Соціально-організоване суспільство і формування політичної влади в Україні
Віталій Чушенко 21.03.2005, 07:07
Конституція України виходить з положення, що державна влада будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Сприйняття цієї концепції впливає на форму правління держави, що складається в Україні.
Оцінюючи Конституцію України в цілому відзначимо, що в ній кожна із гілок влади наділена функціями і повноваженнями, які свідчать про їх самостійність у державному механізмі. Водночас вона містить положення про співпрацю окремих підрозділів влади, їх взаємодію, моменти можливого взаємного впливу.
І в той же час формулювання в Основному Законі правового статусу Верховної Ради України і Президента України не завжди, на нашу думку, є оптимально чіткими, чим створюється небажана ситуація, якщо можна так висловитися, “перетягування каната” між владами, що й спостерігається у дійсності. Замість плодотворної співпраці по вирішенню нагальних політичних і соціально-економічних проблем “влади” борються за, так звану, “першість”. Щоб уникнути цього важливо уточнити конституційні положення про їх правовий статус.
У теперішній час, вирішуючи питання про формулювання повноважень кожної із гілок влади, а отже, про форму правління в державі не можна не враховувати суспільно-політичну ситуацію в країні. Свого часу вчені – конституціоналісти зазначали, що в парламенті мають сконцентровуватися зрозумілі народові головні політичні напрями, в силу чого вони набирають значення і для держави. Чи можемо ми сьогодні говорити, що в суспільстві є сталі, з чітко визначеними програмами, політичні формування, які б підтримувались переважною більшістю електорату. Такі партії, асоціації, об’єднання могли б стати ядром формування соціально-політичних платформ як необхідної умови комплектування сталого за своїм складом професійного парламенту, що є передумовою впровадження парламентарної чи парламентсько-президентської моделі управління, про що зараз ведуться дискусії в Україні.
Звертаючись до зарубіжного досвіду пригадаємо, що на початку ХХ століття в країнах Європи, які переживали період багатопартійної роздробленості, обиралися строкаті за складом парламенти, що заважало утворити гомогенну парламентарну більшість, котра була б спроможна сформувати сильний уряд і як наслідок цього – криза демократії і парламентаризму.
Аналогічне становище, на жаль, складається нині в Україні, і вимога часу зробити все належне, щоб не повторити гіркий зарубіжний досвід.
Отож, у нинішній період побудови української держави першорядного значення набувають проблеми формування організованого суспільства. Адже держава і суспільство – хоч і самостійні, але взаємопов’язані, взаємозалежні явища. Щоправда в літературі в більшості випадків говориться про становлення громадянського суспільства. Не вдаючись глибоко в дискусію з цього питання, зазначимо, що словосполучення “громадянське суспільство” не є обгрунтованим. Енциклопедичні джерела розуміють суспільство в широкому розумінні як сукупність форм сумісної діяльності людей, що склалися історично. Тобто визначальною категорією поняття суспільства виступає людина. Поняття ж “громадянин”, а отже “громадянське” пов’язані з феноменом “держава”.
Звідси випливає, що вислів “громадянське суспільство” означає поєднання до певної міри неоднорідних за змістом характеристик. У зарубіжній літературі, у зв’язку з цим, для визначення окремої від держави форми самодіяльності людей нерідко вживають поняття “солідарне суспільство”, “соціально-організоване суспільство”.
Основою суспільства є людина. Власне людина визначає поняття “суспільство”, оскільки без людей суспільство не може існувати. Разом з входженням у суспільство людина вносить і свою соціально-природну якісність. Тому зародження та розвиток суспільства є по суті перетворення соціально-природничих начал особи в елементи суспільної дійсності. Отже, людина в силу народження має певні права, тобто природничі права. Для вираження, реалізації, захисту своїх прав люди, їх окремі групи об’єднуються. Суспільство виникає і розвивається на основі необхідності співпраці. Об’єднувальним моментом тут виступає інтерес (моральний, матеріальний, політичний, професійний, віковий тощо).
Організуючий аспект життєдіяльності людей, таким чином, зароджується на рівні суспільства.
Звідси, як ми вважаємо, соціально-організоване суспільство – це сфера дії приватних (особистих) інтересів, система суспільних інституцій (об’єднання людей, у тому числі партії, суспільні організації, асоціації, рухи, товариства, спілки тощо), за посередництвом яких задовольняються різноманітні, обумовлені історичним етапом розвитку суспільства, інтереси індивідів та їх груп. Соціально-організоване суспільство, таким чином, ґрунтується на засадах самоорганізації людей. Власне наявність такого суспільства є підгрунттям створення цивілізованої держави як основної форми організації суспільства. І додамо, що вже на офіційному рівні в Україні стверджується, що наявність громадянського суспільства є умовою ствердження самої держави. Адже, в нинішніх умовах суспільство відсторонено від вироблення, а тим більше від здійснення політики. Як наслідок, поглиблення прірви між людьми і державою. Оптимально організована в суспільстві система є одночасно передумовою утворення цивілізованого державного механізму, отже між ними існує певна взаємозалежність. Впливаючи на громадськість, держава в свою чергу піддається її впливу як у процесі формування державних органів, так і їхньої повсякденної діяльності. Оскільки діяльність громадських об’єднань є важливим напрямом розвитку демократії, держава не може без них успішно функціонувати і розвиватися. Їхній вплив на державу виявляється в процесі формування представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування (через право висування кандидатів у депутати), контролю за їхньою роботою (участь в організації і заслуховуванні інформації депутатів перед виборцями) тощо.
Держава виступає однією з форм організації суспільства. Організаційними формами об’єднання народу є об’єднання громадян, політичні партії, органи самоорганізації населення. Їх розгалужена система посилює спрямовуючий вплив на суспільство. В результаті взаємодії з громадськими об’єднаннями зміцнюються організаційні зв’язки держави з народом, який є джерелом влади. Цим досягається гармонійне поєднання особистих та групових інтересів, представлених об’єднаннями громадян, з загальнолюдськими інтересами, трансформація їх у загальнонародні сподівання. Іншими словами, через своїх представників громадські об’єднання беруть участь у формуванні, формулюванні волі народу в правових актах, які ухвалюються органами держави, самоврядування, що є виявом публічного інтересу.
При формуванні волі народу, в процесі загальної взаємодії людей узгоджуються різноманітні ідеї та інтереси, сприяючи створенню політичної єдності. Тим самим долається відмінність держави і суспільства, відбувається їх взаємопроникнення. Держава виступає як вища форма організації суспільства. Тому її визначають основною формою організації суспільства. Якщо організоване суспільство базується на началах самоорганізації, то держава виступає як політико-правова організація суспільства. Політико-правова організація є якісно новим етапом розвитку суспільства, характерною ознакою існування держави.
Держава здійснює правове регулювання (у тому числі й через Конституцію) тих аспектів діяльності громадських об’єднань, які пов’язані з їхньою участю в реалізації народовладдя. Так, положення Основного Закону, в яких проголошуються права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст.36, 37), є складовою правового поля функціонування громадськості. Однак, правове регулювання громадських організацій не є безмежним. Воно стосується передусім зовнішніх стосунків добровільних об’єднань, без вторгнення в їхнє внутрішнє життя.
Охоплюючи своїм впливом більшість сторін суспільного життя, держава не може створювати ситуацію, коли людина поглинається громадянином, оскільки держава за Конституцією відповідає перед людиною за свою діяльність.
Панування закону є необхідним для забезпечення свободи, проте для її повного торжества необхідним є також існування сфери, де людина діє за своєю власною ініціативою, не будучи ні спрямованою, ні скерованою розпорядженнями державної влади. Тому слід визнати цілком слушним положення, сформоване у зазначеному виступі Голови Верховної Ради України Володимира Литвина: “Держава має бути позбавлена регулятивних і наглядових функцій у сферах, де суспільство здатне на самоврядування”.
Підсумовуючи зазначимо, що народне волевиявлення повинно бути основою державного волеутворення. Тільки народне волеутворення є підтримкою суспільством держави. У формуванні, підтримці державної влади народом проявляється легітимуюча функція суспільства.
В організованому суспільстві домінуюча роль в народному волеутворенні відводиться об’єднанням громадян. Власне демократична держава повинна прагнути до співпраці з цими об’єднаннями, сприяючи свободі суспільної діяльності. Дякуючи цьому державна влада отримує можливість враховувати у своїй діяльності всю багатоманітність думок і поглядів суспільства. Одначе політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя, яка гарантується Конституцією України (ст.15), повинна бути спрямована на забезпечення свободи особи. Плюралістично побудоване суспільство повинно забезпечувати індивідуальну свободу всіх людей, а не спотворювати її. В сучасних умовах українського державотворення і формування суспільства важливо не дійти до створення соціальних структур, в тому числі олігархічних, котрі прагнуть до заволодіння політичної влади в державі і перекреслювання процесів волеутворення народу на користь своїх користолюбних егоїстичних інтересів.
Отже, формування соціально-організованого суспільства буде важливою гарантією втілення в життя конституційного положення згідно з яким носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.