Історико-культурний зміст і значення Реформації
Найважливішим етапом в культурно-історичному розвитку Європи стала Реформація — широкий релігійно-ідеологічний і соціально-політичний рух, що почався в першій чверті XVI ст. в Німеччині і був спрямований на перетворення і виправлення християнської релігії, що склалася в формі католицького віросповідання. Будучи за формою і змістом проявом крайнього морального обурення ідеологією і практикою католицької церкви, протиставленням їй свого розуміння християнського вчення, Реформація по своїй сутності стала першим рішучим виступом буржуазії проти середньовічних феодальних порядків. За допомогою перетворення християнської релігії, зміни свідомості і внутрішнього світовідчування людини вона дала могутній поштовх розвиткові нових, капіталістичних суспільних відносин. Безпосереднім зримим результатом Реформації стало відпадіння від католицизму третього різновиду християнського віросповідання — протестантизму, обмеження всевладдя католицької церкви на чолі з папою і взагалі обмеження домагань будь-якої церкви на владу і могутність. Найбільшими протестантськими конфесіями стали лютеранство, кальвінізм, англіканство і цілий ряд протестантських сект — баптисти, методисти, адвентисти тощо.
В той же час дійсний зміст руху Реформації, як і його об´єктивні результати були приховані від свідомості не тільки його рядових учасників, але і натхненників-ідеологів, що ставить перед історичною наукою проблему виявлення справжнього значення Реформації для культурно-історичного процесу.
Хронологічно Реформація збігається з останнім періодом епохи Ренесансу і являє собою якби завершення цього героїчного часу найбільшого прогресивного перевороту з усіх, пережитих людством. В той же час історичне значення епохи Ренесансу значною мірою зв´язують з ідеологією і художньо-естетичною практикою гуманізму, який проголосив велич і достоїнство людини, її красу і досконалість, і утвердив непорушність прав людини на щасливе життя, розумну творчу діяльність. Гуманісти підкреслили самоцінність людської особистості, незалежність достоїнства особистості від походження і родовитості, здатність людини до постійного вдосконалення і впевненість в її безмежних можливостях. Гуманісти сприймали людину як найбільш прекрасний і досконалий твір Бога, розглядаючи біблійний вираз «за образом і подобою» як підставу для поширення на неї творчих функцій, бачачи її призначення на Землі в активній творчій дії, пізнанні і перетворенні світу, в оздобленні його своєю працею, розвитку мистецтв, наук і ремесел.
І от цій величі і обожнюванню людини Реформація протиставила ідею повної її нікчемності перед особою Бога, оптимістичному і життєрадісному світовідчуванню, здатності насолоджуватися красою природи і радостями життя — суворий дух добровільного самообмеження і самодисципліни. Звеличення могутності людського розуму і сили пізнання наштовхується на протестантське презирство до «міркування» і абсолютна довіра до віри, що доходить до прямого обскурантизму (мракобісся і ненависті до науки), яскравим прикладом якого стало спалення Ж.Кальвіном іспанського гуманіста Мігеля Сервета (1553). Та і самі діячі Реформації були в основному вихідцями з народу, що розвинули свої здібності завзятою працею і цілеспрямованістю, фанатично тверді в своїй вірі і протилежні гуманістам Ренесансу, прекрасно освіченим аристократам, знавцям філософії, поезії і вільних мистецтв.
Так чи є що-небудь спільне між гуманістичною культурою епохи Ренесансу, що утверджувала велич людини і залишила прекрасні пам´ятки мистецтва, неперевершені зразки досконалості в літературі, живопису, скульптурі, і реформованим християнським гуманізмом, в лоні якого зародився новий тип особистості, новий спосіб світовідчування і всієї мотивації життєдіяльності людини? Між світською елітарною культурою і новим способом релігійного світогляду?
Попередня відповідь на ці питання полягає в тому, що це дві, — світська (гуманізм) і релігійна (Реформація), — форми нової культури епохи Ренесансу — а саме, культури ранньобуржуазного суспільства, що протистоїть культурі феодального суспільства, яка втрачає історичне виправдання. Їх загальною історичною основою стало визрівання в надрах феодалізму, з його переважно аграрним натуральним виробництвом, заснованим на особистій залежності і примусі до праці, нових і більш ефективних форм організації суспільного виробництва. Феодалізм, що проіснував в Європі більше тисячі років, заснований на земельній власності, абсолютній перевазі сільського господарства і села над містом, на натуральному виробництві цілком залежних від земельного власника селян, характеризувався надзвичайною стійкістю і стабільністю. Однак вдосконалення знарядь праці і розвиток спеціалізації в їх виготовленні привели до появи ремісничого виробництва і відхожих промислів, а з ними і відокремлення ремісничого виробництва від землеробства, і зародження безлічі нових поселень і посадів — прообразів майбутніх міст як центрів нової, міської культури.
Міста швидко росли і розвивалися, стаючи центрами ремесла, торгівлі, середньовічної науки і освіти. Основу їх розвитку складали інтенсивний поділ праці, ріст трудової приватної власності і розширення сфери товарного виробництва і товарно-грошових відносин. В свою чергу товарне виробництво на продаж знімало з виробництва властиве натуральному господарству обмеження і стимулювало потреби в розвитку продуктивних сил, тобто вдосконаленні засобів виробництва, навичок, умінь і знань працівника.
Спроби феодалів підкорити собі міста, що вже відчули свою силу, викликали збурення їх населення і тривалий період боротьби за незалежність. В остаточному підсумку феодали були змушені визнати певну автономію міст і «міські вільності», погодитись з введенням міського самоврядування і подобою демократії за античним зразком. Міста поступово перетворювалися в центри антифеодальних настроїв і оплоту відносної свободи городянина від феодального гніту. Середньовічна приказка говорить: «Міське повітря робить людину вільною». Таким чином, ріст міст, обумовлений розвитком суспільного виробництва на основі товарно-грошових відносин, розвиток торговельних зв´язків і комунікацій, міської культури, поява вільних від феодальної залежності станів підривали основи феодалізму.
Необхідність розвитку продуктивних сил дала поштовх до дослідного пізнання природи, до переорієнтації філософії з теологічних і схоластичних проблем на питання пізнання природи, а потреба в вільної від зовнішнього примусу праці послужила імпульсом до виникнення нових уявлень про людину, її свободу і достоїнство. Інтегральним вираженням цих суспільних потреб і стала гуманістична ідеологія епохи Ренесансу яку можна окреслити як першу форму буржуазної просвіти». Однак створена на її основі культура — філософські вчення і концепції, твори літератури і мистецтва, досягнення науки — була надбанням вузького кола освічених городян і не могла зробити дієвого впливу на масову свідомість і тим самим сприяти перемозі нового суспільного ладу, адже духовне життя величезної більшості людей того часу визначала релігія. Потрібно сказати, що це усвідомлювали і діячі Ренесансу, що і самі залишалися віруючими і навіть намагалися створювати оновлені в дусі раціоналізованого гуманізму варіанти християнського релігійного вчення (наприклад, «небесна філософія» Еразма Роттердамского).
Тому питання перемістилося саме в цю площину: чому католицька церква виявилася нездатною відповісти на виклик часу — виразити в релігійній, доступній народу формі культури історичні потреби прогресивного суспільного розвитку, очолити процес історичного перетворення феодальних суспільних відносин? Адже на боці католицької церкви стояла тисячолітня традиція духовної опіки, вона мала величезний авторитет в очах маси віруючих, спиралася на силу світської влади і суворо розправлялася з усіма відхиленнями і єресями? Більше того, тяготи, що накладаються на віруючих католицьким культом і обрядовістю, непорівнянні з тяготами, що виникають з протестантської вимоги суворого і непохитного виконання «мирської аскези» — одних тільки церковних свят в католицизмі ледве чи не половина календаря. Та і віросповідні різниці католицизму і протестантизму, незважаючи на їх істотність для освіченої людини, навряд чи були зрозумілі неосвіченим масам, що залишаються в мороці неуцтва.
Тому, як уявляється, відповідь на поставлені питання слід шукати ще глибше, звернувшись до сфери моральної свідомості, здатної формулювати імперативи поведінка безвідносно до доводів розуму, міркувань корисності і вигідності. І тоді відповідь, дану діячами Реформації на виклик історії, можна виразити так: католицизм варто відкинути тому, що він аморальний, а отже, і безбожний. Цей моральний протест проти «безбожної» церкви зустрів відгук в серцях тисяч віруючих, причому належних до різних станів. Тому що римсько-католицька церква була міжнародним центром всієї феодальної Західної Європи, яка об´єднала її в одне велике політичне ціле під своєю владою. Будучи самим великим феодалом Середньовіччя і володіючи не менш ніж третиною всіх земельних володінь в країнах Західної Європи, вона освячувала феодальний лад, феодальну ієрархію, гноблення і експлуатацію народних мас ореолом божественної благодаті.
Влада глави церкви була величезна, досить сказати, що європейські королі коронувалися римським папою майже до XIV ст. і були залежними від його волі. В умовах, коли королівська влада, спираючись на городян, поступово зломила силу феодального дворянства і почала створювати великі централізовані монархії, що поєднували націю зверху в відповідь на паростки товарно-грошових зв´язків, що пробиваються знизу, таке положення ставало нетерпимим і для світської влади.
Перший удар по теократичних домаганнях римського папи, що претендував на вищу владу від Бога, абсолютну непогрішність і право на утвердження або скинення світської і церковної влади, був завданий в XIV ст., коли папство майже на 70 років потрапило в залежність від французького короля («Авіньонський полон пап»). Другим ударом стала діяльність безпосереднього попередника М. Лютера, чеського професора і богослова Я. Гуса, що виступив за обмеження і спрощення католицького богослужіння, ведення його національною мовою і фактично за створення національних церков, незалежних від Риму. За це він був віроломно, всупереч виданій йому німецьким імператором охоронній грамоті, схоплений і спалений як єретик в 1415 р.
Католицька церква, володіючи величезними багатствами і досягши небувалої влади над країнами Західної Європи, виявилася, проте, до кінця XIV ст. в надзвичайно сумному становищі. Виникнувши як рух принижених і поневолених, бідних і гнаних, християнська релігія стала в Середні віки пануючою в Європі. Однак тільки католицька церква виявилася єдиною в історії людства, що пережила епоху вищого світського панування. Ніде і жодна церква не мала справи з такою небезпечною спокусою, як майже безмежна світська влада. Таке безроздільне її панування в всіх сферах життя, абсолютна монополія на владу і привели її до внутрішнього переродження і морального розкладання.
Для зміцнення своєї влади і переслідування неугодних католицька церква створила в XIII ст. інквізицію — установу для розслідування і покарання винних в єресях і гріхах перед церквою. Насправді інквізиція стала знаряддям боротьби церковної номенклатури, «князів церкви», зі своїми ворогами, що виразилася в самій неймовірній і дикій жорстокості, тому що виправдувальних вироків інквізиція не знала. В той же час інквізиційні репресії стали також і засобом збагачення католицької церкви: майно засуджених переходило в її власність. Найжорстокіші катування, спалення на багатті заживо діялися ім´ям учителя любові і милосердя Христа і виправдовувалися софістичними і лицемірними запевненнями, що спалюючи тіло без пролиття крові, церква рятує душу грішника.
Проповідуючи бідність і смиренність, церква непристойно багатіла, наживаючись на всьому, чим можна: крім належної їй з усіх доходів «десятини» вона стала брати плату за народження, водохрещення, вінчання, сповіді, відспівування і інші обряди. Вищі чини католицької церкви жили в нечуваній розкоші, віддавалися розгулові гучного світського життя, дуже далекого від християнського ідеалу. І їм було з кого брати приклад: наприкінці XV ст. папським престолом шляхом підкупу і інтриг заволодів Родріго Борджіа (папа Александр VI, 1492-1503), при якому розкладання вищих ешелонів церковної ієрархії досягло межі. Цілком байдужий до справ віри, Александр VI проводив час в бенкетах і звеселяннях, влаштовував разом з іншими наближеними кардиналами оргії, а в справі зміцнення своїх позицій не гидував ніякими засобами, застосовуючи проти своїх суперників, наприклад, отруту або кинджал. Своєму синові Чезаре він у 18 років присвоїв звання кардинала і надалі всіляко допомагав йому в його злочинних авантюрах. Його власна дочка була коханкою його і Чезаре, і народила папі Александру VI сина, а собі братика.
Яскравим викривачем аморальності духівництва і особисто римського папи, властолюбства і жадібності всієї католицької церкви став сучасник Александра VI, якого теж можна вважати попередником М. Лютера, чернець Савонарола. Він уперше висловив припущення, що папа зовсім не християнин. Природно, йому довелося закінчити життя на багатті.
Найбільші кардинали і єпископи були багатими земельними власниками, не займалися життям своїх єпархій, часто не знали навіть богослов´я. Вищі церковні посади продавалися і купувалися, так само як і нижчі, котрі в основному служили джерелом одержання доходів. Монастирі, що представляють собою місця чистого духовного покаяння, смиренності і служіння Богу, перетворювалися в вертепи розпусти і пороку.
Фактично католицька церква з її центром у Римі повернулася до вихідної точки протистояння первісного християнства з цілком розкладеною і корумпованою столицею Римської імперії часів Калігули. Тому М. Лютер по праву повернув Риму його звання «вавілонської блудниці». За такого стану справ всякий порядний християнин був просто зобов´язаний з усією рішучістю виступити проти офіційної католицької церкви, чим би йому це не загрожувало. Саме це моральне зобов´язання спонукало М. Лютера, тоді уже відлученого папою від церкви, з´явитися на рейхстаг у Вормсі в 1521 р. для пояснення своєї позиції. Приклад Я. Гуса був ще свіжий, і охоронна грамота імператора нічого не значила для папи. Однак М. Лютер шанобливо відмовився від збройної охорони з боку його прихильників, тому що ним рухало не міркування про безпеки підприємства, а неможливість ухилитися від виконання обов´язку чесного християнина: «Навіть якщо б вони [тобто католицькі ієрархи] розпалили вогонь між Віттенбергом і Вормсом до самого неба, я все одно з´явився б туди з ім´ям Господа і став би в самій пащі бегемота меж величезними його зубами». Виклад своєї позиції він закінчив знаменитими словами, що утвердили моральний обов´язок совісті, яка керує людиною, впевненою в своїй правоті: «На цьому стою і не можу інакше. Допоможи мені Бог!»
Таким чином, внутрішнє розкладання католицької церкви, спричинене володінням нею протягом багатьох століть безмежною владою і могутністю, зробило її абсолютно нездатною виголосити прогресивні перетворення і породило всередині неї самої могутній моральний протест, що відображав широкі суспільні настрої, але для своєї дієвості мав потребу в енергійному релігійному вираженні, чим і стала Реформація.
Що ж нового дала людині Реформація і чому ціннісні установки протестантизму виявилися настільки співзвучні «духу капіталізму», що деякі автори бачать в них найважливіший фактор становлення всієї сучасної західної цивілізації і культури? Чому Реформація не залишилася тільки культурно-історичним фактом історії релігії і церкви, а знаменувала собою народження цілого світогляду і стала прапором нового світу? Які основні ідеї і принципи цього світогляду і як вони вплинули на становлення світової цивілізації?
Звичайно початок Реформації пов´язують з подією 31 жовтня 1517 р. в Віттенбергу, коли нікому ще не відомий місцевий чернець, доктор теології Мартін Лютер прибив до брам церкви свої 95 тез з осудом зловживань індульгенціями (грамоти церкви про відпущення гріхів). Відпущення гріхів почало практикуватися католицькою церквою ще з XI ст. як поширення чернечої практики на мирське життя і здійснювалося спочатку в натуральній формі — за «богоугодні справи» — участь в Хрестових походах, паломництва і т.д. Пізніше, з розвитком торгівлі і грошей, церковні грамоти з нагоди відпущення гріхів стали надавати за гроші, і поступово ця торгівля «священним товаром» прийняла самі цинічні форми. Запас «святості» і «накопичених» церквою «добрих справ» святих і праведників обмінювався за певною таксою на вчинені віруючим гріхи і навіть на ще не зроблені.
Ця практика викликала повсюдне обурення і розглядалася як яскравий доказ кризи церкви, жадібності її служителів. Проте критиці піддавалося саме надання відпущенню гріхів брудної грошово-торгашеської форми, що контрастує з чистотою і праведністю вчення Христа, але не саме право церкви засуджувати і милувати, накладати покути (покаянні покарання) і сатисфакції на віруючих. Проникливість Лютера тут проявилася в тому, що за образливим для християнства торгашеським духом церкви він побачив «сатанинську вигадку» — прагнення звільнити людину від необхідності внутрішнього покаяння, до чого постійно і невпинно закликає Євангеліє, фактично скасувати головну вимогу Христа і умову спасіння душі: «покайтеся, тому що наблизилося Царство Боже!» Не можна замінити страждання, належні людині в силу її вродженої гріховності, які очищають душу, тому що це є єдино гідний людини шлях зміцнення віри і моральної чистоти, тобто щирої готовності жити по-божеськи.
Фактично Лютер зажадав повернення до моральних принципів Раннього християнства з властивою йому простотою, щирістю, заглибленістю в віру. Людина не повинна шукати проміжні інстанції для спасіння, уповаючи на них і наділяючи їх правом карати і прощати, тому що тим самим вона зраджує Богові, применшує його велич. Саме це — викриття прихованого неблагочестя церкви на чолі з римським папою перед особою Бога, що випливає з вимоги Лютера про необхідність для людини внутрішнього особистого покаяння, залучило на його бік всіх незадоволених всевладдям розбещеного Риму. Моральне обурення одержало тут найсильніше релігійне підкріплення, що сприяло швидкому розвиткові ідей Реформації. Світські феодали також знаходили в лютерівському маніфесті вираження своїх політичних інтересів, що забезпечило реформатору збереження життя і можливість розвинути свої погляди.
Поставивши під сумнів право церкви бути посередником між людиною і Богом, Лютер пішов далі і в кінцевому рахунку відкинув саму церковну ієрархію, що скомпрометувала себе, на чолі з «бісівським князем» — папою. Папство він кваліфікує як «антихристове установлення», що спокушає людину і провокує її на кепські справи, які легко відпокутувати зовнішнім благочестям, участю в церковних таїнствах і обрядах або ж, як це практикують самі закоренілі грішники, придбанням відпущення гріхів. Воно по-суті справи вкрало в людини Бога і зайнялося спекулятивним продажем його милості. Бог «труждающихся і обтяжених» перетворився тут в Бога багатих і самовдоволених.
Постійно звіряючи свої ідеї зі Святим письмом, Лютер відкидає помилковий розподіл суспільства на священиків і мирян, тому що ні про папство, ні про клір в християнстві немає жодного слова. Папа постає в його зображенні проводирем багатотисячної армії титулованих вчених шарлатанів і шахраїв, самозваних посередників між людиною і Богом, що не допомагають, а заважають її спілкуванню з Творцем. Тому Лютер відкидає і більшість таїнств, які складають католицький культ і обрядовість — святих і ангелів, культ Богородиці, поклоніння іконам і святим мощам, чистилище, — розглядаючи їхній як різновид якоїсь церковної магії. На противагу «справжній побожності» вона піклується не про те, щоб людина перейнялася волею Бога, а прагне самого Бога підкорити волі людей.
Всяка спроба спасіння шляхом умилостивити Бога — чи прямим підкупом, або пожертвуваннями, або навіть беззавітним служінням церкві, чернецтвом і іншими проявами зовнішнього благочестя, виявляється в Лютера противною самій сутності християнства, тому що представляє спробу маніпулювати Богом. Тому спасіння, вважає він, можливе тільки за допомогою перенесення його зі сфери зовнішнього благочестя в внутрішній простір свідомості — в особисте вірування людини. Саме завдяки особистій вірі відкривається для людини можливість безпосереднього інтимного спілкування з Богом, що надихає її на втілення в мирських справах божественного задуму.
Але щоб не заплутатись в питаннях віри, необхідно постійно звіряти її з Біблією як справжнім критерієм істинності християнського вчення. Утвердженням незаперечного авторитету Писання Лютер наполягав на праві кожного віруючого мати власне розуміння Писання, на незалежності особистих суджень в питаннях віри і моральності і, в кінцевому рахунку, на свободі совісті. Щоб забезпечити це право, Лютер сам переклав Біблію німецькою, заклавши основи німецької літературної мови, цим він зробив її доступною народу і сприяв зміцненню суспільної потреби в розвитку грамотності.
Основний зміст лютерівської Реформації пізніше стисло був сформульований його найближчим сподвижником Ф. Меланхтоном в «Аугсбургському віросповіданні» (1530) і полягав в ідеї можливості особистого спасіння однією тільки вірою, визнанні умовності папства і всієї церковної ієрархії, в утвердженні рівності всіх віруючих в питаннях віри перед Богом, що приводило до принципу «загального священства» і значного скорочення дорогої церковної ієрархії і культу. Це означало, що в принципі кожен віруючий може бути для себе і інших священиком, тому що ніякого особливого, сакрального (священного), кола діяльності не існує. Цю концепцію Лютер доповнив вченням про божественну зумовленість всього існуючого і ілюзорності свободи волі людини. Стрижнем християнського протестантського світогляду стало положення «все від Бога», що звільнило людину від марних і суєтних переживань про хід і результат мирських справ і залишило їй лише одне: уповати на Бога і вірити у свій порятунок. Лютер довів цю думку до утвердження, що спасіння взагалі не залежить від зусиль людини, а цілком визначається одним тільки Богом. Тому що якби було інакше, якби спасіння не було тільки благодаттю божою, а його можна було заслужити, це породжувало б самозаспокоєність і самовдоволення, спонукало б людину до гордині і відвертало від покаяння.
По-суті справи, тут народжувалася нова моральна установка, перейнята готовністю прийняти і витримати всі труднощі і випробування, послані людині згори, і запеклим прагненням лише до внутрішнього очищення і духовної стійкості в вірі. Зберегти в душі образ Божий, не зламатися, не впасти духом, а робити свою справу методично і добре, незважаючи ні на що і всупереч розважливій обачності, всупереч несприятливим обставинам. В етиці така поведінка кваліфікується як моральний подвиг, достоїнство якого тим вище, чим тяжчі іспити випадають на долю людини, а в протестантизмі є обов´язком перед Богом, тому що служить зміцненню віри. І якщо таке діяння без надії на успіх, що зміцнює віру і піднімає душу людини, раптом виявляється дійсно успішним — це є явним знаком божественного благовоління і можливістю спасіння. Тому фаталістичний дух цього вчення не заперечує необхідності систематичної завзятої праці, активних діяльних зусиль в рамках свого мирського покликання, придбання матеріального благополуччя, необхідного не для розваг і розгульного життя, а для одержання почуття задоволення від свідомості власної обраності.
Виконання обов´язку в рамках своєї мирської професії — вища задача людини, за допомогою чого вона переконується в власній угодності Богові. Той, хто завзято і сумлінно трудиться, виростає в очах Бога, хоча б стан його було низьким, а посада ледь примітною. Той же, хто трудиться недбайливо — чернь в очах Творця, ким би він не був. Щира християнська віра як безкорислива спрямованість до добра означає просто старанну і ретельну зосередженість і завзяту методичність в виконанні своєї звичайної мирської роботи, що складає одну з найважливіших служб самим Богом влаштованого мирського порядку. Добре працювати потрібно тому, що це угодно Богові. При цьому успішність людських занять сама по собі байдужна для спасіння, але оскільки відмінно виконана робота свідчить про завзятість і сумлінність працівника, а отже, про міцність його віри, успішний результат може розглядатися як зовнішня прикмета обраності.
От логіка лютеранської Реформації, що заклала міцні духовні основи нового типу працівника і культури праці, без яких виявляється неможливим жодне високоефективне виробництво.
Нове розуміння релігії як безпосереднього особистого зв´язку людини з Богом, найсильніший удар по католицькій церкві, духовному і політичному оплотові феодалізму, обмеження церковного авторитету в питаннях віри і моральності, розуміння свободи совісті як невідчужуваного особистого надбання, відстоювання морального значення праці і освячення ділової заповзятливості — от далеко не повне перерахування заслуг, що обумовили внесок М. Лютера в становлення ранньобуржуазної ідеології і культури.
Радикальним продовжувачем Реформації став Жан Кальвін, що заснував один з самих могутніх напрямків протестантизму. Кальвінізм ще більш спростив християнський культ і богослужіння, додавши церкві республіканського характеру (виборність керівництва церкви мирянами), відокремив її від держави, хоча і залишив самостійною політичною силою. Кальвін посилив і спростив вчення про божественне приречення, довівши його до абсолютного фаталізму: доля одних людей ще до їх народження — спасіння і небесне блаженство, а інших — погибель і вічні муки, і ніщо цього змінити не в силах, ні дії людини, ні її віра. Людина рятується не тому, що вірить, а вірить тому, що їй випало спасіння. Однак божественне приречення приховане від людей, і тому кожен християнин повинен побудувати своє життя так, ніби йому на роду був написаний порятунок.
Кальвінізм проповідував граничне обмеження своїх життєвих потреб, відмову від земних задоволень, ощадливість і постійну завзяту працю, удосконалювання своєї професійної майстерності і вивчення Біблії. При цьому успіх в справах, збагачення розглядалися як свідчення можливої обраності до спасіння, а ледарство, лінь, схильність до задоволень, що ведуть людину до пороку бідності, вважалися вірними симптомами її сумної долі. Непродуктивне споживання, розтрата капіталу і дозвільне проведення часу розумілося кальвінізмом як великий гріх. Ця критика розкоші, ледарства переходила в Кальвіна в заперечення художньої творчості, літератури, мистецтва, заборону звеселянь і розваг, в строгу дріб´язкову регламентацію особистого життя віруючих і суворе переслідування всякого інакомислення.
Згідно властивою буржуазному укладові тенденцією до духовно-ідеологічного плюралізму кальвінізм пізніше породив цілий ряд течій і протестантських сект: пресвітеріан, конгрегаціоналістів, пуритан, баптистів, адвентистів тощо. Мабуть, найбільш послідовно і повно їх загальну духовну сутність і споріднення з кальвінізмом виразив пуританізм (від англ. «чистий», «щирий»), засновником якого став шотландський пресвітеріанин Джон Нокс (1505-1572). Сповідувані ним цінності і спосіб життя були загальними для більшості цих течій, так що термін «пуританство» став ім´ям загальним. Пуританством стали називати характерні для послідовників кальвіністської церкви світогляд і стиль життя, зв´язані з абсолютизацією «мирського аскетизму», фетишизацією строгості нравів, ощадливості, що переходить в скнарість, дріб´язкового благочестя і релігійної ретельності, що набуває демонстративного характеру.
Етика пуританства характеризувалася ригоризмом, вимогою простоти в відносинах між людьми, проповіддю рішучого обмеження і спрощення потреб, вкрай негативним відношенням до розкоші, марнотратства, розваг і свят. Її представники відрізнялися строгою пунктуальністю і педантизмом в дотриманні суворих і строгих звичаїв, підкресленою скромністю способу життя і побожністю. В той же час ця скромність і стриманість сполучилася в них з надзвичайно високою самооцінкою, уявленням про себе не просто як про один з різновидів християнства, а як про носіїв божественної місії всесвітньо-історичного масштабу. Своїм життям вони прагнули довести, що Господь вказував саме на протестантів, а не на католиків, коли передбачав істинний шлях людства до спасіння. Це стимулювало їх соціальну активність і релігійну непохитність, що виявилася надійним засобом проти переслідувань, сумнівів, коливань, душевної слабкості. Саме представники радикальної протестантської вітки християнства — пуританізму, змушені в результаті релігійних і політичних переслідувань втекти в 1620 р. з Європи в Північну Америку, заклали фундамент для народження там нової нації і культури.
Таким чином, Реформація зіграла винятково важливу роль в розвитку світової цивілізації і культури. Не проголошуючи певного соціально-політичного ідеалу, не вимагаючи переробки суспільства в ту або іншу сторону, не роблячи якихось наукових відкриттів і досягнень в області художньої творчості, вона змінила свідомість людини, відкрила перед нею нові духовні обрії. Людина одержала свободу самостійно мислити, звільнилася від авторитарної опіки церкви, одержала релігійну, найдійовішу для неї, санкцію на те, що тільки власний розум, совість, моральне почуття можуть підказати, як їй варто поступати. Реформація сприяла процесові появи людини буржуазного суспільства — автономного індивіда з свободою морального вибору, самостійної і відповідальної в своїх судженнях і вчинках, підготовляючи цим грунт для ідеї прав людини. В носіях протестантських ідей виразився новий, буржуазний, тип особистості з новим відношенням до світу.
І вже через цю людину вона зробила найсильніший вплив на розвиток сучасної західної цивілізації і культури з її досягненнями: ефективною ринковою економікою, громадянським суспільством, демократичною правовою державою, цивілізованим способом життя, духовною культурою. Капіталізм, що зароджувався в Західній Європі, індустріальна буржуазна цивілізація одержали своє духовне й ідеологічне обгрунтування в протестантизмі, що, в свою чергу, послужило розкриттю можливостей нового ладу, просуванню суспільства по шляху прогресу.