Організація державного будівництва. акт злук УНР і ЗУНР. Польсько-українська війна
Організація державного будівництва
Законодавчим органом молодої держави стала Українська Національна Рада,яку очолював Євген Петрушевич. До неї входило понад 150 послів від повітів та міст краю. Вже 5 листопада, виражаючи інтереси всього західноукраїнського населення, вона у своїй програмній декларації проголосила загальне виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці й громадський спокій, проведення аграрної реформи. Виконавчим органом Української Національної Ради — урядом був тимчасовий Державний секретаріат,створений 9 листопада 1918 р. Його першим головою став К.Левицький.
Назву й територіальні межі новоствореної держави уточнив «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії»-, ухвалений 13 листопада. Згідно з ним вола отримувала назву Західноукраїнська Народна Республікаі охоплювала «українську суцільну етнографічну область... з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча, Мармарош». «Гербом Західноукраїнської Народної Республіки є Золотий Лев на синім полі, обернений в свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жовтий». Закон утверджував державну самостійність ЗУНР.
Перед урядом Західноукраїнської Народної Республіки стояли надзвичайно складні соціально-економічні завдання.Адже Галичина впродовж чотирьох років Першої світової війни була ареною кровопролитних боїв армій ворогуючих держав. Кран було зруйновано і пограбовано. Не тільки села, а й повіти (наприклад, Зборівський) майже повністю зникли з лиця землі, люди жили в землянках. Тому найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення населення й армії продуктами харчування, оскільки в Галичині не вистачало продовольства. Ще гострішою була нестача промислових товарів.
Уряд Наддніпрянської України надав допомогу галичанам. У край було надіслано 1000 вагонів продуктів харчування, в т. ч. 500 вагонів цукру, й асигновано гроші для купівлі харчів. Але ця допомога виявилася недостатньою. Тому Секретаріат внутрішніх справ змушений був здійснити радикальні заходи. Всі запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності він зосередив у своїх руках. Було введено два безм'ясних дні на тиждень, заборонено питлювати збіжжя, випікати тісто. До хліба треба було давати четверту частину картоплі. Завдяки цим заходам вдалося врятувати людей від голоду.
За умов постійної руїни й воєнних дій західноукраїнському урядові вдалося також налагодити адміністрацію краю, уникнути поширення епідемій, забезпечити функціонування шкіл, залізниці, пошти, телеграфу, а почасти й телефону.
Було проведено земельну реформу.Українська Національна Рада поклала в основу своєї аграрної політики принцип збереження приватної власності на землю. Конфіскації підлягали лише державні землі, землі, що належали поваленій династії Габсбургів, землі двірські та церковні, землі, набуті з метою спекуляції, а також ті, які перевершували певну дозволену норму площі. Наділення землею передбачали почати відразу по закінченні війни. До того часу землею мали розпоряджатися земельні комітети.
Значна увага приділялася освітній політиці,якою займався Секретаріат освіти. Під його керівництвом працювали повітові шкільні ради, створені в лютому 1919 р. У тих населених пунктах, де була більшість українців, у народних школах навчали українською мовою. На українську
мову було переведено частину польських шкіл у містах. Приватні українські школи націоналізувались. Уряд ЗУНР безперешкодно давав дозвіл на відкриття приватних польських шкіл. Правда, українська мова в них, як і в інших навчальних закладах, була обов'язковою. Незважаючи на великі труднощі, навчання в школах не припинялося. Середніх державних шкіл разом з учительськими семінаріями в 1918 р. було ЗО, у т. ч. 20 гімназій.
Отже, в кін. 1918 р. — на поч. 1919 р. на всіх ділянках державного будівництва ЗУ НР кипіла напружена робота. Українці краю переконливо продемонстрували готовність до державного життя. Однак вони зіткнулися з неприхованою агресією ззовні. Запеклі бої з поляками у Львові та околицях, з румунськими військами — під Снятином, Надвірною та на Буковині змусили уряд ЗУ НР прискорити заходи щодо об'єднання молодої галицько-української держави з Наддніпрянщиною.
Акт злуки УНР і ЗУНР
Вже через місяць після Листопадового зриву, 1 грудня 1918 р., у Фастові укладено попередній договірміж Радою державних секретарів ЗУНР і Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». На засіданні 3 січня 1919 р. Українська Національна Рада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу .про об'єднання ЗУНР та УНР. Зокрема, в ухвалі Національної Ради зазначалося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання... ЗУНР і УНР в одну однопільну суверенну Народну Республіку».
Невдовзі 36 галицьких делегатів, серед яких були Л.Бачинський, Л.Цегельський, Р.Перфецький, С.Вітик, письменник В.Стефаник, виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений першій річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибрану Софіївську площу в Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О дванадцятій годині над колонами пролунало «Слава», прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л.Цегельський оголосив грамоту — ухвалу Української Національної Ради і передав її голові Директорії В.Винниченку. У відповідь Ф.Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...»
Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під древніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під керівництвом полковника Є.Коновальця. Увечері 22 січня 1919 р. Трудовий Конгресмайже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став Тризуб.
День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення Злуки Директорія під тиском російських більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими агресорами цілковито лягала на їхні плечі.
Польсько-українська війна
ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких військово-політичних та міжнародних умовах. Український переворот 1 листопада 1918р. захопив зненацька не тільки австро-угорську залогу, адміністрацію й населення Львова, а й польські військові організації, які одночасно з Українським військовим комітетом готувалися до захоплення міста й краю та передання їх у руки Польської ліквідаційної комісії. Коли жукраїнці випередили поляків, вони відразу приступили до контрудару — спочатку конспіративного, а потім відкритого. Ніхто з поляків, як військових, так і цивільних, не думав погоджуватися із самовизначенням народу і фактом існування Української держави в Галичині. Полякинегайно почали організацію своїх військових сил у Львові. Одночасно вони вислали до Польщі кур'єрів для мобілізації добровольців, а від польського уряду вимагали військової допомоги.
Центрами польської контратаки у Львові стали школа ім. Г. Сенькевича та будинок техніків у південно-західній частині міста. Вже перед обідом І листопада 1918 р. на вулицях Львова з'явилися польські жовніри, які вирішили оволодіти насамперед залізничним вокзалом. Вони почали нападати на українські стежі (спостережні пункти) на вулицях Сапіги й Городецькій. Польським військовим допомагало цивільне населення, яке обстрілювало українських вояків з вікон будинків, воріт і перевулків. Становище українського військапогіршувалося і тим, що чисельність польських легіонерів та жовнірів зростала з години на годину. Польські війська поповнювалися за рахунок мобілізації населення Львова, українці ж чекали на добровольців з навколишніх сіл та всього краю. Перевага поляків виявлялася не тільки в кількості, а й у якості бойових сил. Українці розпоряджалися тільки жменькою старшин і жовнірів-селян. Поляки з самого початку мали багато старшин різних ступенів, а їх військові частини формувалися майже винятково, з інтелігентських та напівінтелігентських елементів, до того ж обізнаних з містом. Основою польських збройних сил стали шкільна й реміснича молодь, залізничники й урядовці. До них приєдналося багато кваліфікованих промислових робітників, які відзначалися відчайдушністю і відвагою.
Уже наступного після перевороту дня поляки добилися відчутних успіхів. Оволодівши головним залізничним вокзалом з великими військовими складами, вони зосередилися в південно-західній частині міста, звідки почали наступ на територію, яку повністю контролювали українці.
13 листопада 1918 р. польські війська захопили Перемишль і організували засилання збройних загонів із Західної Галичини до Львова залізницею.
Метою українського командування було витіснення польських інтервентів за межі української етнографічної території й забезпечення державних кордонів. Для цього уряд ЗУ1ІР приступив до організації регулярної Української галицької армії (УГА),основою якої стали Українські січові стрільці. Рядовий склад УГА здебільшого становили досвідчені солдати, які пройшли фронтовими дорогами Першої світової війни. Українських старшин бракувало, особливо на вищих штабних посадах. Тому до УГА приймали офіцерів-австрійців, офіцерів-українців колишньої царської армії. Зброя була переважно з австрійських арсеналів, згодом — і російського виробництва. Згідно з приблизними оцінками, загальна чисельність УГА на 18 листопада 1918 р. становила бл. 50 тис. чол., у т. ч. до 25 тис. багнетів та шабель при 40 гарматах. У січні 1919 р. армія ЗУНР нараховувала вже 70 тис. чол. та 60 гармат, а влітку того ж року — до 100 тис. чол., маючи на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.
Однак Польща збільшувала свої збройні сили значно швидше. Економічний і людський потенціал корінної Польщі значно перевищував ресурси Східної Галичини. Вирішальну роль відіграла військово-економічна допомога Польщі держав Антанти. ЗУ НР не отримала зовнішньої підтримки ні від кого. До того ж Антанта вирішила зробити подачки урядам новостворених європейських країн за рахунок західноукраїнських земель, щоб створити в майбутньому санітарний кордон проти більшовицького режиму.
Хоч у листопаді — грудні активність УГЛ була високою, загарбники
досягли значних успіхів — захопили 10— 11 повітів ЗУ НР, утримували Львів та Перемишль. 5 січня 1919 р. головне командування у Варшаві кинуло на галицький фронт більшість сил, 8 січня почався польський наступ. Його було відбито, але безуспішними виявилися наступи українських військ на Львів (27 грудня 1918 р., 2 та 11 січня 1919 р.). Столицю Західноукраїнської Народної Республіки після втрати Львова було перенесено до Тернополя, а згодом до Станіслава (нині Івано-Франківськ).
У лютому 1919 р., врахувавши досвід попередніх боїв, Начальна команда (штаб) УГА розробила план нового наступу,який передбачав оволодіння залізничною колією на відрізку Городок — Судова Вишня і таким чином здійснити повне оточення Львова. Операція розвивалась успішно: 15 лютого українські війська звільнили села Долиняни, Вовчухи, Бар, Долгомостиська, а 20 лютого повністю перервали зв'язок між Львовом і Перемишлем. Проте дальший розвиток наступу загальмувала місія Антанти,яка в ультимативній формі висунула вимогу припинити бойові дії, укласти українсько-польське перемир'я та передати суперечливі питання на розгляд Паризької мирної конференції.
Припинення вогню тривало з 25 лютого, але вже 2 березня, зважаючи на абсолютно неприйнятну позицію поляків та антантської місії на переговорах, українські війська відновили наступ. Польський гарнізон у Львові опинився під загрозою капітуляції. Однак польське головне командування, скориставшись переговорами, організувало і перекинуло сюди нові сили, які 12 березня почали успішний контрнаступ і деблокували окупований Львів.
У квітні 1919 р. на українсько-польський фронт прибула сформована у Франції добре озброєна 80-тисячна армія генерала Галлера,що кардинально змінило співвідношення військових сил. 19 — 20 квітня 1915 р. польські інтервенти перейшли в наступ під Львовом, а в другій пол. Травня
українські війська почали загальний відступ. Становище ЗУНР ускладнилось і втручанням у її внутрішні справи Румунії.
Командування УГА віддало наказ військам зосередитися в трикутнику між річками Збруч і Дністер та залізничною колією Гусятин — Чортків —Товсте — Заліщики. Це дозволило на певний час відірватися від наступаючих польських дивізій, забезпечити УГА короткий перепочинок, реорганізувати її та поповнити зброєю.
8 червня 1919 р. УГА зі свого плацдарму несподівано для ворога перейшла в контрнаступ. Того ж дня вона прорвала польський фронт і звільнила Чортків. І корпус успішно наступав на Бучач, 15 червня здобув Тернопіль і повернув на Бережани. II корпус УГА дійшов до Микулинців, а ПІ — лівим берегом Дністра просунувся до Монастириська і 16—19 червня здобув перемогу під Перемишлянами.
Успіхи УГА викликали ентузіазм українського населення, насамперед селянства, дали змогу сформувати IV корпус і почати формування V. Але відсутність надійних і стабільних джерел постачання озброєння не дала змогу сповна скористатися народним піднесенням: з 90 тис. добровольців до війська змогли прийняти 15 тис, а решту було розпущено по домівках.
Тим часом польське командування перекидало на галицький фронт нові сили, які Антанта забезпечила всім необхідним. 28 червня війська інтервентів прорвали фронт УГА під Перемишлянами та Янчином. Почався другий, цього разу останній, відступ українських війську межиріччя Збруча та Дністра.
У зв'язку з неможливістю тримати фронт проти переважаючих сил польських інтервентів, 16—18 липня 1919 р., згідно з наказом диктатора ЗУ НР Є.Петрушевича, корпуси УГА переправилися на лівий берег Збруча. Тоді у них було 40-45 тис. стрільців та старшим, 158 гармат, 546 кулеметів. Польща повністю окупувала Східну Галичину. До в'язниць і концтаборів було кинуто тисячі українських патріотів, інших жорстоко переслідували. УГА судилося продовжити свій тернистий шлях.
Отже, Західноукраїнська Народна Республіка, що проіснувала більше восьми місяців, впала. Головною причиною поразки була значна перевага противника у силі — боротьба фактично велася між 3,5 мли українців Східної Галичини і 18 млн. поляків за підтримки останніх країнами Антанти. Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від іноземного поневолення та об'єднати їх із землями Української
Народної Республіки чітко окреслила етнографічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вмінням. Усе це мов естафету перебрали нові покоління борців за незалежну Українську державу.