Катастрофічний стан в економіці, який призвів до різкого погіршення матеріального становища широких верств населення, спричинив політичну кризу.

Незадоволення селян примусовим вилученням хліба і заборо­ною торгівлі проявлялися в різних формах — від пасивних (не­засіяні поля, приховування продовольства) до відкритої збройної боротьби. Майже по всій території України діяли повстанські загони, в яких налічувалось понад 100 тис. чол. Для боротьби з ними влада вимушена була застосовувати найбільш боєздатні частини Червоної Армії.

Тяжким було становище і робітничого класу. Напівголодне існування (в найскрутніші часи робітничий пайок становив всього 100 г. хліба, який до того ж видавали не кожний день), параліч ви­робництва примушували частину робітників шукати собі кращої долі в селі. На початку 20-х років чисельність промислових робітників скоротилася вдвічі. Ті, хто лишався в містах, вдавалися до страйків, на яких поряд з економічними висувались і політичні антибільшовицькі і антирадянські гасла. І як би більшовики не на­магалися перекласти відповідальність за ці виступи на контррево­люційні елементи, в більшості своїй це була адекватна реакція робітників на тяжке становище, в якому вони опинилися.

Економічна та політична кризи призвели до розколу всередині правлячої більшовицької партії. Серед її членів, а також в керівницт­ві партії були різні думки щодо виходу з катастрофічного станови­ща. Значна частина більшовиків були за продовження старої політи­ки на безпосереднє введення комунізму, меншість (в тому числі і Ленін) вважали цю політику небезпечною для радянської влади і виступали за пошук інших шляхів реалізації комуністичної доктри­ни. Вихід було знайдено в рамках нової економічної політики.

3.НЕП: основні заходи, суть. досягнення, суперечливість, причи­ни згортання

Різка зміна акцентів в економічній політиці більшо­вицького керівництва почалася в 1921 р. з рішень Х з'їзду РКП(б) про надання селянам можливості використовувати залишки продук­ції в місцевому товарному обороті. Згодом, протягом 1921-1922 рр. було впроваджено комплекс заходів в усіх галузях народного госпо­дарства, внаслідок чого сформувалася нова модель господарювання, яка увійшла в історію як нова економічна політика (НЕП).

Розглянемо складові цієї політики:

1. В сільському господарстві:

- селянину заздалегідь, до початку посівної кампанії, доводив­ся об'єм продукції, який він повинен здати державі. Після виконан­ня своїх обов'язків перед державою селянин отримував право ре­алізовувати лишки своєї продукції через кооперативи, місцеві база­ри за ринковими цінами.

- заміна продрозкладки продподатком. Зважаючи на те, що продподаток був значно меншим за продрозверстку (загалом для України це становило відповідно 126 і 180 млн. пуд.), ці заходи відновлювали матеріальну зацікавленість селян в підвищенні про­дуктивності свого господарства;

- дозвіл оренди землі і використання вільнонайманої праці;

- скасування кругової поруки і введення особистої відповідаль­ності кожного селянина за виконання продподатку.

2. В промисловості:

- дозвіл приватного господарювання, передача в оренду коопе­ративам, артілям, приватним особам дрібних і частини середніх підприємств. За 1921 р. в Україні було здано в оренду майже поло­вину наявних підприємств;

- підприємства, які лишалися в руках держави, були об'єднані в трести(за галузевим, територіальним або галузево-територіаль­ним принципами). Трести замінювали існуюче в рамках «воєнного комунізму» надцентралізоване бюрократичне управління через т.зв. главки і ставали основними ланками управління державною промисловістю. Всього в Україні було створено 21 республікансь­кий і 54 губернських трести. На практиці це означало, що вони за власні кошти закупо­вували сировину, паливо, обладнання, сплачували заробітну плату робітникам, а також встановлювали ціни на свою продукцію, на­магаючись не тільки компенсувати витрати на виробництво, а ще й отримати прибуток. Така система отримала назву «господарський розрахунок»;

- одночасно з реорганізацією управління промисловістю створювалисьсиндикати — організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів, а також засновувались оптові ярмарки і товар­ні біржі, що призвело до формування ринку засобів виробницт­ва;

- перехід від загальної трудової повинності і «зрівнялівки» до вільного найму робочої сили і оплати праці відповідно з її кількіс­тю та якістю;

- залучення іноземного капіталу в формі концесій (здача в оренду підприємств, землі) та створення змішаних акціонерних товариств.

3. В сфері торгівлі та фінансів:

- введення вільної купівлі-продажу. З'являються три види тор­гівлі — приватна, кооперативна та державна.

- випуск червонця, який став вільно конвертованою валютою. Він був в обігу разом із радзнаками і дорівнював 10 царським золо­тим карбованцям;

- введення 86 видів податків, які давали постійні надходження в бюджет.

Якщо вище перераховані зміни в сфері економіки умовно уяви­ти собі як чисельники, то загальним знаменником для них буде та­ка формула, яка відображає суть цього явища: відбувся перехід від адміністративно-наказних до переважно економічних методів управління народним господарством.

Реалізація НЕПу в короткочасний термін призвела до позитив­них зрушень в соціально-економічній сфері:

1. У 1922 р. покінчено з голодом;

2. Відмова від примусових реквізицій продовольства і дозвіл торгівлі повернуло селянство до замирення з радянської владою;

3. До сер. 20-х років за основними показниками економіка рес­публіки вийшла на довоєнний рівень, а в 1928-1929 рр. в Україні вироблялось електроенергії на 138%, кам'яного вугілля — на 119,3%, сталі — на 119% більше ніж в 1913р. Сільське господарст­во в 1927-1928 рр. за обсягом валової продукції перевищило до­воєнний рівень;

4. Починає розвиватися кооперація, яка зосередила в своїх ру­ках значну частину товарної продукції: 37% планової заготівлі зер­на і майже 50% технічних культур. Більшість селянських госпо­дарств була охоплена всіма видами кооперації;

5. Відроджується селянська підприємливість в сфері переробки сільськогосподарської продукції; налагоджується робота пошкод­жених та зруйнованих млинів, сироварень, маслобоєнь, споруджу­ються вітряки, водяні млини; в селах працювали майстерні, пере­роблялася вовна, шкіра, шилося взуття тощо.

6. Успішно розвивався приватний капітал, який контролював 75% торгівлі. Це дало можливість наситити ринок споживчих то­варів тощо.

Але, незважаючи на беззаперечні досягнення, НЕП, як пере­хідна модель, не могла надати економіці достатнього імпульсу для забезпечення високих темпів економічного росту. Ефективність цієї політики була обмежена відбудовчими процесами; коли на по­рядок денний стала масштабна проблема докорінної реконструкції всіх галузей народного господарства, НЕП виявився неспромож­ним вирішувати такі глобальні задачі.

Наприкінці 20-х років нову економічну політику було згорнуто. Більшовицьке керівництво здійснило різкий пово­рот в економічній політиці, суть якого полягала у відмові від пере­важно економічних і переходу до адміністративно-наказних методів управління народним господарством.

Причинами згортання НЕПу були:

1. Відносна економічна свобода, наявність приватної власності, ринкових відносин в рамках НЕПу йшли всупереч з ортодоксаль­ними уявами більшовицького керівництва про підвалини нового соціалістичного ладу, який, на їх думку, повинен базуватись на суспільній власності на засоби виробництва, пріоритеті політики над економікою, пануванні директивного планування тощо.

2. Відносна демократизація економічних відносин в рамках НЕПу знаходилась в явному протиріччі з формованим авторитар­ним режимом в політичній сфері.

3. Наявність однопартійної системи з одного боку, і відсутність в суспільстві вагомих політичних сил, які б могли відстояти розви­ток країни у відповідності з об'єктивними економічними закона­ми — з іншого.

4. Низький політичний, загальноосвітній та культурний рівень не тільки населення, а також членів та керівників комуністичної партії робив їх легкими жертвами авантюристичних лозунгів сталінського керівництва.

5. Об'єктивні потреби модернізації всіх галузей народного гос­подарства потребували значних коштів. Відмовившись від природ­ного процесу накопичення, сталінське керівництво (під вигаданим приводом росту спротиву з боку «класових ворогів» в середині дер­жави, а також «загрози» з боку імперіалістичного оточення) взяло курс на форсування темпів економічного росту за рахунок позаеко­номічного тиску на широкі верстви населення.

4 .Політика українізації

В квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, яка впроваджувалась в усіх радянських республіках. Її основ­ними задачами були:

- підготовка, виховання та висування на посади кадрів корінної національності;

- врахування національних факторів при формуванні партійно­го та державного апарату;

- організація мережі навчальних закладів усіх рівнів, закладів культури, видавничої справи мовами корінних національностей;

- глибоке вивчання національної історії, відродження і розви­ток національних традицій і культури.

Серед причин, які спонукали більшовицьких лідерів піти на такі радикальні кроки по активізації процесу національного відроджен­ня в окраїнах, головними були:

а) введення політики коренізації більшовики спрямовували на опанування і поставку під свій контроль процесу національного відродження в радянських республіках і спрямування його в русло соціалістичного будівництва.

б) на тлі безправного існування українців в складі інших держав радянське керівництво намагалося продемонструвати світовому співтовариству своє піклування про вільний і гармонійний розви­ток всіх народів, які проживають на території СРСР.

в) політика коренізації повинна була частково компенсувати обмеження політичних і економічних прав радянських республік в складі СРСР.

Український варіант політики коренізації увійшов в історичну літературу під назвою українізація.

Офіційними документами, які регламентували практичну ре­алізацію політики українізації були декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і куль­турно-освітніх установ» та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серп­ня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про до­помогу розвиткові української мови». Була утворена комісія з ук­раїнізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до скла­ду якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубарь, М. Скрипник, О. Шумський, Л. Кагановпч, О. Шліхтер та ін.

Після цього за порівняно короткий строк було досягнуто ваго­мих успіхів по втіленню в життя політики українізації. Так, з 1923 р. по 1927 рр. кількість українців серед службовців державного апара­ту зросла з 35 до 54%. Для того, щоб залишились на своїй посаді державні службовці повинні були обов'язково володіти держав­ною, тобто українською мовою. Внаслідок цього діловодство на українській мові зросло з 20% в 1922 р. до 70% в 1927 р.

Питома вага українців в лавах КП(б)У за період з 1922 по 1933 рр. зросла з 23 до 60%. Попри ці позитивні зміни слід зазначити, що відсоток українців у верхніх щаблях партійної ієрархії був непро­порційно низьким. Наприклад, в 1930 р. у ЦК КП(б)У українці ста­новили всього 43%. До того ж, з моменту утворення КП(б)У і аж до смерті Сталіна (1953 р.) посаду першого (генерального секретаря) ЦК КП(б)У обіймали не українці (за винятком короткочасного се­кретарювання з грудня 1921 р. до квітня 1923 р. Д. Мануїльського).

Особливо вражаючими були наслідки українізації в галузі освіти. У 1929 р. україномовними були 80% шкіл, понад 60% технікумів, 30% інститутів. Понад 97% українських дітей навчалися рідною мовою.

Значними були досягнення українізації і у видавничій справі.

Політика коренізації не обминула і національні меншини, які проживали на території України. В місцях їх компактного прожи­вання створено 13 національних районів: 7 німецьких, 4 болгарсь­ких, 1 польський і 1 єврейський, 954 сільських і 100 містечкових національних рад. В жовтні 1924 р. у складі УСРР було створено Автономну Молдавську Республіку. Тут діяли національні школи: 566 німецьких, 342 єврейських, 31 татарська тощо.

Кампанія боротьби з «націонал-ухильництвом» співпала з закінченням відносно ліберального розвитку країни в роки НЕПу. Вона стала початком згортання політики українізації. З початку 30-х років знову пануючою стає російська мова, значно скоротилась кількість українських шкіл, газет, журналів, закривалися українські театри тощо. В 1937 р. термін «українізація» зникає з офіційного лексикону. З 1938 р. в українських школах вводиться обов'язкове вивчення російської мови, були ліквідовані національні адміністра­тивно-територіальні утворення. Це, фактично означало остаточну відмову сталінського керівництва від політики українізації.

5.Україна в умовах здійснення політики індустріалізації

В середині 20-х років економіка республіки за основними показ­никами досягла довоєнного рівня, але ця відбудова сталася на за­старілому як морально, так і 4іізично, обладнанні промислових підприємств; в сільському господарстві використовувались допо­топні знаряддя праці, дідівські методи обробки ґрунту тощо. До то­го ж, країна значно відставала від ведучих капіталістичних держав у сфері виробництва електроенергії, сталі, чавуну, машин та облад­нання, видобутку вугілля, нафти тощо. Тому для забезпечення ди­намічності економічного розвитку в майбутньому в якості об'єк­тивної постала задача модернізації всіх галузей народного госпо­дарства на основі останніх досягнень науково-технічного прогресу того часу. Досягнута в рамках НЕПу стабілізація дала можливість більшовицькому керівництву проголосити на XIV з'їзді ВКП(б) в грудні 1925р. курс на індустріалізацію країни. Головними за­вданнями політики індустріалізації стали:

- перетворення СРСР з аграрної відсталої країни в високо розвинуту промислову державу;

- на основі великої машинної індустрії, більш високої продук­тивності праці реалізувати на практиці комуністичну доктрину, на­здогнати і перегнати капіталістичні держави, продемонструвати переваги соціалістичного ладу над капіталістичним;

- забезпечення економічної незалежності держави, перетворен­ня СРСР з країни, яка імпортує машини та обладнання в країну, яка вивозить їх;

- зміцнення обороноздатності держави;