німецької дипломатії пішов на поступки в питанні сло­вацької та української автономії. Увечері 10 жовтня радіо «Прага» повідомило, що Чехословаччина стала федераці­єю трьох народів: чехів, словаків та українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав авто­номний уряд Карпатської України (яка назавжди позбула­ся назви «Підкарпатська Рутенія»). Прем'єр-міністром став голова Автономно-землеробського союзу А. Бродій, а до складу уряду увійшли Е. Бачинський, С. Фенцик, А. Волошин, Ю. Ревай та І. П'єщак.