Відносини україни з росією 3 страница
Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому).
На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).
23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом).
Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті - створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).
Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою “Римські договори”.
8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств.
У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).
Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.
На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС.
1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.
1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція.
1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття “Європейський Союз” з’явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні “три колони” Європейського Союзу:
“перша колона” – Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви “Європейське Економічне Співтовариство”). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить “наднаціональний феномен”;
“друга колона” – спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);
“третя колона” – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.В економічному сенсі прийняттяМаастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень економічної інтеграції).1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей , визначенихМаастрихтським договором.
Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу.
78.ЄС і розвиток інтеграційних процесів у Європі в 1993 – 2012 рр.
Європейський сою з (Євросоюз, ЄС) - економічне і політичне об'єднання 27 європейських держав, що підписали Договір про Європейський союз (Маастріхтський договір). ЄС – міжнародне утворення, що поєднує ознаки міжнародної організації і держави, проте формально він немає ні тим, ні іншим. Союз є суб'єктом міжнародного публічного права, має повноваження на участь в міжнародних відносинах і грає в них велику роль.Головним нововведенням, пов'язаним із створенням Європейського союзу, в порівнянні з іншими міжнародними утвореннями, є те, що члени Союзу відмовилися від певної частини національного суверенітету ради створення політичного об'єднання з єдиною структурою.У 1992 всіх держави, що входить в Європейське співтовариство, підписали Договір про створення Європейського союзу - Маастріхтський договір. Маастріхтський договір заснував три опори ЄС (pillars):
1. Економічний і валютний союз (ЕВС)
2. Загальну зовнішню політику і політику безпеки(ОВПБ)
3. Загальну політику в області внутрішніх справ і юстиції.У 1994 в Австрії, Фінляндії, Норвегії і Швеції проводяться референдуми про вступ в ЄС. Більшість норвежців знов голосують проти.Австрія, Фінляндія (з Аландськимі островами) і Швеція стають членами ЄС з 1 січня 1995.Членами Європейської асоціації вільної торгівлі залишаються лише Норвегія, Ісландія, Швейцарія і Ліхтенштейн.У 1997г. членами Європейського співтовариства був підписаний Амстердамський договір (набув чинності в 1999г.). Основні зміни за Амстердамським договором торкалися:
* загальної зовнішньої політики і політики безпеки ОВПБ
* створення "простору свободи, безпеки і правопорядку"
* координації в області правосуддя, боротьби з тероризмом і організованою злочинністю.9 жовтня 2002 Європейська комісія рекомендувала 10 держав-кандидатів на вступ в ЄС в 2004: Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Кіпр, Мальту. Населення цих 10 країн склало близько 75 млн.; їх сумісний ВВП по ППС {note: Паритет купівельної спроможності} - приблизно 840 млрд. доларів США, приблизно рівний ВВП Іспанії.Це розширення ЄС можна назвати одним з самих амбітних проектів ЄС на теперішній час. Необхідність такого кроку була продиктована бажанням підвести межу під роз'єднанням Европи, що тривало з моменту закінчення Другої світової війни, і міцно прив'язати до Заходу країни Східної Европи, щоб не допустити їх відкоту назад до комуністичних методів правління[джерело не вказане 388 днів]. Кіпр був включений в цей список, оскільки на цьому наполягла Греція, яка інакше загрожувала накласти вето на весь план в цілому.Після закінчення переговорів між «старими» і майбутніми «новими» членами ЄС позитивне остаточне рішення було оголошене 13 грудня 2002. Європейський парламент утверділ вирішення 9 квітня 2003.16 квітня 2003 в Афінах 15 «старими» і 10 «новими» членами ЄС був підписаний Договір про приєднання. У 2003 в дев'яти державах (за винятком Кіпру) були проведені референдуми, а потім підписаний Договір був ратифікований парламентами.1 травня 2004 Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта стали членам Євросоюзу. Вступ Кіпру в ЄС відбувся після референдуму, що проводився одночасно в обох частинах острова, і тоді як населення невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру в більшості своїй проголосувало за реінтеграцію острова в єдину державу, процес об'єднання був заблокований саме грецькою стороною, що у результаті вступила в ЄС поодинці.Після приєднання до ЄС десяти нових країн, рівень економічного розвитку яких помітно нижче середньоєвропейського, лідери Євросоюзу опинилися в положенні, коли основний вантаж бюджетних витрат на соціальну сферу, дотації сільському господарству і так далі лягає саме на них. В той же час ці країни не бажають збільшувати частку відрахувань до загальносоюзного бюджету понад визначене документами ЄС рівня в 1 % ВВП.Друга проблема полягає в тому, що після розширення Євросоюзу менш ефективним виявився принцип ухвалення найважливіших рішень консенсусом, що діяв до цих пір. На референдумах у Франції і в Нідерландах в 2005 проект єдиної Конституції ЄС був відхилений, і весь Євросоюз як і раніше живе по цілому ряду основоположних договорів.1 січня 2007 року відбулося чергове розширення Євросоюзу - входження в нього Болгарії і Румунії. Євросоюз раніше попереджав ці країни, що Румунію і Болгарію чекає ще немало зробити в області боротьби з корупцією і реформування законодавства. У цих питаннях Румунія, на думку європейських чиновників, відставала, зберігаючи пережитки соціалізму в структурі економіки і не відповідаючи стандартам ЄС.17 грудня 2005 року офіційний статус кандидата на вступ в ЄС був наданий Македонії.1 січня 2007 в ЄС вступили Болгарія, Румунія.
79.Проблема міжнародного тероризму в сучасному світі.
Міжнародний тероризм - здійснювані у світовому чи регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав, з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов'язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей чи загрозою їх життю і здоров'ю, зруйнуванням чи загрозою зруйнування важливих народногосподарських об'єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї.Останнім часом проблема міжнародного тероризму перетворилася на одну з щонайгостріших глобальних проблем сучасності, пов'язаних з сферою міжнародних відносин. Ця трансформація обумовлена, по-нашому думці, наступними причинами:По-перше, міжнародний тероризм, на жаль, набуває все більш широкого поширення в планетарному масштабі. Він виявляється як в регіонах традиційних міжнародних конфліктів (наприклад, Близький Схід, Південна Азія), так і від цього небезпечного явища опинилися не застраховані і найбільш розвинені і благополучні держави (зокрема США і Західна Европа).По-друге, міжнародний тероризм є серйозною загрозою для безпеки окремих держав і всієї світової спільноти в цілому. Щорічно в світі здійснюються сотні актів міжнародного тероризму, а скорботний рахунок їх жертв складає тисячі убитих і покалічених людей;По-треє, для боротьби з міжнародним тероризмом не достатньо зусиль однієї великої держави або навіть групи високорозвинутих держав. Подолання міжнародного тероризму як глобальної проблеми, що загострюється, вимагає колективних зусиль більшості держав і народів на нашій планеті, всієї світової спільноти.По-четверте, все більш явним і наочним стає зв'язок сучасного феномену міжнародного тероризму з іншими актуальними глобальними проблемами сучасності. В даний час проблема міжнародного тероризму повинна розглядатися як важливий елемент всього комплексу загальнолюдських, глобальних проблем. Релігійний вид тероризму обумовлений спробами озброєних угрупувань, що сповідають ту або іншу релігію вести боротьбу проти держави, де панує інша релігія або інший релігійний напрям. Кримінальний тероризм формується на основі якого-небудь злочинного бізнесу (наркобізнес, незаконний оборот зброї, контрабанда і тому подібне) з метою створення хаосу і напруженості в умовах яких, найбільш вірогідне отримання надприбутків. Екологічний тероризм реалізують угрупування, промовці за допомогою насильницьких методів взагалі проти науково-технічного прогресу, забруднення навколишнього середовища, вбивства тварин і будівництва ядерних об'єктів Іншою відмінною рисою глобальної проблеми міжнародного тероризму є значний вплив на неї міжнародних кримінальних співтовариств, певних політичних сил і деяких держав. Це вплив, поза сумнівом, веде до загострення даної проблеми.На сучасному світі існують прояви державного тероризму, пов'язані із спробами усунення розділів іноземних держав і інших політичних діячів; з акціями, направленими на скидання урядів зарубіжних країн; створення паніки серед населення іноземних держав і так далі.
80 Роль ООН у сучасних міжнародних відносинах.
Найзначнішу роль в системі міжнародних відносин грає Організація Об'єднаних Націй (ООН). Вона стала практично першим в історії механізмом широкої багатогранної взаємодії різних держав в цілях підтримки миру і безпеки, сприяння економічному і соціальному прогресу всіх народів.Створена в 1945 р., ООН перетворилася на невід'ємну частину міжнародної структури. Її членами є 192 держави, що свідчить про те, що вона досягла практично повної універсальності. Жодна крупна подія в світі не залишається поза увагою Організації Об'єднаних Націй.В рамках ООН склалися цілий ряд організацій, які органічно увійшли до системи міжнародних відносин і як структури ООН, і як самостійні організації. До них відносяться:
* УООЗ (Усесвітня Організація Охорони здоров'я);
* МОП (Міжнародна Організація Праці);
* МВФ (Міжнародний Валютний Фонд);
* ЮНЕСКО (Організація, що займається питаннями культури і науки);
* МАГАТЕ (Міжнародна Організація по Атомній Енергії);
* ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку);
* Міжнародний суд.
Але ООН має ряд недоліків:
- Надмірна залежність від основного спонсора і держави, на території якого знаходиться штабквартира організації - США.
- Бюрократізірованность інституту, яка все зростає.
- Неадекватне представництво держав, ігнорування збільшеної ролі нових економічних і політичних лідерів, нерівна представленность різних регіонів миру.
- Відсутність оперативності в реагуванні на міжнародні конфлікти.
- Неефективність в реалізації ухвалених рішень.
- Перетворення на арену для зіткнення інтересів декількох крупних держав і, як наслідок, нездатність виробити узгоджені підходи.
81. Основні риси сучасних системних трансформацій у країнах Центрально-Східної Європи.
Після розпаду СРСР назрівав вихід на шлях системної трансформації в країнах ЦСЄ, що здійснювався вперше в світовій історії - перехід від системи заснованої на одержавленні соціально-економічної і політичного життя, до основ ринкової економіки і демократії. У умовах розпаду Чехословакії і Югославії, як і СРСР, загострилися і етнонаціональні проблеми. Парадигма регіонального розвитку принципово оновлювалася у напрямі глобалізації, зрушуючи країни регіону у бік центру Европи і перетворюючи їх на його динамічну частину.Виходячи на альтернативний шлях розвитку, країни ЦСЄ приступали до радикальних політичних і соціально-економічних перетвореннь. Дійсні масштаби глибинних змін незабаром продемонструвала структурна перебудова регіону, яка виявила себе не просто як регіональний «варіант» реалізації тих або інших елементів глобалізації. Перетворення різних сфер суспільному життю виявилися всеосяжними і тісно зв'язаними між собою. З'ясувалося, що країни регіону дуже потрібні Євросоюзу: вони були вельми привабливі для Заходу із-за обширного ринку і істотного потенціалу розвитку, щодо високого життєвого рівня, достатньо хорошої транспортної системи, телекомунікацій, правової і фінансової інфраструктури. Успішне просування по дорозі системних трансформацій вже перших 5 країн - Польща, Угорщина, Чехія Словаччина і Словенія.Такий був старт політичної трансформації в регіоні. Почало їй поклали переговорні «круглі столи». Вже в 1991-1992 рр. більшість країн ухвалили Основні закони. Вони строго розділили державні і партійні структури. З ухваленням нових конституцій відбулося закладання правових основ політичної системи, введення інституту президентство, становлення демократичної правової держави. Були створені багатопартійні парламентські системи, з демократичними інститутами і процедурами.Вступивші в ЄС та нато країни – лідирують в регіоні по багатьом показникам.У сфері економіки пошук оптимальної моделі трансформації диверсифікації ролі і функцій держави був не менш складною справою. Теоретичних основ економічної трансформації у місцевих політичних сил розроблено не було. Був деякий західний практичний досвід перетворень стосунків власності, до якогоі звернулися країни регіону.В результаті спад економіки при переході від однієї соціально економічної системи до іншої виявився вельми глибоким, рецесія перехідного періоду - значно більш довготривалою, ніж очікувалося.У ЦСЄ основи нового інституційного порядку в економіці сформувалися, що дозволяє зробити вивід що успішно завершуєтьсяв результаті приєднання до Європейського союзу перехідному періоді(по основних параметрах), що ще зовсім не означає припинення рядутрансформаційних процесів.Зміни в соціальній структурі торкнулися насамперед еліти. У двох найбільш просунутих країнах Центрально-східної Европи - Угорщині і Польщі - процеси оновлення еліт були вельми складними.У передкризові роки у всіх країнах - нових членах ЄС наголошувавсястійке зростання зайнятості населення і зниження рівня безробіття.Уряди і експерти країн регіону ще осінню 2008 р. були упевнені, що ті або інші труднощі - це тимчасовий результат імпорту кризи ззовні, що основи національних фінансів і економіки є здоровими і серйозних проблем вдасться уникнути. Проте на рубежі 2008 р. - 2009 р. стало очевидне, що економічний спад їх не обійде.На початку кризи в регіоні набув поширення погляд, що парасолька Євросоюзу є ефективною інституційним зЦентрально-східної Европи у розмірі 190 млрд євроахистом від світової кризи. Проте реальність виявилася значно складнішою. 1 березня 2009 р. на саміті ЄС був знехтуваний, зокрема новачками, єдиний план порятунку країн.Найбільша небезпека, з якою можуть зіткнутися країни регіону, - це масове безробіття.В даний час світова фінансово-економічна криза загальмував процес завершення основних процесів системної трансформації. У міру того, як економічний спад заглиблюватиметься а життєвий рівень - падати, економічна криза буде трансформуватися в політичний.
82. Країни Вишеградської групи в системі сучасних міжнародних відносин.
Вишеградська група— перше за часом регіональне об'єднання в Центральній Європі. У нього входять Угорщина, Польща, Чехія і Словаччина, співробітництво яких у рамках групи має багатобічний характер. Рішення по найважливіших питаннях приймаються під час засідань глав держав або ж прем'єр-міністрів, а також міністрів закордонних справ і інших членів урядових кабінетів. Вишеградская четвірка не має постійного місцеперебування і власного секретаріату. Таким чином, формальним початком багатобічного посткомуністичного співробітництва в рамках регіону з'явилося підписання президентами Угорщини, Польщі і ЧСФР 15 лютого 1991 р. в угорському містечку Вишеграде Декларації про співробітництво.Порівняно ефективним на загальному тлі взаємодії вишеградцев було їхнє співробітництво у військовій області: на зустрічах міністрів оборони відбувався обмін досвідом з питань діяльності штабів, озброєння і вишколу (листопад 1992, Будапешт; листопад 1993, Мержин; січень 1994, Варшава; червень 1994, Познань і ін.).Розпад чехословацької держави, фактична самоізоляція Словаччини в 1994-1998р., а також негативне відношення Чехії до культивування політичних форм взаємодії (реакція на прагнення Польщі відігравати роль регіонального лідера) привели до негативних явищ у вишеградском процесі. 21 листопаду 1992 р. у Кракові чотири держави підписали Центральноевропейское угоду про вільну торгівлю (ЦЕССТ), про яке докладніше мова йтиме нижче. У 1993 — 1997 р. саме економічне співробітництво в рамках ЦЕССТ компенсувало відсутність кроків по шляху регіональної політичної інтеграції, що передбачалася.У 1994—1997 р. продовжувалися лише протокольні зустрічі вишеградцев, а реальне їхнє співробітництво остаточне змістилося убік ЦЕССТ. Правда, що стосується військової взаємодії, воно не утратило свого значення, хоча в 1997—1998 р. проблема майбутнього членства в НАТО — у зв'язку з виниклими на цьому шляху складностями — стала домінуючої на зустрічах начальників штабів (січень 1998, Коморни Градек, Чехія), а також глав парламентських комісій з оборони (лютий 1998, Будапешт) і міністрів оборони (вересень 1998, Будапешт).14 травня 1998 р. у Братиславі пройшли переговори глав урядів і міністрів закордонних справ Угорщини, Польщі, Чехії і Словаччині. У ході цих переговорів з'явився найважливіший, з моменту опублікування Декларації 1991, документ за назвою «Зміст вишеградского співробітництва». У ньому були визначені головні області взаємодії чотирьох держав — це зовнішня і внутрішня політика; утворення, культура, суспільство і спорт; наука і техніка; охорона навколишнього середовища; інфраструктура і прикордонне співробітництво. У сфері зовнішньої політики партнери передбачали підтримувати активні контакти в забезпеченні безпеки і стабільності регіону, робити допомога Словаччини в справі вступу в НАТО й в інші європейські структури. Наступна зустріч глав урядів Вишеградской групи пройшла 15 — 16 жовтня в Яворжине в Словаччині. Був створений Вишеградский фонд, що покликаний фінансувати спільні проекти в області культури, утворення, спорту і молодіжного обміну. Кожна країна зобов'язана внести у фонд 250 тис. євро. У прийнятій у ході зустрічі Татранской декларації президенти заявили, що поновлення взаємодії чотирьох країн у колишньому складі принесло очікувані результати. Вони підтвердили намір координувати дії своїх урядів по якнайшвидшому вступі в ЄС, знову підтримали прагнення Словаччини стати членом НАТО. Від імені власних народів глави 4-х держав підтвердили готовність сприяти установленню світу на Балканах і заявили про своє бажання підтримувати «проевропейски набудованіна Україні.
83. Югославія у міжнародних відносинах кінця ХХ – початку ХХІ ст.
Розпад Югославії спричинив серйозні проблеми на Балканському півострові, що розв’язали затяжні, багатосторонні війни. Югославії у повоєнний час входила до соціалістичного табору, була федеративною державою у складі 6 союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія), одна з яких — Сербія — мала дві автономії — Воєводину і Косово. Причини розпаду:
1)Авторитаризм. Авторитарний режим Й.Б. Тіто, який помер у 1980р., залишався важливим чинником утримання комуністичного режиму і єдності федерації. Після його смерті в країні посилився процес децентралізації.
2) Етнічна стратифікація. В 6 республіках і 2 автономіях проживали люди різноманітних національностей, які мали давну історію протистояння одна з одною.
3) Релігійна проблема.
4) Економічна криза. Охопила весь соцтабір.
5) Зовнішньополітична ситуація. Падіння комунізму та революції навколо самої Югославії.У конфлікті приймали участь:
* Серби, очолювані Слободаном Мілошевічем;
* Хорвати, очолювані Франьо Туджманом;
* Бошняки, очолювані Алієй Ізетбеговічем;
* Мусульмани-автономісти, очолювані Фікретом Абдічем;
* Косовські албанці, очолювані Ібрагимом Ругової (фактично - Адемом Яшарі, Рамушем Хардінаєм і Хашимом Тачи).Зовн. Політ орієнтація сербів та хорватівХорватія Учасниця ООН, ОБСЄ, Ради Европи. Член НАТО з 1 квітня 2009 року. Активно прагне до ЄС. Має серйозні розбіжності з Сербією, з іншими колишніми республіками Югославії підтримує хороші стосунки. Знаходиться частково під впливом США.Сербія. Показником активності зовнішньої політики Сербії є наявність дипломатичних і консульських представництв в 64 країнах світу. Вона є членом ООН, ОБСЄ, ЄБРР, а також бере участь в програмі "Партнерство заради миру світу" і безлічі інших аналогічних проектів.Прагне вступити до ЄС. Має дружні стосунки з Росією та Грецією, та негативні з Албанією, Косово, США, Хорватіє, Босн. Та Герц.В ході громадянської війни і розпаду СФРЮ в кінці XX століття відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН.У Косово і Метохию, для врегулювання згідно мандату ООН міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням, США і їх союзники провели військову операцію по окупації автономного краю Косово, який опинився під протекторатом ООН. У 1999 війська НАТО завдали бомбових ударів по столиці Югославії – Сараєво. Югославія капітулювала.Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століття залишалися дві республіки, перетворилася на Малу Югославію (Сербію і Чорногорію): з 1992 по 2003 р. - Союзна Республіка Югославія, (СРЮ), з 2003 по 2006 р. - конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії (ДCCЧ). Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.17 лютого 2008 була проголошена незалежність Республіки Косово від Сербії.Найбільшою міжнародною проблемою Югославії було питання Косова.
84. Операція “Буря в пустелі” та її наслідки.
Протягом шести тижнів США вели повітряну війну. Ірак розраховував на свої ракети, націлені на міста Саудівської Аравії і Ізраїлю, але вони виявилися неефективними.
Коли повна поразка Саддама Хусейна стала очевидною, він намагався вести переговори, але Буш став наполягати на безумовному ухваленні і виконанні всіх резолюцій ООН, закликаючи іракців повстати проти Хусейна.Фінальна фаза війни, що продовжувалася менше тижня, була для американців і їх союзників не більше ніж військовою прогулянкою, а для іракців – масовим вбивством втікачів, що розстрілювалися з повітря. Від загибелі можна було врятуватися тільки здавшись в полон. Після оточення основних сил іракської армії наступила швидка перемога союзників.Операція «Буря в пустелі» продовжувалася з 16 січня по 28 лютого 1991 року. США і їх союзники вивели з ладу значну частину іракських ВПС, знищили протиракетні установки. Іракська армія була повністю розбита комбінованим наступом бронетанкових військ і фронтальною атакою піхоти. Південний Ірак був зайнятий військами союзників. Кувейт був звільнений. При цьому втрати союзних військ склали менше 1000 чоловік, а Ірак втратив убитими і пораненими не менше 100000 чоловік. Близько 65000 іракців потрапили в полон.Після поразки Іраку у війні на півночі країни повстали курди, а на півдні – підтримувані Іраном шиїти, але обидва ці повстання були жорстоко придушені військами Саддама Хусейна.Війна не зробила Близький і Середній Схід стабільнішим. Зберігся основний конфлікт –між арабами та Ізраїлем. Журнал «Intelligence Digest», що виходить в Лондоні, писав 24 серпня 1990 року: «Нинішня криза на Близькому Сході – це не криза навколо Кувейту, нафти, Саддама Хусейна. Це криза навколо Ізраїлю. Навіть якщо Хусейн буде видалений зі сцени або його війська будуть примушені піти з Кувейту, основна проблема залишиться».В результаті «Бурі в пустелі» Іран наблизився до своєї мети: повернути втрачені домінуючі позиції а регіоні. Ще більше посилилася непримиренність Ізраїлю. Підсумком широкомасштабної військової акції, проведеною багатонаціональною коаліцією, а по суті – американськими збройними силами, проти Іраку на початку 1991 року, виявилася повна поразка іракської армії, що вважалася на Близькому Сході другою (після ізраїльської) по підготовці, бойовому досвіду і забезпеченні, звільнення Кувейту від іракської окупації і відновлення там влади еміра, майже повне зруйнування військової і економічної інфраструктури Іраку, знищення великої кількості народногосподарських об'єктів на іракській території.Війна в Затоці негативно позначилася на єдності арабів і призвела до протистояння двох могутніх військових угрупувань. Ірак був представлений добре озброєною мільйонною армією. Їй протистояли коаліційні сили – близько 30 держав, ядро яких складали військові контингенти США і їх партнери по НАТО. В результаті поразки в ході війни в Затоці Ірак як серйозна ударна сила антиізраїльської арабської коаліції був виведений зі сфери конфронтації з Ізраїлем, що відповідало планам Вашингтона і Тель-Авіва.Узагальнений аналіз західних оцінок результатів «Бурі в пустелі» показує, що в США і інших західних державах керівні круги і політичні спостерігачі вважають, що війна з Іраком, крім військово-політичної поразки режиму Саддама Хусейна і фактичного розвалу іракської економіки, принесла наступні позитивні для американської сторони результати:
1) керівництво нафтовидобувних монархій і опозиційні сили в цих країнах переконалися в безперспективності будь-яких серйозних внутрішніх виступів проти політичних режимів цих країн, а можливі зовнішні погрози (з боку, наприклад, Ірану) не представляють для них небезпеки перед лицем військової потужності Вашингтона;
2) планування, підготовка і сам хід військових дій підтвердили ефективність американської наступальної військової доктрини і роль ВВС в сучасній війні, а американська військова техніка по ряду показників виявилася якіснішою за аналогічні види радянського і французького виробництва; виріс авторитет Пентагону, що сприяло фактично безболісному розміщенню американських військових формувань та інфраструктури біля іракських кордонів (наприклад, в Саудівській Аравії);
3) фактичне ігнорування Вашингтоном зусиль СРСР, направлених на розв'язання кризи навколо Кувейту політичними засобами, відображало переконаність американської адміністрації, що в умовах прогресуючого ослаблення зовнішньополітичних позицій Радянського Союзу США в стані самостійно вирішувати всі аспекти ситуації в Затоці і близькосхідної кризи, включаючи палестинську проблему;