Критерії визначення особистого закону фізичних осіб у міжнародному приватному праві
План лекції
1. Критерії визначення особистого закону фізичних осіб у міжнародному приватному праві.
2. Основні принципи правового положення іноземців.
3. Особистий статут і «національність» юридичної особи.
4. Імунітет держави і його види.
Література
Баймуратов М. О. Міжнародне приватне (колізійне) право України: правосуб’єктність осіб (теоретико-методологічні аспекти): Монографія / М. О. Баймуратов, Р. В. Чорнолуцький. – Суми: Університетська книга, 2009. – 252 с.
Баратянц Н. Р. Современное международное право: иммунитет государства / Н. Р. Баратянц, М. М. Богуславский, А. Н. Колесник // СЕМП. – 1988. – М., 1989. – С. 165–182.
Бігун В. Право іноземців на судовий захист / В. Бігун // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 2. – С. 164–174.
Брильов О. Імунітет державної власності (до історії питання) / О. Брильов // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 4. – С. 3–6.
Брильов О. Імунітет державної власності України: дві доктрини та сучасність / О. Брильов // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 5. – С. 6–9.
Гріненко О. Новий погляд на захист прав громадян України щодо вчинення нотаріальних дій за кордоном / О. Гріненко // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 8. – С. 48–50.
Зарубей В. Правове регулювання перебування іноземців та біженців в Україні / В. Зарубей // Право України. – 1999. – № 8. – С. 52–53.
Канашевский В. А. Правовое положение международной организации как субъекта международного частного и гражданского права / В. А. Канашевский // Правоведение. – 2003. – № 3. – С. 139–158.
Ковалишин І. Поняття «біженець»: критерії визначення в законодавстві України / І. Ковалишин // Право України. – 1999. – № 11. – С. 112–117.
Ковалишин І. Правовий статус біженців в Україні як вид правового статусу іноземців / І. Ковалишин // Право України. – 2001. – № 2. – С. 38–42.
Корнійчук Є. Становлення принципу імунітету держав у міжнародному праві / Є. Корнійчук // Український часопис міжнародного права. – 2003. – № 2. – С. 44–49.
Королёв А. Е. Национальность юридических лиц. Современный аспект / А. Е. Королев // Юрист. – 2001. – № 7. – С. 22–25.
Павлуник І. Представництво консулами іноземців у цивільному процесі України / І. Павлуник // Право України. – 2002. – № 10. – С. 136–141.
Фединяк Г. С. Правосуб’єктність транснаціональних корпорацій у час глобалізаційних процесів (аспекти міжнародного права та міжнародного приватного права): Монографія / Г. С. Фединяк. – К.: Атіка,2007. – 200 с.
Хєда С. М. Правове регулювання участі іноземних юридичних осіб у цивільних правовідносинах (порівняльно-правовий аспект) / С. М. Хєда. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 184 с.
Зміст лекції
Критерії визначення особистого закону фізичних осіб у міжнародному приватному праві
Суб’єкти міжнародного приватного права – це учасники приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом.
Серед суб’єктів міжнародного приватного права значне місце посідають фізичні особи – громадяни та іноземці. У доктрині, законодавстві та практиці поняття «іноземець» об’єднує власне іноземних громадян (підданих), осіб без громадянства (апатридів), осіб з кількома громадянствами (біпатридів) та ін. У сучасних умовах до кола осіб, відносно яких діють норми міжнародного приватного права, з урахуванням особливостей їхнього правового статусу відносять також біженців, осіб, яким надано політичний притулок, тощо. Нормами міжнародного приватного права регулюються цивільні, сімейні, трудові, процесуальні права фізичних осіб, тобто дані особи наділяються певним правовим статусом у міжнародних приватноправових відносинах. Правовий статус фізичних осіб як суб’єктів міжнародного приватного права – це сукупність усіх належних їм прав, свобод та обов’язків. Особливість правового статусу фізичної особи полягає в тому, що, перебуваючи в іншій державі, вона підпорядковується двом правопорядкам: 1) своєму вітчизняному, оскільки зберігає правовий зв’язок з державою свого громадянства чи постійного місця проживання, правовий статус громадянина своєї держави, користується її захистом, підкоряється її законам, а також 2) правопорядку держави перебування (тієї держави, на території якої фізична особа перебуває у конкретний момент).
Правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства формується в цілому на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, міжнародних договорів, права країни громадянства (країни місця проживання) особи і права країни перебування.
До питань особистого закону, як відомо, доктрина міжнародного приватного права відносить насамперед питання початку й закінчення правоздатності особи; питання дієздатності; питання особистих прав (право на ім’я, честь та ін.), деякі аспекти сімейних правовідносин (зокрема щодо умов укладення шлюбу та розлучення) тощо.
Так, ч. 1 ст. 17 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом. Аналогічне положення передбачене й щодо цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 18). Згідно зі ст. 21 права фізичної особи на ім’я, його використання та захист визначаються її особистим законом, якщо інше не встановлене законом.
Тому, наприклад, особа, дієздатна згідно з особистим законом, повинна вважатись дієздатною і в інших країнах, і, навпаки, недієздатна за особистим законом повинна вважатись недієздатною скрізь. Але в законодавстві й судовій практиці беззастережно визнається лише перша частина наведеного положення. Особа ж, недієздатна за законом країни свого громадянства (доміцилію), далеко не завжди визнається такою за кордоном. Такий стан речей дає іноземцеві змогу оскаржити укладену ним угоду, посилаючись на особистий закон щодо дієздатності, якщо зміст цього закону розходиться із законодавством країни, де угоду укладено. Країни англо-американського права взагалі не застосовують іноземні закони, які встановлюють обмеження дієздатності з підстав, не відомих їх власному праву. Сьогодні більшість країн виходить з того, що дієздатність особи щодо правочинів, вчинених на даній території, а також зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначається за територіальним законом.
Існують два основні критерії визначення особистого закону: закон громадянства і закон місця проживання. Традиційно вважається, що перший з них узвичаєний практикою країн континентальної Європи, а критерій доміцилію – практикою країн англо-американської сім’ї права.
У цілому сфера «інтересів» критеріїв громадянства й доміцилію значною мірою залежить від загальної політики держави щодо визначення правового статусу власних громадян та іноземців (апатридів, біпатридів). Країни, що ґрунтують прив’язку до особистого закону на критерії громадянства (нерідко вони характеризуються як країни еміграції) прагнуть утримати у сфері свого впливу власних громадян, які емігрували за кордон. Крім того, як правило, це держави з унітарним устроєм. Що ж до держав, у колізійному праві яких пріоритетним є принцип доміцилію (країни імміграції), то тут ставиться мета підпорядкувати власним законам іноземців, що проживають на території цієї держави. До того ж перевага прив’язок до закону місця проживання спостерігається у державах з федеративним устроєм, а також у специфічних країнах, де співіснують кілька правових систем (як у сучасному Китаї).
У деяких країнах (Австрія, Швейцарія, Мексика та ін.) свого часу набула поширення «змішана» система, тобто підпорядкування власним законам іноземців на підставі принципу доміцилію і водночас із цим підпорядкування власним законам своїх громадян на підставі принципу громадянства, хоча така позиція критикується в доктрині міжнародного приватного права.
Відповідно до статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.
Визначення особистого закону у формі закону громадянства ускладнюється, коли особа має декілька громадянств. Відповідно до частини 2 статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв’язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю.
Міжнародному приватному праву притаманний диференційований підхід до фізичних осіб, які перебувають у межах юрисдикції конкретної держави, що полягає у їх розподілі на відповідні категорії і встановленні певного правового режиму для кожної з них. До таких категорій належать власні громадяни, іноземні громадяни й особи без громадянства. Відповідно до частини 3 статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце перебування.
Останніми роками стає чимдалі актуальнішим виділення в окрему позицію ще однієї категорії осіб – біженців. Конституційно-правовий статус біженців у багатьох випадках аналогічний правовому статусу іноземців. Разом з тим, він має ряд істотних особливостей, які дозволяють виділити біженців в окрему групу зі своїм специфічним правовим статусом. Біженці, на відміну від іноземців, не користуються захистом держави, громадянами (підданими) якої вони є, і не пов’язані з державою свого громадянства (підданства) будь-якими зобов’язаннями, хоча формально і вважаються її громадянами (підданими). З метою вирішення проблеми біженців були підписані: Конвенція про правове положення біженців 1951 р., Конвенція про правове положення осіб без громадянства 1954 р. Згідно з цими міжнародними актами в країнах-учасницях біженцям надається національний режим. Право- і дієздатність біженця визначається за законом країни – місця його постійного проживання (доміцилію).
Відповідно до частини 4 статті 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування.
При визначенні особистого закону особи, яка є громадянином двох або більше держав, чи особи без громадянства вважається, що якщо недієздатна особа змінила місце свого проживання без згоди свого законного представника, то така зміна не спричиняє зміну особистого закону такої особи.
Отже, наприклад, якщо український громадянин укладе за кордоном договір купівлі-продажу з 18-річним іноземцем, за законом громадянства якого повноліття настає пізніше (в Японії – в 20 років), питання про здатність цього іноземця укласти договір буде вирішуватися за відповідним іноземними законом, і договір може бути визнано в Україні недійсним.
Представляє інтерес комбіноване застосування закону громадянства і закону місця проживання при вирішенні в Конвенції 1993 р. колізійних питань особистих і майнових правовідносин подружжя. Конвенція зобов’язує визначати ці правовідносини за законодавством Договірної Сторони, на території якої подружжя має спільне місце проживання. Але в тих випадках, коли один з подружжя проживає на території однієї Договірної Сторони, а інший – на території іншої Договірної Сторони і при цьому вони мають одне й те ж громадянство, їх особисті і майнові правовідносини визначаються за законодавством тієї Договірної Сторони, громадянами якої вони є.
В законі про міжнародне приватне право Швейцарії цивільна дієздатність регулюється правом місця проживання особи, але за бажанням особи питання, пов’язані з її іменем, регулюються правом громадянства.
Концепція доміцилію, яка склалась в англо-американському праві, відрізняється від концепції доміцилію, прийнятої в правових системах, заснованих на римському праві. Англосаксонська система загального права розрізняє доміцилій за походженням і доміцилій за вибором. Одне з правил, яке характеризує цю концепцію, полягає в тому, що ніхто не може бути без доміцилію (законнонароджений має доміцилій батька, незаконнонароджений – доміцилій матері). Для набуття доміцилію за вибором вимагається не лише проживання на території, яка має свою правову систему, а також і намір даної особи залишатись там постійно. Оскільки визначальними для набуття доміцилію за вибором є критерій «проживання» і «намір», тривалість проживання сама по собі не вважається вирішальним моментом для зміни доміцилію. Наприклад, одне судове рішення визнало проживання особи в Індії протягом 25 років недостатнім для набуття нею індійського доміцилію через наявність наміру повернутись на батьківщину в Шотландію.
Протягом останніх десятиріч ХХ ст. у колізійному праві, й особливо в міжнародних договорах США, набув поширення термін «звичайне місце проживання». Згідно з тлумаченням зазначеної формули, це поняття вужче, ніж поняття доміцилію, оскільки проживання на певній території передбачає лише фізичну присутність без наміру набути тут доміцилій.
Найсучасніші міжнародні угоди з уніфікації норм міжнародного приватного права здебільшого проводять саме принцип доміцилію або звичайного місця проживання у вирішенні зазначеної групи питань.