Про ювілей не по-ювілейному
В потоці численних круглих і не дуже круглих, радше „квадратних”, пам’ятних дат, які ми відзначаємо, майже непоміченою залишилася і ця: 1 лютого - день, коли виповнилося 70 років відтоді, як в Києві запрацював телецентр, тобто відтоді, як в Україні з’явилося ТЕЛЕБАЧЕННЯ.
Як на мене, телевізійника, це Дата. Було то телебачення не звичним для нас – електронним, а, так званим, механічним. „Картинку” отримували за допомогою диску з отворами, який обертався - диску Ніпкова (за прізвищем винахідника, німецького інженера Ніпкова). Зображення складалося з 30 рядків (нині на звичайних телевізорах ми бачимо зображення, в якому приблизно 575 рядків). Телеприймач механічного ТБ мав екран з діагоналлю в 5 см. Працював перший вітчизняний телецентр до початку вітчизняної війни, а поновив роботу вже в новому, електронному, звичному для нас форматі експериментально - в 1951-му, а регулярно – в наступному, п’ятдесят другому. Той, хто цікавиться, може простежити крок за кроком всю історію нашого ТБ і, до речі, радіомовлення, завдяки тому, що маємо унікальну книжку створену моїм добрим товаришем і колегою Іваном Мащенком. Вона називається “Хроніка українського радіо і телебачення в контексті світового аудіовізуального процесу”. Іван Гаврилович врятував таким чином від небуття те, що минулося, як передача в прямому ефірі. Шана йому за цей труд і глибока повага.
Випадково в розмові з одним з авторів нашого журналу Володимиром Заманським за декілька днів до того, як писав ці рядки, дізнався, якою була в 52-му перша передача з Києва. Виявляється, Володимир Якович бачив її! „Після тест-таблиці на маленькому екрані сусідського КВН, - розповів він, - з’явилася заставка, а потім – диктор, який оголосив, що зараз буде показано фільм „Алітет уходить у гори”, а по тому знову деякий час постояла заставка й почалася демонстрація фільму”.
Чому Алітет – представник далекої маленької народності, персонаж з повести про те, як змінювалося після революції життя на окраїнах СРСР, став першим телегероєм на українському екрані? Чому не пустили якійсь фільм про тодішніх вождів, про Леніна чи Сталіна? Знайшов для себе лише одну логічну відповідь – через страх. Не безпідставний страх тодішніх „теленачальників”, що їм в разі технічної зупинки показу фільму з високими комуністичними начальниками пришиють звинувачення в „ідеологічній диверсії”. На той час це могло призвести до багаторічної розлуки з рідним Києвом і „переселення” на один з островів „архіпелагу ГУЛАГ”. А Алітет – він політично не грамотний, малосвідомий, й що б не трапилося при показі – все б минулося[1].
В післявоєнні роки одночасно з київським, а за деякими джерелами навіть трішечки раніше, почав працювати телецентр в Харкові. Аматорський, до речі. Міліарна по суті радянська держава підтримувала рівень боєздатності не лише на пряму, а й через потужну систему ДТСААФ – Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту. Під його дахом масово готували в гуртках, школах, клубах радистів, пілотів, парашутистів, водіїв – майже готові кадри для того, щоб завтра одягти військові строї. Навіть прості спортивні досягнення оцінювалися тоді за нормами ГПО – Готов до праці та оборони. „Записался я в кружок радиолюбителей. У нас дети народились – громкоговорители”, - лунало з гучномовників...
Радіолюбительство, про яке йдеться, мало хорошу матеріальну базу, й здібні люди могли в його рамках реалізовувати власні конструкторські, інженерні задуми. Рівень їхньої роботи був таким, що аматорський телецентр у Держпромі в 1955 р. легко трансформували в державний. Коли навесні 60-го я почав працювати на ХСТ, в Харківській студії телебачення, цей телецентр вже мало відрізнявся від московського, що був на Шаболовці. Взагалі ТЦ, котрі відкривалися тієї пори в крупних містах країни (в Донецьку, наприклад, - в 1956-му) були братами, майже близнюками за рівнем технічної оснащеності. Для порівняння: коли в Харкові отримали першу пересувну телевізійну станцію, в Москві працювало лише дві таких самих станцій. Лише трішечки пізніше, побачивши, що ТБ – потужна ідеологічна зброя, тодішні керманичі почали стрімко розвивати мовлення з Москви, щедро вкладаючи туди ресурси. Тому телецентр і вежу в Останкіно підняли буквально за декілька років, а аналогічний об’єкт у нас на Сирці зводили кілька десятиріч.
Карта покриття України телемовленням в другій половині 50-х – на початку 60-х років - це окремі невеликі зони - острівці з центрами в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Запоріжжі і ще декількох місцях. Спочатку між цими острівцями не було сполучення. Всі телецентри працювали автономно, видаючи в ефір одну чорно-білу програму двома кількагодинними блоками на добу - вранці і ввечері.
Наступний етап – використання РРЛ - радіорелейних ліній як засобу передачі телевізійного сигналу (спочатку ці лінії будували через суто військові потреби). РРЛ щупальцями розходилися від „столиці світового пролетаріату”, і програми ззовні ми (не лише в Харкові) попервах мали лише московські. Лише згодом Київ отримав радіорелейний зв’язок з Харковом, іншими „телевізійними” містами. Це дало змогу з початку 1965 р. формувати на одному каналі загальнореспубліканську програму з „вікнами”, в яких розміщували місцеві передачі. Певний час на тому ж каналі інтенсивно вела мовлення Москва, а потім здобула свій зі значно більшою, ніж УТ, площею покриття. Багатопрограмність, а точніше „кількопрограмність” впроваджувалася досить повільно. Так, к середині 70-х в Україні було лише 13 двопрограмних телецентрів й лише київський - був трипрограмним. Телевізорів тоді в Україні статистика налічувала 11 мільйонів (в 1960-м - 740 тисяч).
Кольорове мовлення в нашій країні почалося в Києві з 1969 року, а в областях впроваджувалося вже в 70-х. Це ж десятиріччя було переломним у тому сенсі, що з’явився відеозапис До того дуже важливі, дорогі програми, наприклад, телевізійні театральні постановки, фіксували за допомогою кінокамер (зйомки з монітору). Я був свідком цікавого епізоду, пов’язаного з відеозаписом. У 1968 році до Харкова, вручати орден заводу ХЕМЗ приїхав Сам, сам „товариш Генеральний секретар ЦК КПСС”. На урочистостях Брежнєв, не відриваючись від папірців, бубонів доповідь, але почавши про те, що будувати „світле майбутнє” заважає пияцтво, відірвався від тексту та став живо, нормально говорити. Але раптом замовк, постукав пальцем по мікрофону, на що гучними ударами по вухах присутніх відповіли динаміки в залі, й запитав: „Це куди?” Тиша, пауза, президія (і зал) не розуміють, про що йдеться. Генсек знову роздратовано постукав, почекав і сердито запитав: „Це куди? На запис чи в ефір?” А ми ж тоді про запис тільки чули, тільки знали що десь є таке диво. Дізнавшись, що зараз пряма трансляція, „вождь” опустив голову й вже не відволікався від написаного тексту.
Відеозапис на початку свого існування на наших студіях давав змогу лише фіксувати програму, й тільки з часом появився монтаж. За сьогоднішніми мірками - грубий і важкий. Запис здійснювали на великих магнітофонах „Кадр” на рулони плівки шириною 60 мм. Рулони були за вагою, як цеберко з водою, і така маса не бажала через інерцію миттєво виконувати команду „стоп”. Пам’ятаю, як маленьку помилку в промові великого начальника, котру наказали вилучити, ми „знищували” майже пів години: якісна, непомітна „зклійка” все ніяк не вдавалася.
Ера суцільної монополії державного ТБ в Україні завершилася у 1988 р. Саме тоді в Миколаєві була створення перша недержавна телекомпанія “ТОНІС”, а в жовтні 1990 р. - в Харкові, вперше на теренах Радянського Союзу, розпочала ефірне мовлення приватна телекомпанія "ТОНІС-Центр".
В 90-х телебачення в Україні стає по-справжньому багатоканальним (лише загальнодержавних каналів маємо півтора десятки, а успадкували від СРСР три). Окрім звичного способу прийому сигналу на антену, встановлену чи вдома, чи на даху, починають розбудовуватися кабельні мережі
Кінець минулого – початок нинішнього сторіччя – час розповсюдження індивідуальних систем супутникового прийому телепрограм, впровадження репортажних систем, які використовують для зв’язку „з базою” супутники, а не РРЛ.
З 90-тих років почався й час цифрових технологій на ТБ, час використання нових форматів відеозапису, оптико-волоконних ліній зв’язку для передачі сигналів, та це тема для більш спеціалізованого, ніж наше, видання.
В нинішньому десятиріччі важливим для тележурналістів і глядачів кроком поступу ТБ я б визначив його прихід в мережу Інтернет - Інтернет-телебачення.
Те, про що йшлося – погляд на телебачення як на систему комунікації, що розвивалася, трансформувалася під впливом розвитку і змін в суспільстві, впливаючи певним чином на ті зміни. Дуже цікаво було б простежити еволюцію програмного контенту та самих підходів до програмування, котрі трансформувалися кардинально. А як вплинула (і творчо, і технічно) на розвиток ТБ поява на екрані реклами з початку 90-х років! Та це непід’ємно для однієї статті. Тому обмежусь спостереженнями, що стосуються мови, яка лунала і лунає з динаміків телеприймачів. Вона, ця мова, теж не стояла на місті, теж змінювалася.
На першому етапі буття ТБ на цю мову суттєво впливав «старший брат» телебачення – радіомовлення. Там журналісти прагнули за допомогою тексту малювати «картинки», давати уявлення слухачеві про те, що бачать. Подробиці, вживання епітетів, порівнянь, інших стилістичних засобів виразності при перенесенні в практику ТБ «радійних» принципів створювали за наявністю екранного зображення, пробачте за каламбур, надмірну надмірність. При цьому мова на радіо була трішечки розкутішою, адже радіожурналісти мали в своєму розпорядженні звукозапис і монтаж, тобто можливість в певній мірі імпровізувати, а потім «чистити» матеріал, розшифровувати фонограму, корегуючи її для отримання від начальства і цензора дозволу на передачу. А телебачення було лише «пряме», «живе». Попередньо написані і „залітовані” (тобто, з печаткою-дозволом цензора, а інколи – з його купюрами) тексти треба було відтворювати в ефірі абсолютно точно. В цензурі залишався один примірник цих текстів, і звідти стежили: співпадає – на співпадає. В останньому випадку звільнення було для порушника не самим суровим покаранням. Якщо невідповідність залітованого і прочитаного розцінювали як ідеологічну крамолу, в справу могли втрутитися «органи»…
Та скоро, в той період коли я тільки-тільки став працювати на ТБ, від багатослів’я першого етапу маятник хильнувся в інший бік - до лаконізму текстів кінохроніки. Запанувало цілком розумне на той час правило: не казати в звуковому ряді те, що можна було побачити на екрані. Я не випадково написав у попередньому реченні «на той час». Нині ми телевізор дивимося «в пів ока», часто поміж справами, кидаючи погляд на екран лише тоді, коли, почули, щось цікаве, безперервно клацаємо дистанційним пультом управління, стрибаючи з каналу на канал. Тоді ж, у 60-ті, телепрограми дивилися, як фільми в кінотеатрі – на екран було зосереджено всю увагу, та й найчастіше перед ним сиділо декілька осіб (не рідко – сусіди, котрі тільки мріяли про власний «КВН-49» з маленьким екраном і великою лінзою перед ним). Про те, щоб відволікатися, вести сторонні розмови під час такого перегляду, й гадки не було.
Я б сказав, що глядача тоді годували «консервами» - створеними раніше ефіру текстами. А коли здавалося, що люді на екрані саме зараз формулюють думки – це було просто хорошою імітацією, грою, акторством. І до того ж, бажали автори чи не бажали, заздалегідь написані та потім відтворені в кадрі чи поза кадром речення виявлялися творами саме писемної мови, яка суттєво відрізняється від усної, бо не має таких її засобів, як жива інтонація, жести промовця, пози тих, хто щось проголошує і т. і.
Перша передача, яку мені довелося вести не в прямому ефірі, а з використанням відеомагнітного запису в 70-х роках була масовою програмою з кількома сотнями учасників і кількома десятками співрозмовників. Власний текст (5-6 машинописних аркушів) я, як зазвичай, «зубрив» напередодні. А ось зі співрозмовниками лише обговорив канву відповідей, бо з’явилася змога попервах ці відповіді розшифрувати та прибрати зайве й таке, що може не пройти цензуру. Відповіді людей не „по писаному” змусили теж перейти на вільну манеру спілкування, на режим живого обміну думками через. Коли переглядали матеріал – раділи (живо, не вимушено все!), але коли почав розшифровувати цей текст усної мови з її пропусками слів, пошуками потрібного формулювання, повторами слів у процесі народження думки – просто жах охопив. На папері сказане виглядало часом просто недолугим, хоча при повторному перегляді ці місця в парі з зображенням сприймалися нормально, не здавалися кепськими. Добре пам’ятаю, що тоді в мене розшифрована фонограма викликала асоціації з побаченими в документальному фільмом зйомками полювання акул. Хижаки ходили навкруги жертви, ніби принюхувалися чи бажали, щоб у тій голова пішла обертом, а потім робили різкий кидок – і ставили крапку в полюванні. Отак попервах і думка ходила неподалік від свого остаточного втілення, ніби невпевнено – туди-сюди, поступово, звужуючи кола, набуваючи все точнішої форми…
Повторю: усна мова по-справжньому прийшла на ТБ з часів появи відеомонтажу і співпала в часі, як не парадоксально, з періодом , так званого, «застою». Не виключено, що наступне багатоголосся періоду гласності телевізійна жива мова в певній мірі підготувала, ставши взірцем для численних ораторів епохи розпаду СРСР. Можливо, це судження вірне. Принаймні мені, старому «телевізійнику», хочеться так думати…
Не абсолютизуючи, але як потужну тенденцію відзначу, що технологія відеомонтажу в ряді програм, особливо в тих, які робилися за допомогою ПТС – пересувних телевізійних станцій, поміняла деякі суттєві моменти у співвідношенні «картинка» - звук. Раніше зображення, що йшло на живо, супроводжувалося текстом, який відтворював раніше сформульовані і зафіксовані, на папері думки. В записаних під монтаж передачах частина звукового ряду була результатом імпровізації в рамках драматургії передачі, процесом народження думок на живо перед камерою. Текст і зображення створювалися одночасно, що робило добре змонтовані і записані передачі для сприйняття сколком „живого життя”. Для телебачення епохи тоталітарного режиму і - я б сказав – тоталітарного мислення, де прийнято було виголошувати промови «по писаному», де виступи навіть на заходах невеликого, районного масштабу часто затверджувалися, узгоджувалися у відповідних парткомах, це був крок вперед. В студійних програмах відхід від тодішніх строгих канонів публічного спілкування був менш помітним. Гості передач в телевізійному «храмі» - павільйоні з його камерами, мікрофонами, освітлювальною апаратурою, як правило, відчували себе достатньо скуто. Нарешті, як не дивно це буде для телевізійників нинішньої молодої генерації найбільш сухою і офіційною мовою відрізнялися репортерські інтерв’ю в „Новинах” в ті часи, про яке йдеться, тобто тоді, коли телебаченню було від 30-ти й до 50-ти років.
До цього віку інформаційні випуски були з «німими» сюжетами і дикторськими „начитками”: синхронних камер на студіях практично не було. Потім, коли почала працювати технологія синхронних зйомок з використанням магнітофонів «Репортер» (достатньо складна і незручна), давала ознаки інерція традиції, сприйняття і «творцями», і масовою аудиторією, і владою «Новин» як офіціозу. У чималий мірі впливали на практику і ліміти - обмеження зйомок, які вимагали витримувати дуже мале співвідношення знятого і показаного в ефір відеоматеріалу. За перевитрату плівки, за позалімітні метри вираховували гроші з зарплати оператора. «Камермени» тиснули на колег: коротко і чітко формулюйте запитання, визначайте з співрозмовниками, скільки секунд вони мають на кожну відповідь, проводьте повну репетицію інтерв’ю.
Становище з мовою в інформаційному сегменті ТБ змінилося, коли приблизно одночасно прокинулося і відкрило рота суспільство і з’явилися перші відеокамери, В центрі, зокрема на ЦТ попервах – японські, в областях – теж імпортні формату VHS – video home system, тобто формату, що розроблявся для хатнього перегляду аматорських зйомок. Це сталося на початку 90-х. Перші дві таких аматорських камери, я - розкрию секрет - купив для Донецького телебачення в Москві за гроші, отримані «кешем» від американських баптистів за організацію телевізійної трансляції їхньої проповіді. Кордон між Україною та Росією був тоді зовсім прозорим та не дуже небезпечним, і моя мама, котра знала про цю операцію, не спала всю ніч, молячись, щоб мене не пограбували. Та інших варіантів поліпшити матеріальну базу на той час народження „дикого капіталізму” в нас не було… Відеокамери дозволили репортерам вільно і розкуто спілкуватися з тими, в кого брали інтерв’ю, бо часи цензури минули, бо не треба було так економити стрічку, як раніше. Але ці нові можливості, з іншого боку, накоїли шкоди, бо кореспонденти здебільшого почали покладатися на свій досвід (а хтось – і „на авось”, на те, що співрозмовник розумний – чогось скаже). Такий «творчий метод», можливість не готуватися до розмови відбився на якості, на змістовному боці матеріалів. Сухе, але розумне поступалося розкутому, але пустуватому. Я, знову ж, не абсолютизую, а відзначаю, простежую тенденцію. Цю „методу”, про яку пишу і яка не вмерла називаю „скажіть що-небудь нашому кореспонденту”. Малозмістовні, пусти балачки в кадрі не могли вестися цікавою, якісною мовою, бо як людина мислить, так вона й говорить. Мовна неохайність, якою, на жаль, наше телебачення хворіє хронічно вже років 20, розглядається деякими практиками, як віддзеркалення демократичності нинішнього теле- і радіоефіру. Колишній мій колега, котрий зайнявся в 90-х радіо бізнесом, відкривши приватну FM-станцію, на моє зауваження: „Вікторе! Це ж страшно чути, як говорять твої ведучі!”, пояснив: „А у нас на Донбасі так народ розмовляє”.
Не хочеться виглядати ретроградом, людиною, яка вважає, що, мов, „в наш час все було краще”, та якщо торкнутися проблеми культури мови – на жаль… Ще до того, як 1 лютого 1939 р. народилося вітчизняне ТБ радіо 30-х стало еталоном правильної, культурної мови (я не про зміст, не про стиль дикторів, а саме про дотримання правил орфоепії, фонетики, синтаксису). І цю традицію мовної культури успадкувало телебачення.. «Жрицями», а здебільшого «жрицями» цієї культури стали представники нині вмираючої професії - диктори телебачення. В кожному регіоні у глядачів серед них була улюблениця – зірка, до якої і листа можна написати, і, зустрівши на вулиці, радісно привітати та мати потім нагоду телефонувати до знайомих: „Ти знаєш, я сьогодні на вулиці саму Зою зустрів!” Чи „зустріла”. І співрозмовник – харків’янин по тону розумів, що йдеться про саму Зою Каткову! А в Донецьку всі були закохані „в нашу Людочку” - в диктора Людмилу Царевич. Це я про своїх колишніх колег пишу, а свої „Люди”, „Зої” були повсюдно. Бачив як ці класні диктори готувалися до ефіру – читали-перечитували вголос тексти, шукаючі потрібні фарби, як розставляли звичайні і логічні наголоси, помічали паузи, визначали якимись своїми знаками темп мовлення. Словники наголосів, словники орфографічні, орфоепічні, звичайні в дикторських кімнатах були робочими інструментами, а не окрасою інтер’єру. Диктори допомагали журналістам – ведучим позбавлятися мовних помилок, опановувати техніку мовлення. До своєї праці вони ставилися, як до високої місії. Згадувана Людмила Царевич – прекрасна, талановита, високопрофесійна і роботяща людина, пропрацювавши диктором, на одній студії все життя - з 18-ти років до віку, що позволяв піти на відпочинок, - написала заяву на звільнення по тому, як керівництво попросило її вдень підготувати провести ввечері передачу прийняте вранці на роботу до студії дівча, котре не мало жодного ефірного досвіду.
В перші десятиріччя існування ТБ культуру мови в Харкові на ТБ підтримували, час від часу запрошуючи зробити рецензію програм викладачів кафедри української мови університету. Така ж практика існувала й в Донецьку. Й сьогодні вона була б доцільною, чи навіть краще написати - дуже доцільною. Звичайно, при умові, що на вищих рівнях керівництва телерадіокомпаніями питання мови не вважатимуть другорядними. Пригадався зараз мій, по великому рахунку – вчитель, головний редактор ХСТ Леонід Ілліодорович Філіппчук – колишній фронтовик, штурман нічної авіації. „Ілліодорич” запрошував нас до себе в кабінет – зелених і самовпевнених, витягав з шухляди письмового столу, яку завжди замикав, якісь невідомі словники, й починав розбирати наші опуси, пояснюючи, які красиві синоніми, фразеологічні обороти можна було б вжити, як треба було позбавити текст русизмів. При цьому подив викликало те, що словники, які цитував, шеф ніколи нікому не давав в руки, а тримав їх на колінках, ласкаво перегортаючи сторінки. Ми, юні півники, не розуміли тоді, що це він нас береже, бо словники ті старі видавалися чи в роки українського відродження людьми, яких потім було закатовано, чи за кордоном, й борони Боже, попаде сам „Ілліодорич” у лещата органів як „націоналіст”, нам можна буде відбитися: розповідав, пояснював, але в руках ті книжки не тримали, не знали, що вони ворожі, шкідливі.
У нас в державі є висока комісія, яка опікується питаннями суспільної моралі. На її висновки якої реагує Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, спрямовуючи телерадіоорганізації - порушники „в рамки”. А чи не потрібна й комісія з питань культури мови з подібним повноваженнями? Адже без мовної культури в суспільстві не буде і загальної культури. Ми, журналісти всіх медіа, впевнений, повинні працювати на підвищення культури мови, а не навпаки. Ви згодні? То ж, в чому річ…
З святом вас, друзі, з 70 річчям вітчизняного ТБ! Й, до речі, ще з одним: 21 лютого відзначався Міжнародний день рідних мов.
Олександр Макарський
кандидат філологічних наук
[1] На сайті Першого каналу знайшов інформацію, що першою передачею була демонстрація іншого фільму „Велика заграва”, але більш схильний довіряти спогаду В.Заманського