Діяльність Української Гельсінської групи. Релігійне дисидентство. Придушення дисидентства

У 1975 р., коли СРСР підписав Гельсінську угоду про дотримання прав людини, на Україні, як і в інших республіках Радянського Союзу, була організована Українська Гельсінська група (листопад 1976 р.) Від іншого дисидентського руху її відрізняли 3 характерні риси: 1) група являла собою відкриту громадську організацію; 2) мала контакти з аналогічними групами по всьому СРСР з метою “інтернаціоналізувати” захист громадських і національних прав, боролося за дотримання СРСР гельсінських угод; 3) проповідувала законність і справжню демократію замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, що стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки. Але ні поміркованість Гельсінської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов’язань не спасли дисидентів. До 1980 р. близько 3/4 Гельсінської групи отримали строки ув’язнення від 10 до 15 р.

Релігійне дисидентство було окремим різновидом в Україні. Скажене переслідування греко-католицької церкви не змогло цілком її знищити. Таємні відправи для віруючих проводили в Західній Україні300 – 350 священників. Православна (російська) церква знаходилася у стані співробітництва з радянським урядом. Серед її ієрархів поширилася корупція, лицемірство і т.п. Кілька членів нижчого духовенства, і Василь Романюк в їх числі, виступили з осудом як вищих священників, так і влади. Але найбільш войовничими були баптистська та інші протестантські церкви.

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм, дисидентський рух не набув широкої підтримки в Україні. Цьому були 2 причини: 1) дисиденти не порушували проблем щоденного життя, тому мали вузьку соціальну базу; 2) на дисидентів ополчилася вся система і особливо всемогутній КДБ. Дисидентів показували в негативному світлі, правдива інформація замовчувалася; вони втрачали роботу, можливість дати освіту дітям і навіть дах над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув’язнення або запроторювали до психіатричних лікарень.

Тема 51. ПРИЧИНИ ТА ТРИ ХВИЛІ ЕМІГРАЦІЇ

Причини та перша хвиля еміграції.

Друга та третя хвилі еміграції.

Причини та перша хвиля еміграції

Протягом ХХ ст. мільйони українців покинули свої домівки у пошуках кращого життя на Заході. Багатьох до цього спонукали соціально-економічні причини. Інші українці покидали свою батьківщину через політичні обставини. Не визнаючи радянської влади, вони ставали вигнанцями. У загальному потоці емігрантів можна виділити 3 великі хвилі.

До першої хвилі еміграції можна віднести українців, які перед першою світовою війною виїхали в Америку для покращання свого вкрай незадовільного матеріального становища. Одні з них планували тільки підзаробити грошей та придбати на батьківщині доволі землі, щоб господарювати. Інші сподівалися зайнятися сільським господарством у чужих краях, тому планували там оселитися назавжди. Фактично перші з них належали до американських імігрантів, а другі – до всіх інших, насамперед канадських. У США українці влаштовувалися робітниками на шахтах і заводах, мріючи пізніше з грошима повернутися додому. Втім перспективи життя в США стали здаватися їм яскравішими, а з приїздом жінок-українок почалося бурхливе зростання українських громад. У Бразилії українців поселяли в районах неочищеного лісу, і тому багато з них подалися до Північної Америки. Нині чисельність українців у Бразилії складає 150 тис. чоловік і 80% із них живуть компактною масою у так званій “Бразильській Україні”. Еміграція українців у Канаду заохочувалася урядом цієї країни, тому сюди виїхало близько 170 тис. українців, які відіграли вирішальну роль у перетворенні незайманих прерій на найпродуктивніші у світі житниці.