Міжнародне право стародавніх держав

П

рирода та умови функціо­нування держав були якіс­но іншими, ніж вождеств, що згодом привело до якісних змін у міжнародному праві. Держава й виникла саме тому, що вождества не справлялись з упорядкуванням соціальних (у тому числі й міжнародних) відносин, які ставали дедалі складнішими. Об'єднання родів (кланів) в одне вождество ставило перед ним завдання управління, насамперед управ­ління новою територією. Тепер рід (клан) уже не міг у ціло­му дбати про неї, бо за її межами була земля іншого клану, який належав до того самого вождества. Управління терито­рією мало не тільки внутрішній, а й зовнішній аспект, бо вона межувала чи виходила на ділянки, які контролювало інше вождество. Для встановлення порядку в цій зоні по­трібно було домовлятися. А це потребувало спеціальних фахівців (відповідальних від вождества за переговори), вста­новлення спільної процедури укладення домовленостей, від­повідальності і санкцій за їх порушення.

Вождество монополізує колишні кланові організаційні обов'язки і вносить у них ієрархічну підпорядкованість. Це мобілізує суспільство всередині вождества, але ще не дуже проявляється в міжнародних зносинах, бо право цих зно­син залишається за клановою елітою. Вона жорстко три­мається насамперед за право зовнішньої торгівлі, бо це по­силює її заможність і могутність перед простими общинни­ками вождества незалежно від того, до якого клану вони належать.

Водночас можливості вождеств у політичній організації суспільства виявились обмеженими. Особливо це прояви­лось у зовнішніх зносинах. Наявна централізована структу­ра управління не була підкріплена владою, що володіла мо­нополією на застосування сили. Це приводило до того, що найзаможніша кланова еліта здійснювала фактично безкон­трольні зовнішні зносини, укладала договори (нерідко з супротивником свого вождества), вступала в союзницькі відносини з тим, з ким вождество перебувало в стані війни, та ін. Такі елементи анархії знижували ефективність міжна­родно-правових зобов'язань вождеств, відповідальність, і

санкції часто не досягали мети. Застосування остракізму до представників такої кланової еліти часто було малоефектив­ним, бо зі зміною розстановки політичних сил у вождестві вони нерідко поверталися і бралися за старе.

Обмежені повноваження правителя вождества не дозво­ляли йому щось змінити у сфері зовнішніх зносин. Зов­нішні зносини вождества стали його постійною функцією, але ті, хто її здійснював, не були обтяжені ні відповідаль­ністю за свої дії, ні владними повноваженнями. Наслідком цього було тільки непомірне залучення тимчасових бюро­кратів для обслуговування зовнішніх зносин кланів і вож­дества (різних рангів адміністратори, помічники, клієнти та ін.) і постійні непорозуміння з іноземними вождествами через недотримання зобов'язань перед ними. Утвердження ієрархії всередині вождества (кланова еліта, общинники, неповноправні особи) дещо стабілізувало його, але мало відбилося на міжнародних відносинах, бо тут панувала та сама еліта. Можна сказати, що вождества не витримали іспи­ту історії на здійснення міжнародної діяльності.

Численні медіативні, церемоніальні обряди й ритуали неймовірно збільшувались і деталізувалися (з приводу ук­ладення договору, у зв'язку з прийомом посла, з оголо­шенням чи завершенням війни, з приводу шлюбу чи смер­ті іноземного правителя, вдалої купівлі чи продажу това­ру, встановлення прикордонної стели чи передачі втікачів та ін.), але мало допомагали в зміцненні режиму дотри­мання міжнародно-правових зобов'язань. Це призводило до розпаду чи завоювання найбільш слабких вождеств. Прогресивно мислячі представники еліти почали розумі­ти, що без інтеграції і централізації управлінських функ­цій, без контролю над економічною, соціальною сфера­ми, зокрема інфраструктурою зовнішніх зносин, вожде­ства не здатні утверджувати свій статус у міжнародному плані. Зовнішня торгівля й міграція привели до різкого збільшення населення (і не лише за рахунок кланового приросту). На зміну етнічній гомогенності вождеств прий­шла етнічна гетерогенність, і така багатоетнічність була результатом об'єднання населення, міграції його між вож­дествами. А отже, при вирішенні його статусу вже недо­статньо було скликати раду старійшин чи представників кланової еліти вождества. Потрібно було виконувати і свої міжнародні зобов'язання щодо статусу іноземців, при-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Міжнародне право стародавніх держав

бульців, мігрантів, мандрівників, утікачів тощо. Пору­шення їх загрожувало війною.

Кланова еліта не була функціонально диференційована, а в міжнародній діяльності вождества навіть чинила опір введенню такої диференціації і спеціалізації. Щоб перебу­дувати структуру управління зовнішніми зносинами вожде­ства, створити позаклановий спеціалізований бюрократич­ний професійний зовнішньополітичний апарат, потрібна була монополія на застосування сили. 1 хоча було очевидно, шо подібна монополія зупинить розпад суспільства, що склалося, клани на це добровільно не йшли. Кожний пре­тендував, щоб вона належала йому. 1 тому наскільки перехід від міжнародного права вождеств до міжнародного права первинних держав був мирним, настільки утвердження са­мих держав, навпаки, було актом революційним, як прави­ло, кривавим (через безконечні громадянські війни), допо­ки один із кланів не утверджував своє монопольне право на застосування сили на території всього вождества. Безпосе­реднє право здійснювати ці повноваження було закріплене за лідером цього клану (царем, королем чи правителем іншо­го звання). Це вже була держава.

Зміцнення позицій держав на міжнародній арені (а вони утворювалися в різних регіонах у різний час, але здебіль­шого як наступники вождеств) приводило до поступової трансформації і норм міжнародного права. Насамперед це зачепило інститут міжнародної правосуб'єктності. Численні лідери кланів утратили право міжнародної правосуб'єкт­ності. Воно визнавалося тільки за верховним правителем, царем, і то кланова еліта домоглася, щоб таке право було не основним, тобто нерівним правосуб'єктності держави.

Змін зазнали й джерела міжнародного права, серед яких почала зростати роль міжнародного договору як чіткої до­мовленості з приводу актуальної проблеми. Практично в усіх регіонах держави ввели практику централізованого ук­ладення і припинення дій міжнародних договорів, правової регламентації цієї процедури. На осіб, які вели переговори з приводу угод, було поширено посольську недоторканність; це стосувалося і їхнього майна. Змінено практику затверд­ження договору (при вождествах відповідав за виконання угоди той, хто її підписував): вводиться правило ратифі­кації. Договір ратифікує фараон (Стародавній Єгипет), цар (стародавні держави Близького Сходу, Індії, Китаю та ін.),

поліс (Стародавня Греція), народні збори чи сенат (Старо­давній Рим) та ін. Посилився контроль держави за діяльні­стю осіб, уповноважених на ведення переговорів, укладен­ня й підписання угоди.

Для підкреслення важливості акту ратифікації вводить­ся процедура звіту осіб, відповідальних за ведення перего­ворів і підписання угод (попередньо вони давали клятву неухильно дотримуватися наказів та інструкцій щодо веден­ня переговорів). З цією метою запроваджуються особливі ритуально-обрядові правила ратифікації. У Стародавній Ін­дії, де численні договори укладалися для врегулювання кон­кретної практичної проблеми, ця процедура була менш фор­малізована. В Стародавньому Єгипті та державах Близького Сходу її метою було підкреслити важливість контролю фа­раона чи царя за договірною діяльністю країни. У старо­давніх Греції і Римі, де до цієї процедури залучалися як низи, так і вищі органи держави, — процедура ускладнюва­лася; стосовно різних договорів була різна процедура за­твердження.

Залежно від важливості питань, які врегульовувалися, вибудовувалась класифікація самих міжнародних договорів. Незалежно від регіону основними договорами (а для їх ра­тифікації необхідна була й відповідна процедура) вважали­ся договори про мир, союз, територію і кордони, потім були торговельні угоди, шлюбні, угоди про статус іноземців, про притулок, про сплату данини та ін.

Практично в усіх регіонах розрізняли мирні угоди, пре­лімінарні мирні договори і перемир'я. Стародавня Індія не знала правотворчих міжнародних договорів, а Стародавній Рим запровадив практику рівноправних і нерівноправних угод. Були й інші загальні та особливі властивості права міжнародних договорів на регіональних рівнях відносин між державами.

Держави більш прагматично підійшли й до процедури укладення та дотримання джерел права, особливо після утвердження писемності в міждержавних зносинах. Деякі ритуальні, обрядні правила і звичаї були відразу відхи­лені чи заборонені (наприклад ті, що стосувалися клано­вої належності учасників переговорів чи кланової ієрархії у вождестві), інші перейшли до розряду міжнародної ввіч­ливості чи почали символізувати інші атрибути життєді­яльності людей, далекі від міжнародно-правових. Окремі

Глава II Історія міжнародного права і його науки

з таких звичаїв дожили й до наших днів, але вже з іншою символікою.

Вождества передали державам силу-силенну міжнарод­них звичаїв, яких потрібно було дотримуватися. Стародавні держави підійшли до впорядкування цієї справи досить прагматично: міжнародними звичаями вони визнавали тіль­ки ті, що тривалий час застосовувалися в їхній практиці, решта не мала юридично обов'язкової сили. Власне, такий підхід до міжнародно-правового звичаю зберігся (з незнач­ними змінами) й до нашого часу. Цим державам належить пріоритет визнання і введення в міжнародно-правову прак­тику загальних принципів права як єдиного підходу, єди­ного розуміння окремих сторін функціонування права на правотворчій і правозастосовчій стадіях. Загальні принципи також «дожили» до нашого часу; вони закріплені в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Щоправда, вже не ві­діграють тієї ролі джерела права, як було раніше.

Після утворення держав значних змін зазнав статус іно­земців у міжнародному праві. Залежно від регіону тут мож­на говорити від фактично національного режиму (наприк­лад в Індії) до ворожого ставлення (давня Іудея, Греція). Стародавній Єгипет і держави Близького Сходу широко за­стосовували право притулку, видачі іноземців, навчання іноземців при царських дворах, надання їм режиму, по­дібного до національного. Стародавня Греція ввела інститут громадянства для відокремлення від етнічних греків іно­земців, які вважалися варварами, людьми нижчого сорту, об'єктом поповнення рабів. Це суперечило передусім еко­номічним потребам греків, бо впливало на імпорт, зовніш­ню торгівлю взагалі. Спочатку проблема вирішувалась зав­дяки укладенню двосторонніх договорів про права інозем­ців, міграцію, режим торгівлі тощо. На міжособистісних стосунках зародилося правило захисту громадянином грець­кого полісу свого знайомого іноземця, з яким грек співпра­цював.

Оскільки такі відносини набули масового характеру, то їм надано значення державного інституту — проксенії. При цьому грецький поліс намагався домогтися порозуміння з іноземною державою. Проксенія стала предметом міжнарод­них договорів. Проксен (покровитель, захисник, оборонець, заступник) виконував дуже важливу державну роботу (опі­кував іноземця в своєму полісі, обстоював його інтереси в

Міжнародне право стародавніх держав

суді, перед народом, іншими органами полісу, з його допо­могою іноземець одружувався, купував і продавав майно, завіряв документи тощо). Саме тому ця робота вважалася почесною, і проксенам надавалися певні пільги й переваги (звільнення від участі у війні, отримання святкових цінних подарунків, можливість виступати перед народними збора­ми та ін.).

У стародавніх римлян склався аналогічний міжнарод­но-правовий інститут — перегрінів. Тут гостинність була двох видів: особиста (характер сімейних зв'язків — hos-pitum privatum) і громадська, державна (hospitum publicum). Договір про державну гостинність укладав сенат. Згідно з договором іноземцю надавалися певні привілеї (безплатні житло, харчування, гостьові подарунки, право брати участь у жертвоприношеннях, урочистих обідах, видовищах дер­жавного значення та ін.). Порушення правил гостинності каралося за римськими законами й міжнародними догово­рами, які застосовували praetor peregrinus (спеціально вве­дена посада для полагодження справ іноземців). Обсяг прав іноземців розширювався (від елементарних прав торгівлі до володіння майном та одруження), аж поки імператор Каракалла не зрівняв їх у правах з місцевими жителями (212 р.).

З появою держави було введено дозвіл на в'їзд у країну й запроваджено різні статуси залежно від категорій іно­земців (від дипломатів до втікачів); у деяких державах на­лічувалося більш як десяток таких категорій: правителі дер­жав, міністри і члени двору, офіційні представники держа­ви чи правителя, посли (дипломати), торговці, чужоземці, переселенці, подорожуючі, релігійні пілігрими, тимчасові прибульці, що проживають у державі на підставі шлюбу чи такі, шо мають нерухоме майно, біженці, втікачі та ін.

Спільним для стародавніх держав було правове врегу­лювання меж гостинності, покровительства. Все, що пере­бувало поза такими межами, вирішувалось державою на власний розсуд.

Умови міжнародного співробітництва зберегли регіо­нальний характер міжнародного права і в період існування стародавніх держав. Воно продовжувало розвиватися зде­більшого за рахунок звичаїв, аніж договорів (незважаючи на переваги договорів і можливість чіткого контролю за прийняттям міжнародних зобов'язань, держави, запобігаю-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Міжнародне право стародавніх держав

чи подальшій участі кланів у цих процесах, значно усклад­нили процедуру укладання угод).

У дипломатичних зносинах, зокрема наданні привілеїв та імунітетів, запроваджується принцип взаємності, в пра­вовому порядку закріплюються дипломатичні функції, ви­окремлюється дипломатія на вищому рівні (глав держав), вводиться інститут постійних посольств. Щоправда, по­стійні посольства — це, скоріше, виняток, аніж правило. В усіх регіонах посольські делегації мали здебільшого тим­часовий і колективний характер. Порядок відправки і прийняття делегацій регулювався на національному рівні, але так, щоб шанувати недоторканність послів та їхнього майна, не принижувати їхнього рангу, сприймати дії посла як такі, що відповідають наданим йому інструкціям, та ін. В усіх регіонах визнавалося право країни, яка приймає іно­земне посольство, скоротити час його перебування чи ви­слати посла з країни в разі порушення ним національних норм і звичаїв. Держави могли не тільки вдаватися до об­межень посольств, а й застосовувати до них особливі піль­ги: надавати почесні місця на урочистих святах і зібран­нях, дарувати коштовності, присвоювати свої відзнаки за особливі заслуги та ін. В одних регіонах іноземні посли проживали за межами міста (стародавні Рим (раннього пе­ріоду), Китай), у других — допускалися в місто (Стародав­ня Греція), а в третіх — перебували в межах двору прави­теля (Стародавній Єгипет).

В усіх регіонах з утвердженням держави формувалися дипломатичні ранги (Стародавній Схід: посли, герольди, гінці; Стародавня Індія: повноважні посли, посли з обме­женими повноваженнями, гінці; Стародавня Греція: посли, вісники; Стародавній Рим: посли, оратори, легати та ін.), вручення вірчих грамот тощо. У міжнародній торгівлі вво­дяться централізовані податки на іноземні товари чи сферу послуг, пільги на товари імпорту чи експорту, встанов­люється статус купців (як правило, їх позбавляють права здійснювати дипломатичні функції).

Уперше стародавні держави порушили проблему пірат­ства і в основному без особливих труднощів домовлялися про спільні зусилля в боротьбі з ним. Суттєвих зрушень цим державам вдалося домогтися в розвитку законів і зви­чаїв ведення війни. Особливо слід вказати на закони і зви­чаї ведення війни в регіоні Стародавньої Індії. Війні по-

винні передувати ультиматум і офіційне оголошення. Стан війни призупиняв із ворожою стороною торгівлю, догово­ри, дипломатичні зносини й надавав право брати її жителів у полон чи вбивати (майно конфіскувалося чи знищува­лось). Але не можна було вбивати дітей, жінок, людей по­хилого віку, парламентарів, охоронців криниць, мостів, а також тих, хто добровільно здався в полон. Заборонялося нищити храми, культові споруди, застосовувати віроломну, отруйну зброю, зубчасті стріли та стріли з наконечниками, розжареними на вогні.

При веденні морської війни дозволялося захоплювати чи знищувати ворожі торговельні судна чи судна інших, зокре­ма й нейтральних, держав, якщо на них перевозилися ван­тажі ворожої сторони. Дозволялася блокада ворожих портів та узбережжя. Порушення блокади чи контрабанда карались у кримінальному порядку, а майно конфіскувалося чи зни­щувалось.

Нейтралітет визнавався в різних формах: як допомога слабкішому, допомога у веденні переговорів, тиск на сторо­ни, що ворогують, чи прояв власної нерішучості щодо них. Для вирішення спірних проблем нерідко вдавалися до посе­редництва, арбітражу чи інших мирних засобів.

Значно суворішими були закони і звичаї війни у Ста­родавньому Єгипті й Месопотамії, де воїнів забирали в полон або вбивали, захоплене майно конфісковувалося чи знищувалось, а на переможене мирне населення наклада­лась данина. В Стародавній Греції відсутність визнання комбатантів і некомбатантів (воюють усі громадяни полісу) дозволяла вбивати дітей, жінок, інвалідів, людей похилого віку, тобто всіх. Міжнародне право давніх греків не знало режиму полону. Майно підлягало конфіскації чи знищен­ню. Полонених убивали, віддавали в рабство або переселя­ли в непристосовані для нормального життя райони. Втім, суворих наслідків війни можна було уникнути, якщо сто­рони домовляться вирішувати спір не битвою між поліса­ми, а битвою певної кількості воїнів з обох сторін або єди­ноборством.

Не дозволялося нападати на храми, культові споруди, воювати в спільні для греків свята, під час олімпійських та інших ігор. Давньогрецьке міжнародне право знало війни законні і незаконні, інститути: оголошення війни, переми­р'я, договірного завершення війни, заручників, нейтраліте-

Глава II Історія міжнародного права і його науки

Міжнародне право в епоху середньовіччя

ту і невтручання. Такі ж інститути, закони і звичаї ведення війни були характерні для стародавніх римлян, щоправда, вони помітно вирізнялися більшою деталізацією, правовим забезпеченням.

В усіх регіонах становлення держави однаково вплива­ло на зміни в законах і звичаях ведення війни. Як прави­ло, тут відігравали роль не лише зовнішні, а й внутрішні чинники. Наприклад, щоб ліквідувати окремі кланові про­вокування на початку війни, встановлюється норма оголо­шення війни, але після того як використані мирні спроби полагодження проблеми. Так почав утверджуватися інсти­тут мирного вирішення міжнародних спорів, хоча цей про­цес затягнувся на століття і регіонально був дуже різнома­нітним.

Практично для всіх регіонів періоду стародавніх держав було властиве визнання як імперативу принципу видачі втікачів (держави Стародавнього Сходу, особливо ті, що належали до «клубу елітних держав», часто ігнорували цей принцип). В усіх регіонах поступово здобуває міжнародне договірне визнання нейтралітет. Вводяться правила чіткого договірного визначення кордонів держав з нанесенням їх на карти і демаркацією.

Окрім того, кожний регіон мав певні особливості в роз­витку міжнародного права, як то вже йшлося вище про статус іноземців. Скажімо, якщо в країнах Стародавнього Сходу суб'єктом міжнародного права виступали і держава й монарх (фараон, цар та ін.; при цьому правитель часто вважався важливішим суб'єктом міжнародних зносин, ніж держава), то в Стародавній Греції таким суб'єктом визна­валася тільки держава — поліс у цілому, і між собою вони вважалися рівними. Своєрідне ставлення стародавніх греків і римлян до іноземців змусило їх увести інститут проксенії, покровительства, чого не знали Стародавня Індія і Старо­давній Єгипет, де іноземців захищав закон (іноді навіть більш превілейовано, ніж співвітчизників). Грецькі між-полісні союзи мали подібні утворення в давньокитайських лігах царств і трохи менше практикувались індусами (не вкладалося в їхню концепцію мандал) і майже не практи­кувались Стародавнім Єгиптом і державами Стародавньо­го Сходу. Звичайний для греків інститут міжнародного арбітражу іншим регіонам (крім Індії, частково Китаю) майже не відомий.

Відомий і добре розвинутий у Стародавній Індії інсти­тут комбатантів і некомбатантів (чим сьогодні пишають­ся індійські дослідники давнього міжнародного права) стародавнім грекам зовсім не властивий. У цьому регіоні, якщо починалася війна між полісами, то воювали (при­наймні були змушені) всі жителі, незважаючи на свій ста­тус. Вважається, що стародавні греки не знали й режиму полонених (Ю. Я. Баскін, Д. І. Фельдман), бо всіх пере­можених знищували, але то надто перебільшений висно­вок, зроблений з окремих свідчень найбільш неконтро-льованих баталій.

Взагалі питання про закони і звичаї ведення війни в ста­родавньому світі потребують переосмислення, оскільки ос­новні висновки в цьому плані були сформульовані ще в XIX ст., коли багато джерел іще були не відкриті.

Досить пізно стародавні держави (різних регіонів) виз­нали свободу судноплавства міжнародними ріками, оскіль­ки здебільшого вважали, що така свобода є загрозою їхній безпеці. Практично лише в епоху середньовіччя вони пого­дилися на визнання такої свободи.

Повертаючись до міжнародного права держав Старо­давньої Індії, слід зазначити, що йому був властивий ін­ститут визнання, мало характерний для інших регіонів цього періоду; досить розвинуті посольське право з кла­сами і рангами (які європейське міжнародне право ви знає тільки на Віденському конгресі 1815 p.), а також закони і звичаї ведення війни (багато з яких у сучасному міжна­родному праві будуть втілені лише в Женевських конвен­ціях 1949 p.).