Стародавній Вавилон: утворення держави та її суспільна організація

Зародження Стародавньовавилонської державності можна віднести до початку Ш тис. до н.е., коли в Азіатському Межиріччі (між ріками Тигром і Євфратом) виникли невеликі міста-держави. Населення (шумери) тривалий час зберігало у своєму суспільному устрої пережитки родоплемінних відносин. Від його назви походить найменування першої держави цього регіону – Шумер, яка проіснувала сім століть. Сусідами шумерів були племена аккадців, які поступово асимілювали Шумер, захопили його територію, утворивши досить сильне на той час Шумеро-Аккадське царство, історія якого налічує близько одного століття.

Приблизно на рубежі П тис. до н.е. в Межиріччя з Аравійського півострова вторглись кочові племена амореїв, які підкорили Шумеро-Аккадську державу, заселили майже всю її територію. Головне місто і торговий центр колишньої держави – Вавилон* стало столицею новоутвореної країни, давши їй назву – Вавилонське царство, яке найбільшого свого розквіту досягло за часів правління шостого вавилонського царя – Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.).

Після смерті Хаммурапі Вавилон впадає в кризу, зазнає поразок від своїх сусідів, а в 1595 р. держава була знищена касситами і хеттами , які панували в Межиріччі майже 400 років. ″Нововавилонське царство″ (626-539 рр. до н.е.) знаменувало собою відродження держави в дещо інших історичних умовах. У першій половині УІ ст.. до н.е. воно було зруйноване персами і у Ш ст.. до н.е. фактично припинило свою історію.

Вавилонське суспільство поділялося на три соціальні стани: а) авілуми (вища верства); б) мушкенуми («дрібний люд»); в) вардуми (невільники, раби). Зверніть увагу: в основі поділу вільного населення знаходився не майновий чи інший статус, а саме правові відмінності. Різниця між

_______________

*Геродот зазначав, що зовнішня межа Вавилону мала протяжність біля 90 км. Місто було оточене трьома стінами висотою близько 22 м і шириною 6-8 м. Воно було забудоване храмами, палацами, 4-5-поверховими будинками. На території міста розташовувалося одно із семи чудес світу – Висячі сади цариці Семіраміди – тераси, на яких на насипному родючому грунті росли екзотичні рослини, кущі та квіти.

авілумами і мушкенумами, на думку деяких дослідників, полягала в тому, що авілуми були повноправними общинниками і володіли певною часткою общинної землі, а мушкенуми — особи, що знаходилися поза общиною. Вони обробляли царську або храмову землю і доглядали за господарством багатих вавилонян. Мушкенуми користувалися обмеженими громадянськими правами в суспільстві, за їх образу передбачалося м’якше покарання, ніж за образу авілума. Майно мушкенума охоронялося меншим штрафом, а здоров’я оцінювалося дешевше.

Авілуми складали привілейованішу у правовому відношенні групу. Це виражалося, перш за все, в енергійнішій охороні їхнього життя, здоров’я, майна, честі та гідності. Але й серед самих авілумів існувала нерівність. Так, Закони Хаммурапі карали авілума, котрий вдарив по обличчю рівного собі, грошовим штрафом. Якщо ж він вдарив вищого за станом авілума, то піддавався суворому публічному покаранню — 60 ударами батога.

Законник Хаммурапі визначає також правове становище мушкенума. Закон стояв на сторожі життя, здоров’я, честі, майна мушкенума, але лише на той час, коли він перебував на державній службі чи виконував інші обов’язки перед державою. Мав місце правовий захист мушкенума від протиправних дій з боку авілума. За крадіжку останнім у мушкенума домашньої тварини чи човна винний сплачував потерпілому грошову компенсацію у 10-кратному розмірі. А в разі неможливості сплатити зазначену суму, піддавався страті. Раб мушкенума прирівнювався до раба царського палацу. Його крадіжка чи переховування каралися смертю. Трудова повинність мушкенума по догляду за каналами не могла перевищувати 48 днів на рік.

Такий енергійний захист державою підданих нижчого соціального стану можна пояснити, перш за все, інтересами самої держави: саме мушкенуми складали найчисленнішу групу вільного населення — головних платників податків і постачальників військового контингенту.

Ким були мушкенуми, точно не встановлено. Чи існували між авілумами і мушкенумами нездоланні соціальні бар’єри? Скоріше за все, ні, бо земля у Вавилоні вільно продавалася і купувалася, а тому мушкенуми могли придбати нерухомість й стати повноправними членами міської чи сільської общини, тобто авілумами.

Великою суспільною групою Вавилону були тамкари — лихварі, торговці, землевласники та рабовласники. Одну з найпривілейованіших суспільних груп складали жерці, які були не лише служителями релігійних культів, а й активно займалися торгівлею, лихварством. Вони довго зберігали в своїх руках юстицію, відігравали значну роль у сфері управління. Про їхній вплив на суспільно-політичне життя держави свідчить той факт, що у Вавилоні існувало свято, під час якого царі повинні були складати перед жерцями корону, скіпетр, щоб потім знову одержати їх з рук верховного жерця.

Окремим суспільним прошарком Стародавнього Вавилону були воїни (редум, баїрум). Державі було потрібне сильне військо, тому вона піклувалася про воїнів, надавала їм привілеї. Закони Хаммурапі, зокрема, оберігали воїнів від жадібних лихварів та свавільних командирів. Заборонялося відбирати в борг чи купувати майно воїна, надане йому правителем за службу (ілку). Пограбування чи продаж воїна командиром у рабство вважалося тяжким злочином і каралося смертю. Майно військового успадковував його старший син, котрий продовжував справу батька. Коли ж у воїна не було повнолітніх синів, то третина його майна залишалася вдові, щоб вона могла самостійно виростити дітей. Воїнів, котрі потрапили в полон, викуповували коштом держави, за що вони повинні були віддячити сумлінною службою. Коли ж воїн запізнювався в похід чи присилав замість себе наймания-непрофесіонала, і при цьому продовжував користуватися ілкою, його страчували.

Найнижчу верству населення Вавилону становили раби (вардуми). Головними джерелами рабства був військовий полон, народження від рабині, обернення на рабів правопорушників, продаж у рабство дітей батьками за борги. Спочатку рабство мало домашній характер, а чисельність невільників була невеликою. В основному існувало колективне рабоволодіння, коли раби ставали власністю певних корпорацій — храмів, царського дому, сільської чи міської общини. У Стародавньому Вавилоні рабів таврували (голили півголови чи робили спеціальне татуювання). Закон до­зволяв убивати непокірних рабів чи утримувати їх у кайданах. Правда, ст. 282 Законів Хаммурапі дозволяла рабові скаржитися на свого пана до суду, однак судові процеси між рабами та їх власниками не практикувалися.

В порівнянні з класичним рабством, вавилонські раби могли мати сім’ю, володіти майном і частково укладати угоди щодо нього. Іншими словами, у цивільних правовідносинах раб виступав як суб’єкт права, а не лише як його об’єкт. Проте після смерті раба нажите ним майно переходило до рабовласника.

Серед стародавньовавилонських рабів існувала певна соці­альна диференціація. Так, рабиня-наложниця користувалася перевагами перед іншими рабинями. Її саму та її дітей заборонялося продавати, а коли вона народжувала дітей від свого господаря, після його смерті сама рабиня та її діти ставали вільними (статті 146, 171 Законів Хаммурапі). Вавилоняни, котрі були обернені в рабство за межами своєї країни, потрапивши до Вавилону, як правило, відпускалися на волю.

Держава всіляко підтримувала рабовласництво, опікувала работоргівлю, допомагала розшукувати рабів-втікачів, карала за переховування рабів чи надання їм притулку, позбавлення їх рабського знаку (статті 226, 227 Законів Хаммурапі).

Державний устрій Стародавньовавилонськоїдержави був побудований з урахуванням деспотичної форми прав­ління. На чолі перших міст-держав у Межиріччі стояли правителі з титулом патесі, що володіли деспотичною владою. Підкоривши сусідні патесіанства, вони присвоювали собі титул «великої людини» — лугаля, вважали себе намісниками богів (царями). Отже, на вершині владної піраміди Вавилону перебував цар. Другою особою вважався нубанда — управитель царського палацу та маєтків. Він керував великим штатом двірцевих урядовців і слуг, йому підкорялися місцеві правителі, за дорученням царя він командував військом, здійснював правосуддя.

До високих чиновників належали: скарбник, начальник царської охорони, хранитель великої державної печатки, радники царя, полководці. Адміністративні одиниці (провінції) очолювали місцеві патесі. Провінції поділялися на округи на чолі з шакканаку. Міста та общини очолювали рабіанум. Величезна кількість фіскалів стежила за своєчасним внесенням до казни податків продуктами натурального виробництва та сріблом.

Судова система проходила еволюцію разом з державою. У ранню епоху всі спірні справи вирішували жерці, а місцем судочинства були храми чи прилеглі до них території. Однак поступово судочинство набувало світського характеру і переходило до державних чиновників. Це призвело до злиття суду з адміністрацією (суддями виступали представники царської влади, управителі міст, областей, провінцій, намісники, старости в общинах тощо). Вони розглядали справи колегіально, тобто за участі місцевої рабовласницької знаті, впливових осіб, жерців. У добу Хаммурапі вже з’являються професійні судді, яких призначав цар. На них також покладалися обов’язки перевіряти правильність сплати податків і контролювати управління царськими маєтками. Професійні судді також об’єднувалися у колегії по три, чотири або вісім осіб. До штату судових чиновників входили помічники суддів, які готували справи до судоговоріння, «воїни суду» — судові охоронці, судові виконавці, писарі тощо.

Окремим відгалуженням судової системи були храмові суди, які судили служителів релігійних культів і населення, що проживало на храмових землях.

Основу військової сили Вавилону складало ополчення. Спочатку воно складалося з усіх вільних людей і скликалося за наказом царя. В добу Хаммурапі виникає професійне військо, ударною силою якого виступала піхота та загони лучників. Відповідні урядовці щороку складали реєстр військовозобов’язаних вільних громадян, з яких комплектувалася армія. До реєстру не вносилися жерці, великі землевласники і рабовласники, тамкари та високі урядовці. Особа, котра не повинна була служити у війську, мусила сплачувати певний військовий податок на утримання армії.

Професійні воїни виконували поліцейські функції у Вавилоні. Водночас не втратило значення народне ополчення, яке скликалося в разі великих військових походів чи загрози з боку противника.