Гетьман України І. Мазепа.
Обрання Івана Мазепи гетьманом Лівобережної Гетьманщини. Своє гетьманування Іван Мазепа розпочав із підписання Коломацьких статей. Угоду між гетьманом і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром Олексійовичами та царівною Софією — з другого, було укладено 25 липня 1687 р. Коломацька угода писалася на основі Глухівських статей Многогрішного (17 з 22 статей) з додатками, зробленими за гетьмана Самойловича. Деякі зміни, якими Коломацька угода відрізнялася від попередніх гетьманських статей (зокрема, статті 18—22), передбачали посилення в Гетьманщині влади царату і ще більше обмеження прав гетьмана та гетьманського уряду. За Коломацькими статтями гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина, своєю чергою, — скидати гетьмана. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Гетьманському урядові заборонялося підтримувати дипломатичні зносини з іншими державами. Передбачалося розміщення в гетьманській столиці — м. Батурині — полку московських стрільців. Окрім того, гетьман мав удаватися до особливих заходів, аби «...Малоросію не називали землею Гетьманською, а лише визнавали землею, яка знаходиться в царській самодержавній владі». Пункт 19 Коломацьких статей навіть заохочував до шлюбів між представниками українського та російського народів, з метою швидшої асиміляції українців.
Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні московської політики, спрямованої на цілковиту ліквідацію Української держави, на ще більшу «прозорість» кордонів України з Московською державою, а також на поступове, але неухильне «розчинення» українців серед московського населення.
Зовнішня політика. Про напрями зовнішньополітичної діяльності Мазепи певною мірою свідчать Коломацькі статті. На початку гетьманування він вважав, що зможе втілити свої задуми щодо України тільки в спілці з Москвою, відносини з якою, на його переконання, мали будуватися на засадах українсько-московського договору 1654 р. За підтримки Москви Мазепа сподівався поширити територію Гетьманщини на відвойовану від Польщі Правобережну Україну, а також на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, якою володіли Крим і Туреччина. Питання вибору іншого союзника на той час не визріло, оскільки Мазепа не довіряв Польщі та негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною.
Внутрішня політика. Ставши гетьманом, Мазепа домагався стабілізації українського політичного та економічного життя. Визначальною рисою його внутрішньої політики було прагнення об'єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній Україні, яка уявлялася новообраному гетьманові як держава західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького устрою. Саме тому Мазепа докладав чимало зусиль, аби піднести роль українського гетьмана, всіляко підтримував козацьку старшину, причому не тільки заохочував її даруванням земель, а й прагнув чітко розмежувати козацтво й селянство.
Мазепа продовжував розвивати започаткований Самойловичем напрямок на створення козацької еліти запровадженням посад бунчукових товаришів. Крім бунчукових товаришів, в оточенні Мазепи з'явилися ще й значкові та значні військові товариші. За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї. Надзвичайно вимогливо ставився гетьман до освіти майбутніх державних діячів, тому заохочував навчання молоді зі свого оточення в Києво-Могилянській академії та за кордоном.
Культурно-освітній напрям внутрішньої політики. Одним із найважливіших напрямів загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна зможе зрівнятися з європейськими державами. Щедрі пожертви гетьмана Мазепи змінили архітектурні обриси багатьох міст, зокрема Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Лубен, Батурина, Бахмача та ін. Дослідники й досі сперечаються про кількість церков, споруджених коштом Івана Мазепи. Адже багато з них не збереглися. Проте численні тогочасні свідчення переконують, що Мазепа фундував більше десятка нових храмів, сприяв відбудові багатьох церков княжої доби. Так, у Києві коштом Мазепи було збудовано новий мурований Богоявленський собор Братського монастиря, величний Військово-Микільський собор з мурованою дзвіницею і трапезною палатою в Пустинно-Микільському монастирі, церкву Всіх святих у Києво-Печерській лаврі. Розбудові Києво-Печерської лаври — головного осередку православ'я в Україні — Мазепа приділяв особливу увагу. Протягом 1698—1702 pp. коштом гетьмана було збудовано кам'яні фортечні мури з кам'яними вежами. За Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву. Гетьман подарував лаврі великий дзвін і дав кошти на побудову мурованої дзвіниці. Крім лаври, Мазепа опікувався й іншими православними святинями. Зокрема, його турботами було відбудовано Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори з дзвіницями.
Інша царина культурницької діяльності Мазепи — друкарська справа. Видання мазепинської доби належать до найкращих українських книгодруків. Сам гетьман, маючи одну з найбагатших в Україні книгозбірень, обдаровував книжками з неї монастирі, церкви, окремих осіб.
Не менше, ніж церквами й монастирями, опікувався гетьман Мазепа Києво-Могилянською академією: заклав підвалини під новий будинок академії (так званий Староакадемічний корпус, де нині наукова бібліотека НАУКМА та Благовіщенська церква), домігся підтвердження статусу академії, надавав у володіння села й землі, матеріально підтримував студентів. Академію стали навіть називати Могилянсько-Мазепинською. Дбав Мазепа і про створення нових осередків культури, одним із яких став Чернігівський колегіум.
Цілеспрямована і всеосяжна культурницька діяльність Івана Мазепи дає підстави говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику.
Другий Кримський похід 1689 р. Кримський похід московської армії 1687 р., в якому брали участь і козацькі полки, не був останнім. Протягом 1688 р. московське командування готувалося до нового наступу на Крим. До цієї підготовки були залучені й козаки. Так, Мазепа керував побудуванням Новобогородицької фортеці, що була поставлена на правому березі р. Самари при її впадінні до Дніпра (нині рештки цієї фортеці знаходяться на території житломасиву ім. Шевченка в лівобережній частині Дніпропетровська). На початку весни 1689 р. 112-тисячна московська армія під командуванням Голіцина та 40 тис. українських козаків на чолі з Мазепою знову вирушили в похід на Крим. Здобувши перемогу в кількох битвах, московсько-українські війська підійшли до Перекопу, постояли добу під його мурами, а потім повернули назад. Такий перебіг подій засвідчив цілковитий провал далекосяжних завойовницьких планів Москви і в Другому Кримському поході. Невдале завершення цього походу багато в чому було зумовлене вкрай несприятливими обставинами, за яких він відбувався: гостра боротьба за владу між Софією та прибічниками Петра І стримувала мобілізацію, уповільнювала комплектацію війська; погана підготовка війська до незвичних умов походу, повільне просування армії, бездоріжжя, нестача корму для коней, води й продовольства, відверте небажання союзників допомагати. Отже, і Другий Кримський похід нічого не дав Москві, крім значних втрат і збитків.
Відродження козацького устрою на Правобережній Україні. Прагнучи об'єднати всі українські землі під однією булавою, Мазепа ніколи не випускав з уваги Правобережну Україну.
Наприкінці XVII ст. більшість земель Правобережжя лежала пусткою. Це непокоїло польський уряд, бо спустошені внаслідок кривавих воєн та масової втечі населення землі, до яких безперешкодно вторгалися турецько-татарські орди, становили загрозу для поновлених східних воєводств. Єдиним надійним способом зменшення цієї загрози було заселення сплюндрованого краю. У зв'язку з цим польський король Ян Собеський знову звернувся до козацтва. Заохочуючи заселення пусток, польський уряд рішенням 1685 р. надав козацтву «прадавні привілеї та вільності». Семен Палій, а також полковники Самійло Іванович (Самусь), Андрій Абазин та Захар Іскра отримали привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права козацької старшини на території Київщини та Брацлавщини.
Отож, згідно з ухвалою польського уряду козаки заселяли спустошені землі, створювали там власний полково-сотенний устрій. Так відродилися чотири полки: Богуславський, Корсунський, Брацлавський, Фастівський (Білоцерківський). Відновлені полки були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Кожен із полковників заохочував заселення пусток, сприяв створенню в містах і селах органів козацького самоврядування, зокрема й козацьких судів.
Під проводом фастівського полковника Семена Палія значна частина Правобережної України в останні десятиліття XVII — на початку XVIII ст. фактично звільнилася з-під польської влади. Палій став господарем Київщини, Брацлавщини, Східної Волині й Центрального Поділля — т. зв. Паліївщини. А втім, фастівський полковник намірявся відірвати від Польщі всю Правобережну Україну, а затим об'єднати її з Лівобережною.
Національно-визвольне повстання 1702—1704 pp. У 1699 р. Польща уклала мирну угоду з Туреччиною. Турецька загроза ослабла, тож відпала й потреба в козацтві. Сейм ухвалив ліквідувати правобережне козацтво, а відтак коронний гетьман наказав полковникам розпустити їхні полки. Після захоплення польськими військами взимку 1702 р. кількох козацьких міст на Правобережній Україні у відповідь почалося повстання. Цей визвольний рух мав на меті визволення Правобережної України від польського панування та об'єднання з Лівобережною Гетьманщиною.
У липні 1702 р. рух охопив Київщину, а на початку 1703 р. повстанці вже контролювали значну частину Правобережної України. Повстання поширилося на Волинь і Поділля, дійшло до Галичини. 15-тисячне військо, кинуте на його придушення, спинити визвольний рух не змогло.
Повстанці Палія об'єктивно ставали союзниками шведів, які на той час були в стані війни з поляками, адже 1700 р. розпочалася шведсько-московська (Північна) війна. Це занепокоїло Москву, яка одразу відгукнулася на прохання Августа II надати допомогу, але використала для цього війська Мазепи. Навесні 1704 р. війська гетьмана Мазепи перейшли Дніпро та зайняли Київщину і Волинь. Семена Палія заарештували та ув'язнили (через рік його було відправлено до Москви, а потім заслано до Сибіру). Польща, значну частину якої окупували шведські війська, не могла реально претендувати на Правобережну Україну. За таких обставин Правобережжя опинилося під владою Мазепи.
Об'єднання Правобережної та Лівобережної України за Мазепи тривало від 1704 р. до подій 1708—1709 pp.
Участь українських полків у Північній війні. Інтереси Московії у війні проти Швеції за здобуття виходу через Балтійське море до Західної Європи не мали жодного стосунку до України. Козаки змушені були, обстоюючи інтереси царя, воювати на теренах Московії, Прибалтики, Речі Посполитої. Ці походи були важким тягарем для козацтва. Адже вже перші бої принесли численні втрати. До того ж козаки за свою службу не отримували ніякої винагороди, потерпали від утисків та образ московських воєначальників. Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби спричиняли скарги й нарікання, а часом навіть самовільне повернення додому. До невдоволення спонукало й те, що дуже часто козаків використовували як дешеву робочу силу для канальних і землерийних робіт, на будівництві нових доріг, фортець та інших укріплень.
Справжнім лихом стала Північна війна і для інших верств українського населення, бо саме його коштом споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ.
Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Серед козацької старшини ширилися чутки про ще істотніші зміни: ліквідацію козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького війська до Московії тощо.
Непевність майбутнього примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями, старшина чинила тиск на Мазепу, який, звісна річ, і сам розумів згубність відносин України з Московією.
Пошуки нових союзників. Плекаючи мрію вивести Гетьманщину з-під влади царя, Іван Мазепа в 1704—1705 pp. удався до таємної дипломатії з противниками Москви. Так, зокрема, восени 1705 р. він налагодив зв'язки з польським королем Станіславом Лещинським, якого було обрано 1704 р. тими угрупованнями, що підтримували шведського короля. Через Лещинського український гетьман сподівався встановити стосунки з Карлом XII. У 1706 р. Мазепа й справді завдяки посередництву польського короля розпочав таємні зносини зі шведським королем Карлом XII.
Похід Карла XII в Україну. У 1708 р. Карл XII почав здійснювати свій давній задум про похід на Московію. Похід мав відбутися в напрямку на Смоленськ і на Москву через територію Литви та Білорусі. Початок походу був удалим. Але після кількох невдач у серпні—вересні Карл XII відмовився від попереднього плану. Він вирішив повернути на Україну, сподіваючись забезпечити тут свою армію провіантом, зміцнити її потугу козацькими полками та військом Лещинського. Шведський король покладав також надії на допомогу від кримського хана й турецького султана.
Зміна планів Карла XII виявилася несподіванкою для Мазепи. Такий розвиток подій гетьман уважав передчасним, бо перебування шведської армії на території України означало, що саме тут розгорнуться воєнні операції російсько-шведської війни. З огляду на це домогтися визволення України з-під влади царя ставало важче. Велика небезпека таїлася також у тому, що в плани Мазепи була втаємничена лише найбільш віддана генеральна старшина, а рядове козацтво, нічого не відаючи про задуми гетьмана, готувалося до війни проти шведів. Помилкою Карла XII було те, що він рушив через Стародубський полк, де були сильними промосковські настрої.
Антиколоніальне повстання гетьмана Івана Мазепи проти Московії. Похід шведського короля на Москву через Україну спонукав українського гетьмана до рішучих дій задля визволення Гетьманщини. Мазепа вирішив об'єднатися зі шведами для війни проти Московії; 24 жовтня 1708 р. Іван Мазепа виїхав на зустріч із Карлом XII. З ним вирушили чотиритисячне військо, генеральна старшина та 7 із 12 полковників.
Надвечір 28 жовтня гетьман прибув до шведського табору. Наступного дня відбулася зустріч Мазепи з Карлом XII. 29—30 жовтня 1708 р. між українцями та Карлом XII було укладено договір. Стислий виклад (із 6 пунктів) цієї угоди містить «Вивід прав України» — політичний документ, з яким 1712 р. Пилип Орлик (генеральний писар за урядування Мазепи, гетьман у вигнанні), обстоюючи права України, звернувся до європейських монархів. Угода передбачала таке: Україна має бути незалежною і вільною; всі загарбані Московією землі, що колись належали «руському» народові, мають бути повернені Українському князівству; шведський король зобов'язаний захищати країну від усіх ворогів і посилати допомогу, коли про це попросять гетьман і «стани»; Мазепа має бути довічним князем України; шведський король не має права претендувати на титул князя чи командувача збройних сил князівства; для стратегічних потреб шведське військо може займати п'ять українських міст (Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч).
Воєнно-політичні акції московського царя проти українців. У відповідь на дії Мазепи Петро І звернувся до українців. У численних відозвах він звинуватив Мазепу у «зраді», у намірі віддати Україну Польщі, а православні церкви й монастирі — уніатам. Цар також наказував старшині й полковникам терміново зібратись у Глухові для обрання нового гетьмана. Водночас Петро І наказав Меншикову зруйнувати гетьманську резиденцію — Батурин.
Отримавши царський наказ, московські війська рушили на столицю Гетьманщини. У Батурині знаходилися значні військові сили, було чимало продовольства та боєприпасів. Місто захищали міцні укріплення. Тому спроби швидко здобути Батурин виявилися безрезультатними: жителі були налаштовані захистити гетьманську столицю. Та через зраду полкового старшини Прилуцького полку Івана Носа, який указав на потаємний хід, московські вояки 2 листопада проникли до міста і влаштували в ньому криваву різанину — жорстоко вбили всіх його мешканців, навіть жінок і немовлят. Потім Батурин було вщент зруйновано.
Знищення Батурина та його мешканців не було лише помстою. Цим каральним актом Петро І намагався залякати українців та остаточно упокорити їх, позбавивши прагнень до волі.
Згідно з іншим наказом царя, 6 листопада в Глухові відбулася Старшинська рада. Щоправда, на неї прибули тільки чотири полковники: стародубський, чернігівський, переяславський та наказний ніжинський. Гетьманом було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського.
Виборам гетьмана передувала церемонія «покарання» Івана Мазепи. Його подобу протягли вулицями Глухова до спеціально спорудженого ешафота. Перш ніж «стратити» опудало, було зачитано список гетьманових «провин» та виголошено вирок. 12 листопада в присутності царя у глухівській Свято-Троїцькій церкві було проголошено церковне прокляття. Водночас анафему виголосили і в Москві, в Успенському соборі.
Приєднання запорожців до шведсько-українського союзу. Щоб якось поліпшити ситуацію, Іван Мазепа прагнув схилити на свій бік Запорозьку Січ, яка тоді ще не пристала до жодної зі сторін. Запорозьке 10-тисячне військо мало славу запеклих вояків, користувалося довірою та пошаною народу й могло стати тією силою, яка допомогла б шведам вийти зі скрути. Це добре розумів і Петро І, який протягом зими 1708 р. — весни 1709 р. наполегливо переконував запорожців не підтримувати Мазепу.
Січова рада вирішила підтримати Мазепу й перейти на бік шведського короля. 26 березня 8-тисячний загін запорожців на чолі з Костем Гордієнком, розбивши дорогою підрозділи московської армії, прибув до Диканьки, неподалік Полтави. З Диканьки кошовий разом із Мазепою рушив до Великих Будищ, де 27 березня відбулася їхня зустріч із Карлом XII.
Відповіддю Петра І на приєднання запорожців до Мазепи й Карла XII було зруйнування Січі. Прямуючи на Січ, війська московського полковника Яковлєва нищили козацькі містечка й села. Було спустошено й містечко Переволочну, де Ворскла зливається з Дніпром. Козацьку залогу, що стояла там, московські вояки вирізали, а флотилію козацьких човнів спалили. 7 травня розпочалася облога Січі. Проте перша спроба захопити і зруйнувати Січ виявилася невдалою, московити зазнали чималих втрат. Та незабаром на допомогу Яковлеву прийшов загін компанійського полковника Гната Ґалаґана. Він добре знав Січ та її околиці й облудно обіцяв січовикам недоторканність. Це й вирішило справу. 14 травня 1709 р. Січ без бою була захоплена. Виконуючи царський наказ, московський полковник стратив усіх полонених, а потім зруйнував січову фортецю, спалив курені й військові будівлі. Гармати, скарб і прапори було вивезено.
Зруйнування Січі та жорстока розправа над запорожцями, як і спалення Батурина, мали ту саму мету — поставити українців на коліна.
Полтавська битва. Навесні 1709 р. Карл XII відновив воєнні дії. Він вирішив розпочати наступ на Москву. Шлях шведів мав пролягати через Харків і Курськ. Щоб просуватися згідно з планом операції, шведському війську треба було знешкодити добре укріплену Полтаву. Шведська армія підійшла до Полтави наприкінці квітня. Карл XII сподівався взяти місто штурмом або внаслідок переговорів, одначе того не сталося. Тому 1 травня шведське військо змушене було розпочати облогу.
Тим часом до міста прибув Петро І з головними силами. 27 червня стався генеральний бій. Він розпочався о 5-й годині ранку атакою шведської піхоти на московські редути (земляні укріплення). Близько 11-ї години битва закінчилася цілковитою поразкою шведів.
Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць тогочасної європейської політики. Міць Швеції та Польщі фактично було підірвано назавжди. Для України ж наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд, що здобув перемогу, став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.
Вцілілі шведські війська й козаки відступали берегами Ворскли до козацької фортеці Переволочної, сподіваючись скористатися для переправи через Дніпро козацькою флотилією, що розташовувалася там. Одначе після нападу військ Яковлєва від флотилії лишилося кілька човнів. Вони й були використані для переправи на правий берег Дніпра Карла XII з кількома генералами і 3-тисячним загоном, а також Мазепи, Костя Гордієнка й кількох сотень козаків. 30 червня біля Переволочної з'явився Меншиков із 10-тисячним загоном. Він примусив капітулювати решту шведської армії, що налічувала понад 13 тис. Про козаків в умовах капітуляції взагалі не йшлося, бо Меншиков не вважав їх за рівноправних противників.
Карл XII і Мазепа прямували до турецького кордону. 7 липня вони переправилися на правий берег Бугу, перетнули турецький кордон біля Очакова й рушили до Бендер. 1 серпня поранений Карл XII і хворий Мазепа зупинилися в передмісті Бендер. Тут, у Варниці, Іван Мазепа вже не вставав з ліжка, доживаючи останні дні. Помер він у ніч проти 22 вересня.
Мазепу поховали у Варниці; у березні 1710 р. його труну вивезли до православної землі Молдавії — м. Галаца (нині Румунія) і там перепоховали в головній церкві монастиря св. Юрія. Нині його могила втрачена і всі спроби відшукати прах гетьмана поки що були безрезультатними.