Світські видання для корінного населення

Місіонерські школи та світські європеїзовані освітні установи в колоніях сприяли насадженню серед «тубільців» настроїв лояль­ності до метрополії, поклоніння перед її політичними, суспільними, культурними, релігійними інститутами і цінностями. У міру зрос­тання кількості грамотних людей з числа представників корінного населення формувалася потенційна аудиторія «тубільної» преси. Місіонерська діяльність і європеїзована освіта доповнювалися в колоніальному суспільстві випуском періодичних видань, адресо­ваних місцевим жителям і покликаних виховувати їх у дусі по­кірності іноземному пануванню.

Саме з цією метою в Алжирі видавалися газети «Al Mubashir» («Радісна звістка») і «Al-Akhbar» («Новини»). Ці арабомовні ви­дання, що розповсюджувалися серед корінного населення, прослав­ляли цивілізаорську місію Франції, в прикрашеному світлі харак­теризували результати діяльності колонізаторів на території країни.

Місіонерські видання

Корінному населенню адресувалися і видання релігійного змісту, створені та підтримувані європейськими місіонерами. Випуск періо­дичних видань місцевими мовами став однією з форм духовної переорієнтації жителів колоній на цінності європейської християн­ської цивілізації, розповсюдження уявлень про «богоданність» іно­земного панування. Проте серед місіонерів було чимало чесних, самовідданих людей, які щиро прагнули допомогти корінним жи­телям, навчаючи їх дітей, облаштовуючи школи, лікарні, розроб­ляючи писемність для тих народів, які її не мали (наприклад, французькі місіонери розробили сучасну в'єтнамську писемність).

Та незважаючи на це, діяльність релігійних місій і періодичних видань, що випускалися ними, об'єктивно збігалася з основними цілями колоніальної експансії європейських метрополій. Іноді мі­сіонери прямували в ту або іншу країну попереду солдатів коло­ніальної армії. Так, Німеччина за підтримки місіонерів та їх ре­лігійних газет мовами місцевих народностей підготувала в кінці XIX ст. ґрунт дня подальшого встановлення свого панування над частиною африканських територій у Східній Африці (це панування зберігалося аж до поразки метрополії у першій світовій війні).

Колоніальний характер місіонерських видань побічно підтвер­джується і тим фактом, що вони зазвичай видавалися за схвалення і за підтримки адміністрації колоній. Так, у британській Індії в пер­шій половині XIX ст. англійські видавці У. Корей і Дж. Кларк ви­пускали бенгальською мовою газету «Samashar Durpan» («Новини»), яка вела місіонерську пропаганду серед європеїзованих місцевих чиновників і освічених індійців, користуючись у цьому негласною офіційною підтримкою.

До випуску місіонерських видань мовами корінних народностей часто залучалися освічені представники місцевого населення – як правило, священики, навчені місіонерами. Для них релігійна преса ставала школою журналістики, пройшовши яку, вони починали самостійну видавничу і публіцистичну діяльність. Так, південно­африканські священики Рубусана і Дубі стали керівниками опо­зиційного колонізаторам Африканського національного конгресу, виступали в пресі з вимогою докорінних реформ системи бри­танського правління на Півдні Африки.

Перші патріотичні видання

Появі в колоніях друку, що чітко виражав вимоги національного самовизначення і самоврядування, проголошував антиколоніальні гасла, передувала діяльність перших видань патріотичного напряму, що відображали інтереси корінного населення в найзагальнішому, «нерозгорненому» вигляді. Критичні виступи патріотичних видань проти системи пригноблення, насадженою метрополією, ще не супроводжувалися закликами добитися звільнення від колоніальної залежності. Проте ці органи преси стали справжніми передвісниами сучасної національної журналістики колишніх колоній і напівколоній.

Діяльність патріотичної преси, що сприяла духовній підготовці місцевого суспільства до прийняття ідеї самовизначення і до май­бутнього незалежного розвитку, мала велике значення в умовах незрілості національної самосвідомості корінного населення. У патріотичних виданнях публікувалися праці про доколоніальну іс­торію, про героїв і мислителів минулого, про тисячолітні цивілізації, що існували задовго до приходу європейців. Ці публікації були покликані затвердити в свідомості аудиторії думку про можливість і бажаність самостійного розвитку. Контакти з європейською цивілі­зацією сприяли появі публікацій, що відображали ставлення інте­лігенції колоній до культурної спадщини Європи, до досягнень сучасних наук і філософської думки.

Патріотичному друку та публіцистиці були властиві виразно виражені просвітницькі тенденції. Це яскраво проявилося в британ­ській Індії. Бенгальський просвітитель Рам Мохан Рой заснував у 1821 р. у Калькутті газету «Sambad Kaumudi» («Світоч розуму»), яка виходила перською мовою, в той період мовою-посередником в спілкуванні між народами Індії. Це видання, як і пізніше персько­мовне «Mirut ul Akhbar» («Дзеркало новин»), використовувалися видавцми не тільки для боротьби проти місіонерської пропаганди, проти релігійних забобонів, що збереглися в Індії, і «диких» се­редньовічних звичаїв, але і для ознайомлення читачів з європей­ським досвідом, популяризації ідей соціального реформування і синтезу вищих досягнень європейської культури з моральними і культурними цінностями індійців.

Рой використовував друк як засіб розповсюдження патріотичних ідей. Його газети засуджували кастове ділення, властиве індій­ському суспільству, і закликали подолати це архаїчне явище, що заважає патріотичному об'єднанню всіх індійців. Водночас Рой ви­знавав право англійських монархів на управління Індією. Така по­зиція досить характерна для перших патріотичних видань. Засудження системи гноблення, що насаджується «своєю» метро­полією, могло поєднуватися в них з висловленням надій на милість іноземних правителів або марних сподівань на допомогу інших колоніальних держав у боротьбі проти тих, що пригноблюють.

Незважаючи на помірність патріотичних видань, колоніальна влада розглядала їх діяльність як небажану і ворожу інтересам метрополії. Газети, що стояли на стороні корінного населення, часто піддавалися різного роду репресіям. Вихід у світ у Камбоджі першої патріотичної газети кхмерською мовою «Нагараватта» («Країна пагод») сприяв пробудженню національної самосвідомості. Проте її діяльність викликала роздратування французької колоніальної адмі­ністрації. Газету закрили, а її творців відправили до тюрми. Цю долю розділили і десятки інших патріотичних видань і журналістів у різних колоніальних країнах.

Патріотичні, просвітницькі видання з'явилися і в напівколоніаль­ному Китаїна етапі становлення китайського періодичного друку. У XIX ст. Китай, що опинився в стані гострої кризи внаслідок ізо­ляціоністської політики імператорської династії Цин, став об'єктом експансії декількох європейських колоніальних держав і США. Тому періодичний друк у Китаї набув поширення лише в останній третині XIX ст., коли багато країн світу вже мали свою періодику.

Саме тоді формується група реформаторських видань, які висту­пають за відродження і модернізацію Китаю. На їх сторінках пуб­лікувалися матеріали про життя і суспільний устрій країн Європи та США, переклади видатних творів західної літератури і науки, що зробили великий вплив на стан тодішнього інтелектуального життя Китаю. Більшість реформаторських видань багато уваги приділяло подіям за кордоном, переважно в європейських країнах і США. Все це сприяло подоланню згубних наслідків державної та духовної ізоляції.

Патріотичні газети, які з'явилися в цей період, проголошували необхідність освіти китайців, переконували читачів, що розповсю­дження наукових знань сприятиме зміцненню самостійності країни, здійсненню її модернізації шляхом радикальних реформ на основі оволодіння досягненнями європейської науки і техніки. З 12 січня 1896 р. у Шанхаї виходила реформаторська газета «Цянсуебао» («Газета посилення держави»). Її видавець Кан Ювей у редакційній статті, що відкривала перший номер, проголосив просвітницьке спрямування діяльності цього видання: «Ліпше поділитися знан­нями з групою людей, ніж користуватися ними одному, але ще краще ділитися знаннями з мільйонними масами, аніж послугову­ватися ними в межах своєї групи».

Велику роль у поглибленні реформаторського руху відіграв патріотичний тижневик «Шиубао» («Дух часу») – неофіційний ор­ган шанхайської Асоціації зміцнення держави, що виходив під цією назвою з серпня 1896 р. «Шиубао» видавався під керівництвом Лян Цичао. Цей публіцист-просвітитель переконував китайців у необ­хідністі реформ і закликав провести їх власними силами, інакше Китай може остаточно перетворитися на колонію. Лян Цичао за­кликав до створення в країні широкої мережі «наукових суспільств» –просвітницьких організацій, які б займалися розповсюдженням нау­кових і технічних знань, будили б інтерес молоді до освіти. Освіту народу публіцист вважав обов'язковою умовою для отримання ма­сами політичних прав. Поки ж у країні пануватиме неуцтво, вве­дення демократії та парламентаризму за західним зразком, на думку Лян Цичао, означатиме тільки торжество анархії. Публіцист писав: «Серед нашого неосвіченого народу мало хто розуміє справжній сенс свободи. Якщо спалахне революція, вона не тільки не принесе успіху, як у США, але заподіє руйнування більше, ніж у Франції та Іспанії». «Шиубао» перетворився до квітня 1898 р. в одне з най­більших китайських видань: він виходив тиражем понад 10 тис. примірників і мав загальнокитайське розповсюдження.

У 1898 р. імператриця Цисі здійснила державний переворот. Роз­почався період переслідувань. Указом імператриці від 8 жовтня 1898 р. в Китаї заборонений реформаторський періодичний друк. Як наслідок – чимало реформаторів страчено, а періодичні видання – ліквідовані. Частині публіцистів-реформаторів, зокрема Лян Цичао і Кан Ювею, вдалося втекти до Японії. Так з’явилася еміграційна опозиційна китайська журналістика, яка активно пропагувала ідею незалежності, республіканські та демократичні засади (одним з провідних таких видань роду стала «Мінь Бао» («Народна газета»), створена в 1905 р. у Токіо Сунь Ятсеном, – майбутнім першим президентом незалежної китайської республіки).