Конституційно-правовий статус особи

Соціальні норми, в тому числі й правові, визначають суспільний статус особи. Складні взаємозв’язки, які існують між людьми і державою, врегульовуються останньою за допомогою правових норм. Система прав та обов’язків індивіда, які юридично закріплені державою в конституції й інших нормативних актах та якими він наділяється як суб’єкт правовідносин, називається правовим статусом особи.

Правовий статус індивідів розрізняється залежно від характеру політико-правового зв’язку між ними і державою і є різним у громадян країни, іноземців та осіб без громадянства. У певних категорій громадян може бути спеціальний статус, визначений правовими актами (наприклад, державні службовці).

Конституційне право закріплює основи правового статусу, які однакові для всіх людей і громадян і носять базовий характер стосовно інших статусів особи. Особливе значення у цьому зв’язку набувають норми Конституції України, хоча це — не єдиний нормативно-правовий акт, що визначає правовий статус особи. У цій сфері діє низка законодавчих актів України та міжнародно-правових актів. Кожна із галузей права закріплює певну частину прав і свобод у визначеній сфері суспільних відносин: трудових, цивільних та інших. В цілому ж права і свободи людини не носять вичерпного характеру, тобто не залежать від закріплення у тому чи іншому нормативному акті.

Розглядаючи основи правового (конституційного) статусу людини, йдеться переважно про: конституційні принципи правового статусу людини і громадянина; громадянство; основні права, свободи та обов’язки; гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина. Передумовою виникнення та існування основ правового статусу є загальна правосуб’єктність, тобто здатність бути учасником правовідносин.

Під принципами правового статусу людини і громадянина розуміють вихідні начала, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. До основних принципів, закріплених у Конституції України згідно з міжнародно-правовими стандартами, визначеними у багатьох актах (насамперед, Загальній декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), належать: принцип рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21 Конституції); принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом (ст. 24 Конституції); принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини (ст. 21 Конституції); принцип гарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина (ч. 2 ст. 22 Конституції); принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 22 Конституції); принцип єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством (ст. 23 Конституції).

Водночас, коли йдеться про правовий статус особи, треба мати на увазі, що в кожній країні переважну більшість населення складають її громадяни. Це — специфічний статус, який характеризує зв’язок особи з тією чи іншою державою.

Громадянство України — це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить своє відображення в їх взаємних правах таобов’язках. Громадянство як визначений зв’язок особи і держави має певні ознаки: правовий характер, необмеженість у просторі і часі, стійкість, двосторонність, максимальний характер взаємних прав і обов’язків.

Громадянство у країні, де формою правління є монархія, називається підданством.

Окрім Конституції, галузевий інститут громадянства містить норми Закону України «Про громадянство України» від 18.01.01, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, підзаконних нормативних актів. Ст. 15 Загальної декларації прав людини визнає право на громадянство як одне з природних прав людини. Законодавство України про громадянство базується на таких принципах: єдиного громадянства (ст. 4 Конституції) — громадянин України не може бути громадянином іншої держави (тобто мати подвійне громадянство); запобігання виникненню випадків без громадянства; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України (ч. 1 ст. 25 Конституції); визнання права громадянина України на зміну громадянства; неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя; рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Основними елементами правового інституту громадянства є його набуття та припинення.

Підстави набуття громадянства України за ст. 6 Закону України «Про громадянство України» поділяються на кілька груп:

1) за народженням —філіація (від лат. filius — син). Філіація може бути двох видів — на підставі принципу «права крові» і принципу «права ґрунту». В Україні застосовується і той, й інший принципи. У першому випадку дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження, а в іншому — дитина стає громадянином держави, на території якої вона народилась, незалежно від громадянства батьків;

2) за територіальним походженням згідно із ст. 8 Закону України «Про громадянство України» реєструється громадянином України особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закар­патської України, Української Радянської Соціалістичної Респуб-
ліки і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти;

3) внаслідок прийняття до громадянства (натуралізації). Розрізняють натуралізацію за законом і за заявою. Перша передбачена у разі усиновлення або встановлення опіки чи піклування над дитиною громадянами України.

Умовами прийняття до громадянства України є: визнання і дотримання Конституції України та законів України; зобов’язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві; безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років. Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад 2 роки та постійно проживає в Україні на законних підставах; отримання дозволу на постійне проживання в Україні; володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування (ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади — сліпота, глухість, німота); наявність законних джерел існування.

Водночас до громадянства України не може бути прийнята особа, яка: вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Крім того, до підстав набуття громадянства України належать поновлення у громадянстві; встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; встановлення батьківства (ст. 15 Закону); інші підстави, передбачені міжнароднимидоговорами України. Такими підставами можна визнати оптацію (від лат. optatio — вибір, бажання) — право вільно обирати громадянство тієї чи іншої держави у зв’язку з переходом частини території від однієї держави до іншої або проголошенням частини території колишньої держави новою незалежною державою (наприклад, радянсько-чехословацький договір 1945 р. про Закарпатську Україну) та трансферт — примусова зміна громадянства при переході частини території від однієї держави до іншої.

Законодавством також передбачаються підстави припинення громадянства України. Насамперед до них належать:

1) вихід з громадянства України — громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню;

2) втрата громадянства України у разі, якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави; якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави. Від втрати громадянства слід відрізняти примусове позбавлення громадянства, яке чинним законодавством України забороняється.

Набуття або припинення статусу громадянина — це не односторонній акт особи. Політико-правовий зв’язок держави та особи, яким є громадянство, передбачає існування системи спеціально уповноважених державних органів, які мають компетенцію у цій сфері. До системи таких органів належать: Президент України; Комісія при Президентові України з питань громадянства; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства (Міністерство внутрішніх справ України); Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України.

Як зазначалось, не кожна особа, що знаходиться у межах території України і підлягає її юрисдикції, є громадянином України. Тут можуть перебувати іноземні громадяни та особи без грома­дянства, юридичний статус яких визначається Законом України «Про правовий статус іноземців» від 04.02.94. Під поняттям «іноземні громадяни» слід розуміти осіб, які не є громадянами України і належать до громадянства іноземних держав. Особи без громадянства (апатріди) не належать до громадянства інших держав.

Конституція України, насамперед ст. 26, закріпила за іноземними громадянами та особами без громадянства національний правовий режим, який полягає в тому, що вони користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України (за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України). Статус іноземців не залежить від того, чи мають громадяни України ті ж права у відповідних країнах, тобто він носить безумовний характер.

Іноземці, що перебувають на території України, можуть мати певні особливості статусу. Наприклад, це стосується іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання (спеціальні норми зафіксовані в Законі України «Про імміграцію» від 07.06.01) або які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін; які тимчасово перебувають на території України; яким надано притулок на території України. Також особливий статус мають іноземці, які набули статусу біженця (спеціальні норми зафіксовані в Законі України «Про біженців» від 21.06.01)[5]. Специфічним правовим статусом наділені іноземці, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці підрозділів Чорноморського флоту Російської Федерації), і ті, що користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами відповідно до міжнародних договорів.

Відмінності правового статусу громадян та іноземців у теорії конституціоналізму знайшли відображення у відмінності понять «права людини» і «права громадянина». Категорія «людина» включає індивідів як членів громадянського суспільства не залежно від їх зв’язку з тією чи іншою країною. Права громадянина пов’язані із його статусом як члена політично організованого суспільства. Громадянин має більше прав і обов’язків у своїй країні, ніж той, хто не належить до цієї держави. Інакше кажучи, кожен, хто знаходиться на території держави, користується правами людини (в тому числі іноземці), а користування правами громадянина можливе лише за наявності зв’язку із державою. Так, іноземці, на відміну від громадян України, не можуть об’єднуватись у політичні партії, не можуть брати участь в управлінні державними справами, не можуть обирати та бути обраними до органів державної влади, не можуть брати участь у референдумі, не мають права рівного доступу до державної служби, не можуть безкоштовно здобувати вищу освіту та деякі інші права. У той же час на них не поширюється обов’язок відбувати військову службу.

Проте права людини порiвняно з правами громадянина пріоритетні, адже перші поширюються на всiх людей, якi проживають у тiй або iншiй державi, а права громадянина — лише на тих осiб, якi є громадянами певної країни.

Найважливішим елементом правового статусу людини є права, свободи та обов’язки, в яких розкриваються основні принципи взаємовідносин держави й особи.

Права людини — це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами[6].

Становлення сучасного розуміння прав людини i громадянина як абсолютної соцiальної цiнностi пов’язане з поваленням феодалiзму й проголошенням у часи буржуазних революцiй свободи людини. Саме буржуазні революції дозволили втілити на практиці ідеї просвітників Ж.-Ж. Руссо, Г. Гроція, Дж. Локка, Ш. Л. Мон­тескьє про природні невідчужувані права людини, що дозволяло кожному індивідууму отримати автономію від втручання держави. Але у той же час цій теорії опонують представники позитивістського підходу до розуміння прав людини, який визначає, що ці права виходять не із самої людської суті, а, так би мовити, даруються людині, визначаються державою у нормативних актах.

Сама історична практика визнання і закріплення людських прав нині ґрунтується на природно-правовій концепції. Перші права людини, які були конституційно закріплені, визнавали особливу автономію людини перед державою і право на невтручання з боку суверена в особисту сферу життя людини, забезпечували її незалежність і недоторканість. У сучасному розумінні це громадянські і політичні права, які також носять назву класичні. У зв’язку з первинністю їх конституційного закріплення їх, окрім того, називають правами першого покоління.

На відміну від абсолютності класичних прав, соціальні й економічні права, закріплення яких було пов’язане з соціалістичною концепцією побудови держави, відбулося лише на початку ХХ ст. (саме тому вони носять назву прав другого покоління).

Свобода людини — це вихiдне поняття проблеми прав людини i громадянина. Розрiзняють природнi права людини, тобто пов’язанi з самим її iснуванням та розвитком, i набутi, якi в основному характеризують соцiально-полiтичний статус людини i громадянина (iнститут громадянства, право на участь у вирi­шеннi державних справ тощо). За вiдсутностi у людини свободи вона не може володiти i реально користуватися своїми правами.

У Конституції України передбачаються такі групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні. Вони викладені у розділі 2 Конституції України.

Громадянські права — це можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб. Сюди належать такі суб’єктивні права: право на життя, право на недоторканість особи, житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення в будь-який час в Україну. Кожному гарантується також право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово і в інший спосіб на свій вибір; кожен має право на свободу світогляду і віросповідання та ін.

Політичні права — можливості людини і громадянина брати участь у суспільному і державному житті, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб та об’єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних об’єднаннях громадян. До цієї групи прав належать: право брати участь в управлінні державними і громадськими справами; користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати і приймати закони та рішення загальнодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; утворювати і брати участь у роботі об’єднань громадян (політичних партіях та громадських організаціях); збиратися мир­но, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації,
про проведення яких завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати і бути обраним у державні органи і в органи місцевого самоврядування, мати громадянство.

Економічні права — це такі можливості людини і громадянина, які характеризують участь у виробництві матеріальних благ. До них належать: право на приватну власність (індивідуальну і колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності, можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок та ін.

Соціальні права — можливість людини і громадянина стосовно забезпечення належних соціальних умов життя. Це — право на охорону здоров’я; право на житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (харчування, одяг, житло). Крім того, до цієї групи належить низка прав, які стосуються сімейного життя. Насамперед, це невтручання в сімейне життя, добровіль­не укладення шлюбу, рівні права та обов’язки у шлюбі і сім’ї,
право на державну охорону сім’ї, материнства, батьківства і дитинства, право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом та ін.

Екологічні права — можливість людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, відшкодування завданої порушенням цього права шкоди тощо.

Культурні права — можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це — право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності та ін.

Основні права нерозривно пов’язані з обов’язками громадян. Основний обов’язок — це встановлений Конституцією держави вид і міра необхідної обов’язкової поведінки громадянина. Для того щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні і духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов’язки віддавати суспільству свою працю, зусилля, піклуватись про державні та громадські справи.

Основні обов’язки громадян закріплює Конституція. Умовно їх можна класифікувати за групами. У сфері економічного і соціального життя в їх число входять обов’язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про майновий стан і доходи, зберігати природу та охороняти її багатства. У галузі культурної діяльності громадяни несуть обов’язки з охорони історичних пам’ятників та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов’язків у сфері суспільно-політичного життя входять обов’язки додержуватись Конституції і законів України, оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Вітчизну, служити в Збройних Силах України, поважати національну гідність інших громадян. У галузі особистої та індивідуальної свободи до системи обов’язків громадян України входять обов’язки поважати права і законні інтереси інших осіб.

Звичайне закріплення прав і обов’язків людини у законодавчих актах, навіть у Конституції не може бути визнане достатнім без існування механізму реалізації своїх прав, який передбачає втілення їх у життя конкретною особою. Під таким механізмом слід розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес, у результаті якого громадяни, що мають певне право, свободу чи обов’язок, реально досягають тих цілей, інтересів, благ, які передбачаються нормою Конституції. З викладеного випливає, що механізм реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина — це категорія, яка є надзвичайно масштабною у тому розумінні, що включає не тільки юридичні явища, але й політичні, економічні, ідеологічні тощо.

Механізм реалізації прав, свобод і обов’язків насамперед складається з гарантій їх забезпечення. Ці гарантії — відповідні умови й засоби, які сприяють реалізації кожною людиною і громадянином закріплених Конституцією України прав, свобод і обов’язків. Вони диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні і юридичні.

Особисті гарантії — це власні можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод, законних інтересів і обов’язків. До них належать право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях; право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами; право знати свої права і обов’язки; право на правову допомогу; право не виконувати явно злочинні накази; право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину, право відповідати тільки за діяння, що скоєні в часі і просторі дії нормативно-правового акта; право не нести відповідальності за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом; право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову відповідно до ст. 5 і 6 Конституції України, обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організації (ст. 37) і т. ін.

Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати конституційні положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст. 13), справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95), гарантування приватної власності (ст. 41) і т. д.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків належать: ідеологічна багатоманітність суспільного життя; відсутність державної (обов’язкової) ідеології і цензури (ст. 15); забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11) тощо.

Юридичні гарантії — це державно-правові засоби, які забезпечують здійснення та охорону прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, до якого входять:

1) юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція України у ст. 21 закріпила, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, а у ст. 22, що вони не можуть бути скасованими, а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;

2) створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод, яка забезпечувала б їх реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань. Це закріплене у конституційних положеннях про те, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожен має право звертатися за захистом своїх прав до спеціально створеного для цього органу — Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, використовувати для цього всі національні засоби, а також звертатися до відповід­них міжнародних судових установ чи до певних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55). Упродовж цього, як установлюється у ст. 56, завдана матеріальна чи моральна шкода обов’язково відшкодовується і т. д.;

3) розвиток громадсько-політичної активності громадян, формування свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня правової культури. Першочерговим напрямом діяльності у цьому розумінні є необхідність навчити громадян України боронити і захищати свої права. Саме тому Конституція України надає право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Ст. 57 гарантує право знати свої права, свободи і обов’язки і вважає нечинними недоведені до відома населення закони та інші норматив­но-правові акти, що визначають права і обов’язки;

4) активізація діяльності об’єднань громадян, які сприяють охороні і захисту прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст. 59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно. Для здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Безумовно, що функції захисту прав, свобод і обов’язків людини і громадянина покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ і т. д. З формуванням в Україні громадянського суспільства збільшується кількість недержавних правозахисних органів, якісно поліпшується їх діяльність;

5) державний і громадський контроль за станом забезпечення прав, свобод і обов’язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції Президент України проголошується гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Громадський контроль може здійснюватись політичними партіями, об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, органами місцевого самоврядування.

§ 5. Народовладдя в Україні

Та форми його здійснення

Як зазначалось, народ України є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади, здійснює владу прямо і через представницькі (виборні) органи. Безпосередня демократія здійснюється шляхом прямого волевиявлення народу. Існує багато форм безпосередньої демократії, але ст. 69 Конституції прямо закріплює лише дві — вибори і референдум.

Найдавнішою і найпоширенішою формою безпосередньої демократії, а також обов’язковим атрибутом представницької демократії є вибори. Цю форму безпосередньої демократії можна визначити як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб за умови, що на кожний отриманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати[7]. Залежно від органу, який обирається на виборах, вони бувають парламентські (тобто вибори народних депутатів України), президентські, вибори до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів.

Враховуючи підстави проведення виборів, вони поділяються на чергові, позачергові (дострокові), проміжні (наприклад, замість народного депутата, який достроково припинив свої повноваження), повторні (у разі, якщо вибори були визнані недійсними або такими, що не відбулися).

Залежно від територіальних меж проведення вибори бувають загальнонаціональні та місцеві.

Виборче право у теорії конституціоналізму розглядається в об’єктивному і суб’єктивному аспектах.

Об’єктивне виборче право — це сукупність норм права, які регламентують порядок формування представницьких органів держави і органів місцевого самоврядування. Основними правовими джерелами, де сконцентровані відповідні норми, є Конституція України, Закони України «Про вибори народних депутатів України» від 18.10.01, «Про вибори Президента України» від 05.03.99, «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.98, «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим» від 12.02.98, «Про особливості участі громадян
України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих Рад в Автономній Республіці Крим» від 06.04.95, «Про Центральну виборчу комісію» від 17.12.97, норми законодавчих актів інших галузей права (наприклад, норми ст.ст. 157—160 Криміналь­ного кодексу України, які передбачають відповідальність за порушення виборчих прав громадян), рішення Конституційного суду України щодо тлумачення виборчого законодавства, рішення Центральної виборчої комісії, а також міжнародні договори.

Суб’єктивне виборче право — це закріплене у ст. 38 Конституції і гарантоване державою право громадян України обирати (активне виборче право) і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (пасивне виборче право). Суб’єктивне виборче право може бути здійснене належним чином лише за умови визнання і дотримання головних принципів, покладених в його основу. До них належать:

— принцип вільних виборів, який полягає у добровільності участі громадян України у виборах. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах. Ухилення громадян від участі у виборах називається абсентеїзмом;

— принцип загальності, відповідно до якого право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років (ст. 70 Конституції). Будь-які пря­мі або непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, крім передбачених Конституцією України та Законами, забороняються. Має право голосу на загальнонаціональних виборах громадянин України, який проживає або перебуває за межами України на законних підставах. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Право голосу на місце­вих виборах мають лише громадяни, які проживають на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Крім того, встановлюються певні обмеження щодо пасивного виборчого права. Насамперед, це віковий ценз (досягнення на момент виборів 21 року кандидатом у народні депутати і 35 років кандидатом у Президенти України), ценз осідлості (проживання в Україні перед днем виборів 5 років кандидатом у народні депутати України і 10 років кандидатом у Президенти України). Окрім того, можуть встановлюватись й інші обмеження або вимоги (наприклад, не можуть бути висунуті претендентами на кандидати у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку);

— принцип рівного виборчого права, згідно з яким кожний виборець має рівну кількість голосів з іншими виборцями;

— принцип прямого виборчого права, який ґрунтується на положенні про те, що виборні особи (тобто ті особи, які користуються пасивним виборчим правом) обираються безпосередньо виборцями. У деяких країнах (наприклад, вибори президента США) застосовується непряме виборче право, коли виборці формують колегію виборців, яка вже безпосередньо визначає, хто буде обіймати виборні посади;

— принцип таємного виборчого права, відповідно до якого контроль за волевиявленням виборців забороняється, що передбачає цілу низку заходів, як-то порядок утворення виборчих дільниць, участь спостерігачів, форма бюлетеня, відповідний порядок голосування;

— принцип особистого виборчого права полягає в тому, що кожен виборець бере участь у виборах особисто, і це право не може бути передане ним іншій особі;

— принцип свободи агітації,причому як «за», так і «проти» того чи іншого кандидата.

Вибори відбуваються з дотриманням певної процедури, яка передбачає наявність різноманітних складових. Одним з таких елементів виступає порядок формування виборчих округів, які за законодавством України можуть бути одномандатними (від одного округу обирається один представник) та загальнонаціональним (коли кандидат (кандидати) шукають підтримку у населення всієї країни (наприклад, вибори Президента).

Принцип організації виборчих округів у поєднанні з порядком визначення результатів виборів, встановлені в об’єктивному виборчому праві, носить назву виборчої системи. Існує три основних види виборчих систем — мажоритарна, пропорційна, змішана, які, в свою чергу, також поділяються на підвиди.

За мажоритарної системи територія (країна, область, місто), якщо її населення представлятиме колегіальний орган, розподіляється на приблизно рівні частини такої кількості, скільки осіб формує колегіальний орган, який обирається. Відповідно переможець визначається у кожній такій частині, а перемагає той кан­дидат, який отримує більшість голосів виборців. Але більшість може бути відносною (тобто потрібно отримати більше, ніж інші кандидати) та абсолютною (необхідна підтримка більше, ніж половини осіб, які взяли участь у виборах).

При застосуванні пропорційної системи, яка використовується лише для формування колегіального органу, відбувається розподіл мандатів між партіями або їх блоками, які уособлені в списках кандидатів, що їх представляють, залежно від отриманої кількості голосів. Ця система дає можливість активніше брати участь саме політичним партіям як одному з основних елементів демократичного, громадянського суспільства.

Змішана система полягає у поєднанні елементів мажоритарної і пропорційної систем. Якраз за такою системою відбувалися вибори до Верховної Ради України 2002 року. Це знайшло своє відображення в одночасному обранні 225 депутатів за пропорційною системою у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій (право на участь у розподілі депутатських мандатів набувають кандидати у народні депутати, включені до виборчих списків партій або блоків партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні), а також 225 народних депутатів, що обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

Інші вибори в Україні відбуваються за різноманітними системами. Так, усі депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних у місті рад обираються в одномандатних округах із застосуванням мажоритарної системи відносної більшості. У той же час Президент України обирається у загальнонаціональному окрузі із мажоритарною системою абсолютної більшості. А от вибори сільського (селищного, міського) голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого збігаються з межами села, селища, міста.

Потрібно наголосити, що виборча система безпосередньо встановлюється не в Конституції, а в законах України, а тому це питання постійно дискутується в нашій державі і може зазнавати законодавчих змін.

Виборча процедура (процес) досить розтягнута у часі і не може зводитись лише до процесу голосування. Виборчий процес — це нормативно врегульована діяльність суб’єктів виборів, пов’язана з їх підготовкою і проведенням (тобто здійсненням виборчих процедур). Така законодавчо врегульована діяльність складається з кількох стадій: складання списків виборців; призначення виборів; утворення виборчих округів і виборчих дільниць; утворення виборчих комісій; висування і реєстрація кандидатів; проведення передвиборної агітації; голосування; підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків голосування і результатів виборів та оприлюднення результатів; реєстрація обраних осіб.

Другою за поширеністю формою безпосередньої демократії є референдум, який являє собою спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдум, що проводиться, як і вибори, шляхом голосування, відрізняється від останніх об’єктом і метою виборців. Об’єктом на виборах є кандидат або список кандидатів, а об’єктом референ­думу — певне питання або нормативно-правовий акт. Метою виборів виступає обрання свого представника, а метою референдуму — прийняття відповідного рішення. Іноді для позначення цієї форми волевиявлення народу використовують термін «плебісцит», що, як правило, проводиться з територіальних питань.

За юридичною силою прийнятого рішення референдуми поділяються на консультативні (проводиться з’ясування позиції виборців) та імперативні (мають обов’язковий і остаточний характер для державних органів і посадових осіб). За територією проведення вони можуть бути всеукраїнські, референдуми Республіки Крим та місцеві (в межах адміністративно-територіальних одиниць). За способом проведення бувають обов’язкові (з питань, які можуть бути вирішені виключно референдумом) та факультативні (з питань, які можуть бути вирішені й іншими шляхами).

Відповідно до ст. 74 Конституції проведення референдуму не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Проведення референдумів в Україні регламентується Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.91.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою України (обов’язково з приводу зміни території за ст. 73 Конституції), Президентом України (про внесення змін до розділів І, ІІ, ХІІІ Конституції за ст. 156 Конституції). Також всеукраїнський референдум проголошується Президентом України за народною ініціативою на вимогу не менш як 3 млн громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній області.

Місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення. Предметом місцевого референдуму може відбутися будь-яке питання, віднесене до відання місцевого самоврядування і не віднесене законом до відання органів державної влади. Рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов’язковими для виконання на відповідній території.

Проведення нового всеукраїнського референдуму з питань, що вже виносились на референдум, може бути не раніше ніж через 5 років, а місцевого — не раніше ніж через рік від дня проведення референдуму з цього питання.

У сучасній українській історії було проведено два всеукраїнські референдуми — 1 грудня 1991 р., на якому була зафіксована підтримка народом України Акта проголошення незалежності, а також 16 квітня 2000 р., на якому населення нашої держави висловилося за зміни у структурі, порядку діяльності законодавчого орга­ну держави, а також у розширенні повноважень глави держави.